Байки від Вербицького. Від Одессы до Одеси

Мої перші поїздки до Південної Пальміри в статусі журналіста були пов’язані зовсім не з футболом. Тоді, у 2003-му, ледь перебравшись до Києва, вирушав до Одеси часто. Але на волейбол, на матчі найсильнішого на той час жіночого клубу «Дженестра». Власне, хіба існували у кореспондента щотижневика з відповідною назвою «Волейбол» інші варіанти? Футбольний «Чорноморець» чи баскетбольна «Біпа-Мода» тоді могли існувати лише у рамках «українського волейбольного проекту».

Так я й уперше на ще старому стадіоні Чорноморського морського пароплавства й побував. Рання весна 2004-го. Недільного ранку «Дженестра» вдруге поспіль розправилася з тернопільською «Галичанкою», поїзд аж увечері. А о 17:00 – футбол, півфінал Кубка «Чорноморець» - «Шахтар». Не пошкодував тоді 20-ти гривень, щоб купити квиток у центральний сектор. Саму гру видовищною назвати було складно. «Чорноморець» грав як міг, а прагматичний «Шахтар» часів Бернда Шустера тримав у голові домашній матч-відповідь і особливої агресії проявляти не поспішав. Та врешті оборона «моряків» помилилася і румун Владімір Стойкан єдиний у зустрічі гол забив. Зрештою, той поєдинок відклався в пам’яті не стільки цим м’ячем, скільки страшенної сили вітром. За нульової температури умови для перегляду зустрічі вийшли не надто сприятливими.

Втім, не захворів і добре. Погода – то дурниці у порівнянні з тим, що трапилося трохи більше як за добу до того, суботнього ранку, коли щойно вийшов з вагона фірмового потяга «Чорноморець». На вокзалі мене зазвичай зустрічав адміністратор «Дженестри» Лев Шкорупський. Цього разу Лев Михайлович трохи затримувався, тож попрохав зачекати. Та щойно всівся на крісло в залі очікування, як нарвався на несподіване й не дуже зрозуміле до пори-до часу спілкування. Якісь люди не могли розібратися з мобільним телефоном, запитували поради. Щиро відповів, що свій перший у житті «Соні Ерікссон» теж придбав зовсім нещодавно, тому поняття у цій техніці маю віддалене.

Проте відкараскатися від нав’язливих співрозмовників не вдалося. Ще мить – і поряд було два міліціянти. Навколо коїлося щось таке, що не піддавалося здоровому ґлузду. Ті люди, які щойно вдавали наївних користувачів азійської техніки, почали розповідати мєнтам щось на кшталт того, що, мовляв, ось це він і взяв. Що взяв, де, як? Тоді й збагнути не міг, що ледь не вляпався у банальну підставу.

Через лічені хвилини правоохоронці в своєму вокзальному офісі вже перетрушували мої особисті речі, перевіряли документи, ставили питання, змісту яких не міг збагнути. Розповіді про волейбол і відрядження ніхто чути не бажав. Перспектива потрапити з тапчана, на якому поки сидів, до сусіднього «обєзянніка» вимальовувалася щонайреальніша. На щастя, саме тоді, коли такі думки почали лізти в голову, задзвонив телефон. «На тому кінці дроту» був Лев Михайлович. Почувши, де я зараз знаходжуся, він щиро розсміявся, а ще через хвилин п’ять був на місці, швидко усі питання залагодивши. Потім, коли прийшов на матч до залу спорткомплексу СКА, зрозумів, що історію знайомі тренери і судді вже встигли обсмакувати, обізвавши мене «арештантом».

Власне, ця історія лише підсилила мою ненависть до працівників МВС і всього, що з ними пов’язано. На Майдан 2004-го виходив найперше не «за Ющенка», а проти мєнтовського свавілля, котре відчував на собі, будучи громадянином цілком законослухняним, регулярно.

Одеса сьогодні. Стіна будинку біля Тещиного мосту

Так чи інакше, та історія так і залишилася одним із найяскравіших спогадів про Одесу початку 2000-х. У цілому ж місто подобалося. Тут було справді гарно, навіть не дивлячись на помітно засмічені вулиці центральної частини міста. Також впливало на сприйняття добре ставлення тих людей, які проявили себе ґречними господарями. Найперше – наставника «Дженестри» Ігоря Філіштинського.

Та разом з тим мені, людині, яка на той час 21 з 23 років життя прожила в тотально україномовному Тернополі, було й відверто непросто. Не скажу, що відчував, розмовляючи рідною мовою, ворожість. То було радше несприйняття. Маю на увазі не людей, з якими був пов’язаний роботою, а побут. Тож щоби не виділятися й не виглядати «білою вороною», волів звертатися при поселенні в готель, купуючи продукти в магазині чи замовляючи суп у кафе, на «общєпонятном». Хтось скаже, що то прояв слабохарактерності. Згоден. Але на той час вважав, що так буде правильніше.

Та не дивлячись на такі дрібниці, тоді, в 2003-2004-му Одеса не виглядала потенційним осередком «русского міра». «Молодой человек, у нас в городе – 117 национальностей. Это по происхождению. А по сути, национальность у нас одна – Одессит» - так мені говорив на їхньому знаменитому діалекті колоритний «абориген», волейбольний суддя Костянтин Шамутін. Заперечити щось було складно, адже, повторюся, відчував не лихі погляди, а іншу, невідому мені ментальність.

Бульвар Жванецького. Цитата видатного сатирика виявилася в розрізі нинішнього керівництва України віщою

Співпрацю з виданням «Волейбол» завершив влітку 2004-го. Як кореспондент газет «Болельщик» і «Сегодня» в Одесу, звісно, теж їздив, але набагато рідше. Приміром, на перший в історії Суперкубок України з футболу, який київське «Динамо» виграло завдяки холоднокровно реалізованому Олександром Шовковським останньому пенальті.

У 2005-му на цьому місці ще був пляж

Та потім настала тривала пауза й коли повернувся до Південної Пальміри років через п’ять, був відверто шокований. Тим москальським шовінізмом, яким місто було просякнуте вздовж і впоперек. І суть навіть не в прикрашених колорадськими стрічками агітаційних бордах, у яких дякують «дєдузапабєду». Не в пройнятих «русскостью» випусках новин місцевого телебачення. Щось змінилося у людях. Зникла ота доброзичливість й добра іронія. Реакцією на українську мову ставала злість і навіть перекривляння.

Ілюстрацією цієї доби для мене є історія, описана в «Одеських замальовках» напередодні матчу трирічної давнини між збірними України та Молдови, ота піша хода релігійних фанатиків-людиноненависників під імперськими ганчірками і з піснями на кшталт «Боже, царя сахрані» до «памятніка царіци Єкатєріни». Добравшись до кінцевого пункту призначення, ці «святі, та неврочисті» зі світлим образом царя Нікалая поперед колони задалися питанням: У який бік здійснювати обхід скульптури знищенниці українського козацтва? «По часовой стрелке. Мы что жиды, чтобы наоборот ходить?» - забризкав піною з рота канонічний дідок.

Ось вам і 117 національностей. Мабуть, то й була основа тієї ненависті, яка трохи пізніше вилилася в протистояння добре зі злом.

…Нині Одеса змінилася. Навіть у порівнянні з собою ж дворічної давнини. Тоді заїжджав у місто на два дні під час відпустки і був вражений тим, наскільки українськішою стала Одеса. Звичайно, молодь тоді турбувалася, як би відкосити від призову, але в цьому аспекті Південна Пальміра від інших українських міст якщо й відрізняється, то несуттєво. Єдине, що різало очі – трафаретні надписи на стінах: «2 мая. Не забудем, не простим».

Зараз, навесні 2016-го, не видно навіть натяків на ці погрози. Щойно вийшов з потяга у день товариського матчу збірних України та Кіпру, як був здивований тим, що всі повідомлення по вокзалу лунають українською. Сам того не помітивши, перепитав напрям до Французького бульвару поліцейського, котрий нагодився неподалік. Відповідь теж отримав українською. Відповідь ввічливу й інформативну. І лише після того згадав історію 12-річної давнини з телефоном. Сам собі здивувався, бо тоді не підійшов би до правоохоронця навіть за умови, що поряд не було б жодної живої душі.

Зрештою, справа не лише в мові, хоча, не приховую, почуті мимохідь з уст молодих людей розмови «солов’їною» вухо радували. Як і те, що теж українською відповідали офіціанти в кафе. Важливе – інше. Одеса знову стає Одесою. Доброзичливою, зі своїм шармом, без натяку на штучно нав’язаний великодержавницький шовінізм. Не знаю, можливо, я побачив те, що хотів побачити, але ці зміни тішать. Хіба не показово, що синьо-жовта стрічка на рюкзаку, яку два з половиною роки тому стало носити небезпечно навіть у столиці, не привернула чиєїсь особливої уваги бодай раз? Я б і сам про неї забув, якби не лазив постійно до наплічника за речами.

Так, в Одесі дорого. Ціни «київські», а віднедавна уже й «львівські». Шокувало, що якийсь йолоп додумався дати дозвіл на добудову Будинку однієї стіни на Воронцовському бульварі. То за умови, що ця споруда вказується у всіх туристичних проспектах. Без різниці, грузинський реформатор у цьому винен, чи мер-реґіонал, але такого свавілля на догоду забудовникові раніше не зустрічав ніде. На місці пляжу, на якому купався влітку 2005-го, стоїть пафосний п’ятизірковий готель, а доступ до моря обмежений.

Так руйнують Будинок однієї стіни

Так, має проблеми «Чорноморець». Бажаючи придбати програмку з недавнього матчу одеситів з «Карпатами», почув відповідь: «У цьому році ми їх не випускаємо». Клуб жевріє, а надписи «Черноморец» должен жить» на стінах будинків про скрутне становище постійно нагадують. Клубний музей дядечко-адміністратор відчиняє лише тоді, коли є поодинокі відвідувачі. Одним з таких був я. Заплативши 20 гривень, експонати розглядав близько години. Кімнатка музею нехай і невеличка, але доволі інформативна.

Проте що ті труднощі? Лад рано чи пізно настане. Наразі в Одесі усе розквітає, розпускається, буяє. Природа просинається після зимового сну. Подих весни відчувається у співах чисельних птахів, ніжно-зеленому кольорі травички й еротичному м’явчанні вуличних котів. Тому не чекайте, поки Одеса причепуриться повноцінно й розкриє двері для туристів улітку. Їдьте туди зараз, у час, коли можна насолодитися не лише красою, але й спокоєм одного з найколоритніших українських міст.