Чемпіони з нічого. Коли Пеле та його команду відсунули на другий план

У березні 1872-го року "Вондерерс" виграв кубок Англії, це був перший національний клубний трофей, розіграний в історії футболу. З тих пір усі країни, хто швидше, хто повільніше, започатковували свої змагання. Можливо, останніми, хто це зробили, стали, як не дивно, бразильці. Рівно 60 років тому, саме 29-го березня 1958-го року, вперше було офіційно визначено найкращу команду країни Істинного Хреста. Це трапилося лише через зовнішні фактори, самі б бразильці спокійно могли б не запроваджувати змагань для клубів усієї країни. Так, світові домінатори спокійно обходилися локальними змаганнями. Були чемпіонати штатів, був турнір найкращих команд Ріо та Сан-Паулу. Цього вистачало усім. Справа в тім, що два головних штати країни збирали усіх зірок. Це яскраво підкреслює збірна країни. За шість чемпіонатів світу з 1930-го по 1958-й роки у складі "селесао" зіграли тільки два футболісти, що представляли клуби не Ріо-де-Жанейро чи Сан-Паулу.

Провести ж національний кубок довелося через започаткування чемпіонату чемпіонів Південної Америки, так тоді називалася нинішня Копа Лібертадорес. У 1960-му стартував перший розіграш трофею. Латиноамериканцям дуже муляло те, що в Європі вже розігрували Кубок Чемпіонів, а у них нічого подібного не було. Тому й потрібен був турнір, якого в Бразилії раніше не було. Його назвали кубком країни.

Фаворитами турніру, звичайно, були представники раніше згаданих мегаполісів. "Сантос" з Пеле та "Васко да Гама" з чемпіоном світу Белліні та бомбардиром Пінгою. Останні у півфіналі несподівано поступилися скромній "Баії", котра лише на рівні свого штату мала авторитет та успіхи. Отож, у фіналі зійшлися "Сантос" та сама "Баія".

Потрібно розуміти, наскільки багато грали тоді провідні клуби Бразилії. "Сантос" за 1959-й рік провів 99 матчів, здійснив турне по Європі. З таким календарем поразка у першому фінальному поєдинку Пеле та компанії на рідному стадіоні 2:3 не виглядає зовсім дивною. Тим паче, Кубок країни у них не був у пріоритеті та й суперника вони серйозно не сприймали. Після поразки "Сантос" відіграв п’ять матчів за 15 днів і в передостанній день року в Сальвадорі спокійно переміг "Баію" з рахунком 2:0. За регламентом рахувалися лише перемоги, а не різниця м'ячів, тому потрібен був ще один матч. Коли його проводити – ніхто не знав. Графік "Сантоса" був забитий аж до літа наступного року.

Як це неодноразово траплялося у бразильців, доля трофею просто зависла у повітрі, ніхто не знав, що робити.

Тим часом варто трохи пригледітися то тієї "Баії". Були там свої регіональні зірочки: Біріба, Аленкар, Енріке. А от справжня зірка тільки одна – Лео Брілья. Зірка, що мала бути в основі "селесао" 1958-у в Швеції замість Пеле. Принаймні, такою була версія самого Лео. Нападник був класичним героєм футболу з 20-х-30-х років, герой-коханець, завше напідпитку і з гонором та гумором. Його справді викликали до збірної у 1958-му й вигнали за класичні витівки. Заяви про те, що "малолітній поганець Пеле зайняв моє місце в історії", сприймалися з усмішкою. Проте саме в першому Кубку Бразилії саме Лео Брілья відсунув Пеле на другий план. Він став найкращим бомбардиром першого загально-бразильського турніру й забивав лише важливі голи. Його ж команда була повністю тренерською. Керував нею Женіньо. Колись він був "богом стадіонів", так в Бразилії називають футболістів, які є яскравими індивідуальностями, тими, на кого ходить публіка.

Не обов’язково бути суперзіркою збірної, але якщо твої фінти чи просто дії на полі публіка вирізняє з першого погляду, то ти "бог стадіонів". Женіньо понад 10 років провів у "Ботафого", зіграв 422 матчі, забив 115 голів і був ледь не головною зіркою в історії клубу до появи Гаррінчі. А ще він воював в Італії. В розпалі кар’єри його мобілізували і відправили на Апенніни. Там Женіньо пощастило вижити у важких боях з з’єднаннями Вермахту біля Ліворно та Монте Кастело, коли загинули майже усі представники його підрозділу. Він повернувся і продовжив грати у футбол. А згодом став тренером. Найцікавіше те, що гравець свого часу намагався уникнути мобілізації, але після війни лишився в армії назавжди. У нього була своя регіональна військова посада, що теж вплинуло на фінал для "Баії". Культовий улюбленець публіки Женіньо був повноцінним керівником команди, але часом його викликали на військові збори і відмовитися він не міг, саме тому у фіналі 1960-го року до керма команди став його помічник.

Отож, фінал кубку Бразилії 1959 зіграли 29-го березня 1960-го. Просто далі тягнути не було можливості, бо тоді б країна не мала свого представника у першому континентальному турнірі. 27-го березня "Сантос" відіграв принциповий матч проти "Палмейраса", тому Пеле та ще кілька гравців просто фізично не могли грати у головному фіналі офіційно головного турніру країни. А фінал вийшов дуже колоритним. На "Маракані", що вміщувала тоді 200 тисяч, зібралося тільки 20. Сама ж гра пішла жорстка, як не дивно, в першу чергу з боку футболістів "Сантоса". Мабуть, накопичилася втома та роздратування. Цьому сприяв й сором’язливий арбітр Федеріко Лопес. У підсумку Лео Брілья та компанія взяли гору – 3:1 за рахунком і 1:4 за вилученнями. Тобто, "Баія" догравала вдесятьох, "Сантос" – всімох. Тренером переможців в тому матчі був аргентинець Карлос Воланте. Він не настільки популярним був як Женіньо, але його ім’я назавше вписано в історію футболу. Ще як гравець він настільки славився самовіддачею, що в іспано-португаломовних країнах усіх опорників тепер називають "воланте".

Ось так починався в Бразилії футбол національного рівня! Зараз той кубок Бразилії прирівняний до чемпіонату країни.