Бейл закінчив найспортивнішу школу Уельсу. Його друзі вигравали Кубок шести націй та Тур де Франс

Фізрук Гвін Морріс працює у Вітчерчі майже тридцять років.

Він давно шкільна легенда, але про пенсію навіть не думає. Йому, як і раніше, цікаво, чим усе продовжиться:

"Я справді не знаю, чого ще чекати. Це неймовірно. Це у стратосфері спортивних досягнень".

У його маленькому кабінеті сувеніри від зірок, а в Залі спортивної слави Вітчерча – футболки десятків випускників, які представляли Уельс на міжнародних змаганнях.

І ні, це не ДЮСШ чи якийсь приватний заклад, а звичайна середня школа на півночі Кардіффа. Єдина відмінність Вітчерча від сусідів - вона більша; тут навчаються аж 2400 учнів віком від 11 до 18 років. Через це школі хронічно не вистачає грошей, але тільки не на спорт.

З ним дуже допомагають випускники. Тепер тут 2 великі поля для регбі, 10 всепогодних футбольних полів, критий басейн - коротше, усе, про що містер Морріс міг мріяти, коли брався за роботу на початку 90-х.

***

Екскурсії Залом слави вже давно стали для нього буденністю.

Насамперед, Морріс зупиняється біля стенду з яскраво жовтою майкою. Її сюди привіз у 2018 році випускник, який, за словами фізрука, мав усі шанси на академічну кар'єру:

"Зі всіх чемпіонів він найкраще впорався з А-level. Йому пропонували вступити до університету, були всі шанси, проте він віддав перевагу улюбленій справі".

Взагалі головна спеціалізація Вітчерча – регбі, але у цього хлопця було мало шансів у штовханині проти величезних однокласників. На матчах він лише подавав м'ячі і сидів збоку поряд з учителем і такими ж "дрищами".

Морріса насмішило, що в автобіографії переможець Тур де Франс подякував йому за "неучасть у регбійних баталіях":

"Правда в тому, що я ніколи і за жодних обставин не збирався його брати, а він жодного разу в житті не збирався виходити на поле".

Натомість хлопець займався велоспортом. Вже в 10 років він приєднався до команди Maindy Flyers; потім перемагав на дитячих національних турнірах у 14 та 16 років; відразу після закінчення школи у 2004-му виграв чемпіонат Європи з велотреку U-23.

З таким талантом майбутнє було забезпечене. У 2007 році Герайнт Томас уклав перший у житті професійний контракт, а вже через рік привіз золото з Олімпіади в Пекіні.

Потім було ще одне золото в Лондоні, перехід у шосейні перегони, багаторічна видатна робота на благо Кріса Фрума і, нарешті, перемога в особистому заліку Тур де Франс-2018 – те, що раніше не вдавалося жодному валлійцю. На честь тріумфу міська влада встановила перед будинком Томаса символічну "золоту" поштову скриньку. Сам же чемпіон привіз переможну майку до рідного Вітчерча, де вручив старому вчителю.

***

Містер Морріс іде далі. Тепер позаду нього овальний регбійний матч із підписом - його привіз хлопець, приблизно вдвічі крупніший за Томаса.

Діло було у 2013 році, він був капітаном об'єднаної збірної британських та ірландських Левів у матчі з грізними All Blacks – майже непереможною командою Нової Зеландії. Європейці тоді перемогли Маорі вперше з 1997-го, і вихованець Вітчерча купався у променях слави.

Він добре знав Томаса - велосипедист був на рік старшим і теж не вилазив зі шкільного стадіону. Великий хлопець віддавав перевагу футболу та регбі - виходить, грав то центрального захисника, то приймаючого.

"Я був непоганим футболістом, але недостатньо сильним, щоб заробляти цим на життя. Коли мені було 14, мене переглядав "Кардіфф", і тоді я це зрозумів. Регбі – це був мій головний шанс".

Сем Ворбертон ріс як на дріжджах і, за спогадами однокласників, вже у 16 ​​років виглядав як скеля і змагався з дорослими.

Його професійна кар'єра розпочалася у 18 років у "Гламорган Уондерерс"; через три роки він перебрався до головного клубу країни "Кардіфф Блюз" і дебютував у збірній; ще через два - став другим наймолодшим капітаном в історії валлійської дружини. Непогані темпи, га?

У 2012 та 2013 роках Ворбертон приводив Уельс до перемог на Кубках шести націй; вже у 2015-му побив рекорд Раяна Джонса по матчах за валлійську збірну. А у 2017-му шокував новиною про завершення кар'єри.

Сему ледве виповнилося 29, коли його хребет перетворився на руїну. Він пішов зі спорту, щоб не доживати решту життя в кріслі; оселився з дружиною та трьома дітьми неподалік Вітчерча, іноді заглядає і навіть керує тренуваннями!

"Завжди приємно знати, що наші найкращі випускники не забули, звідки вийшли. Що вони не лише видатні спортсмени, а й чудові люди. Вони приходять, щоб надихнути нове покоління. Коли Сем у нас, я бачу, як хлопці стараються".

***

Трохи віддалік, осторонь від інших, висить на стіні футболка мадридського "Реала" - мабуть, найбільш "зафотографований" експонат з усіх.

Морріс підходить до нього не поспішаючи – відчувається, що хоче розповісти більше:

"Після фіналу Ліги чемпіонів проти "Ліверпуля" діти всіх класів хором просили мене, щоб я зателефонував та попросив цю футболку, але мені було якось незручно. Зрештою він сам мене набрав і сказав, що заїде. Навіть учителі були на сьомому небі від щастя".

Звісно, мова про Гарета Бейла – напевно, головну футбольну зірку Уельсу з часів "Ласкавого" Джона Чарльза.

Вони з Ворбертоном навчалися в одному класі; Гарет часом брав участь у регбійних матчах, а Сем постійно цементував оборону їхньої футбольної команди, яка одного разу взяла третє місце на національному рівні.

Друга головна зірка їхнього класу Ліам Палмер так і не пробився у профі; Кріс Бодді працює керуючим готелю; Джо Джонс – вчителем географії; Річард Тейтум тренує юних футболістів у Нью-Йорку, а Кріс Холкомб – професійний регбійний клуб у Сіднеї. Плюс ще був Джеймі Кларк – найкращий друг Гарета, який свого часу навіть допомагав йому в Мадриді.

"Я пам'ятаю, як порвав рукавички на тренуванні напередодні матчу, і Гарет за кілька годин роздобув мені нові, Nike. Саме таким хлопцем він був – він робив що завгодно для команди. Він не ніс себе високо і завжди повертався в оборону, не раз рятуючи мою шкуру", - сміється Холкомб.

Їхня банда майже у повному складі зібралася на весіллі Гарета у 2016-му. Папарацці не гаяли часу і випитали чимало про дитинство зірки футболу.

Палмер згадав, що Бейл ріс дуже швидко, м'язи за ним не встигали, і в 16-17 років він тяжко працював, щоб їх підкачати. Джонс сміється, що їхньою головною тактикою було "віддай м'яч Гарету", а ще іронізує над грошима Флорентіно Переса:

"Як учитель географії я вам скажу, що 105 млн євро – це більше за річний бюджет деяких країн світу".

Тейтум стверджує, що в команді здивувалися не швидкому злету Бейла, а тому, що спочатку його використовували в "Саутгемптоні" та "Тоттенхемі" як лівого захисника, хоча він з дитинства був вродженим бомбардиром.

Фізрук Морріс все це підтверджує і посміхається - на уроках він усіляко пригальмовував Бейла, щоб матчі виходили хоч трохи конкурентними:

"Іноді я забороняв Гарету грати лівою ногою, іноді – робити більше одного дотику за раз. По-перше, так зберігалася інтрига, а по-друге, він працював над слабкими місцями. Коли у тенісиста чудовий форхенд, йому навантажують бекхенд, чи не так?"

***

Сьогодні у Вітчерчі шумно, як і раніше – 2400 підлітків це вам не жарт.

Журналісти регулярно заглядають до Залу слави, але й на стадіон теж – придивляються до нового покоління. Школу знають навіть на рівні Парламенту!

"Я не розумію, що вони додають у воду, але впевнений, що ми всі не відмовилися б її випити", - жартував Девід Кемерон, будучи прем'єр-міністром.

У Гвіна Морріса з цього приводу більш приземлена думка - на жаль, справа тут не у воді:

"Щоб вибратися наверх потрібно більше, ніж просто талант. Треба ще рішучість, самовідданість і самопожертва. Томас, Ворбертон та Бейл мали все це. Правду кажучи, вони пожертвували багатьма речами заради успіху у спорті".

Поки він це казав кореспондентці Walesonline, урок закінчився і діти почали розходитися. Усі, крім трьох – вони залишилися, щоби далі відпрацьовувати пенальті.

Морріс також зупинився і спостерігав. Він не провидець, а лише шкільний вчитель фізкультури, але він точно знав одне – саме так починали хлопці, чиї фотографії виставлені сьогодні у Залі слави середньої школи Вітчерч.