Тут живуть крижані дракони. Історія Арона Гуннарссона

Сподіваюся, наші суперники по групі не прочитають моєї розповіді, бо я збираюся розкрити секрет успіху нашої маленької країни.

Але для початку я маю дещо розповісти про Ісландію. Зараз, зустрічаючись з різними людьми, часто доводиться чути: «О, ти з Ісландії? Це так класно. Північне сяйво! Круто!».

Після нашого успішного виступу на Євро-2016 всі туристи світу поїхали подивитися на Рейк’явік. Але я не з туристичної частини Ісландії. Я з півночі. Якщо ви спробуєте віднайти моє місто на старих мапах, то побачите напис: «Тут живуть крижані дракони».

Моє рідне місто називається Акюрейрі. В ньому мешкають близько 18 тисяч осіб. Тут немає чим зайнятися, окрім спорту, тому я і почав грати в футбол. Звичайно, я мріяв стати професіоналом, але було дві проблеми.

По-перше, я міг грати лише влітку, бо взимку поля вкриті снігом і кригою. І це не та зима, яка в Англії кількома сантиметрами снігу викликає паніку. Я говорю про справжню зиму: про кількаметровий шар снігу, про максимум мінус 10 градусів і лише чотири чи п’ять годин сонячного світла на день.

Ви дивилися Гру престолів? Якщо так, то маєте мене розуміти.

Тому взимку я грав у гандбол – але це не вирішувало мою проблему з футболом. Розумієте, коли сніг остаточно танув, я не міг грати на траві. Така розкіш була заброньована лише для дорослих. Тому доводилося грати на гравії. І мені зараз не до жартів. Одного разу я повернувся додому з жахливою раною на нозі. Мама була шокована. Побачивши мою ногу, ви б подумали, що я боровся з ведмедем.

Команда, за яку я починав грати, називалася Тор, на честь бога грому (я не вигадую, можете спитати мою маму). І я дуже хотів стати футболістом. Я бігав кроси, весь час проводив у спортзалі, працював як шалений. Але я також розумів, що мав мінімальні шанси на успіх. Я постійно задавав собі питання і мені не подобалися відповіді на них.

- Ароне, скільки професійних футболістів з Акюрейрі ти знаєш?

- Небагато.

- І як підвищити свій рівень, якщо грати на гравійному майданчику?

- Мабуть, ніяк.

Але я вирішив ігнорувати факти – аж доки не з’явився шанс. Ісландська футбольна асоціація вклала значні кошти в закриті зали зі штучною травою. Тепер кожна дитина в Ісландії могла грати в футбол хоч увесь рік. Ви розумієте, наскільки це була радісна і важлива для нас новина? Грати цілий рік!

Звісно, я одразу ж перебрався до своєї місцевої зали і зробив її своєю вітальнею. Часто їм доводилося буквально виганяти мене звідтіля прямо посеред ночі. Але була ще одна ментальна перешкода. Одного разу один гравець з нашої команди розповів мені історію про те, як сказав своєму тренеру про мрію зіграти на чемпіонаті Європи.

- Хороша ідея. Шкода, що ти з Ісландії.

Доволі гнітюче, правда?

Я не дозволяв подібним думкам себе турбувати. Я знав, що маю поїхати з Ісландії, щоб мати змогу розвиватися як гравець. Тому я довго не роздумував, коли отримав пропозицію від АЗ Алкмаар. Мені було 17 і це було важко. Футбол цілком іншого рівня. На моєму першому тренуванні у мене мало що виходило. Мені було так соромно, що я хотів заскочити на перший же рейс назад до Ісландії.

Але найтяжче було залишити свою родину. Перші два місяці я провів у готелі, часто телефонував мамі і плакав. На щастя, сім’я мотивувала мене продовжувати боротися, і глибоко в душі я залишався одержимим усім цим.

Гадаю, всі мої сльози себе виправдали, бо через півтора року мені зателефонували і запросили до національної збірної Ісландії. На нас чекала товариська зустріч з Білоруссю на Мальті, і я мав негайно відправитися на рейс – але у мене не було автомобіля. В Нідерландах я катався на велосипеді, бо просто не міг собі дозволити нічого іншого.

Знаєте, що зробила моя мама? Купила мені скутера. Червоний скутер. Це навіть було схоже на мотоцикл. Він мені дуже допомагав. Тому, коли мене викликали до збірної, я взяв рюкзак, натягнув на голову велосипедний шолом і поїхав на вокзал, звідкіля направився до аеропорту.

Дякую тобі, мамо!

Це було неймовірно. Я повернувся до Нідерландів і досі не міг повірити в те, що відбувалося. Тепер я справжній футболіст, чи не так?

Виходжу я такий з вокзалу, щоб забрати свого скутера зі стоянки… і що я бачу? На тому самому місці, де мав бути мій скутер, немає нічого, окрім шини, обв’язаної ланцюжком. Хтось викрав мого клятого скутера. Мама розсміялася, але я був дуже пригнічений. Це швидко повернуло мене на землю.

Кілька років потому я виступав за молодіжну збірну Ісландії до 21 року, яка відібралася до Євро в Данії. Це було дуже важливо, бо Ісландія ніколи не виходила на Євро. Багато хлопців з тієї команди згодом почали виступати і за дорослу збірну.

Звісно, навіть маючи молодий талановитий склад, всі думали, що ми не зможемо зіграти на великому турнірі. Люди завжди говорили: «Ісландія? Там не настільки багато гравців світового класу». Так, насправді в Ісландії мешкають 330 тисяч осіб… у нас не настільки багато гравців.

І тому ми мали грати в розумний футбол. Незабаром збірну очолив Ларс Лагербек. Нам він одразу видався стриманою людиною, яку недооцінювали. Він напевно знає, що він робить. Він почав проводити довгі тактичні заняття, які були неймовірно нудними. Але Ларс продовжував. Позиціонування, кути, передачі… Нічого цікавого. На тренуваннях ми багато працювали над грою в обороні.

Згодом ми вийшли в плей-офф відбору до ЧС-2014, де мали зіграти з Хорватією. Вдома ми зіграли 0:0… По правді кажучи, я гадав, що в нас є шанс. Потім у Загребі вони повели 1:0. Нам треба було забити лише один гол і ми були такі близькі… Але ми цього не зробили. Хорватія перемогла з рахунком 2:0.

Того вечора наша роздягальня була схожа на цвинтар. Не лише тому, що ми не перемогли, а через те, що зіграли погано. Але раптом хтось із хлопців сказав: «Ну… давайте просто будемо готуватися до чемпіонату Європи!». Я досі не знаю, хто це сказав, але пам’ятаю, що подумав: «А він має рацію. Давайте просто перейдемо до наступного завдання».

Ось що ми зробили: ми почали працювати ще завзятіше. У відбірковій кампанії до Євро-2016 ми стали краще, а наші прихильники були вагомою частиною нашого успіху. Коли ми в гостях грали з голландцями у жовтні, ми повели 1:0 і стадіон принишкнув… а потім…

БУМ, БУМ, ХУ!

Я обернувся. Що це було? Схоже на гуркіт грому.

БУМ, БУМ, ХУ!

Це, бачте, було вперше, коли наші прихильники провели знаменитий Viking Clap. Скажімо, на трибунах за нас вболівають лише 10 тисяч осіб, але коли вони роблять цей хлопок… відчувається підтримка 100 тисяч вболівальників. Того вечора я поглянув на кількох гравців голландської збірної і подумав: «Ой, вони, напевно, відчувають це».

Наприкінці кваліфікації нам треба було набрати одне очко у домашній грі з Казахстаном, щоб стати найменшою країною, яка коли-небудь потрапляла на Євро. Це був не матч, а справжня боротьба. Мене навіть вилучили.

Але ми відстояли нічию 0:0 і просто зшаленіли. Я вибіг на поле в куртці і ми плескали так голосно, що це чула, мабуть, вся Ісландія. Коли ми тієї ночі пішли на площу Рейк’явіка, то побачили там десятки тисяч людей, які на нас чекали.

В такі миті ти розумієш, що дійсно пишаєшся своєю країною.

Звісно, кваліфікація – це одне. Сам турнір? Хтозна. Дехто вважав, що нам пощастить, якщо ми не будемо стиснуті. Прикольно, бо я пам’ятаю той момент, коли я зрозумів, що у нас є щось особливе. Це було після тренування саме перед турніром, коли до мене підійшов Ейдур Гудйонсен.

- Знаєш, Ароне… Я дійсно не волів би грати проти нас.

- Тобто?

- Ну, ти не даєш дихати. Я хотів створити моменти, але не зміг.

І тут до мене дійшло. Якщо ви не знали, то Ейдур – це король. Він працював з Пепом Гвардіолою у Барселоні, він грав з Роналдіньо і Мессі. В принципі, якщо Ейдур каже, що ти чудово захищаєшся, це означає, що ти дійсно добре граєш у захисті.

Перший матч – проти Португалії. Всі говорили, що саме Кріштіану Роналду з нами зробить. «Скільки він заб’є? Два голи? Хет-трик?». Тому, коли ми зіграли внічию 1:1, португальці були засмучені. Звісно, ми святкували. Потім я почув, як Роналду критикував нас за «менталітет маленької країни».

Я подумав: «Стривай-но. Ми ніколи не були на цьому етапі раніше. Ви бували тут неодноразово. Ми – Ісландія. Звичайно, ми будемо пишатися!».

Далі – нічия з Угорщиною. Остання гра на груповому етапі – проти Австрії. Ми мали перемогти. Як зазвичай, ми добре оборонялися. 1:1 після 90 хвилин… Вони тиснуть… Але ми запускаємо контратаку – і забиваємо гол! Арнор Траустассон! 94 хвилина! Ісландія виходить у плей-офф!

Неймовірно… Вся Ісландія святкувала, ми всі просто збожеволіли.

Коли ми святкували на полі, я пішов шукати барабанщика в ісландському фан-секторі. Я знав його, тому дав йому підказку. Він наказав усім, щоб була тиша. І потім ми виконали наш клич вікінгів. Щоб так, разом, футболісти з уболівальниками – ми ніколи не робили цього раніше. Це була чиста, спонтанна радість.

БУМ, БУМ, УХ!

Перед матчем з Англією ми були максимально розслабленими. Ми досягли нашої головної мети – все решта було бонусом. Насправді, ми мали додаткову мотивацію, бо всі в Ісландії люблять Прем’єр-лігу – буквально кожну гру показують по телевізору. І тепер у нас з’явилася нагода перемогти своїх героїв.

Ейдур виступив з промовою.

- Ми прагнемо більшого? Ми досі голодні?

У відповідь пролунало якесь дике ревіння.

Думаю, для Англії все було навпаки. Мені було їх шкода. Вони перебували під сильним тиском, припускалися простих помилок… Вони знали, що на них чекатиме у разі поразки Ісландії. Ми буле дуже організовані. Закрили простір, допомагали один одному.

Після завершення гри я швидко побіг до наших фанатів і забувся потиснути руки англійським футболістам. Тому, хлопці, якщо ви це читаєте – пробачте мені.

Знаю, це може здатися дивним, адже я – ісландець, з усіма своїми татуюваннями, бородою і все таке інше… Але я хотів плакати. Чесно. Коли ми знову виконали клич вікінгів з нашими уболівальниками, по всьому тілу пробігли мурашки.

Маю зазнатися, що нам знадобилося трохи часу, щоб повернутися з небес на землю після цього турніру. І нам це вдалося. Наш тренер Хеймір Хадльгрімссон повернув нас до реального життя. Він був помічником Ларса під час Євро, але тепер, коли Ларс прийняв пропозицію норвезької збірної, він став головним. Його послання було простим.

Ніколи в історії нашої країни ми не виходили на чемпіонат світу. Тож… Чому б нам не виправити це?. Ми – крихітна Ісландія. Ніхто не очікує від нас кваліфікації. На нас нічого не тисне.

Ми прагнемо більшого.

Кар’єра декого з нас йде до завершення. Нам вже близько тридцяти і ми знаємо, що нам скоро доведеться поступитися місцем молодим гравцям. Ось чому так важливо передавати цінності, які зробили нас успішними.

Я маю на увазі, що ви могли б поїхати до Росії і спробувати зіграти як Барселона. Але в чому сенс? Ми просто будемо поганою копією і безперечно найгіршою командою. Це не Ісландія.

Певною мірою, я бачу наш стиль як символ Ісландії. Погляньте на деяких наших гравців. Можливо, ми не найбільш технічні. Можливо, ми не найгарніші. Але ти хочеш з нами позмагатися? Мені так не здається. Ми єдині. Ми жорсткі. Ми нічого не боїмося.

Я б хотів, щоб наші молоді гравці засвоїли цей урок. Я хочу, щоб вони зрозуміли: якщо ви багато працюєте над собою, якщо ви одне ціле на футбольному полі – немає нічого неможливого.