Повернення Кубка Європи. Акценти глядача на півфіналах Ліги націй

Свого часу автор був у перших рядах і, напевно, найзапекліших критиків проекту нового турніру. Сьогодні вже не має значення чому, і які при цьому наводилися аргументи. Бо, спостерігаючи за Лігою націй протягом двох її перших циклів, я зрозумів: вона не тільки має право на життя, але і потрібна нам - любителям футболу.

Особливо коли мова йде про фінальний турнір дивізіону А. Перегляд півфіналів позавчора і вчора ще раз переконав у цьому. Ліга націй не просто заповнює паузу між головними змаганнями для збірних, не тільки служить полігоном для експериментів. У Європі до неї ставляться досить серйозно, і вона, якщо хочете, навіть самодостатня.

З іншого боку, на верхівці її піраміди команди хвацько б'ються за титул - нехай і третій за рангом - і роблять це розкуто, чого часто не дозволяє на цій стадії відповідальність в Кубку світу і Євро, що тяжіє над ними. Для тих же, кому найважливіше сама Гра, а не хто в ній виграє, фінал чотирьох Ліги націй - справжнє свято.

Завдяки самій системі її проведення, в числі найкращих не можуть опинитись "ліві" пасажири, які вдало зловили хвилю в конкретний момент часу. У вищому дивізіоні грають лише дійсно найсильніші команди Європи, і, щоб пройти у фінал, потрібно витримати їх конкуренцію. Слава Богу, ніякої американської мрії.

При цьому цікаво, що склад фіналістів у другому розіграші трофею повністю оновився, в порівнянні з першим. Нагадаю, що два роки тому четвірка найкращих фінішувала в наступному порядку: Португалія, Нідерланди, Англія, Швейцарія. І це теж звучало голосно, а виглядало жваво.

Нині в Італії зійшлися чотири навіть більш маститих суперника, які представили чотири різних стадії останнього Євро. Французи там вибули в 1/8 фіналу, бельгійці - в чвертьфіналі, іспанці - в півфіналі, а італійці виграли турнір. Але при цьому Франція залишається чинним чемпіоном світу, а Бельгія - призером Мундіалю.

На відміну від першого фінального турніру ЛН, де у мене були абсолютно чіткі симпатії, кожен з нинішньої четвірки викликав симпатії глядача в тій чи іншій мірі. Трохи поміркувавши, вирішив, що для більшого інтересу буду вболівати за Іспанію і Бельгію. І тому що вони формальні андердоги, і тому що зазвичай вони веселіші.

Якщо комусь це цікаво, то історично раніше всього (з цих команд) почав вболівати саме за французів з італійцями - вже майже сорок років тому. Любов до Італії закінчилася на ЧС-90 - коли вони повернулися до махрового Катеначчо, і повернулась на Євро-12 - коли вони, на щастя, від нього знову відійшли.

Франція парадоксально привертала увагу до тих пір, поки не почала вигравати все підряд. Ця команда грала вже в інший футбол - більш ефективний, але менш ефектний, в порівнянні з «мушкетерами» Мішеля Ідальго. Іспанці, навпаки, почали викликати мої симпатії на стику століть. А бельгійці - мабуть, лише десь в останнє десятиліття.

У будь-якому випадку, півфінали очікував з інтересом. І не розчарувався, отримав задоволення. Навіть відчув якісь давно забуті відчуття: смак футболу в чистому вигляді чи що?

Обидва матчі були яскравим видовищем, але Бельгія з Францією, звичайно, перевершили перший півфінал. Можливо, навіть рази в півтора - якщо говорити про небезпечні моменти. І якщо їх другий тайм став найкращим з чотирьох півфінальних, то гра Італії з Іспанією після перерви навпаки, була найменш змістовною. Але тільки в порівнянні.

Смію стверджувати, що вилучення Бонуччі і другий гол іспанців в роздягальню, насправді, підвели риску під результатом гри. Все, що було потім у італійців - унікальний шанс, фактично подарований недбалістю суперника, що дозволила забити гол престижу.

Другий півфінал був набагато багатший на інтригу. Забивши ще до перерви двічі за чотири хвилини, бельгійці, здавалося, впевнено йшли до успіху. Але в середині другого тайму французи протягом семи хвилин «з'їли» цю фору. А незадовго до фінального свистка, на 90-й хвилині удар Тео Ернандеса приніс їм воістину чемпіонський камбек.

Назву закономірною не тільки перемогу Франції, але і різницю в один м'яч, з якою вона була здобута. Виходячи з пропорції гольових моментів, команда Дешама була сильнішою за бельгійців рівно на один гол. Тоді як перевага Іспанії над Італією - з цього ж критерію, а не чисто візуально - була не настільки очевидною.

Інша справа, що моменти іспанців були гостріші, ніж у суперника. У будь-якому випадку, і цей результат можна вважати логічним. Так чи інакше. Наприклад, вони могли подвоїти рахунок вже через дві хвилини після першого голу - коли невдало зіграв Доннарумма, але його підстрахував Бонуччі, який вибив на кутовий м'яч, що відскочив від стійки воріт.

Втім, через чверть години в штангу відбив м'яч вже Сімон - після удару Федеріко Бернардескі: так італійці могли зрівняти рахунок. Так що Фортуна десь боржок і повернула, хоча біля італійських воріт воно виглядало начебто і небезпечніше. Ну а хрестовину від Погба в іншому півфіналі можна б і забути: французи таки-забили переможний м'яч на тій же хвилині.

Відрадно, що суддівство ніяк не позначилося на результаті. А могло б - у другому випадку. Якби не втручання ВАРу, то дуже на те схоже, що німець Зіберт і пенальті, з якого Франція рахунок зрівняла, не призначив би, і другий гол Лукаку в її ворота на 87-й хвилині зарахував би. Тобто, без відеопідказок виграла б Бельгія.

У росіянина Карасьова настільки складних епізодів в грі Італії з Іспанією не виникало. Бонуччі же був вилучений абсолютно по ділу. Що називається, і до Юстаса не ходи.

Як на мене, найяскравішою особистістю півфіналів став Мбаппе. Можливо, фрагменти гри з його участю були не завжди найгострішими, та й забив з пенальті. І все ж це був найбільш креативний учасник матчу, як на мій погляд. Наступним назвав би іспанця Алонсо з першого півфіналу. А в трійку включив би його партнера Оярсабаля.

Обов'язково слід згадати і автора дубля у ворота Італії - Феррана Торреса. А з представників воротарського цеху мені більше за інших запам'ятався француз Льоріс з трьома пристойними сейвами. У складах тих, хто програв, за великим рахунком, на рівні перерахованих футболістів виділити нікого.

Як не крути, а в підсумку найбільші мої симпатії буквально завоювали ті, кому збирався співпереживати найменше - чемпіони світу. Французи в другому таймі були скажено гарні. Скажу так: бельгійці сподобалися нарівні з іспанцями. І я все-таки шкодую про їх невдачу. А ось італійці відверто розчарували. На своєму-то полі.

Нам слід пам'ятати і про те, що Іспанія зіткнулася з найбільшими кадровими проблемами. Не кажучи вже про те, що в команді повним ходом йде процес зміни поколінь. Ще й тому в фіналі я однозначно буду на стороні команди Енріке. А ще тому, що Франція і без того явний фаворит. Хоча і віддаю їй належне по грі.

Не візьмуся судити, наскільки потрібен взагалі втішний фінал за третє місце. Нокаут-система плей-офф зробила футбол таки подібним боксу, а там побиті в півфіналах ділять «бронзу» між собою. На тому ж Євро все-таки не дарма відмовилися від фіналу невдах: в ньому психологія вже не та, інші навіть круто змінюють склад.

Словом, пропоную наступного разу тут говорити тільки про фінальний поєдинок. Але це не означає, що потрібно проігнорувати «бронзовий» матч, не дивлячись його зовсім. Адже він цілком може подарувати глядачеві позитивні емоції. Класично послуживши розігрівом перед тим, як подадуть головне блюдо з меню Ліги націй.

Дивився ці півфінали і думав, що ж вони мені нагадують, викликаючи смутні аналогії і асоціації з, здавалося б, давно забутим? Слухайте, але ж такий фінал чотирьох, по суті, копіює формат фінальної частини Кубка Європи. Який розігрувався в такому вигляді перші п'ять турнірів.

А чи знаєте ви, до речі, що перші два його циклу пройшли під назвою: Кубок європейських націй? Потім його вже назвали чемпіонатом Європи. А зручне скорочення «Євро» з'явилося ще пізніше. Так ось, я немов поринув у ті славні часи - сорок п'ять років тому, коли закохався в футбол ще дитиною.

Коли в фінальному турнірі цінувалася якість: туди потрапляли справді найсильніші. Навіть коли його в 80-ті розширили до восьми команд-учасниць, ними ставали лише переможці груп плюс країна-господарка. Але, вибачте, в ролі господарів тоді виступали Італія, Франція, Німеччина. А потім пішло-поїхало ...

Ліга націй хороша саме цим: вона є прообразом справжнього чемпіонату Європи - в якому відбір не повинен бути миттєвим, це саме Клуб найсильніших: не закритий, з ротацією, але для входження в який потрібно пройти послідовний ряд рівнів. І саме це гарантує нам видовище Великого Футболу.

Важливо, що команди грають в цій кульці всього по два матчі. Це дає їм можливість не займатися вибудовуванням турнірної стратегії (що глядачеві, до слова, зовсім не цікаво), а показати свої найкращі якості тут і зараз. Що, власне, нам від них і потрібно. Плюс та сама розкутість: не Кубок світу же продуєм!

Тобто, якби Ліги націй не було, її варто було б придумати хоча б для цього. Щоб у нас з'явилося ще одне свято футболу. Особисто мене немов би повернуло в ті часи, коли футбол був, в першу чергу, грою. А не процесом досягнення результату. І так, коли дерева були великими, а трава зеленіша ...

Ось автор зараз розтікся в дифірамби, а вони в фіналі візьмуть і повернуться до остогидлого прагматизму - як-не-як трофей на кону! Тоді, як то кажуть, Бог їм суддя. Але хочеться вірити, що і в фіналі ми побачимо безстрашну (а не безглузду) Іспанію і героїчну (а не розважливу) Францію. Душа просить продовження банкету.

Фото - Getty Images