Реал, який заснував каталонець

"Реалу" в 1902 році (чи якщо комусь більше подобається "Мадрид" ФК, такою була початкова назва головного ворога "Барселони") не обійшлося без англійців, які підсадили іспанців на футбольну голку. Першу книжку з правилами гри футболістам "бланкос" привезли з Манчестера. В "Коринтіна", мабуть, найвідомішої аматорської команди, мадридці "позичили" білий колір футболок. Ще до появи першого клубу в іспанській столиці, жителі копали м’яч на полі неподалік від арени для бою биків. Роздягальнею учасникам тих баталій слугувала таверна, розташована поряд зі "стадіоном". Звичайно, тоді нікому невідомий футбол не мав жодного шансу витіснити з іспанських сердець кориду. Проте невдовзі все зміниться, і футбольні зірки зможуть кинути рукавичку найвідомішим тореадорам та матадорам. Публіка обожнюватиме гравців не менше, ніж майстрів мулети та бандерилій.

Але на початку століття все було зовсім по-іншому. Іспанців не приваблював футбол, а тому команди складалися в основному з британців. Одним з ключових футболістів мадридського клубу був Артур Джонсон, ірландський бізнесмен, який ділився своїми футбольними вміннями та життєвою філософією з групою студентів Франсіско де лос Ріоса, одного з найавторитетніших іспанських інтелектуалів кінця XIX століття. У 1876-му році він створив Вільний Науковий Інститут, метою якого було прогресивне та недогматичне навчання. Ріос якимось дивом досягнув того, що в його заклад не пхали свого носа Церква та армія. Він сподівався, що в інституті виховуватимуть нове покоління іспанців, яке зможе перетворити відсталу країну на одну з провідних держав світу. Де лос Ріос захоплювався англосаксонською цивілізацією. Тому в інституті робився акцент на фізичному вихованні. Ріос створив десятки шкіл, учні яких з задоволенням грали в футбол. Саме звідти згодом й вийдуть перші іспанські футбольні зірки, які допоможуть "Фурії Росі" здобути срібло на Олімпіаді 1920-му року в Антверпені. Де лос Ріос стверджував: "Я щиро вірю в те, що англійська гра зможе зруйнувати всі класові бар’єри та стане популярнішою, аніж корида. Я ніколи не любив бій биків та вважаю її пережитком минулого, в якому немає нічого, окрім примітивності та безглуздої жорстокості". Друзі слухали ці слова Франсіско та вважали його мрійником, який видає бажане за дійсне. Але згодом вони переконалися, що де лос Ріос виявився пророком, який передбачив чудові плоди, які дасть англійська гра на іспанській землі.

Але повернімось до Джонсона. В архіві мадридського "Реала" зберігається стаття іспанського журналіста про ірландця. Автор захоплено відзначив, як сильно викладався на футбольному полі Артур і, що його розумна гра шалено контрастувала з хаосом, який створювали всі інші гравці "Мадрида". Особливо недоладними діями виділявся воротар, який більше нагадував клоуна, а не спортсмена. Джонсон знав абсолютно все про футбол та поводив себе на полі, як справжній джентльмен. Коли "Реал" з’явився на цей грішний світ в 1902-му році, 23-річний ірландець вважався справжнім ветераном в команді, адже середній вік гравців новонародженого клубу складав лише 19 років. Наймолодшим футболістом команди був юний Педро Парахес, який навіть мав за плечами досвід гри в Англії. "Джонсон є капітаном нашого клубу – вирізняється своїми підкатами, спритністю та фінтами. Він може грати на будь-якій позиції – від захисника до форварда і навіть при потребі може замінити голкіпера", – читаємо в вищезгаданій статті. Окрім Джонсона в дебютному складі "Мадрида" грали екс-футболісти "Атлетіка" з Більбао, семеро іспанців, з яких двоє народилися на Кубі, а третій в Гватемалі. Також мадридці могли похизуватися французьким "легіонером" Шалмандьє, який також підчепив англійську хворобу на Острові. Правофланговий галл виділявся на полі неймовірною впевненістю та елегантністю.

Немає гіршого ворога, ніж той, якого ти пригрів на своїй шиї. Можливо, однією з причин столітньої футбольної війни між "бланкос" та "блаугранас" стало й те, що "Реал" заснував каталонець Карлос Падрос Рубіо. Найдетальніше подробиці біографії батька "Мадрида" висвітлив Хуан Карлос Пасамонтес в своїй книзі "Всі боси Білого Дому". Карлос був чистокровним каталонцем. Але в 1876-му році сім’я переїхала в Мадрид. Падрос-старший відкрив на вулиці Алькала (одній з головних бізнес-артерій столиці Іспанії) магазин з продажу тканин (одне зі складських приміщень цього магазину стане першим офісом "Мадрида"). Справи йшли чудово і Падроси ні в чому собі не відмовляли. Також батько Карлоса розумно вклав гроші в нерухомість, придбавши кілька будинків неподалік від Мадрида. Наш герой часто їздив з татом в Англію та Францію, де вперше побачив футбольний матч, в який одразу ж закохався. На жаль, Падрос не міг сам грати, адже мав скалічену ногу. Проте це не завадило йому зіграти ключову роль в створенні найтитулованішої команди світу. Хоча першим президентом "бланкос" був його брат Хуан, однак людиною, яка по-справжньому поставила майбутній королівський клуб на ноги, став саме Карлос. Як і вищезгаданий Франсіско де лос Ріос, Падрос вірив в велике майбутнє футболу, який допоможе іспанським юнакам прокинутися з летаргічного сну. Карлос написав статтю для журналу "Gran Vida", в якій розповів про значення спорту в житті країни:

"Вже давно настав час мадридській молоді почати цікавитися чимось іншим, аніж просто виконувати функцію стовпів. Молодики нерідко перекривають вулиці, не даючи пройти пішоходам, особливо часто дістається вродливим дівчатам, хлопці намагаються зав’язати діалог з допомогою примітивних компліментів, які демонструють їх низький інтелектуальний рівень. Мені прикро дивитися на цих юнаків: хворобливих, знуджених усім, ще до того як вони стали мужчинами, вони не бачать жодних перспектив в житті та не ставлять перед собою ніяких цілей. Найбільше задоволення їм приносять якісь дурнуваті розваги, котрі, окрім того, що підривають їхнє й без того не богатирське здоров’я, ще й принижують їх та множать на нуль гідність цих юнаків, якщо вона в них ще залишилась. Який я бачу вихід з цієї патової ситуації? Все просто. І мій метод вже, на щастя, працює. Потрібно було, щоб з закордону приїхала група іспанців, вихованих по-сучасному. Вони хотіли вдома дотримуватись того стилю життя, який вели в Великобританії. Пройшло трішки часу й тутешня молодь повільно почала переймати в своїх товаришів цей позитивний досвід. Прикро, що атлети довший час залишалися в меншості, а їх товариші постійно насміхалися над спортсменами, адже ці нероби ненавидять все, що змушує їх працювати.

Однак добро завжди перемагає. Тому захоплення фізичними вправами завойовує щоразу більше мадридських сердець. Зараз в столиці створено багато футбольних товариств, які, незважаючи на відсутність жодної підтримки з боку держави, блискавично розвиваються та стали осередками футбольної чуми, якою зараз "хворіють" мільйони людей в усьому світі. Поки що цього мало, щоб привчити молодь до праці та вирвати її з маразму та царства брехні. Сподіваюся, що нам зрештою вдасться переконати юнаків, що брак руху гальмує наш розвиток, робить нас непотрібними та врешті-решт вбиває".

Карлос випереджав свій час, його сфера зацікавлень не обмежувалась лише спортом. Він запровадив кілька передових технологій, що дозволило суттєво збільшити врожаї. Падрос був депутатом парламенту, а місто Матаро зробило його Своїм Коханим сином (один з іспанських аналогів нашого "почесного громадянина"). Цей титул Карлос отримав зовсім не за красиві очі, а за те, що він поборов паводки, від яких постійно потерпало Матаро, розширивши русло місцевої річки. Також в цьому місті на честь Падроса назвали алею, розташовану неподалік від… стадіону. До речі, попри своє каталонське походження, Карлос ніколи не виступав за політичне чи культурне відділення цього регіону від Іспанії.

На жаль, історики мадридського "Реалу" часто забувають про Падроса. Багато хто пояснює це тим, що королі не хочуть визнавати, що засновником клубу став ненависний каталонець. Однак авторитетний іспанський журналіст Альфредо Реланьо в своїй книзі, присвяченій історії El Clasico, наводить іншу причину такої амнезії білих літописців:

"Коли "Мадриду" передали на вічне зберігання Кубок Іспанії, за три перемоги поспіль в 1905-у, 1906-у та 1907-у роках, колеги Карлоса вирішили, що трофей слід віддати йому за все те хороше, що він зробив для Мадрида. У 1932-у році, коли "Реал" взяв свій перший чемпіонський титул, тодішній президент "бланкос" Луїс Бугальял попросив в Карлоса кубок, щоб той міг поставити його поряд з новим трофеєм, а Падросові натомість пообіцяв надіслати копію. Батько погодився. Проте Луїс не дотримав свого слова – Карлос так ніколи й не побачив обіцяну копію трофея. Це страшенно розлютило Падроса, і він обірвав будь-які зв’язки з клубом".

Карлос сильно постраждав під час Громадянської війни в Іспанії. Його ув’язнили, а потім повели на розстріл. Карлоса поставили до стінки, розстрільна команда зарядила рушниці. А офіцер вже готувався скомандувати "плі". Падрос шепотів останню молитву. І тут примчав кур’єр, який привіз наказ про помилування. Згодом Карлосу вдалося втекти з в’язниці та врятуватися від кривавих лап червоних в польському посольстві. Після закінчення війни він повернувся додому, але побачив, що будинок, в якому він жив, зрівняли з землею. Для того, щоб залишитися на плаву, Падросу довелося продати свою нерухомість в Ель-Ескоріалі. На жаль, на цьому неприємності Карлоса не закінчилися. Його донька померла молодою, а згодом параліч прикував батька "Мадрида" до ліжка. Цікаво, що в день його смерті, 30-го грудня 1950-го року, "Реал" поїхав в Барселону, на матч з "Еспаньйолом", який приймав "бланкос" в Саррія (рідне місто Карлоса) і "вершкові" ганебно програли 1:7. Ніхто з клубу не прийшов на похорон Падроса. Можливо, ніхто з молодих й не пам’ятав про існування якогось там доісторичного президента. Чого аж ніяк не скажеш про тодішнього патрона "Реала" Саньяго Бернабеу, який чудово знав Падроса ще з часів його конфлікту з Бугальялом.

У 1992-му році барселонський таблоїд Mundo Deportivo опублікував на першій сторінці статтю "Реал Мадрид заснував каталонець". Однак в столиці зробили вигляд, що не помітили цієї колонки. Лише в березні 2002-го року Флорентіно Перес використав виїзд "Реала" в Барселону, щоб віддати Карлосу шану під час великої зустрічі вболівальників з всієї Каталонії. Це був чудовий жест, ініціатором якого став Томас Ґуаш, кореспондент AS в Каталонії та шеф каталонських мадридистів. Так президент "Реала" вшанував каталонського засновника клубу. Однак на цей жест не звернули уваги пересічні вболівальники "бланкос". Більшість мадридських фанатів вперто ігнорує той факт, що батьком їх улюбленого клубу був каталонець.

Але давайте повернемось в Мадрид 1902-го року. Попри свої проблеми зі здоров’ям, Карлос Падрос довів, що його дух сильніший за кволе тіло. І в 1902-му році він став головним арбітром першого в історії іспанського футболу турніру, який був організований з нагоди коронації короля Альфонса XIII. Кубок був хорошим знаком для появи на карті Іспанії нової гри. 16-річний монарх був великим шанувальником спорту, який тоді переживав справжній бум. У 1896-му році П’єр де Кубертен відновив Олімпійські ігри, через чотири роки північний сусід Іспанії, Франція організувала перші великі велоперегони та автомобільне гран-прі. Юний король мав багато енергії, мислив по-сучасному та був готовий до запровадження нововведень. Саме тому він з радістю благословив нову гру.

Перший іспанський футбольний трофей, який охрестили Кубком Коронації (згодом його перейменували на Кубок Короля) презентував тодішній мер Мадрида Альберто Агілера. В дебютному турнірі взяли участь п’ять команд: дві з Каталонії – "Барселона" та "Еспаньйол", "Атлетік" Більбао, який виступав під назвою "Біскайя", "Мадрид" ФК та ще один клуб зі столиці "Нью Футбол Клуб" (цю команду з часом поглинув старший брат). Ігри відбувалися на мадридському іподромі, який колись знаходився неподалік від теперішнього "Сантьяго Бернабеу". На кожен матч турніру приходили від двох до п’яти тисяч людей, які заповнили майже четверту частину місць. Попри жменьку глядачів, яка відвідала Кубок Коронації, це були перші футбольні змагання на іспанській землі, на які зібралося кілька тисяч людей. А тому футбол повільно, але впевнено завоював Піренеї. В першому El Clasico "Мадрид" братів Падрос згорів Барселоні Гампера з рахунком 1:3. В матчі за титул Біскайя перемогла "блаугранас" 2:1 та здобула перший Кубок Іспанії. У складі всіх трьох вищезгаданих команд все ще виступали англійці, але їх число стрімко скорочувалось. Іспанські учні починали грати в футбол не гірше, аніж заморські вчителі.