Подвійні допінгові стандарти і мораль борця Федоришина

Наприкінці минулого року заступником міністра молоді і спорту Романом Вірастюком анонсовані жорсткі нововведення у контексті боротьби зі вживанням допінгу у спорті. Головне з них стосується запровадження на законодавчому рівні для порушників кримінальної відповідальності терміном аж до восьми років, залежно від ступеню провини. Іншого виходу у наших спортивних чиновників немає. Через систематичні порушення Антидопінгового кодексу Україна затиснена в глухий кут.

«Нам не обійтися без підвищення відповідальності, в тому числі й кримінальної, за вживання допінгу, - сказав нещодавно заступник міністра молоді і спорту Ігор Гоцул. – Все це каратиметься поверненням виплат, скасуванням звань, позбавленням державних нагород, забороною на роботу в спорті. Врешті-решт, мають змінитися світоглядні позиції у ставленні до цього явища. У кожній федерації як національного, так і обласного рівня, кожному училищі, ДЮСШ мають бути розроблені та запроваджені дієві заходи протидії допінгу. І ці заходи мають бути підтримані відповідними бюджетами. Необхідно ухвалити нову редакцію Закону України «Про протидію допінгу», збільшити кількість допінг-проб, які ми направлятимемо до акредитованих лабораторій».

Проблема допінгу

Починаючи з 2004 року через вживання заборонених препаратів українських спортсменів позбавили десяти олімпійських медалей. Найгірша ситуація – зі збірною з важкої атлетики, яку через тотальні допінгові випадки Міжнародна федерація цього виду спорту відсторонила від участі у чемпіонаті світу-2017 і Євро-2018. Та сама доля загрожувала легкоатлетичній команді, але Національна федерація (ФЛАУ) зіграла на випередження і напередодні торішньої світової першості відсторонила від участі двох провідних спортсменок, які продемонстрували найліпші в нашій команді результати на Олімпіаді-2016 – бігунок Олесю Повх і Наталію Земляк. На той час атлеток лише підозрювали у вживанні допінгу, а цьогоріч у березні Наталія і Олеся отримали відповідно восьмирічну і чотирирічну дискваліфікації. Якби ФЛАУ допустила спортсменок до участі в мундіалі, зараз не змогла б виступати у міжнародних змаганнях збірна в цілому.

На жаль, наш спорт потопає в постійних допінгових скандалах. Так, Україна – не Росія. В нас вживання заборонених препаратів не поставлене на державний рівень і в більшості випадків є наслідком бездумності самих атлетів та їхніх особистих тренерів. Реалії українського спорту такі, що спортсмени, усвідомлюючи, що стати забезпеченими вони часто можуть лише завдяки перемогам на змаганнях рівня Олімпіад, вживають різне сміття на свій страх і ризик.

Часто, особливо в минулому десятилітті, цей ризик виправдовувався, бо допінгова індустрія, як правило, йшла на крок попереду контролерів. Проте останнім часом Всесвітнє антидопінгове агентство (WADA) задіяла новітні методики, оголосивши нечистим спортсменам нульову толерантність. Перевіряють не лише тих, хто виступає зараз, а й повертаються до проб, взятих дві чи три Олімпіади назад. Власне, через те ми продовжуємо губити вже здобуті медалі понині. Тільки торік здобуті на Іграх нагороди змушені були повернути п’ятиборка Вікторія Терещук, легкоатлети Денис Юрченко та Олександр П’ятниця, важкоатлетка Юлія Калина і борець Василь Федоришин. Не виключено, цей список ще не кінцевий.

Подвійні стандарти

На щастя, в Україні, на відміну від сусідньої держави, вже не кажуть на «чорне» «біле» і бодай не займаються оспівуванням та безглуздими виправданнями атлетів, яких визнали винними і дискваліфікували. Але то стосується публічної сфери. На ділі ж жоден покараний спортсмен не повернув отриманих від держави матеріальних благ та привілеїв, а чимало дискваліфікованих спокійно перекваліфікувалися і обіймають тренерські посади. Це стосується зокрема тренера збірної з важкої атлетики Юрія Кучинова, підопічні якого проблеми з допінгом мали регулярно. Довічно дискваліфікований ще в 90-ті роки штовхальник ядра Олександр Багач працює в Броварському училищі фізичної культури. Тренером-викладачем у ДЮСШ Нової Каховки на Херсонщині є інший довічно відсторонений метальник молота Владислав Піскунов. І це тільки люди, скандали навколо яких викликали великий суспільний резонанс.

Мабуть, щоб зрозуміти, як у схожих випадках чинять у світі, достатньо згадати два вельми гучних допінгових скандали останніх двох десятиліть. Обидва пов’язані з американськими атлетами. Ленс Армстронґ – семиразовий переможець «Тур-де-Франс», ікона велоспорту. Після того, як у 2012 році оголосили, що допінг-проби Ленса були позитивними, його позбавили всіх спортивних нагород, починаючи з 1998 року. Більше того, Міжнародна федерація і держава США змусили Армстронґа повернути всі матеріальні блага. Пом’якшувальною обставиною не став навіть той факт, що в другій половині 90-х Ленс переніс онкологічне захворювання і вижив після третьої стадії раку.

Спринтерка Маріон Джонс через вживання допінгу в 2008 році навіть отримала шість років в’язниці. То був перший випадок в історії, коли за допінгові справи спортсмен отримував тюремний термін. Джонс змушена була повернути три золотих і дві бронзових олімпійських медалі, усі її рекорди, починаючи з 1 вересня 2000 року, визнані недійсними. Маріон була визнана банкрутом, втратила все зароблене, але навіть при цьому Міжнародна федерація легкої атлетики та WADA вимагали повернути 800 тисяч доларів. Зауважте, що і Джонс, і Армстронґ публічно покаялися, повністю визнали вину і співпрацювали зі слідством.

Найталановитіший борець

Водночас маємо цікавий випадок, пов’язаний з українським спортом. Мова про Василя Федоришина, мабуть, найсильнішого у ваговій категорії до 60 кілограмів борця вільного стилю середини першого десятиліття 2000-х років. Досягнення вихованця Ігора Барни вражають – тільки з чемпіонатів Європи він привіз три золотих, дві срібних і три бронзових нагороди. Крім того, були бронза і срібло на чемпіонатах світу 2009 і 2010 років. Вінцем же кар’єри, безперечно, став вихід у фінал Олімпіади-2008 у Пекіні. Там Федоришин програв росіянину Мавлету Батирову, однак заслужив своїм виступом виключно на схвальні відгуки.

І хоч багаторічний наставник збірної України з вільної боротьби Руслан Савлохов завжди підкреслює, що любимчиків у нього в команді не було і немає, однак ставлення до Федоришина завжди було особливим. Так, на Олімпіаду-2000 у категорії до 58 кг поїхав досвідчений Євген Буслович, а не 19-річний Василь, котрий здобув перепустку до Сіднея на одному з ліцензійних турнірів. Пізніше, коли Євген виграє єдину для української вільної боротьби нагороду тих Ігор, правильність тренерського рішення буде підтвердження. Втім, тоді головним ще був Михайло Харачура. З того ж часу, коли в наступному циклі Харачура поїхав працювати в Угорщину, а головним став Савлохов, Федоришин впродовж майже десяти років вважався недоторканим. Навіть не у найкращі для себе роки, коли він програвав внутрішню конкуренцію Євгенові Хавілову.

Безперечно, Василь довіру виправдовував. У 2010-му він не став чемпіоном світу лише дивом. У вирішальному періоді фіналу отримавши право взяти захоплення за ногу в сутичці з росіянином Бесіком Кудуховим, українець мав виконувати переможний кидок, але суперник в останню мить вислизнув і переміг.

Однак ніхто тоді Федоришина не дорікав, безальтернативним першим номером у вазі до 60 кг він залишався аж до третьої в своєму житті Олімпіади в 2012 році у Лондоні. Пробився туди Василь з великими труднощами, а за лічені тижні до старту Ігор ще й повівся не дуже гідно. Після того як виконком асоціації спортивної боротьби України вирішив не брати на Олімпіаду ще одного срібного Пекіна-2008 і особистого друга Василя Андрія Стадника, Федоришин фактично очолив рух з вимогою змінити головного тренера. Змінити не змінив, на Олімпіаді провалився. А потім попри натягнені стосунки з Савлоховим залишався у збірній ще впродовж трьох років. Особливих результатів вже не демонструючи.

Туринабол

Завершивши кар’єру, Федоришин поїхав до Ізраїлю, де тренував натуралізовану білоруску Ілану Кратиш. Можливо, тренував би й досі. Якби не звістка, через яку Василь власне й став героєм цієї публікації. У Федоришина відібрали срібну нагороду Олімпіади через те, що у перевіреній через роки пробі Б знайшли заборонену речовину – туринабол, препарат, який підвищує витривалість, силові показники, сприяє приросту м’язової маси, надає м’язам жорсткості, вгамовує стресовий гормон кортизол. З побічних ефектів – сильно б’є по печінці, через що власне й потрапив до списку заборонених.

В Ізраїлі вочевидь знають, що в третьому пункті Олімпійської хартії вказано, що «сесія МОК правоздатна в будь-який час виключити із програми Олімпіади будь-який вид спорту у випадку, якщо відповідна федерація, що керує тим спортом, не керується в своїх діях Олімпійською хартією або Всесвітнім антидопінговим кодексом». Іншими словами, керівництво ізраїльської боротьби усвідомлювало, що маючи в своєму штабі фахівця, у якого відібрали через допінг олімпійську нагороду, воно несе репутаційні втрати не лише для себе, а й для виду спорту в цілому. Крім того, тамтешні функціонери мабуть розуміли, що через персону тренера-допінгіста вони стають об’єктом підвищеної уваги WADA, що, може, не несе в собі загрози, але створює дискомфорт.

Зрозуміло, що Федоришин повернувся в Україну. Тут його дискваліфікацією теж були шоковані. Лікар збірної з вільної боротьби Мераб Шванґерадзе запевняє, що заборонені препарати спортсмен приймав потай, не ставлячи медиків до відома. Вочевидь Василь проконсультувався з лікарями десь на боці і все добре прорахував. Але для того часу, для умов допінг-контролю станом на 2008 рік. Бо тоді дослідження проби А дало негативний результат. Федоришин отримав 75 тисяч доларів преміальних від держави, щомісячну річну президентську стипендію в розмірі 12 тисяч гривень і ще чимало цінного від державних і приватних діячів. А заодно продовжував змагатися й надалі.

Нездорові амбіції

З квітня минулого року, тобто з часу, відколи борець перестав бути призером Олімпійських ігор, він не зробив жодної публічної заяви, але дав одне інтерв’ю (відео - нижче). Кілька днів тому. Вибачень чи визнання вини Україна від Василя не дочекалася. Більше того, теми допінгу під час розмови не піднімав навіть сам журналіст, котрий у представленні чомусь назвав свого гостя олімпійським призером. З іншого боку, в цивілізованих країнах теж далеко не кожен спортсмен висловлюється публічно. Найчастіше люди воліють мовчати і уникають публічності.

Так само начебто вчинив і Федоришин. Проте є одне «але». Не чути його лише обивателеві. У борцівському середовищі Василь надалі активний і, залишившись без роботи, проявляє бажання очолити збірну з вільної боротьби. Так, не мало ні багато – очолити. Зрозуміло, що спершу доведеться усунути нинішнього тренера. Тому не дивно, що проти Савлохова нині ведеться ціла кампанія з дискредитації. Ведуть її люди або від боротьби зовсім далекі (представники нікому не відомих громадських організацій), або чимось на тренера ображені. Огульно критикує наставника й той, кому з огляду на допінгове минуле вартувало б притримати язика за зубами.

Зрештою, дехто, розуміючи, що це місце одне і платять за нього з нового року не менше 50-ти тисяч гривень у місяць, не цурається іти по головах, забувши все те добре, що було спільно зроблене в минулі роки. «Нічого не поробиш – дикий капіталізм», - скажете ви. Може, так, але «капіталістові» сильно заважає допінгове минуле. Особливо в країні, яка повинна доводити перед МОК, WADA й іншими інстанціями власну порядність.