Футбол прийшов в моє життя разом з ЧС-1998. Я дивився всі матчі турніру, але проспав фінал

Ми в UA-Футбол продовжуємо розповідати читачам про знакові матчі в житті кожного з нас: автори і редактори згадують атмосферу першого знайомства з футболом через телевізор або прямо на стадіоні. Пропонуємо і вам перейнятися духом минулого, а в коментарях ви завжди можете поділитися своїми спогадами про важливі для вас футбольні події в історії. Сьогодні - про чемпіонат світу 1998.

Родом я з невеличкого села Кірове (назву змінили після декомунізації) в Немирівському районі Вінницької області. Проживаючи на відшибі і не маючи особистого транспорту, було не багато можливостей вибиратися в цивілізацію в принципі, що вже говорити про відвідування футбольних матчів. Так що моє знайомство з грою мільйоном відбулося завдяки телевізору. Точніше кажучи, завдяки моєму другові, сусідові діду Паші, який регулярно заходив до нас в гості, щоб подивитися особливо важливі матчі.

Батько теж футболом захоплювався, але, чомусь, рідко його дивився. Однак коли заходив дід Паша, ми всі разом сідали перед екраном і я хоч і мимоволі, але вбирав перші враження про гру. Пам'ятаю смутно матч, в якому Олівер Бірхофф двома голами приніс німецькій збірній чемпіонське звання в Європі, а коментарем від діда Паші було "Ех, знову німці виграли, як завжди". Ця фраза надовго залишилася у мене в голові, а рахунок 2:1 вважався своєрідним еталоном, з яким і повинні закінчуватися класні поєдинки.

Під час перегляду фіналу Ліги чемпіонів 1997/1998 мене вразив гол Міятовича із гострого кута і я зрозумів, що рахунок 1:0 теж може ставати передвісником чогось епічного, наприклад нагородження Кубком і танцями з ним навколо капітана команди-переможця. Лише згодом я згадав, як цей же "Ювентус" - учасник фіналу - був на устах батька і діда Паші декількома місяцями раніше, але в той вечір я дивитися футбол не став, так як дуже хотів спати...

До літа 1998 го я завдяки газетам "Команда" і "Спортивна" накопичив достатньо знань про футбол, а розворот з "шахматкою" чемпіонату світу у Франції навіть приліпив на стіну, нехай і під акомпанемент серйозного суперництва з мамою з цього приводу. Також було виділено зошит зі стратегічного запасу "для школи" під запис протоколів матчів, бо офіційним данним я чомусь вже тоді не особливо довіряв, все хотів сприймати і фіксувати наочно.

Отже, сам ЧС пройшов для мене в променях загальної ейфорії, а навіть поєдинки Туніс - Колумбія або Саудівська Аравія - ПАР чекав з великим нетерпінням. Два канали українського телебачення тоді показували матчі, і я переглянув близько 80% з них, більшість в прямому ефірі. Особливим стресом став третій тур, коли матчі проходили паралельно, тому доводилося клацати пультом, намагаючись не випустити з уваги нічого важливого. У такому ритмі пройшов весь турнір - попереду залишався тільки вирішальний матч між Бразилією з Роберто Карлосом, Роналдо, Рівалдо, Кафу та іншими, а також Францією з Бартезом, Тюрамом, Десаї, Дешамом і Зіданом.

Вранці 13 липня в день передбачуваного вирішального матчу і довгоочікуваного моменту ейфорії або бразильців, або французів, дід Паша зайшов до нас і привітав усіх з перемогою європейців, я оторопів... Виявилося, що будити мене з метою перегляду напередодні ввечері ніхто не став. Чи потрібно говорити, що подивитися гру в повторі на той момент було проблематично, та й банальний огляд голів вдалося побачити лише ближче вечора, можливо, навіть не в той же самий день.

Восени після чемпіонату світу я вже регулярно дивився футбол і тому майбутні успіхи київського "Динамо" в групі з "Панатінайкосом", "Арсеналом" і "Лансом", як і епічні дуелі з "Реалом" і "Баварією" в плей-офф, формували свідомість людини, "хворої" цією грою, на довгі роки.