Турецькі замальовки. Нерви Шевченка і курс релігієзнавства

З глибокої київської осені в турецьку спеку. Ще й спеку степову, адже місто Конья знаходиться в центрі Туреччини, далеко від моря, на палаючому суходолі. Від споглядання з ілюмінатора літака за безконечними пісками, камінням без натяку на рослинність паморочилося в голові. Власне, не секрет, що дерева на території Туреччини насаджуються руками людей. Тому й не дивно, що поміж величезної площі безлюддя зеленню пахне лише там, де помітні невеличкі клаптики житлових поселень.

Три тижні тому з донецьким «Шахтарем» до Коньї літав колега Ігор Семйон. Чомусь відтоді закарбувалася в пам’яті заключна Ігорева фраза з оглядового матеріалу: «Побувавши тут, залишишся з купою вражень, які дозволять мати реальне уявлення про побудову мусульманського світу і які завжди асоціюватимуться з поняттям «чужина».

Зізнаюся, впродовж першого дня перебування в Коньї не побачив ще й частини тих незвичних для нас споруд, а центр міста розглядав лише краєм ока. Проте навіть ця поверхневість переконує, що багато в чому Ігор правий. Конья – ортодоксальне мусульманське місто, в якому мечеть збудована чи будується ледь не в кожному житловому кварталі. Монотонні співи з мегафонів мінаретів, які закликають до молитви, заворожують. Жінок не в хіджабах можна зустріти вкрай рідко. А людей три тижні тому було небагато не через Курбан-Байрам, а вочевидь через специфічний життєвий устрій жителів цього краю. Мало їх було й зараз, у розпал робочого тижня.

Звісно, це чужина. Та не згоджуся з Ігорем лише в одному. Попри різну віру, сказати, що мешканці Коньї чимось відрізняються від нас складно. Можна подивуватися з їх начебто неквапливості, але судячи з порядку на вулицях, масштабного будівництва нових будинків у всіх частинах міста, ледарями цих людей не назвеш. З побаченого зробив висновок, що муніципалітет Коньї нині активно осучаснює місто, зносить старі приватні халупи і будує на їхньому місці не позбавлені художнього смаку, розумно різнокольорові, прикрашені притаманною Туреччині мозаїкою три-, п’яти і дев’ятиповерхівки.

Ці люди раді гостям і воліли б піти на контакт. Проте англійської, не кажучи вже про звичніші для нашого вуха українську чи російську, тут не знає практично ніхто. Зі мною вітався сивочолий дядько, який виглядав з жовтою папужкою на плечі з балкона, жінка в паранжі і чоловік у тюбетейці кожен окремо намагалися щось розповісти про мечеть, яку я саме знимкував. А маленькі футболісти, які бігали за м’ячем на ідеальному, стандартних розмірів штучному футбольному полі поруч зі школою, мовним бар’єром сильно не переймалися і просто потисли руку, познайомившись. При цьому нав’язуватися ніхто не збирався. Проста людська доброзичливість.

Роблю висновок, що якщо б релігійний фанатизм в усьому світі сягав тих масштабів, які існують у сучасній Каньї, жодними протистояннями на цьому підґрунті не пахло б. Тепер цікаво подивитися, якими ж вони є вболівальниками. В тому, що «Конья Бююкшехір» місткістю більше сорока тисяч місць буде заповнений, сумнівів немає.

Виглядало, що це очікування змусило нервувати навіть великого футболіста, але початкуючого тренера Андрія Шевченка. Принаймні, такий висновок зробив, спостерігаючи за поведінкою нашого наставника впродовж доступних для преси 15-ти хвилин тренування. Андрій Миколайович майже не усміхався, давав короткі, рвучкі, емоційні вказівки помічникам і підопічним, не міг встояти на місці і постійно ходив у різні боки. Відчувається, що найближчий поєдинок важить для Шевченка надто багато.

А футболісти як футболісти. Їхня поведінка була звичною. Після приземлення в Коньї під час проходження паспортного контролю вразив хіба Сергій Рибалка. Вразив приємно. Тим, що трохи затримавшись при виході з літака, не став за прикладом решти партнерів за збірною обходити чергу поперед журналістів і членів офіційної делегації, а скромно зайняв місце в кінці живого ланцюжка. Також трохи стриманіше на передматчевій прес-конференції жартував Коноплянка. На запитання, чи зможе він при потребі поспілкуватися з німецьким арбітром, Євген відповів, що йому треба спілкуватися з м’ячем. Слова не хлопчика, а серйозного футболіста.

Пробігши на початку тренування в невисокому темпі коло, гравці під керівництвом фізіотерапевта розім’ялися, а потім під наглядом Рауля Ріанчо розбилися на три групи і розпочали на відзначених «маячками» ділянках поля гру в розширений «квадрат». При цьому поділ на групи знову відбувся за клубним принципом. Перша компанія була складена з «гірників» і орендованого з «Шахтаря» в «Зорю» Едуарда Соболя. У другій компанії працювали інші луганці, колишні й нинішні дніпряни, а також Олександр Кучер. Третю когорту склали динамівці і корінний киянин, а нині гравець іспанського «Бетіса» Роман Зозуля. Андрій Шевченко спостерігав за процесом неподалік, поряд із ще одним помічником Мауро Тассотті.

А з іншого боку поля з воротарями працював Петро Харо. Слова Шевченка у вчорашньому інтерв’ю UA-Футболу про те, що іспанець вчить російську, виходить таки правдиві. Перекладача поряд з Харо не було, зміст вправ він намагався пояснювати з допомогою найпростіших слів на кшталт «м’яч», «пас», «стрибок». А в тому, що вимагало додаткового пояснення, допомагав Денис Бойко. В іспанській «Малазі» він ще не грав, але базові слова вочевидь вже встиг вивчити. Принаймні, П’ятову зміст вимог тренера Денис передав популярно. «Як же ти будеш грати трьома м’ячами?» -перепитав Андрія Бойко. Щоправда, невдовзі про кількість виконаних перевертів з Харо сперечався вже сам Денис. Тренер доводив, що одного підопічному бракувало. При цьому налаштований тренер був доброзичливо, а підбадьорював хлопців лайливим «збс…» Звісно, таким речам наші люди навчають іноземців найперше.

Увесь цей час кола навколо стадіону, бігаючи і розминаючись, намотував глава комітету збірних команд при ФФУ Мирон Маркевич. Ось чий спокій у цей момент справді походив на олімпійський.