Футбол і Війна. Революційне полум‘я Магрибу

UA-Футбол продовжує досліджувати, як збройні конфлікти впливали на футбольне життя в різних куточках планети. Після "Футбольної війни" між Сальвадором та Гондурасом, а також Конголезьких мук розповідь про регіон, котрий повстав проти багаторічного правління диктаторів.

Диктаторські режими мають унікальну властивість: на певний час вони здатні забезпечити стабільність та помірне зростання життєвого рівня, але в своєму бажанні до абсолютної влади вони втрачають відчуття реальності, нехтуючи інтересами тих громадян, котрі посміли стати на їх шляху. Однак за зовнішнім фасадом благополуччя дуже часто ховаються глибокі проблеми, котрі в будь-який момент здатні вибухнути хвилею народного гніву. Потрібна лише іскра.

17 грудня 2010-го року такою іскрою став вчинок 26-річного жителя провінційного туніського містечка, котрому набридли знущання корупціонерів, а бажання добитись справедливості розбились об систему, старанно побудовану протягом кількох десятиліть. Мухамед Буазізі напевне і не підозрював, які наслідки для усього світу матиме його акт самоспалення на центральній площі Сіді-Бузіда.

Туніс

На перший погляд, Туніс серед усіх арабських країн найменше підходив на роль колиски революції. Зін аль-Абідін Бен Алі, котрий взяв до рук владу в 1987-м році, чимало зробив для економічного поступу, завдяки чому Туніс міг похизуватись великим відсотком людей середнього класу – головною ознакою розвитку країни. Однак логічні з точки зору управління кроки нівелювались бажанням другої дружини президента Лейли Трабелсі, котра, як стверджували туніські ЗМІ, мала на чоловіка величезний вплив, підпорядкувати Туніс владі свого клану. Настрої підігріло і оголошення Лейлою про наміри висунути свою кандидатуру на наступних президентських виборах, незважаючи на те, що саме перша леді в розумінні простих людей була коренем зла. Саме їй ставили у вину збільшення безробіття в першу чергу серед освіченої молоді, корупцію, котра уразила абсолютно всі ланки життя, та інфляцію, що вела до зубожіння населення.

Колишній президент Тунісу Зін аль-Абедін Бен Алі та його дружина Лейла

Невдоволення режимом поступово росло, і футбол теж зіграв свою роль. Хоча з точки зору успішності в грі Туніс в Африці можна вважати грандом. Карфагенські орли вигравали континентальну першість в 2004-му році, двічі поступались у фіналі (1965 і 1996-му), чотири рази брали участь в Чемпіонаті світу. Особливе місце в африканському футболі посідають і туніські клуби, котрі неодноразово перемагали в місцевій Лізі Чемпіонів та інших турнірах.

Однак повернемось до обставин. Цікаво, що футбольні трибуни стали своєрідним суспільним барометром Тунісу. Ще в 2005-му році під час фінального матчу національного кубка між командами "Заржис" та "Есперанс" фанати так скандували зневажливі гасла на адресу Бен Алі, що син президента Шибуб був змушений залишити спортивну арену. Футбольні матчі стали тим майданчиком, на якому тунісці могли сміливо і відверто говорити про владу те, що вони про неї думають.

Власне, активні вболівальники – в переважній своїй більшості молоді чоловіки – стали рушійною силою масових протестів в грудні-січня 2010/11-го року. Насправді, Тунісу пощастило, що Бен Алі не став до останнього триматись за владу, як його сусіди, тож Друга Жасминова революція обмежилась відносно малою кров’ю (близько двохсот загиблих та півтисячі поранених). Після втечі колишнього диктатора до Саудівської Аравії країна стала на шлях демократичних реформ, котрі не оминули і національний футбол.

Тогочасного голову національної Федерації футболу Алі Хафсі звинувачували в корупції, сприянню договірних матчів, підтасовці результатів попередніх виборів. Під тиском громадськості, в тому числі видатних в минулому гравців Таріка Діаба та Османа Женаї, Алі Хафсі подав у відставку, а новим очільником ФФТ став Анвар Хаддад.

Таким чином, швидке вирішення конфлікту не мало серйозних негативних наслідків для туніського футболу. Більше того, вже наступного після революції сезону вищий дивізіон національного чемпіонату було розширено з 14-ти до 16-ти учасників, а один з найбільших клубів Тунісу "Афрікен" першим серед учасників ліги провів відкриті вибори президента, подавши приклад решті команд, котрі залишались у державній власності.

Позитивним можна вважати й той факт, що місцевим командам вдалось уникнути відтоку кваліфікованих кадрів. При цьому тренери та футболісти в один голос відмічали зміни на краще. "Події в нашій країні по-справжньому стимулювали команду. Ми віримо, що футболісти будуть почуватись вільніше після всього того, що сталось", - заявляв ще в 2011-му році головний тренер "Есперанса" Набіль Маалул. Тоді ж "Есперанс" (до слова, саме з цього клубу в 2000-му році переходив до "Шахтаря" Джуліус Агахова) вдруге в свої історії виграв африканську Лігу Чемпіонів, перемігши у фіналі марокканський клуб "Відад Касабланка". "Криваво-золоті" вийшли до фіналу і в 2012-му, щоправда, поступились каїрському "Аль-Ахлі". Не відставали від гранду і інші лідери туніського футболу. "Сфаксьєн"в 2013-му виграв Кубок Конфедерації КАФ (аналог нашої Ліги Європи), а клуб "Афрікен" грав у фіналі турніру в 2012-му.

"Есперанс" святкує перемогу в фіналі Ліги чемпіонів

Збірній Тунісу зовсім трохи не вистачило, аби повернутись на Мундіаль. В останньому раунді відбору Карфагенські орли поступились Камеруну. Цю невдачу компенсував впевнений вихід до Кубку Африки, котрий стартує з дня на день. І хоч Туніс не є головним фаворитом першості, однак вихід команди Жоржа Лекенса до фінальних стадій навряд чи когось здивує.

Єгипет

30 років при владі – це багато навіть для Близького Сходу. Саме стільки правив залізною рукою в Єгипті Хосні Мубарак, якому активно допомагала вся його багаточисельна родина. Проблема в тому, що, отримуючи чималі прибутки від туристичного бізнесу та експорту нафти і бавовни, Мубарак не зміг забезпечити рівномірний розвиток усієї країни. Як наслідок, поряд з багатими та респектабельними центральними кварталами Каїру та Александрії процвітала бідність та соціальна незахищеність абсолютної більшості населення. Втім, досить тривалий час про зміну існуючого стану речей не могло бути й мови – в Єгипті три десятиліття діяв військовий стан, а найменші спроби опозиції чинити опір присікались могутньою службою державної безпеки.

Футбол в таких умовах традиційно використовувався як засіб для зміцнення режиму. Збірна Єгипту стала національною гордістю, а успіхи на футбольному полі відволікали увагу людей від життєвих проблем. Тож не дивно, що лідери головної команди, котрих Хосні Мубарак не обділяв увагою і всіляко підтримував, прохолодно поставились до січневих акцій протесту, які переросли в повномасштабну революцію. Більше того, якщо легенди Мохаммед Абутріка та Ахмед Хассан просто зберігали мовчання, то головний тренер збірної Хасан Шехата, кращий бомбардир в історії єгипетського футболу Хоссам Хассан, відомі гравці Ессам Аль-Хадарі, Мідо, Ваель Гомаа та інші відкрито виступили на стороні президента та навіть брали участь в демонстраціях на його підтримку. Були навіть повідомлення в ЗМІ, що тренер воротарів національної збірної Ахмед Сулейман брав участь у тортурах ув'язнених демонстрантів.

Зовсім іншої думки були фанати. Власне, в багатьох дослідженнях каїрських подій чотирирічної давнини саме їм відводиться одна з головних ролей в поваленні Хосні Мубарака. Революція зробила неможливе – об‘єднала вболівальників двох найзаклятіших ворогів, найтитулованіших команд країни "Аль-Ахлі" та "Замалека". Загартовані в протистояннях з поліцією фанати стали тим ядром, котре зуміло вистояти у вуличній боротьбі з правоохоронними органами та регулярною армією. Про значення ультрас говорить хоча б той факт, що проведення національного чемпіонату після початку акцій протесту було призупинено на чотири місяці через бажання влади обмежити спілкування фанатів.

Одне з найзахопливіших дербі останніх років. Фінал Кубка Єгипту 2008-го року. "Аль-Ахлі" переміг "Замалек" з рахунком 4:3

Усунення від влади Хосні Мубарака 11 лютого 2011-го року зовсім не означало закінчення єгипетських бід. Більше того, ситуація тільки ускладнилась, оскільки після відставки і арешту президента замість двох ворогуючих сторін конфлікту постало кілька: "Брати-мусульмани", військові, ліберальна опозиція, копти-християни та прихильники поваленого режиму ніяк не могли знайти спільної мови, внаслідок чого країна ще не раз оплакувала своїх синів, загиблих у боротьбі за свої ідеали.

Про розвиток гри в такій ситуації не могло бути й мови. Натомість 1 лютого 2012-го року єгипетському футболу було завдано такого удару, наслідки якого будуть відчутними ще дуже довго. Під час матчу 17-го туру національної першості між командами "Аль-Масрі" та "Аль-Ахлі" в Порт-Саїді фанати гостей спровокували місцевих вболівальників на сутичку, яку дивним чином проігнорували місцеві правоохоронні органи. В результаті бійки, під час якої активно використовувалась холодно зброя, та давки на трибунах загинуло 73 людини. Серед ультрас була поширена думка, що події в Порт-Саїді стали помстою з боку колишніх прихильників Мубарака за зимові події 2011-го року. Трагедія спровокувала масові акції протесту по всій країні, а коли 21 січня 2013-го року було оголошено смертний вирок 21-му обвинуваченому у справі, в Порт-Саїді спалахнули нові сутички, жертвами яких стали ще 30 людей.

Цілком логічно, що в такій ситуації владою було прийняте рішення призупинити чемпіонат, однак відновити першість, як то було в 2011-му, не вдалось. Перерва майже в рік (наступний чемпіонат розпочався лише в лютому 2013-го) змусила багатьох футболістів покинути Єгипет у пошуках роботи. З одного боку це мало б сприяти підвищенню рівня збірної, оскільки легіонери здобували закордонний досвід, з іншого - серйозно вдарило по досить сильним до цього часу внутрішнім змаганням. Проблема в тому, що єгипетські футболісти не вибирали собі клуби з точки зору перспектив росту, а грали де прийдеться. Лише одиницям вдалось виступити дійсно на пристойному рівні. Зокрема, транзитом через "Базель" в "Челсі" опинився Мохаммед Салах, за "Халл" пограли Ахмед Фатхі та Мохамедд Гедо, Хоссам Хассан перейшов до турецького "Різеспору", решта роз‘їхались в різні боки: ОАЕ, Саудівську Аравію, Ірак, Катар, Білорусь, Бахрейн, тощо.

Збій не обмежився сезоном 2011/12. Наступний чемпіонат проводився вже в новому форматі: команди були поділені на дві групи, однак через військовий переворот 3 липня першість знову була припинена посередині турнірної дистанції. Стабілізувати ситуацію вдалось лише в сезоні 2013/14, коли кожна з команд зіграла по 20 матчів в своїй групі, а у фінальному раунді, куди вийшли по два переможця з двох дивізіонів, золото здобув "Аль-Ахлі". На основі результатів того сезону Єгипет повернувся до класичної схеми, котра передбачає проведення чемпіонату в два кола серед 18 команд.

Цікаво, що проблеми з проведенням національної першості не завадили "Аль-Ахлі" продовжити своє домінування в африканському клубному футболі. "Червоні дияволи", як називають команду свої фанати, двічі перемогли в Лізі Чемпіонів в 2012 та 13-му роках, а в 2014-му, сенсаційно поступившись в 1/8 фіналу лівійському клубу "Аль-Ахлі Бенгазі", продовжили виступи в Кубку Конфедерації і дійшли до фіналу, де переграли івуарійський "Севе Спорт". Варто також зазначити, що через проблеми з проведенням чемпіонату Єгипту в трьох останніх розіграшах африканських кубків єгипетські команди приймали участь на основі результатів сезону 2010/11.

Через побоювання влади більшість матчів чемпіонату Єгипту проводяться при порожніх трибунах

Поки "Аль-Ахлі" продовжив колекціонувати трофеї попри усі негаразди, потрясіння в країні вкрай негативно позначились на національній збірній Єгипту. Після трьох перемог поспіль в Кубку Африки "фараони" тричі не змогли пройти кваліфікацію на континентальний турнір, програючи не тільки завжди сильним Сенегалу чи ПАР, але й відверто слабким Сьєра-Леоне та ЦАР.

Однак і такому результату можна знайти пояснення. Якщо в Тунісі та Лівії революції консолідували суспільство (а збірні стали "об‘єднуючим" чинником), то в Єгипті повалення диктатора зав’язало клубок нових протиріч, котрі, нажаль, не можна вирішити помахом чарівної палички. Постійна напруга в середині країни позначається і на головній команді, яка перестала бути національною гордістю. Втім, великий людський потенціал та давні футбольні традиції дозволяють єгиптянам дивитись в майбутнє з надією на краще.

Лівія

Після Тунісу та Єгипту Арабська весна наступила в Лівії. Щоправда, масовими акціями протесту тут справа не обмежилась – все дійшло до повномасштабної війни, в котрій ексцентричний лідер Лівійської Джамахірії Муаммар Каддафі кинув виклик власному народу, на сторону якого стали США, Європейський союз та впливові країни Близького Сходу.

Лівійський конфлікт дещо відрізнявся від сусідніх. Багаті нафтові родовища дозволили Каддафі забезпечити своїм підданим високий рівень життя та всілякі соціальні блага. Однак полковник навідріз відмовився ділитись владою з будь-ким іншим, окрім членів своєї родини, а це в різноплемінній країні грало важливу роль. Каддафі не жалів коштів для своїх союзників – племен туарегів та магарах, натомість часто забуваючи про схід країни. Зокрема, повністю було нівельовано статус міста Бенгазі, котре в часи Лівійського королівства (з 1951 по 1969-й роки) було столицею країни. Коли ж жителі Бенгазі за прикладом тунісців та єгиптян вийшли на демонстрації, вірні полковнику батальйони найманців відкрили вогонь по протестувальниках, що й розпочало криваву громадянську війну, підсумком якої стало вбивство Каддафі та смерть близько 30 тисяч лівійців.

Та повернемось до футболу. Лівія ніколи не була серйозним гравцем на континенті, лише раз в своїй історії зумівши дійти до фіналу Кубка Африки. Втім, інакше бути не могло, враховуючи, що все футбольне (та й взагалі спортивне) життя останні років 20 оберталось навколо однієї люди – сина диктатора Сааді Каддафі. Бажаючи реалізувати свої амбіції, Сааді пограв в місцевих грандах "Аль-Ахлі" та "Аль-Іттіхаді" з Тріполі, і хоч не відзначався великим вмінням, був недоторканною особою в обох командах. При цьому, ще будучи гравцем, Каддафі-молодший як діючий голова Федерації футболу Лівії вирішував долю не лише власних команд, але й суперників. Зокрема в 1999-му році після образ з боку фанатів, котрі одягли футболку з номером Сааді на осла, другий за популярністю клуб в країні "Аль-Ахлі" з Бенгазі було розформовано, офіс та стадіон команди було знищено, а багатьох прихильників заарештовано. Лише в 2005-му році, коли Сааді потроху почав ігнорувати футбол, "Аль-Ахлі"повернувся до Прем‘єр-ліги.

На піку своєї кар'єри Сааді Каддафі був головною зіркої чемпіона країни, капітаном збірної Лівії та головою Федерації футболу

В умовах війни про гру не могло бути й мови. Чемпіонат було зупинено ще в лютому 2011-го, а поновлено лише в 2013-му році. При цьому так як і країна, розділилось і футбольне суспільство. Зокрема ще в березні капітан національної збірної Тарік Таїб підкреслював, що вся команда підтримує Каддафі та засуджує повстанців. Однак поступово ситуація почала мінятись й багато футболістів не просто підтримали Національну Раду, а взялися до зброї. "Футбол вже не мав значення, це була війна за незалежність від Каддафі", - заявив 27-річний Валід Аль-Катруші, котрий ще в березні забивав в ворота Коморських островів за національну збірну, а в червні приєднався до повстанців. Окрім Катруші в бойових діях брали участь воротар Гума Муса, тренер "Аль-Ахлі" (Тріполі) Адель бін Ісса, а півзахисник Ахмед Аль-Скаїр був поранений в плече, внаслідок чого близько місяця провів у госпіталі.

Незважаючи на війну, збірна Лівії продовжила свої виступи. При цьому головний тренер бразилець Маркос Пакета відмовився від футболістів, котрі свого часу підтримували Каддафі, та зробив ставку на молодих виконавців, прихильників революційних ідей. Рівно через тиждень після захоплення повстанцями Тріполі збірна Лівії вже під прапором Перехідної ради грала проти Мозамбіку в рамках відбору до Кубку Африканських націй. Мінімальна перемога суттєво підвищила шанси на участь в фінальній стадії.

Лівія напередодні гри з Замбією

"Та гра проти Мозамбіку мала величезне значення. Всі були щасливі і говорили про нашу перемогу", - згадував Валід аль-Катруші, котрий також пообіцяв, що їхня команда зробить все можливе, щоб подарувати хоча б трохи щастя багатостраждальним співвітчизникам. Місяць по тому збірна Лівії вирушила на південь в Замбію, де за видатної гри 39-річного капітана, голкіпера Саміра Абуда здобула суху нічию. Результати паралельних матчів дозволили команді Пакети вийти до фінальної стадії як кращій другій збірній з 11-ти груп.

Збірна Лівії кваліфікувалась на Кубок африканських націй не всупереч революції, а завдяки їй. Після нічиєї з Замбією (котра, нагадаємо, виграла той КАН) Самір Абуд заявив: "Цей результат для усіх лівійців, для нашої революції". Уся країна святкувала вихід збірної на Кубок Африки, де Лівія хоч і зайняла третє місце в своїй групі, але продемонструвала неймовірне бажання і командний дух, завдяки яким перемогла потужну збірну Сенегалу.

Після періоду репресій та маніпуляцій лівійські футболісти відчули свободу, котра об‘єднала їх на полі. Повалення старого режиму надихнуло лівійців на нові звершення. Як наслідок, в минулому році Лівія перемогла в Чемпіонаті африканських націй (турнір, в якому збірні грають без легіонерів з інших континентів), а "Аль-Ахлі" Бенгазі потрапив у вісімку кращих команд континенту, перемігши на попередніх стадіях діючого володаря Кубка африканських чемпіонів. Однак футбол – не панацея, Лівія після невеликого періоду затишшя знову занурюється в хаос, котрий змушує забути про гру і думати про збереження головної цінності – людського життя.