Енциклопедія футболу. Нілтон Сантос - найкращий лівий латераль, який став покровителем Гаррінчі

16 травня 1925 року на Острові Губернатора, найбільшому острові в межах Ріо-де-Жанейро, народився Нілтон Сантос. Традиційно це місце досить спокійне, там мешкають представники середнього класу. Проте є й одна фавела, саме поблизу неї у рибальському селищі і жив Нілтон. Йому судилося стати живим літописом бразильського футболу.

Окрім історії "Чорного Діаманта" Леонідаса та міфологічного бомбардира Фріденрайха, бразильський футбол відомий широкому загалу з 1950 року, з "Маракансо", а далі вже часів Пеле та перемог на чемпіонатах світу. Ось все це й було у житті Нілтона Сантоса, за що його прозвали "Енциклопедією Футболу". Дядько символізує цілу низку великих змін у грі, перемоги, стародавню вірність одному клубу, а ще він перший видатний латераль світового футболу, дехто вважає, що найкращий крайній захисник усіх часів.

У 12 років Нілтона взяли до команди "Flecheiras". Футбольний хист хлопця був надто очевидним, та сам він вирішив, що заробляти цим не вийде, тому у 18-ть пішов до армії. Служив в авіаційній частині, сам не літав. Бо не мав відповідної освіти, обслуговував літаки. Офіцери, а це усі були вихідці з більш солідних соціальних прошарків, його єдиного брали грати у футбол до себе. У 22 роки Нілтон демобілізувався й таки спробував смаку справжнього футболу – прийшов до "Ботафого", клубу свого життя. 17 років грав, підписував іноді порожні бланки контракту, сварився з директорами, але ніколи не уявляв себе в іншій команді.

Спочатку він, вже дорослий дядько потрапив до молодіжної команди, адже роки в армії не дали потрібного рівня підготовки. З 1948-го Сантос вже грав у головній команді. Йому пощастило з часом – Бразилія мала перше видатне покоління футболістів з Бауером, Даніло Алвімом, Жаїром, Зізіньо, Адеміром. А ще у "селесао" вперше з’явився справді солідний тренер Флавіо Коста.

17 квітня 1949 року той, хто ще два роки тому служив на летовищі, вийшов у формі збірної Бразилії. У товариському матчі Нілтон замінив капітана Аугусто під час матчу з Колумбією на домашньому чемпіонаті Південної Америки. Той турнір був генеральною репетицією перед домашнім чемпіонатом світу. Перемога Бразилії на чемпіонаті була феєричною, команда забивала близько шести голів в середньому за матч – саме ту команду, а зовсім не збірну 1958-го року, варто вважати носієм гасла "ви заб’єте нам скільки зможете, ми скільки захочемо".

Під час підготовки до Мундіалю 1950 Нілтон вже став основним, проте у завершальному спаринг-матчі захисник отримав травму і був замінений на Аугусто, котрий буде капітаном впродовж чемпіонату світу. Начебто, це була гірка доля для Нілтона, насправді посмішка Фортуни. Він пропустив турнір, що став "проклятим" для Бразилії, поразка в останньому матчі від Уругваю не дала довгоочікуваного титулу. Ніхто з гравців того золотого покоління надалі не мав успіхів у національній команді. Той ж тренер Флавіо Коста вважався головним претендентом на посаду очільника "селесао" 1958-го року. Його конкуренти Флейтас Соліч та Бела Гуттманн іноземці, що для гонорових бразилів було неприйнятним фактором. Але Косту визнали "нефартовим", забобони переважили логіку і саме через це раптом виникнула кандидатура доброго дядька Вісенте Феоли, який і поведе команду до світового успіху.

А Нілтон Сантос прокляття "Мараканасо" оминув. У 1958-му йому було вже 33 роки, тоді це вважалося солідним віком. Цікаво, що Феола спочатку усунув футболіста від основи, де він був вже трохи менше ніж десятиліття. Мінялася схема гри. В самій Бразилії за системою 4-2-4 грав лише "Сан Пауло", ще пару клубів намагалися трохи копіювати таку манеру. А от у збірній 1958-го відразу було введено нову побудову. Для нової гри взяли молодого Ореко, але Нілтон впевнено виграв у нього конкуренцію і, вже ветеран ідеально вписався в абсолютно нову роль чистого латераля. Більше того, згодом усіх крайків будуть міряти по ньому. Доля вирішила випробувати дядька ще раз і перед чемпіонатом світу він отримав ушкодження в грі з "Інтернасіоналем". За тиждень з перельотом та акліматизацією гравець встигнув відновитися, тож став частиною легенди під назвою "команда 1958".

В ній Нілтон був найбільшим авторитетом. Белліні та Загалло теж мали вплив на колектив, їх поважали. Дуже цінували думку плеймейкера Діді, але Нілтон був останньою інстанцією, його шанували, навіть побоювалися, а ще він був найбільш солідним у розмовах з керівництвом. Тож саме Нілтон провів до основи Пеле та Гаррінчу. Перший вже зовсім юним став великою зіркою, але травмував коліно перед чемпіонатом, другий ж вмів дістати усіх керівників своїми загулами.

До речі, без Нілтона Сантоса про генія Гаррінчи ми б могли й не дізнатися. Усі знають яким він був телепнем по життю. Алкоголь, жінки та футбол були усім світом для Мане. Цим трьом речам, ну ще й трохи танцям, він віддавав усього себе. А ще розумово він вирізнявся у мінусових показниках навіть на тлі далеко не інтелектуалів футболістів.

Нілтон не образився коли Мане тричі на пробному тренуванні у "Ботафого" прокинув м’яч у нього між ногами. Більше того, захисник наполіг на підписанні генія. "Якщо він поїде звідси, то я не буду спати спокійно. Якщо лишиться, то спокійно не будуть спати захисники усіх наших конкурентів". Так само він опікував Гаррінчу у збірній, і, здається, Мане міг слухати лише його. Усім раніше згаданим своїм трьом постулатам життя крайній форвард віддавав усі сили – на полі, в ліжку та з чаркою він викладався на повну. Нілтон розумів, що хлопця не змінити, тому лише хвалив його після вдалих ігор і втішав після провальних, а Гаррінча сприймав його слова. Мане ж був типовим індіанцем, людиною, яка ніколи не вірить людям іншого походження, а от Нілтону він вірив.

Кар’єра Сантоса поруч з яким грав майже усі роки в збірній інший Сантос, Джалма, склалася прекрасно. В історії "Ботафого" він навіть вище цінується за Гаррінчу. В збірній він не був капітаном на чемпіонатах світу, все через те, що його авторитету подекуди просто боялися, хоча ним він не зловживав.

Про футбольне минуле Нілтон згадував таке: "На початках я було сильно загуляв. Уявіть, я жив у брудному селищі без електрики і потім оселився навпроти Копакабани, скрізь веселі бари і найдорожчі ресторани в Ріо. В них тебе вітають, проголошують тости на твою честь. Та подивившись на деяких футболістів, що пустилися берега й втратили гроші, я з жахом згадав, що колись аби поїсти мені треба було впіймати рибу. Не впіймав, сиди голодний. В мене ніколи не було великих статків, тому я ціную комфорт і завше про це говорю хлопчакам, яких треную".

Нілтон прожив 88 років, до останніх днів возився з юними футболістами з бідних районів. На його честь названий стадіон в Ріо-де-Жанейро де грає "Ботафого".

2013-й рік забрав його та ще двох зірок легендарної "селесао" Джалму Сантоса та воротаря Жилмара. Дехто вважає, що саме це стало прокляттям збірної на домашньому чемпіонаті світу 2014, куди ж в Бразилії без забобонів.