Футбол і Війна. Як гра розв‘язала конфлікт між Гондурасом та Сальвадором

2014-й рік став багато в чому визначальним для України. Революція та війна вплинули на всі сфери життя. Не став виключенням і футбол, котрий змушений адаптуватись до нових обставин. Однак така ситуація не є унікальною. До України (напевне будуть і після нас) глобальні потрясіння переживала не одна держава. При цьому часто гра залишалась єдиною розрадою для багатьох людей, а інколи і причиною позитивних змін. Тож ми вирішили вивчити питання, як футбол виживав в умовах того чи іншого збройного конфлікту. А розпочнемо цикл матеріалів чи не з першої історії, коли футбольний матч став каталізатором повномасштабної війни між двома державами.

***

Футбольна (Стогодинна) війна – короткотривалий збройний конфлікт між Центральноамериканськими країнами Гондурасом та Сальвадором

Тривалість конфлікту: шість днів ( з 14 по 18 липня 1969 року)

Місце конфлікту: сальвадорсько-гондураський кордон

Втрати: від 2-х до 5-ти тисяч осіб (в тому числі цивільних)

Результат: угода про припинення вогню

Червень 1969-го року… Був якраз розпал кваліфікаційного турніру до чемпіонату світу 1970. Боротьба велась в тому числі і в зоні Північної, Центральної Америки і Карибах. Уже визначились півфіналісти – тобто, переможці кожної з чотирьох груп, які мали між собою визначити двох фіналістів кваліфікаційного турніру. Одну гілку сформували збірні США та Гаїті, іншу – збірні Гондурасу та Сальвадору… Починались трагічні події, які назавжди увійшли до світових хронік як Футбольна війна – збройний короткотривалий конфлікт між країнами-сусідами Сальвадором та Гондурасом.

Із закінченням першого матчу між суперниками закінчилось і життя Амелії Боланьос – першої жертви Стогодинної (ще Футбольну війну називають саме так) війни. Стиснувши кулаки, 18-річна дівчина 6-го червня 1969-го року незворушно сиділа перед екраном телевізора і дивилась, як її герої, гравці збірної Сальвадору билися за честь своєї країни в Тегусігальпі – столиці сусіднього Гондурасу. Йшли вже компенсовані хвилини, справа наближалась до нічиєї… Аж раптом господарі вибухнули активністю і зусиллями Хосе Енріке Кардона забили вирішальний м'яч – 1:0. Цього Амелія Боланьос не пережила… Серце молодої дівчини розривалось від болю і ліки Амелія знайшла у шухляді батьківського столу. Постріл з пістолету – і відхід у вічність… Зважившись на самогубство, Амелія не знала, що її особиста трагедія стане трагедією двох народів.

В останню дорогу дівчину проводжали всією країною. Жителі столиці – в тому числі найвищі владні чини разом з футболістами-збірниками – очно, жителі провінцій – заочно, проливаючи сльози перед екранами телевізорів, з яких до всіх куточків Сальвадору доносилася вістка трагічної церемонії поховання. Шляху назад уже не було…

Причиною війни між Сальвадором та Гондурасом, звичайно, став не футбол. Футбол став фінальним поштовхом до рішучих дій, фактором, який увірвав терпець двох сторін, іскоркою, яка з гніту ненависті розпалила велике вогнище кровопролитної війни. Стосунки між Сальвадором та Гондурасом були вже настільки наелектризованими, що для того, щоб почала проливатися кров, вистачило навіть такої дрібниці як результат футбольної дуелі.

Проблеми виникали через бідність, неправильну політику, продажність ЗМІ та багато інших факторів, які стали вибухівкою, котра розірвалась на спільному кордоні двох країн. Територія Сальвадору складала приблизно одну-шосту частину території Гондурасу; а населення Сальвадору на той час було майже на мільйон жителів більшим, ніж населення Гондурасу. Відбувались логічні для такої ситуації процеси: сальвадорці масово емігрували до Гондурасу в пошуках кращого життя. У Сальвадорі вся земля належала кланам і простим бідним селянам не було де працювати, щоб заробити собі і своїм дітям на кусок хліба. У Сальвадорі, натомість, пустували великі простори. Значна частина земель Гондурасу не мала цільового призначення, - от такі землі й почали освоювати емігранти з сусідньої країни.

Поступово частка сальвадорців, що жили і працювали на землях Гондурасу, налічувала кілька сотень тисяч чоловік. Сама ж країна переживала важкі часи: єдиним реальним заробітком Гондурасу був експорт кави та бананів, але бездарна політика команди Освальдо Лопеса Арельяно знецінювала навіть цю опцію наповнення бюджету, через що найсильніше бідували прості жителі. Станом на 1969-й рік Гондурас вже повністю поглинули внутрішні протистояння: були масові протести проти фальсифікацій на виборах, спроби зламати диктаторський режим. Але правляча партія відмовлялася шукати проблему в собі, і поступово акценти змістилися в бік саме сальвадорців, частка яких становила вже близько 20%. Хоча емігранти в основному працювали на землях, які не використовувалися в економічній діяльності Гондурасу і не мали власних підприємств (дехто просто влаштовувався на них в якості звичайних робочих), влада почала винити у всіх бідах саме емігрантів із сусідньої країни. За допомогою ручних ЗМІ суспільство щодня кормили темами про "сальвадорських загарбників", про претензії Сальвадору на землі Гондурасу, про загострення ситуації через відсутність нормального законодавства щодо регуляції процесів імміграції.

Уряд країни провернув Аграрну реформу, на підставі якої у сальвадорців почали відбирати землі, а самих заробітчан почали повертати на батьківщину. Така політика сусіда, само собою, не влаштовувала Сальвадор. До країни почали масово повертатися заробітчани, яких, відповідно, потрібно було забезпечити роботою, соціальними пільгами, землею. Економіка Сальвадору опинилась під величезною загрозою і показник соціальної напруги піднявся до критичної позначки. Обидві країни опинились у безвихідному становищі, коли одна найменша причина, найменший привід розпалював війну. Таким приводом став футбол…

Сальвадорці поразку в першому матчі сприйняли як національну образу. Вирішальний гол було забито на компенсованих до основного часу хвилинах, тож про теорію змови не могли не говорити. Підігрівала температуру звістка про те, як погано в Гондурасі прийняли збірну Сальвадору. Після завершення матчу на вулицях Сан-Сальвадору – столиці Сальвадору – розгорнули свої протести невдоволені вболівальники, а в столиці Гондурасу тим часом в поті чола працювали правоохоронці, за допомогою до яких зверталися місцеві жителі зі скаргами на переселенців.

Матч-відповіді ризикував перетворитися на кроваву бійню. "Коли команда Гондурасу прибула до столиці сусідньої країни, їм був наданий прийом, багато в чому схожий на те, який прийом влаштовували леви для людей в Римському Колізеї: ми дуже раді, що ви тут, і скоро ви дізнаєтеся, чому" – так про ті події писав американський економіст Лоренцо ді Белвел, який багато часу провів в Гондурасі. Команда-переможець першого матчу на чолі з капітаном Тонін Мендосою прибула до Сальвадору не в день матчу, а трохи раніше. Опіку над збірною Гондурасу відразу взяли правоохоронці. Команду заховали в таємному місці за межами міста, в той час як агресивно налаштовані сальвадорські вболівальники "бомбили" готелі, безчинствували на вулицях і проливали кров.

Нарешті настало 15-те червня – день матчу. Збірна Гондурасу добиралась до стадіону на бронетехніці в супроводі правоохоронців та військових. Сальвдорці створили перед гостями живий коридор і зустрічали їх свистом та фотокартками своєї мучениці Амелії Боланьос. Замість національного стягу Гондурасу на флагштоку майоріло дране ганчір’я. Національна символіка Гондурасу була спаплюженою. У глядачів перед входом на стадіон відбирали спиртне і зброю. Футбол відійшов на другий план… Під час самого матчу інцидентів не було, але градус напруги досяг критичної позначки: "Якби ми сьогодні не програли, то живими б не залишилися" - говорив тренер збірної Гондурасу Маріо Гріффін. Дійсно, Сальвадор переміг 3:0 і за тогочасним регламентом переможець пари мав визначитися в додатковому матчі, який мав проводитись на нейтральній території.

Датою вирішального поєдинку стало 28-ме червня, місцем проведення – столиця Мексики Мехіко. В період з 15-го по 28-те червня ситуація загострилась так, що ніхто вже не марив ілюзіями щодо мирного вирішення цього конфлікту. На території Гондурасу грабували і руйнували магазини, котрі продавали сальвадорські товари, переслідувались сім'ї сальвадорців, знищувались будь-які предмети, так чи інакше пов’язані з сусідньої країною. Почались обопільні звинувачення на найвищому рівні: влада Сальвадору заявила про "злочинний геноцид", що здійснювався Гондурасом відносно переселенців, а з Тегусігальпи лунали слова офіційних заяв про "вчинені зловживання проти невинних гондурасців". Наступного дня після матчу в Мехіко країни офіційно розірвали дипломатичні стосунки.

Матч завершився перемогою Сальвадору 3:2 в додатковий час. Оскільки гра проходила на нейтральній території, то ситуацію вдалося втримати під контролем, хоча зовсім без інцидентів не обійшлося. Але найтрагічнішим підсумком всіх цих подій стало те, що дві сусідні країни фактично увійшли в стан війни. Офіційно вона була оголошена 14-го липня, коли о 17:00 військова авіація Сальвадору завдала удару по столичному аеропорту Тегусігальпи. Гондурас відповів своєю атакою… Через кілька годин сальвадорські сухопутні війська перетнули кордон і зайшли на територію сусідньої країни. Почались повномасштабні військові дії.

Те, що обидві країни були абсолютно не готовими до війни (в плані психологічної витривалості військових та матеріальної бази), змушувало уряди Гондурасу та Сальвадору шукати допомогу з боку. Втім, США відмовилися надавати підтримку як одній армії, так і іншій, натомість – виступили з дипломатичною місією. Була розроблена програма щодо виходу з кризи: Гондурас вона задовольнила, а от Сальвадор, чиї війська знаходились на території сусідньої держави, висунув додаткові вимоги. Президент країни офіційно заявив, що Сальвадор готовий припинити вогонь, але війська з сусідньої країни не виведе до тих пір, "поки не будуть забезпечені гарантії нашим співвітчизникам". В той час людство якраз освоювало місячну поверхню (16-го липня 1969-го року Місія Аполлон-11 стартувала з мису Кеннеді у Флориді), і Ернандес Санчес (президент Сальвадору), мав залізну аргументацію: "Як так вийшло, що людина може ходити по Місяцю в повній безпеці, але в преріях Гондурасу це неможливо з причини національності?".

18-го липня 1969-го року о 22:00 набрала чинності домовленість між ворогуючими країнами про припинення вогню, а 20-го липня ця домовленість вступила в дію. Війна, яка тривала близько 104 години (від того і Стогодинна війна), припинилась. Але відлуння тієї війни звучало ще довго. Остаточний мирний договір було підписано 30-го жовтня 1980-го року.

Наслідком війни для обох країн стали розруха, людські жертви (від 2-х до 5-ти тисяч загиблих, плюс десятки тисяч поранених), поділ земель, припинення функціонування Центральноамериканського ринку, а також громадянська війна у Сальвадорі (цим подіям присвятив один зі своїх фільмів Олівер Стоун - ред.). В місті Сан Хосе де ла Фуете в Сальвадорі пізніше встановили пам’ятник Гільєрмо Кортесу – найбільш високопоставленому офіцеру серед всіх загиблих у Стогодинній війні. 17-го липня 1969-го року пілот ВПС Сальвадору Гільєрмо Кортес зійшовся в повітряному бою з винищувачами гондураських військово-повітряних сил і поранений втримував свій підбитий літак в повітрі доти, доки він не вилетів за межі міста. Кортеса вважають героєм, який, не давши машині впасти в людному місці, врятував не одне життя.

Через свою коротку тривалість ця війна не сильно вплинула на загальний розвиток футболу в двох країнах, хоча на футбольних ідеалах гондурасців та сальвдорців вона відбиток залишила. Збірна Сальвадору тоді таки пройшла на чемпіонат світу. В фінальному раунді відбору "La Selecta" здолала збірну Гаїті і вперше в своїй історії вийшла на світовий форум. На мексиканській землі сальвадорці змагались в групі зі збірними СРСР, Бельгії і Мексики. Підсумком цієї боротьби стали три поразки з загальним рахунком 0:9.

Збірна Сальвадору 1969-го року

Вдруге Сальвадор пробився на чемпіонат світу в 1982-му році, зайнявши друге місце на чемпіонаті націй КОНКАКАФ 1981. Той турнір проходив у Гондурасі і слугував також і кваліфікацією на мундіаль. Організація змагання була на найвищому рівні, що відзначили усі спеціалісти. Господарі – збірна Гондурасу – виграли турнір, вперше відібравшись на світовий форум. А Сальвадор зіграв на ЧС-1982 як друга команда зони КОНКАКАФ – зіграв поки що востаннє в своїй історії. Сальвадорці й у Іспанії програли всі свої матчі з різницею 1-13, так і не відчувши смаку елітної перемоги. Гондурас на тому турнірі виступив значно краще: "Los Canchatos" добилися двох нічиїх, в тому числі і проти господарів іспанців.

Далі футбол в обох країнах розвивався різними темпами. Сальвадор залишився за спинами США, Мексики, Коста-Рики і того ж таки Гондурасу. "Los Canchatos" після 1982-го року ще двічі пробивалися на світовий форум – у 2010-му та 2014-му роках, тричі брали Центральноамериканський кубок. Гондурас дав футбольній планеті таких зірок як Карлос Павон, Амадо Гевара, Давид Суасо, Карло Костлі, Уілсон Паласіос.

Що стосується стосунків двох колись ворогуючих країн, то на футбольному полі, як і на полі соціально-економічному, Гондурас з Сальвадором примирилися. Тепер ту війну згадують як гріхи минулого, як клеймо на історії, як символ анти-гуманності. На футбольному полі Гондурас та Сальвадор примирились саме в кваліфікаційному турнірі чемпіонату КОНКАКАФ 1981. З того часу суперники провели між собою близько сорока матчів, в тому числі і товариських.