Людина, яка змінила систему. До ювілею судового рішення, що перевернуло футбольний світ

Рівно 30 років тому, 15 грудня 1995 року, Європейський суд у Люксембурзі ухвалив рішення, яке стало доленосним для всієї футбольної трансферної системи. Він задовольнив позов бельгійського півзахисника Жан-Марка Босмана до Союзу європейських футбольних асоціацій (УЄФА).

В результаті було введено так зване "правило Босмана", згідно з яким клуб відразу після закінчення контракту з гравцем автоматично втрачає права на нього (раніше зберігав ще протягом 2,5 років), і футболіст має право перейти в інший клуб без будь-якої грошової компенсації колишньому роботодавцю. Крім того, внаслідок позовів спортсмена громадяни держав Євросоюзу перестали вважатися легіонерами у чемпіонатах країн ЄС. До цього діяло правило "3+2" – на футбольному полі одночасно могли знаходитися максимум три іноземці та два натуралізовані гравці, які прожили на території однієї країни не менше п'яти років. Цих правил європейський футбол дотримувався не одне десятиліття, доки не з'явився перший незгодний – Жан-Марк Босман.

Передісторія справи така.

Жан-Марк Босман був непримітним футболістом: починав у льєжському "Стандарді", вихованцем якого був. В юності подавав надії, і в свій час навіть був капітаном молодіжної збірної Бельгії. Але дорослий рівень не потягнув, не зумів закріпитися в основному складі, і в 23 роки перебрався до більш простенького сусіднього "Льєжа". Але й там був переважно гравцем запасу із зарплатою у 120 тисяч бельгійських франків на місяць (близько 3000 доларів). 1990-го дворічний контракт добігав кінця, і Босман збирався перебратися до французького "Дюнкерка". Команду, ще скромнішу, але в якій він міг би отримувати більше ігрової практики. Але за правилами, що існували тоді, колишній клуб протягом двох з половиною років зберігав права на компенсацію за гравця, у якого завершився контракт. Ні, в принципі роботодавець звичайно міг відпустити футболіста, але в законодавчому порядку робити це був не повинен. Ось і "Льєж" відповідно до правил, що діяли на той час у європейському футболі, запропонував Жану-Марку продовжити трудові відносини, проте із істотним зниженням зарплати. Спочатку її урізали наполовину, а потім і взагалі вчетверо, оцінивши гравця у мінімальні 30 тисяч франків на місяць (або 750 доларів). Менше за правилами бельгійської федерації пропонувати тоді просто не можна було.

Босман очікувано відмовився від такої "втішної" пропозиції. Однак завдяки цьому офферу "Льєж" зберіг право на компенсацію від будь-якого клубу, який зацікавиться Босманом, хоча їхній контракт і закінчився. При цьому Жан-Марк був виставлений на трансфер за 1 млн. доларів – космічну на той час суму за середнього гравця. Крім того, за відмову підписувати запропонований контракт Босман був забанений Бельгійською федерацією футболу і більше не мав права виступати у професійних лігах країни. Всі дії "Льєжа" були абсолютно законні в той час, але Жан-Марк відчував себе ошуканим: "Мій контракт закінчився. Вони запропонували мені новий зі скороченням зарплати в 4 рази і намагалися продати мене "Дюнкерку" за ціну в 4 рази більшу за ту, за яку купували мене в "Стандарді". Тобто, на їхню думку, я став грати в 4 рази краще, якщо я спробую покинути команду, і в той же час я став грати в 4 рази гірше, якщо вирішу залишитись і підписати новий контракт".

Найнявши адвоката, Жан-Марк звернувся до суду, щоб відстояти своє право на перехід до іншого клубу. Він вважав дії "Льєжа", бельгійської футбольної асоціації та УЄФА незаконними. З УЄФА Босман судився, оскільки вважав чинний ліміт у країнах ЄС незаконним (будучи бельгійцем, гравець числився легіонером у Франції). Судові позови тривали 5 років, було багато апеляцій. За цей час Босман пограв у нижчих напіваматорських французьких та бельгійських лігах, закінчив із футболом, розлучився, залишивши дружині та донці все майно, жив у гаражі батьківського дому та перебивався випадковими заробітками. Проте весь цей час Жан-Марк не припиняв вести справжню судову війну проти тогочасних футбольних порядків. Причому згодом від суто егоїстичних бажань перейти в інший клуб та відсудити у колишнього роботодавця 10 млн. доларів компенсації позивач перейшов до більш глобальних вимог – змінити всю систему переходів, щоб не тільки він, а й решта футболістів могли після закінчення контракту вільно змінювати команду.

У результаті всі три справи Босмана (проти ФК "Льєж", проти бельгійської федерації та проти УЄФА) дійшли до Європейського суду. А він, як відомо, є в Євросоюзі судом вищої інстанції, тобто його рішення є безапеляційними та остаточними, і не можуть бути оскаржені.

Боротьба футболіста із системою завершилася рівно 30 років тому повною перемогою Жан-Марка. 15 грудня 1995 року Європейський суд задовольнив усі три його позови, затвердивши один із найважливіших для сучасного футболу законів, який отримав назву "Правило Босмана". Завдяки цьому правилу:

- футболісти, у яких закінчився термін контракту, змогли переходити в інший клуб без будь-якої грошової компенсації.
- футболісти-громадяни країн ЄС перестали вважатися легіонерами і більше не потрапляли під діючий ліміт.

В результаті, вже влітку 1996-го перші вільні агенти почали безоплатно залишати клуби, з якими у них закінчилися контракти. Відповідно, аби не втратити своїх найкращих гравців, не отримавши за них нічого, клубам довелося терміново пропонувати футболістам довгострокові контракти зі значно більшими зарплатами. Так можна було довше втримати гравця, чекаючи на вигідну трансферну пропозицію щодо нього. Ба більше, щоб зберегти гравця у своїй команді, клубам тепер доводилося пропонувати їм покращені контракти задовго до закінчення їхніх діючих договорів – щоб потім не втратити футболіста безкоштовно, а заразом перебити пропозиції щодо зарплат від клубів-конкурентів. Футболісти почали вміло цим користуватися, виторговуючи собі все нові та нові надбавки до жалування. Майже у всіх гравців з'явилися футбольні агенти, що мають щонайменше по 10 % як від кожної угоди з покупки футболіста, так і з його зарплати. Миттєво тисячі людей стали мільйонерами, навіть не мріючи раніше про це.

Ось лише один приклад стрімкого зростання зарплат футболістів. У 2001 році Сол Кемпбел, який безкоштовно перейшов з "Тоттенгема" до "Арсеналу", став першим гравцем в АПЛ із зарплатою в 100.000 фунтів на тиждень. Хоча лише десятиліттям раніше, 1991-го, у Прем'єр-Лізі не було жодного гравця із зарплатою понад 10.000 фунтів на тиждень.

Тож якби не Жан-Марк Босман, не було б зараз у футболі зарплат під 20 млн. євро на рік. Кількість переходів з одного клубу до іншого під час трансферного вікна була б мінімальною. Гравці не коштували б по 100 мільйонів євро, а УЄФА не довелося б вводити правило фінансового fair-play.

Ну а для самого Босмана, який поставив на кон кар'єру, сім'ю та особистий добробут, перемога в суді виявилася пірровою: він отримав за своїми позовами всього 500 тисяч доларів компенсації, причому більша частина цих грошей пішла на оплату адвокатів і погашення накопичених футболістом боргів. Нині він – безробітний, який живе виключно на грошову допомогу від держави та профспілки футболістів.

Фото з відкритих джерел