Довічне ув’язнення Моасіра Барбози. Про воротаря, який поховав мрію усієї Бразилії

Щоб бути воротарем, ти повинен бути або безумцем, або педиком.

Бразильська приказка.

У 1993 році BBC намагалася пробити пропуск в табір збірної Бразилії, яка готувалася до чемпіонату світу в США, для одного старенького чоловіка. Видавалося, що це проста формальність, і з перепусткою не виникне жодних проблем. Але не так сталося, як гадалося. Маріо Загалло, асистент головного тренера селесао Карлоса Алберто Паррейри, одразу впізнав цього старого та відмовився дати йому пропуск: «Я був в той історичний день на «Маракані». Тоді я проходив військову службу і так, як і cотні моїх товаришів- солдат, слідкував, щоб людське море не вийшло з берегів стадіону. Якби ви навіть запропонували мені мільйон доларів за перепустку, я б не дав вам її. Ви ж чудово знаєте, хто він такий! У нього погане око. В 1950 році він розбив серця мільйонів бразильців. Якщо ми впустимо його на базу, то нам не бачити чемпіонства, як своїх вух. Він приносить нещастя». Старий чоловік заплакав та зашкутильгав на автобусну зупинку. Цим проклятим чоловіком був Моасір Барбоза.

У 1946 році, вперше більше ніж за 10 років, Бразилія вибрала собі демократичний уряд. Економіка країни переживала небувалий підйом. Вишенькою на цьому святковому торті мала стати перемога на домашньому чемпіонаті світу 1950 року. Для такої знаменної події уряд виділив астрономічну суму на спорудження сцени, яка була б достойною гри геніальних бразильських акторів. За рік до чемпіонату світу селесао провели генеральну репетицію мундіалю, вигравши Копа Америка. Щоправда, на цьому турнірі футбольний бог посилав бразильцям попередження, що не слід ділити шкуру невбитого ведмедя. Але вони, на жаль, цього не помітили. В останньому матчі групового турніру в Ріо для того, щоб взяти титул, бразильцям було достатньо нічиї в грі з Парагваєм. Але вони, несподівано для всіх, покинули поле на щиті. За дивним збігом обставин, селесао відкрили рахунок в першому таймі, а в другій половині грі двічі пропустили. Те саме повториться й на мундіалі 1950 року в ключовому матчі з Уругваєм. На Копа Америка селесао довелося грати додатковий матч, в якому вони не помітили гуарані 7:0 (на біду бразильців, на мундіалі 1950 їм вже не дали ще одного шансу довести свою першість).

На домашньому чемпіонаті світу ніхто не сумнівався в перемозі селесао, за виключенням уругвайців. Бразильці без надзусиль виграли перший груповий турнір, здобувши дві перемоги в трьох матчах. Господарі не змогли розгризти лише швейцарський горішок. Бразильські експерти пояснювали нічию 2:2 тим, що в матчі, який приймав Сан-Паулу, тренер Флавіо Коста хотів догодити місцевій публіці, а тому зробив ставку на пауліста. Два перших матчі фінальної пульки лише підтвердили цей аргумент. Господарі змели шведів та іспанців 7:1 та 6:1, відповідно. Селесте ж ледь врятувала нічию в грі з Фурією Рохою та якимось дивом вигризла перемогу в протистоянні з Тре Крунур. Тепер для того, щоб стати чемпіонами світу, уругвайцям потрібно було «просто» перемогти господарів. Але гравці Селесте чудово розуміли всю складність цього завдання. Підкреслю складність, а не нереальність. Адже уругвайці ніколи не вірили в непереможність суперників. Вони завжди билися і б’ються, поки не прозвучить фінальний свисток.

Щоправда, коли уругвайці 16 липня 1950 року вийшли на поле «Маракани», навіть на них нагнав жах величезний натовп, який того дня заповнив гігантський бразильський Колізей. На ключову гру чемпіонату світу 1950 року продали майже 174 тисячі квитків, а якщо врахувати тих, хто мав персональні запрошення, і зайців, то свідками історичного тріумфу Бразилії мали стати 200 000 глядачів. Для того, щоб якось вгамувати торсиду, залучили більше 5 000 поліцейських, підкріплених військовими. Організатори мали сумний досвід матчу з Іспанією, коли внаслідок тисняви загинуло двоє людей, а 260 отримали серйозні травми. Полісмени ретельно перевіряли вболівальників на наявність заборонених феєрверків, петард, ракетниць. Але хіба перевіриш 200 000 людей. Також організатори заборонили продаж апельсинів та напоїв у скляній тарі неподалік від «Маракани». Бразильський пролетаріат часто використовував цю зброю в боротьбі з упередженим, на їхню думку, суддівством. Нереальність поставленого перед поліцією завдання організатори зрозуміли, коли збірна Бразилії вийшла на газон «Маракани». Стадіон ледь не вибухнув – тисячі феєрверків, петард та ракет сколихнули небо над Ріо-де-Жанейро. А конфетті дощем накрило 200-тисячний натовп. Торсида постійно вигукувала: «Бразилія! Бразилія! Бразилія!» Не дивно, що один з гравців збірної Уругваю перед стартовим свистком обмочився з переляку.

Попри припущення численних аналітиків та букмекерів, Уругвай встояв в першому таймі, а бразильці почали нервувати. Проте на початку другої половини матчу все пішло згідно з сценарієм – Фріаса зрештою розмочив Масполі. Проте селесао не змогли скористатися кількахвилинною розгубленістю уругвайців та відправити їх в нокаут. За що невдовзі заплатили жахливу ціну. На 66-й хвилині Гіджа вкотре пошив в дурні Бігоде та віддав ідеальний пас на Скьяффіно, який розстріляв ворота Барбози. «Маракана» одразу втратила дар мови, а селесао вперше на турнірі зрозуміли, що суперники зовсім не такі безсмертні, як їм видавалося. Через 13 повних обертів секундної стрілки Гіджа втікає від Бігоде та готується віддати пас. Так думав Барбоза, а тому не чекав від уругвайця підступного удару в ближній кут. Роберто Муйлаєрт, автор кращої біографії Барбози, так описав цей трагічний для воротаря епізод: «Переможний уругвайський гол можна порівняти з 26-секундним «Фільмом Запрудера», який зафіксував вбивство Джона Фітцджеральда Кеннеді. Така ж драма… така ж динаміка… така ж точність безжалісної траєкторії».

«І навіть хмара пилу, яка піднялася в момент удару Гіджі, нагадувала пороховий дим від пострілу. Чудовий бразильський воротар тоді ще не знав, що це був контрольний постріл по ньому самому. Відтоді прекрасне життя Барбози перетворилося на пекло. Від нього сахалися, мов від прокаженого. А коли бачили на вулицях, то показували на нього пальцем та ображали. Відео з голом показує, як він стоїть на коліні після пропущеного м’яча, повільно піднімає своє сильне тіло, так ніби на його плечі вже звалили той важкий хрест, який він буде нести до кінця свого життя», – додає Джонатан Уілсон. Драматург Нельсон Родрігес назвав цю поразку бразильською Хіросімою. Пауло Пердігао в своїй монументальній праці «Анатомія поразки» теж не шкодував епітетів на адресу Мараканасо: «З усіх історичних прикладів національних криз, чемпіонат світу 1950 року – найпрекрасніший та найвідоміший. Це Ватерлоо тропіків, а його історія – наша «Загибель богів». Латиноамериканська ментальність роздула поразку в футбольному матчі до масштабів бразильського Армагеддону».

Громадськість швидко знайшла козлів відпущення, які були відповідальні за національну ганьбу. Найбільше дісталося трьом гравцям: Бігоде, Жувеналу та Барбозі. Однак страждання захисників не йдуть ні в яке порівняння з тим, що довелося пережити воротарю. Можливо, якби він народився білим чи мулатом, про його головний гріх всі б швидко забули. Але він був чорним, що в Бразилії 1950-х вважалося своєрідним тавром. Преса спустила на Моасіра всіх собак, хоча за словами самого Гіджі, воротар в тому історичному епізоді все робив як слід, почавши рух від ближньої штанги. Цікаво, що Барбоза чудово відіграв той турнір та отримав від FIFA приз найкращому воротарю чемпіонату світу. Одним з тих, хто вирішив піти проти течії, став маститий журналіст Аугусто Сімон, який включив Моасіра до списку 11 найкращих воротарів в історії Бразилії. «Згадайте, яку гру він демонстрував на Південноамериканському чемпіонаті (тодішня назва Копа Америка) 1949 року та на самому мундіалі. Скільки разів він рятував наші ворота від стовідсоткових голів. Всі тодішні експерти сходяться на думці, що наприкінці 1940-х та на початку 1950-х всім іншим бразильським голкіперам було до Барбози, як до неба».

В ті часи латиноамериканські воротарі практично не покидали лінію воріт. Видавалося, що вони, наче прив’язані до стійки воріт. Моасір ж був зовсім іншим. Маючи лише 170 сантиметрів зросту, Барбоза розумів, що просто стовбичачи на воротах, він доб’ється місця в основі хіба що якогось заштатного клубу. А він мріяв про збірну Бразилії. Моасір грав по всьому штрафному майданчику, а інколи навіть наважувався його покидати. Він мав фантастичну реакцію та вважався спеціалістом по мертвих м’ячах. Захоплені журналісти писали, що коли Моасір робить ці фантастичні сейви, то видається, наче його руки та ноги автоматично розтягуються і він дотягується до дев’ятки, чи до нижнього кута воріт. Саме тому Барбозу охрестили «Гумовою людиною». Однак були й ті, хто вважав стиль гри Моасіра занадто авантюрним. Ще більшим божевіллям було б поставити Барбозу на ворота збірної Бразилії, адже йому не пощастило народитися чорним.

В середині 1940-х пост номер один в селесао міцно утримував за собою Обердан Каттані, який вважався зразковим воротарем тих часів. Він ніколи без потреби не покидав лінію воріт й не робив запаморочливих сейвів. Обердан просто стояв між штангами, перекриваючи своїм могутнім тілом мало не половину площі воріт. Природа щедро обдарувала Каттані і він цим з задоволенням користувався. Навіть жодного разу не бачивши Обердана, можна уявити собі його монументальну фігуру, адже здохляка ніколи не назвуть «Літаючою фортецею». У 1945 році Моасір нарешті отримав такий жаданий виклик в збірну Бразилії. Звичайно ж, він не мріяв про місце в основі, адже який тверезий тренер поставить божевільного чорного замість ідеального Обердана. Однак Фортуна посміхнулася Моасіру напередодні матчу з Аргентиною. Щоправда, норовлива богиня лише фліртувала з голкіпером, адже через кілька годин повернулася до нього задом. Перед останнім тренуванням напередодні матчу з Аргентиною Каттані травмувався. Саме тому тренеру Флавіо Кості довелося зробити ставку на Барбозу. Дебют для гумової людини склався - гірше не придумаєш. Вже в першому таймі він привіз два голи. На другу половину Коста мало не силоміць вигнав на поле шкутильгаючого Каттані.

А ось на клубному рівні Барбоза купався в променях слави. Після завершення кар’єри Родрігесом, Моасір надовго забронював за собою пост №1 у Васко да Гама. В першому ж повноцінному сезоні гумова людина стала одним з лідерів команди й допомогла Адміралам не просто виграти Лігу Каріока, а й жодного разу не зазнати гіркоти поразки. Потім успіхи посипалися на Васко, наче з рогу достатку. Жодна з бразильських команд не могла наздогнати «Експрес з Віторії», який штампував титули, наче на конвеєрі. Піком тієї команди став тріумф в клубному чемпіонаті Південної Америки 1948 року. Цей турнір вважається попередником Копа Лібертадорес. Попри те, що на чемпіонат в Сантьяго не приїхали чемпіони Колумбії та Парагваю, бразильці, аргентинці та уругвайці були в обоймі. Барбоза пропустив лише 3 м’ячі в 6 матчах. А в ключовій грі за титул зумів зупинити смертоносну Машину Рівер Плейта, за кермом якої сиділи Альфредо Ді Стефано, Хосе Мануель Морено, Анхель Лабруна, Хуан Карлос Муньос та Фелікс Лоустау. Зважаючи на все вищесказане, Флавіо Коста жодної секунди не сумнівався в тому, хто захищатиме ворота збірної Бразилії на домашньому мундіалі. Коли до Золотої Ніки залишалося зробити останній крок, Моасір спіткнувся, і йому цього ніколи не пробачили.

Вже через декілька годин після найбільшої катастрофи в бразильській історії перші сторінки багатьох провідних газет Ріо і Сан-Паулу прикрасив заголовок: «Барбоза зробив всю нашу країну нещасною, пропустивши м’яч, з яким впорався б будь-який воротар аматорської команди». Однак Барбоза не мав часу для читання газет. Він думав як врятувати своє життя. Моасір почув інформацію про те, що розлючена торсида прямує до його будинку і хоче не лише лінчувати його, а й спалити будинок. Барбоза разом з дружиною миттєво зібрав свої пожитки та сів на поїзд. На залізничній станції Моасір купив екземпляр «Jornal dos Sports», щоб заховати за ним своє обличчя. Під час мандрівки голкіпер почув розмову двох чоловіків, які обговорювали поразку селесао.

«А як же Барбоза?», – запитав перший. «Він грав, мов маленька дитина. Наш воротар привіз два голи. Якщо б я стояв на воротах селесао в тому матчі в парадних туфлях, то не пропустив би жодного з цих м’ячів», – відповів другий чоловік. Барбоза щоразу більше накривав своє обличчя журналом, адже розумів, що якщо його впізнають – бути біді. «Ти знаєш», – сказав другий чоловік, якщо я коли-небудь зустріну того чорномазого, я просто розірву його. Й тут Барбоза не витримав. Він скочив зі свого місця та прокричав: «Ти часом не мене шукаєш?» На щастя, минулося, й чоловіки не пішли далі слів та вийшли на наступній зупинці.

«Після фінального свистка в матчі з Уругваєм я подумав, що сьогодні найгірший день у моєму житті. Як показав час, я помилився, це були лише квіточки. Починаючи з 16 липня 1950 року я потрапив в чорну смугу, яка, мабуть, закінчиться лише з моєю смертю. Відтоді ні про яку кар’єру вже не було мови. Всі ті матчі я не грав, а догравав», – бідкався Барбоза. В 1953 році доля дала йому останній шанс поховати демонів минулого. Моасір знову захищав ворота селесао в матчі з Еквадором, де відстояв на нуль. Він небезпідставно розраховував поїхати на чемпіонат світу 1954 року. Але прокляття, наслане на Барбозу продовжувало діяти. В матчі з Ботафого він зламав ногу, а тому про поїздку в Швейцарію довелося забути. Хоча навіть здорового Моасіра, мабуть, ніхто б не взяв на мундіаль. «Найголовнішим наслідком його помилки стало те, що чорношкірим воротарям стало набагато складніше потрапити в збірну і в клуби. Вона породила своєрідну фобію: всі думали, що чорний воротар приносить біду», – зазначив бразильський історик та журналіст Пауло Гільєрне, автор ґрунтовної праці, присвяченої всім голкіперам, які одягали светр селесао.

У 1963 році під час косметичного ремонту на «Маракані» керівництво стадіону вирішило допомогти голкіперу помножити на нуль старі страхи. Воротарю урочисто вручили ті самі ворота, в які він пропустив сумнозвісний гол від Гіджи. Голкіпер подякував начальству за такий чудовий подарунок та зібрав на невеличкий пікнік друзів та сусідів. На жаль, багато хто з них так і не прийшов. Вони вважали, що Моасір приносить нещастя. Проте Барбозу не дуже розчарувало те, що на пікнік прийшла лише жменька людей. Він радів, що в нього ще залишились друзі. Та й поїдаючи шашлик, підсмажений на штангах з «Маракани», Моасір сподівався, що нарешті зняв те кляте прокляття. Але. На жаль, внутрішні демони часто бувають безсмертні. В 1970 році Барбоза зайшов у хлібний магазин та почув, як жіночка сказала своєму маленькому синові: «Уважно подивись на цього дядька, сину. Він колись змусив ридати всю нашу країну». Моасір часто зі сльозами на очах розповідав цю неприємну історію. «Вона показувала на мене пальцем, наче я був якимось звіром в клітці. Хлопчик, котрий, можливо, ще не бачив жодного футбольного матчу, знав, що я колись зробив нещасною цілу країну. Це був найгірший епізод у моєму житті». Трішки помовчавши, Моасір додав: «Точніше другий найгірший епізод, після того клятого м’яча Гіджи в 1950 році».

В одному з інтерв’ю, даному під завісу життя, голкіпер зазначив: «У нас в Бразилії немає смертної кари, і за найважчий злочин можна отримати максимум тридцять років. А мене після голу Гіджи схоже засудили до довічного ув’язнення. Мабуть, лише смерть стане для мене своєрідною амністією». 7 квітня 2000 року Бог помилував Барбозу та забрав його до себе. За рік до цього Діда зняв прокляття, котре переслідувало чорношкірих воротарів, відтоді як Моасір змусив ридати всіх бразильців. Голкіпер Корінтіанса став першим за 49 років чорним воротарем, якому довірили захищати пост номер 1 в збірній Бразилії. Прокляте для Барбози число 50 переслідує його навіть після смерті. На цвинтарі в Прая-Гранді Моасір похований в могилі під номером 50.