Голландський жах американця. Історія Едді Хамела

1943-й рік був неоднозначним для амстердамського "Аякса". З одного боку, був виграний другий Кубок Голландії в історії клубу. Чемпіонат ж було провалено - команда застрягла в середині турнірної таблиці регіональної першості і була занадто далека від виходу до загальнонаціонального фіналу. Після "золотої ери" 30-х років з п'ятьма титулами чемпіона країни сорокові починалися жахливо. Втім, "аяксіди" навіть не усвідомлювали, наскільки жахливим насправді був цей рік. Адже саме тоді у далекій Польщі помирав єдиний гравець клубу, який постраждав під час Другої Світової. Чи знали там про долю одного з найулюбленіших гравців команди 20-х? Ймовірно, здогадувалися. Однак не зробили нічого, вважаючи за краще все забути. Спочатку в клубі навіть намагалися заявити, що Едвард Хамел помер ще до вторгнення Гітлера у Нідерланди. Хоча насправді самі скасували його членство у 1941-му.

Прізвисько "Аякса" "євреї" відоме всім. Прапори Ізраїлю та "просто жовті" із Зіркою Давида на трибунах, назви фанатських журналів (фанзінів) і деяких фанатських фірм, атрибутика, братерські відносини з фанатами ізраїльських клубів, кричалки "Super Joden", навіть відповідні татуювання фанатів, які не мають нічого спільного з юдаїзмом.

Однак насправді євреї мають до клубу лише непряме відношення. Власне, це прізвисько дали суперники, як образливе. Причиною цього стало знаходження двох стадіонів клубу поблизу єврейського кварталу. Ось і все. До відкриття другого з них єдиним прямим зв'язком клубу з єврейством був один його гравець, перший представник цього народу, який грав за команду (лише один з чотирьох) і перший американець. До речі, і за 70 років після того, як "забуло" про Едді Хамела, керівництво "Аякса" вважає за краще забути про зв'язок клубу з єврейством, закликаючи фанів відмовитися від цих символів і кричалок. Мовляв, це лише дратує опонентів і спонукає їх до нацистських та антисемітських скандувань. Колишній президент клубу Урі Коронель (син людей, які вижили в Голокості) навіть назвав єврейську тему фанів "хуліганізмом". Слушна відповідь своїх "ультрас" про те, що вболівальники інших клубів не заспокояться у будь-якому разі, його та інших не переконує.

І тоді, на початку 40-х, про Хамела всi забули. Власне, вся Голландія намагалася забути про те, що відбувається в країні і у світі. Футбольні чемпіонати не припинялися до 1944-го, причому за участі аж 52-56-ти команд (більше, ніж у довоєнні часи), практично всі матчі відбулися, всі титули розігрувалися. Керівництво Федерації навіть вело перемовини з іншими країнами, які перебували під нацистською окупацією, про організацію Чемпіонату Світу у 1942-му році. І це в той час, як 140 тисяч громадян країни єврейського походження були відправлені в концтабори і табори знищення, причому 105 тисяч з них не повернулися. Серед останніх був і Хамел, і його дружина, діти, батьки та сестри.

Уродженець Нью-Йорка, син вихідців з Нідерландів, повернувся до Амстердаму з батьком Мозесом та матір'ю Ефі, а також з сестрами Хендрікою та Естеллою, почав грати в дитячих та юнацьких командах АФК. Існує байка про те, що, оскільки тренувальні поля АФК та "Аякса" знаходилися поруч, гравці першої команди часто дратували гравців другої, потужно пробиваючи по стінах їхньої роздягальні або навіть закидаючи її камінням. Одного разу юний Хамел після одного такого "рейду" не встиг повернутися і був побитий "аяксідами". Втім, і без цього інциденту його вже помітили останні, і незабаром він опинився там.

Перший єврейський гравець "Аякса" грав за команду в 1922-30 роках, награв 125 матчів і забив 8 м'ячів.

Він був стрімким технічним фланговим гравцем, який невтомно працює на правому фланзі і подає в штрафний. Асисти тоді не рахували, але схоже, Едді заробив десятки. Більшість - Віму Андрісену, легенді клубу 20-30 років. Останній у своїй книзі, виданій у 1944-ому, назвав Хамела одним з найкращих гравців в історії клубу і включив до символічної збірної на той час. Погодилися з цим і вболівальники, які ще у 20-х створили фан-клуб гравця. Розповідають, що у першому таймі вони сідали ближче до його флангу, а в другому, коли команди мінялися воротами, переходили на протилежну трибуну, бажаючи бачити лише його. Він навіть отримав прізвисько, яке можна перевести з голландської як "бандит". За свою нахабність, за сміливі флангові рейди, за вміння технічно переграти одразу кількох суперників.

Вболівальники "Аякса" зі стажем згадують, наскільки захоплювалися його грою. Він був гравцем, на якого ходили, улюбленцем публіки. Щоправда, команді не щастило. Протягом цих восьми років вона виграла два регіональних турніри, але обидва рази у загальнонаціональному фіналі (система розіграшу була схожою на тодішню німецьку - регіональні турніри, а потім фінальний за участі їх переможців) закінчувала другою. Не пощастило і самому гравцеві. Він бажав грати у збірній Нідерландів, був навіть викликаний, однак так і не відіграв жодного матчу, і саме тому в 1930-му році, у лише 28-річному віці, оголосив про завершення кар'єри.

Втім, здавалося, його життя лише починалoся. За два роки до цього він одружився з Йоханною Вайнберг, за вісім років після цього у пари народяться близнята Пауль та Роберт. Він працював у ювелірному бізнесі батька, почав тренерську кар'єру, попрацювавши у "Волендамі", "Алкмарії Віктрікс" та у єврейському амстердамському клубі HEDW, активно грав за ветеранів "Аякса", залишаючись членом клубу, в 1938-му році навіть організував матч на підтримку єврейських біженців з нацистської Німеччини. Він і не підозрював, що незабаром опиниться в одному човні з ними. А точніше, не турбувався, вважаючи, що американське громадянство захистить його від проблем. І справді, протягом більш ніж двох років після вторгнення нацистів до Нідерландів його ніхто не чіпав. Можливо, тому що мешкав далеко від єврейського кварталу. Однак наприкінці 1942-го, як вважається, його єврейське походження було видане Гестапо, причому, швидше за все, одним з колишніх партнерів по команді. Паспорта США у нього при собі не виявилося і тому родина Хамела була відправлена у Вестерброк (через який пройшла і Анна Франк), а потім - і у Біркенау.

Власне, майже всьому, що ми знаємо про Хамела, ми зобов'язані двом людям. Якби не вони, у нас би на руках залишилася дуже скупа інформація. Один з них - Саймон Купер.

Футбольний журналіст, автор знаменитої "Футболономіки", написав і книгу про Голландський футбол та "Аякс" під час Другої Світової. Саме Купер, який провів дитинство у Нідерландах, надав можливість висловитися Леону Грінмaну. Цей англієць, який мешкав у Голландії, також не спромігся надати свій англійський паспорт вчасно, і тому опинився у Освенцимі, в одному бараці з Хамелом. Барак цей, до речі, називали "англійським", оскільки тут містилися громадяни країн за межами континентальної Європи, яких теоретично можна було обміняти на німецьких військовополонених.

Грінмaн та Хамел стали друзями, разом намагалися ховатися від есесівських офіцерів на верхніх полицях барака, де було чим дихати. Едді розповідав другу про свою кар'єру, заявляючи, що якби закінчив кар'єру пізніше або був більш успішним гравцем, потрапив би до гетто Терезін, до якого відправляли єврейську еліту. Грінмaн також згадує, що в холод всi намагалися притискатися до Хамела, оскільки температура його тіла завжди була значно вищою, говорить про тиху скромну людину, джентльмена, який розмовляв голландською з незмінним вставленням англійських слів. На запитання, чи пощастило їм вижити довше, оскільки обидва були спортсменами (Леон в юності був боксером), той відповідав негативно, відзначаючи лише удачу. Удача спочатку і справді супроводжувала обох. Спочатку їх і ще 50 осіб залишили з 700 людей, які прибули з ними одночасно (дружина та діти Едді відразу ж були відправлені у газову камеру). Потім вони і ще один залишилися з восьми, які займали привілейовану верхню полицю барака. Однак 30-го квітня 1943-го року, під час чергової перевірки, колишній футболіст був забракований через абсцес у роті і, як припускає Грінмaн, в той же день був вбитий у газовій камері.

Грінмaн вижив, потрапив дo Бухенвальду, де і був звільнений американцями. Після повернення до Англії він намагався донести історію Хамела до "Аякса" і до BBC, проте ані ті, ані інші не захотіли її слухати. Лише у 1998-му році його розповідь була опублікована в клубному журналі "Аякса", але і тоді вона пройшла практично непоміченою.

Якби не Купер і його книга - навряд чи б помітили і нині. В клубі намагаються не помічати. Крім мізерної інформації в музеї, про увіковічення пам'яті й мови немає. Проте вболівальники пам'ятають.