Людина-Лангуст. Історія Пепе Самітьєра - першої великої зірки Барселони

Матеріал Володимира Войтюка про яскраву кар’єру одного з перших великих гравців в історії Барселони.

"В 1918 році підліток Самітьєр підписав контракт з Барселоною, а вже за кілька років цей хлопчина став лідером команди: його біографію продавали в усіх кіосках міста і вона розліталася, наче гарячі пиріжки, про нього співали танго, а журналісти, згадуючи Самітьєра, тамували подих. Ті ж акули пера проголосили його винахідником особливого "середземноморського стилю". В Пепе був вбивчий удар, він робив з м’ячем все, що хотів, суперникам було так само "легко" прорахувати його, як простим смертним передбачити наступний хід шахового гросмейстера. В діях Самітьєра на футбольному полі не було жодної логіки, йому вистачало клаптика газону, щоб помножити на нуль весь ворожий захист. До того ж, голову він використовував не лише для того, щоб бити нею по м’ячу, він нею, в першу чергу, думав", – писав Едуардо Галеано в своїй книзі "Футбол на сонці і в тіні".

Коли вболівальники бачили, які циркові трюки виконував під час матчів Пепе, то думали, що він не футболіст, а акробат. Він діставав абсолютно нереальні м’ячі. І не просто приборкував їх, а відправляв у ворота. Видавалося, що Самітьєр – єдина людина, на яку не діє закон всесвітнього тяжіння. Його техніка видавалася настільки філігранною, що можна було подумати, ніби в нього не одна пара ніг, а мінімум три. За всі ці дивацтва Самітьєр й отримав прізвиська "людина-лангуст" та "коник-стрибунець".

Початок 1900-х. Мама веде за руку хлопчика барселонським кварталом Сантс. Малий дивиться на вітрини магазинів та починає мріяти. "Мамо, знаєш чого я б найбільше хотів? Щоб я міг зайти в будь-яку з крамниць із солодощами і наїстися там досхочу. І щоб продавці не вимагали платні за знищені мною кілограми. Або ні! Це ж нереальна мрія. Хочу, щоб на мою честь назвали одну з вулиць Барселони. Це ще більш божевільна мрія! От би мені красивий автомобіль. Але це теж пусте! Хочу, щоб вся Барселона говорила про мене, коли я йтиму вулицею, як це роблять каталонці, коли бачать відомого тореадора. Як думаєш, щось з цього може здійснитися?" "Все це справдиться, Хосеп, просто треба вірити, мій любий", – відповіла мама.

Попри юний вік Самітьєр розумів, що мати просто хотіла зробити йому приємне. Коли обідраний після вуличних футбольних баталій Пепе забігав до цукерні, власники чи продавці одразу ж виганяли його зі словами: "Тобі тут не місце. Ці солодощі тобі явно не по кишені, а наші товари – не музейні експонати і нічого на них витріщатися. Такі голодранці, як ти, відлякують нам клієнтів". Заплаканий Пепе біг додому, але його сльози миттєво висихали, коли він бачив м’яч. Граючи в футбол, він забував про всі життєві негаразди. І саме завдяки м’ячу Cамітьєр втілив практично всі свої мрії в реальність. Через якихось 10 років власники крамниць з солодощами наввипередки запрошували його в свої заклади та не лише давали йому безкоштовно куштувати всі смаколики, а й вихваляли своїх доньок: "Пепе, для нас було б за честь мати такого зятя, як ти". Самітьєр налягав на солодке, оскільки не остерігався за свої зуби, адже міг без проблем відновити свою блискучу усмішку, не заплативши при цьому стоматологу жодної песети. В Барселоні вважалося гріхом брати з Самітьєра гроші, адже він дарував місту свято. Пепе став одним з головних героїв першої золотої епохи блаугранас. Цікаво, що чи не найбільш реальну зі своїх мрій він так і не реалізував. Самітьєр не мав власного автомобіля. Він йому виявився не потрібним. Пепе постійно їздив на таксі.

Цього всього в нього могло й не бути, оскільки в 16-річному віці він вирішив сказати футболу "Hasta la vista". Батько переконав сина повісити бутси на цвях через те, що грою ситий не будеш. Навіть заробляючи нереальні на ті часи гроші, Самітьєр не вірив, що футбол може стати бізнесом: "Якби футбол був бізнесом, то клуби належали б банкам, а матчі розігрувалися б між Банком Барселони, Банком Більбао, Банком Мадриду, Банком Валенсії, Банком Севільї, Банком Віґо". Можливо, Самітьєр так би ніколи і не став футболістом, якби на його горизонті не намалювався один зі скаутів блаугранас, який спокусив юнака двома речами, які юнак бачив лише в кіно: годинником, в якому світився циферблат, та костюмом. Для нього це виявилась пропозиція, від якої він аж ніяк не міг відмовитись. Пепе одразу поставив свій автограф під контрактом з блаугранас. Тепер цю реліквію можна побачити в музеї FCB.

Перший футбольний бум в Барселоні спричинила війна. Іспанія розумно вирішила зберегти нейтралітет під час світової різні 1914-1918 років. Особливо від великої війни виграли каталонські підприємці, які виготовляли та постачали плащі й куртки для французьких солдатів. Щодня величезні партії товару відправлялися на фронти Першої світової, де в окопах мало не щодня гинули тисячі людей. Попит перевищував пропозицію, а тому каталонські бізнесмени задирали ціну до небес. А французи мусили платити, адже без хорошого одягу коротке життя галльських солдат ставало ще коротшим. Саме ці підприємці невдовзі стали біля керма Барселони. Вони могли дозволити собі платити чималі гроші своїм зіркам в конвертах, а коли в Іспанії офіційно запровадили професійний футбол, вже не криючись буквально озолочувати гравців. Тогочасна Барселона часто кидала рукавичку навіть самому Атлетіку Більбао.

Гроші часто змінюють людину і, як правило, не в кращу сторону. Проте це не стосувалося Самітьєра. Відтоді як 17-річний Пепе зіграв свій дебютний матч за Барсу проти збірної союзників, що перемогли в Першій світовій війні, він зовсім не змінився. Ставши найбільш високооплачуваним гравцем блаугранас, Самітьєр завжди спускався з небес до простих кулес та розділяв з ними їхні радість та горе. Наприкінці 1990-х в інтерв’ю, яке він дав Джиммі Бьорнсу, 90-річний віце-президент Барси Ніколау Касаус згадував своє босоноге дитинство: "В 1922 я мав 9 років та мешкав в місцевості Ігуалада неподалік від Барселони. Якось я почув новину, в яку спочатку не міг повірити. Наша скромна команда буде грати з самою Барселоною! Я, звичайно, аж ніяк не міг пропустити таку подію й хотів хоча б одним оком поглянути на Самітьєра. Та існувала одна проблема. Квиток на матч коштував 20 сентімо, а для мене це була фантастична сума. І все ж я мусив побачити Самітьєра. Хтось з моїх друзів, які також молилися на Пепе, придумав геніальне рішення: "Ми прикинемося носіями. І, як тільки під’їде автобус з гравцями Барселони, ми запропонуємо їм свою допомогу". Коли я побачив Самітьєра, то біг з усіх ніг та першим з моїх друзів досягнув мети – валізки Пепе. Я сподобався Ель Самі й він провів мене на матч безкоштовно".

А ось з білими комірцями в Пепе стосунки не склалися. Він часто конфліктував з адміністрацією Барселони. Футболіст здогадувався, що "більше, ніж клуб" для них просто гарні слова. Вони зовсім не любили блаугрнас, а просто хотіли заробити на них гроші. І Самітьєр їм в цьому допомагав. Одна з байок розповідає, що якби не Пепе, то, можливо, "Лес Кортс" ще довго б не побудували. Коли Лангуст робив свої перші кроки в Барсі, її "палацом" був стадіон "Індустрія". На крихітні розміри цієї арени натякає її прізвисько "Ескупідера", тобто "маленька коробочка для спльовування". Цей стадіон міг вмістити лише 6000 кулес. А зручностями на ньому навіть не пахло. "Роздягальнею" слугувала сусідня вілла, а про душові ніхто й не чув. Гравці після матчів вмивалися з глечиків холодною водою просто неба.

Щоправда, саме завдяки "Індустрії" вболівальники Барселони отримали своє найвідоміше прізвисько – кулес (сідниці). Справа в тому, що коли перехожі йшли повз стадіон, то бачили п’яті точки вболівальників, що тіснилися на верхніх рядах двоповерхових трибун. А з приходом Самітьєра "Індустрія" вже тріщала по швах, оскільки не могла вмістити всіх бажаючих насолодитися фокусами коника-стрибунця. Саме тому президент Жоан Гампер вирішив збудувати для Барселони палац, гідний принцеси, а не якоїсь там Попелюшки. Швейцарці не звикли кидати слів на вітер. Сказано – зроблено. Перший камінь на будівництві був закладений 18 лютого 1922 року, а вже 20 травня того ж року блаугранас приймали на сяючому стадіоні шотландський Сент-Міррен. 20 тисяч квитків на новосілля кулес розкупили за кілька годин. Тоді ж стадіон отримав знакове прізвисько "Храм футболу".

Грою Самітьєра захоплювалися навіть латиноамериканські журналісти, які мали з чим порівнювати. Їх важко було здивувати, адже вони бачили на свої очі гру дворазових олімпійських чемпіонів уругвайців, їхніх тодішніх найбільш запеклих ворогів – аргентинців та бразильських кудесників. Спеціалісти з Нового Світу зі 100-відсотковою впевненістю запевняли, що Самітьєр не загубився б в провідних латиноамериканських клубах. А Барселона носила свого кумира на руках. Самітьєроманія зайшла настільки далеко, що його біографію купували в книжкових магазинах та в кіосках частіше, ніж Біблію. І це в католицькій Іспанії! Життєпис Ель Самі відкривав серію "Зірки футболу", а том, присвячений Лангусту мав заголовок: "Самітьєр – футбольний маг". З книжки читачі могли довідатися про: "Винятковий стиль та феноменальну техніку Ель Самі". Одним з найбільших фанатів Пепе був Сальвадор Далі. Завдяки дружбі з геніальним митцем він отримав своє енне прізвисько – сюрреаліст. І справді – його техніка не мала нічого спільного з реальністю.

Самітьєр завжди жив на повну та товаришував з всією каталонською богемою. Він часто засиджувався в барах аж до світанку, а через кілька годин, як ні в чому не бувало, виходив в старті на "Лес Кортс" та забивав. Коли хтось з адміністрації клубу намагався йому дорікнути, він ніколи не ліз за словом до кишені та ставив чиновників на місце. Якось Самітьєр о третій ночі прогулювався Рамблою і несподівано зустрів двох директорів клубу. Пепе лише розсміявся на їхні докори: "Питаєте, що я покажу на ранковому тренуванні? Ну, що ж, в такому випадку, можете сказати мені, що ви тут робите о такій пізній годині і чому ви досі не в ліжках? Чи ви збираєтесь досипати в клубному офісі?"

Зрештою, босам Барси набридло терпіти подібні витівки Ель Самі. Вони швидко забули, що Пепе допоміг команді виграти 10 чемпіонатів Каталонії та 5 Кубків Короля, а також, що найголовніше, зіграв ключову роль в першому великому титулі Барси (в сезоні 1928/29 блаугранас виграли дебютний розіграш Прімери, на фінішній стрічці випередивши Реал). Часи змінилися, і футболіст, який забив за Барсу більше трьох сотень м’ячів, став на "Лес Кортс" персоною нон грата. Природно, що не було відбою від бажаючих придбати Ель Самі. А найбільш переконливим виявився, звичайно ж, Реал. Чи, точніше, Сантьяго Бернабеу. Насправді, керівництво Барси вирішило вказати Лангусту на двері не лише за його постійні конфлікти з небожителями. Сезон 1931/32 cклався для блаугранас гірше не придумаєш. Команда залишилась без титулів. В фіналі Кубка Короля їм перейшов дорогу Атлетік, а в чемпіонаті каталонцям довелося задовольнитися лише бронзою. Заключний матч турніру не віщував кулес нічого хорошого в майбутньому, Барса згоріла 1:6. Проте це виявились лише квіточки. Головна проблема була в тому, що каталонський флагман сів на фінансовому мілину. Сезон 1931/32 Барса завершила з астрономічним на ті часи дефіцитом у 127 000 песет. В цій непростій ситуації президент Хосе Комас придумав хід конем – виставити на трансфер ветеранів, які найбільше заробляли. Так керівник сподівався уникнути фінансової катастрофи, яка нависала над ним, мов Дамоклів меч.

Коли 30 грудня 1932 року в барселонській пресі з’явилася інформація, що клуб вирішив розпрощатися з 10 футболістами, то кулес спочатку не повірили власним очам. Ще більшим було їхнє здивування після того, як вони прочитали, що ці гравці лише тягнуть команду на дно, оскільки вони своєю недолугою грою множать командні зусилля на нуль. Найбільше дісталося Самітьєру, який ще в минулому сезоні став кращим бомбардиром команди. Хосе Комас, розуміючи, що кулес можуть його лінчувати, спробував пояснити, чому він вирішив вигнати кумира всієї Барселони: "Ми і так занадто довго його тримали в команді. На жаль, ніхто не може протистояти віку. Кращі часи Ель Самі вже давно позаду. Йому вже 34 і я не впевнений, чи знайдеться хоча б один клуб, який захоче прийняти пенсіонера". Насправді ж знайшовся – і не один. До того ж, президент мав деякі проблеми з арифметикою. Коли Самітьєра викинули з Барси, йому не виповнилося ще й 31. Сантьяго Бернабеу, на відміну від президента блаугранас, вмів дуже добре рахувати. Він не сумнівався, що йому вдасться без проблем домовитися зі своїм старим другом, Самітьєром, який допоможе Реалу страти справжнім футбольним королем Іспанії.

1 січня 1933 року дон Сантьяго зробив всім вболівальникам бланкос чудовий подарунок на Новий рік. Волею жереба саме в цей червоний день календаря мадридці на "Лес Кортс" зустрічалися з Барселоною. Це було одне з небагатьох Ель-Класіко, результат якого не цікавив Бернабеу. Він приїхав в Барселону на "шопінг" і дав слово не повертатися в Мадрид без Самітьєра. Перед матчем генеральний менеджер Реала мав тривалу розмову з Лангустом, який був в цивільному. Кулес припустили, що Сантьяго просто вирішив підтримати старого друга в непростій ситуації, коли той став непотрібним Барсі. Проте Бернабеу після тривалої увертюри перейшов до справи: "Пепе, ти б хотів грати за Реал?". Самітьєр спочатку завагався, але жага вендети та величезна зарплатня (значно більша, ніж в Барселоні) схилили шальки терезів на користь бланкос. Почувши "так", Бернабеу миттєво взявся до роботи. 5 січня Пепе розриває контракт з блаугранас, а вже через два дні стає гравцем Реала. Цікаво, що в мадридському аеропорту Самітьєра зустрічав його екс-партнер по Барселоні Рікардо Замора. 8 січня в багатьох мадридських газетах з’явилося фото, на якому Лангуст підписував контракт з бланкос. Ця світлина спричинила святкування в столиці Іспанії, а ось в Барселоні почали проклинати Юду.

• Рікардо Замора. Помічник Святого Петра

Звичайно, Бернабеу розумів, що Самітьєр не зможе стати лідером бланкос. Все-таки, вік давався взнаки. Проте в тодішньому Мадриді й так не бракувало зірок. А ось з досвідом часто виникали проблеми. Сантьяго сподівався, що Лангуст допоможе тоді, коли це буде особливо потрібно. І Пепе виправдав надії Бернабеу. Вже в своєму другому матчі в білій футболці Самітьєр відкрив рахунок голам за Реал. А 5 березня 1933 року стало одним з найкращих днів в житті Пепе. Тоді на "Чамартин" приїхала Барселона. Каталонці, незважаючи на всі зусилля, поступилися мадридцям 1:2. Головним героєм Ель-Класіко став "старий" Самітьєр, який відзначився дублем.12 м’ячів Лангуста в дебютному мадридському сезоні допомогли бланкос вдруге поспіль здобути чемпіонський титул, а Барселона без Пепе фінішувала лише передостанньою. Блаугранас взагалі вилетіли б в Сегунду, якби не розширення Прімери з 10 до 12 команд.

Самітьєр продовжував насолоджуватися життям в Мадриді так же, як і колись в Барселоні. В перший тиждень свого перебування у столиці він відвідав один з найкращих місцевих борделів. На побачення з чарівними представницями найдавнішої професії він вирушив не сам, а в товаристві Бернабеу. Пепе, прагнучи вразити колегу, попросив в бордель-мами дівчину, яка вміє робити це по-каталонськи. Та запропонувала віп-клієнтам своїх найкращих працівниць, проте, на жаль, жодна з них не знала каталонський метод. Мама не розгубилася та запропонувала Пепе провести майстер-клас дівчині, яка йому найбільше впала в око. А та б вже відкрила каталонські секрети Бернабеу. Самі, натомість, лише розсміявся: "Для чого це мені? Я і так знаю як це робиться по-каталонськи, краще покажіть мені мадридський метод!"

Свій останній серйозний титул Пепе виграв 21 червня 1936 року, обігравши в фіналі кубка Президента Республіки … Барселону. Завтра була Громадянська війна, жертвою якої ледь не став Лангуст. Головним "злочином", в якому республіканці звинувачували Пепе, було те, що він був кумиром Франко. Але минулося й він зумів втекти до Ніцци, де й пересидів лихі часи. Повернувшись додому, Пепе міг не остерігатися переслідування з боку франкістів. Він був одним з небагатьох людей, хто міг підійти до каудільо, поплескати його по пузі та сказати: "Ой, Франсіско, щось ти погладшав". Кулес пробачили Пепе зраду, адже розуміли, що керівництво просто вигнало Самітьєра з клубу…

4 травня 1972 року Самітьєр відійшов в кращий світ. Його тіло два дні лежало в каплиці при стадіоні "Камп Ноу", а черга бажаючих віддати останню шану Пепе розтягнулася на декілька кілометрів. Вдова нашого героя Тіна згадувала: "Я ніколи не бачила стільки таксистів водночас. Мені видавалося, що на його похорон прийшли всі таксисти Барселони, одягнені в свою уніформу. Це був чудовий жест з боку групи людей, які по-справжньому любили Пепе".