Стадіон Грбавіца – символ облоги Сараєво. Його палили, мінували, але футбол виявився сильнішим

"…Я вмився, зварив каву, а потім вийшов надвір купити газету. Товстий продавець вже пакував все у великий мішок, лаючись по ходу справи. Я взяв одну, надруковану з нагоди повстання, і кинув на прилавок монету. Там була афіша – "Желєзнічар" приймав "Рад". Вдалині почулися постріли. Повз мене пробіг пес, але потім передумав і повернувся. Я попросив ще каву".

Дамір Градашевич розповідає свою історію так, ніби у ній немає нічого особливого. Ну, стріляли та стріляли, подумаєш.

На дворі був квітень 1992-го, і війна охопила майже всю раніше об’єднану Югославію. Сараєво не могло довго залишатися осторонь - надто ласий шматок.

"- Привіт, М. Що робиш?

- Та нічого особливого.

- Тоді чудово, їдемо на "Грбавіцу" зараз.

Перешкоди на лінії, чорт. Спробував додзвонитися до ще двох товаришів - марно. Вже готувався виходити один, як у дверях зіткнувся з М. У сумці він мав 12 банок пива.

- І ти хотів піти сам, без мене? Стривай, зараз підтягнуться Ш. і Ф.

- Та я тільки за..."

Опівдні 5 квітня біля "Грбавіци" було не надто людно – від сили півтори тисячі осіб – переважно, "Маньяки", місцева фанатська фірма. Поліції майже не було.

Автобус із гравцями белградського "Рада" проїхав – ні, промчав! – на стадіон повз уболівальників, яких на "Грбавіцу" цього разу пускали безкоштовно – білетери кудись випарувалися. Отже, матч відбудеться?

"Ми вже дістали своє пиво, коли від будівлі МВС почули безліч пострілів. За хвилину кулі вже свистіли над головами. Близько 500 "Маньяків" застигли прямо перед входом на стадіон. Футболісти були усередині. Говорили, що гратимуть, але не могли знайти лайнсмена.

Через ще кілька куль Ш. сказав: "До біса. Якщо я загину, то як джентльмен слухаючи Guns'n'Roses". Ф. подивився на мене і додав: "Ось чому я не люблю футбол".

Ми ледве добігли до готелю "Брістоль", збудованого до Олімпіади 84-го, і там попрощалися. Через кілька років я зустрів М. у Пофалічах; Ш. - у Брдо; Ф. - у Доглоді. Усі сказали мені одне й те саме – вони точно знали, що станеться, коли йшли зі мною на матч "Жельо".

***

"Жельо" – це так любовно у Сараєві називають "Желєзнічар", один із двох найбільших клубів міста. Другий – ФК "Сараєво" – його непримиренний суперник.

Як легко збагнути, "Жельо" був заснований залізничниками; у його основі не було ідеології - швидше, йшлося про професійну солідарність. Кожен машиніст трамвая, що проїжджав повз "Грбавіцу", весело гудів, коли грала його команда.

Босняки, серби, хорвати – аж до 1991-го у фанатах "Жельо" ходили всі. Були й хвилини слави, звичайно - 1972-го "Желєзнічар" ставав чемпіоном, а 1985-го - доходив до півфіналу Кубка УЄФА, прибравши зі шляху серед інших мінське "Динамо".

Інтернаціональність клубу багато в чому визначалася самим містом – у Сараєві до війни був найвищий відсоток змішаних шлюбів у Югославії, аж 30%. При цьому передмістя, де розташована "Грбавіца", було заселене порівну сербами та босняками – приблизно по 35% тих та інших. Але як втримати нейтралітет, коли довкола хаос і ненависть?

На тлі наростаючої напруги у жовтні 1991-го лідер боснійських сербів Радован Караджич почав прямо погрожувати етнічній більшості:

"Дорога, якою ви хочете вести Боснію та Герцеговину, це дорога пекла та страждань. Не думайте, що все обійдеться. Мусульмани не зможуть захистити себе, якщо дійде до війни тут! Як ви завадите всім вбивати один одного?"

Відповіддю босняків став референдум, проведений наприкінці лютого 92-го – на ньому практично все мусульманське населення проголосувало за незалежність від Югославії.

Дивні вибори: бюлетені ще не дорахували, а ворогуючі групи вже почали споруджувати барикади у стратегічних точках Сараєва. ЮНА (Югославська народна армія) посилила сербські загони технікою та людьми, так що вже до квітня ті були готові до штурму.

"Жельо" не пощастило – його "Грбавіца" розташовувалась недалеко від поліцейської академії "Вракі" з великим складом зброї - вона й була метою військових у день гри проти "Рада". Серби готувалися до війни кілька тижнів, це не було секретом.

"Ніхто не думав про матч. Тієї ночі не спали ні гравці, ні тренери. Стрілянина гриміла безперервно, всі боялися і хвилювалися. Кому потрібен такий вид спорту, як футбол?" - запитував екс-тренер "Жельо" Ненад Старовлах.

Напевно, зараз він знає відповідь. У виході "Жельо" й "Рада" на поле "Грбавіци" був той самий фаталізм, що й у діях Даміра та його друзів. Ті та інші зубами чіплялися за нормальне життя, яке невблаганно від них вислизало. А що за нормальне життя без футболу?

***

Наступ сербів захлинувся, незважаючи на очевидну перевагу в техніці; розпочалися міські бої. Висотки перетворили на снайперські гнізда; вулиці вкрилися трупами.

Футболісти (а до війни у ​​"Желєзнічарі" грали Маріо Станіч та Елвір Бальїч) розбіглися, хто куди. Деякі ветерани та більшість ультрас пішли воювати.

Сьогодні в центрі Сараєва можна побачити графіті чоловіка в безрукавці кольору хакі - це Джевад Бегіч на прізвисько Жильда. Лідер "Маньяків" на чолі групи майже беззбройних босняків прорвав оборону сербів на Златиштському блокпості, а вже наступного дня загинув, закривши собою сусіда, якого підстрелив снайпер.

Na današnji dan '92. godine na ahiret je preselio Dževad Begić - Đilda, Zlatni ljiljan i vođa navijačke grupe Manijaci.

Horde su mu danas odale počast na mjestu pogibije.

P.S. Ova treća fotografija je nastala na Sjeveru, na utakmici FK Sarajevo - Crvena Zvezda. pic.twitter.com/vuT3sR2S6Y

— Nihad Kestendžić (@NihadKestendzic) July 11, 2021

Ще одна міська легенда – Желімір Відович, православний серб та важливий гравець "Желєзнічара" 70-х – перевозив поранених мирних жителів до лікарень. Його заарештувала сербська міліція на блокпості – тіло, в результаті, знайшли аж в 96-му.

Стадіон "Грбавіца" виявився посередині воюючих груп, і жодна не наважувалася його зайняти. "No Man's Land", - передавав кореспондент до Брюсселя. А потім арена спалахнула.

Босняки впевнені, що її підпалили серби, яким муляли очі сині кольори "Жельо". Чи це так? У будь-якому випадку, північна та західна трибуни вигоріли практично вщент; разом з ними – і понад 300 трофеїв та медалей, які зберігалися у клубному музеї. До всього на газон стадіону впало кілька снарядів, довершивши і так апокаліптичну картину.

Хтось зняв на відео пожежу із висотки навпроти - неабияка хоробрість, треба сказати. Снайпери могли і вбити.

***

До 1993-го серби контролювали всі передмістя Сараєво; босняки замкнулися в центрі, налагодивши комунікації через тунель, що виходив до аеропорту, де базувалися миротворці ООН.

Район "Грбавіци" опинився в руках Веселіна Влаховича, якого серби називали "Батьком", а решта – "Монстром". Його заарештували в Іспанії аж 2010 року. Список його злочинів був таким довгим, що вирок в Гаазі зачитували дві години - 31 вбивство, 13 зґвалтувань, 14 "зниклих безвісти". За все це "Батько" отримав 45 років ув'язнення.

Але це зараз, а в 90-х Влахович творив, що хотів, а хотів переважно терор та свавілля. Босняки відповідали тим самим – у Гаазі світ почув і те, що окопи біля "Грбавіци", де лютували снайпери, рили або полонені серби, або мусульмани, які відмовилися брати в руки зброю.

Морок, безвихідь, ворота пекла - людині тут точно не місце. Але що ж це? На посічених снарядами дворах дітлахи б'ють подарованим ООН-івцями м'ячем по імпровізованих воротах!

Серб Предраг Пашич організував у обложеному співвітчизниками місті дитячу футбольну школу. Хадіс Зубанович, який потім пограв у Туреччині та Польщі, згадує, що "тренер досить точно передбачав, які райони бомбитимуть у день занять" - виходячи з його інтуїції вони обирали майданчик для гри.

Пашич збирав у себе дітей усіх конфесій і національностей, а штаб-квартиру влаштував у гімназії Скендерія - так близько до фронту, що деяким хлопцям доводилося йти через міст, що прострілювався з обох боків. Так, наприклад, ризикував Ервін Зуканович – екс-футболіст "Роми", "Аталанти" та ще низки клубів.

"Жельо", "Сараєво" та інші, тим часом, тулилися в залах, переїжджаючи з місця на місце, а в 94-му через тунель поїхали до Зеніци, де навіть провели невеличкий турнір. Грали геть погано, а потім розбіглися - зі складу "Желєзнічара" до обложеного Сараєва повернулися лише троє.

A very young Edin #Dzeko lines up for his school team. Can you spot him? pic.twitter.com/z3FSDy34fA

— AS Roma English (@ASRomaEN) August 12, 2015

Втім, не біда. Місця тих, хто виїхав, займали все нові групи дітей, і 1996-го до школи "Жельо" прийшов десятирічний Едін Джеко. Необхідність людей у грі в м'яч виявилася сильнішою за ненависть до собі подібних - ну хіба не диво?

***

Подивіться на ці кадри – немиті, обшарпані босняки, які втратили друзів, близьких та членів родини, зі сльозами на очах повертаються до своїх домівок. Це березень 1996-го.

В іншому напрямку, принижені та переможені, поплелися натовпи сербів – їхню армію знищили бомбардування НАТО, а амбіції добив Дейтонський мир. У Сараєві більшість воліла не залишатися.

Цікаво, скільки людей, які відвідали матч "Желєзнічара" та "Рада", прийшли 5 травня 96-го на руїни "Грбавіци", щоб разом із президентом Боснії Алією Ізетбеговичем подивитися перше повоєнне дербі?

Воно, до речі, вийшло не товариським – з вилученням та сімома жовтими картками. Підсумкові 1:1, вочевидь, влаштували всіх.

Перед грою "Грбавіцу" та прилеглі вулиці, у тому числі "Бульвар снайперів", ретельно прочесали сапери. Нове покоління "Маньяків", що влаштувалися просто на землі, де раніше згоріла їхня трибуна, голосно співали.

До одужання Сараєво було ой як далеко, проте, як і на матчі проти белградського "Рада", всі все розуміли. Тоді 4 квітня 1992-го перемогла смерть. Тепер, 5 травня 96-го, життя брало реванш.

Ну і футбол, звісно. Що за життя без нього?..