Провалившись в Угорщині, тренер Харачура згадав про запасний аеродром

Нині живемо в такий час, коли чимало темних справ прикриваються патріотичними гаслами. Точніше, схожим чином розмаїті спритники маніпулювали завжди, але у час, коли легко відрізнити справжнього героя від вдаваного, це особливо помітно подвійно.

Дуже характерна в цьому контексті ситуація в українській вільній і греко-римській боротьбі, де група товаришів, відчувши смак влади і грошей, швидко забула, з чиєю допомогою й за чий рахунок свого часу опірювалася. Ось і маємо, що люди, за якими тягнеться шлейф неоднозначних історій і вчинків, зараз гуртувалися навколо процесу, який вони називають “очищенням”. Очищенням від тих, хто заважає отримати ту саму владу повноцінно. Бо працювати спільно, на єдину мету, вони, бачте, не звикли. Поки керує той, кого вони вважають опонентом, треба вставляти палиці в колеса. В їхньому розумінні.

Нині ця спільнота тріумфує. Тішиться, що з допомогою вольового рішення спортивного міністра Жданова, який начхав на думку експертної комісії й призначив на чолі збірних з вільної і греко-римської боротьби тих тренерів, яких сам вважав за потрібне, їй вдалося усунути осетинську діаспору. Усе! “Руїну подолано, стабільність досягнуто”, - як гласив лозунг тієї антиукраїнської політсили, яку представляв у Чернігівській облраді новопризначений тренер вільників Григорій Данько.

Повернення з забуття

Далі — більше. За інформацією UA-Футболу, пан Данько вже почав комплектувати свій тренерський штаб. Заплямованого втратою через вживання допінгу олімпійської медалі Василя Федоришина взяти до себе в команду він не може. Інший борцівський активіст Андрій Стадник розривається між жіночими збірними Азербайджану та України. Так як кваліфікованих однодумців у новітніх реформаторів не так вже й багато, в нагоді став угорський варіант.

На посаду старшого тренера збірної України з вільної боротьби претендує на два роки молодший від Данька, 60-річний Михайло Харачура. Спеціаліст начебто досвідчений, адже за плечима славна кар’єра спортсмена, яка вмістила у собі два золота чемпіонатів світу, перемогу в Спартакіаді народів СССР. Як тренер пан Харачура на початку 90-х два роки очолював збірну Угорщини, у 1997-2002-му — команду України, наступних два роки працював з греками. Повернувшись додому, на високому рівні Харачура не працював майже 14 років. Казав, що втомився. І сконцентрувався на підготовці особистих вихованців у Києві. Найперспективнішим з яких був збірник України Микола Айвазян.

Так було аж до початку нинішнього року. Про Харачуру згадали в Угорщині. Не дивно, адже збірна сусідньої країни переживає важкі часи. Без медалей угорці залишалися на чотирьох поспіль чемпіонатах світу і Олімпіаді-2016 в Ріо-де-Жанейро.

Український тренер свою діяльність на чолі збірної Угорщини почав з того, що запропонував прийняти громадянство одному з найсильніших на сьогодні українських борців, 29-річному Павлові Олійнику з Хмельниччини. У важкій ваговій категорії Павло під українським стягом вигравав золото і бронзу чемпіонатів Європи, двічі був бронзовим призером чемпіонатів світу. На Олімпіади до Лондона і Ріо не їздив, бо програвав внутрішню конкуренцію іншому сильному українському борцю Валерію Андрійцеву. Правда, зараз, зважаючи на проблеми Валерія зі здоров’ям, в Олійника були всі шанси пробитися на Олімпіаду в Токіо 2020 року. Однак він за сприяння особистого тренера, члена виконавчого комітету Асоціації спортивної боротьби України Олександра Панікара обрав шлях меншого спротиву і поїхав туди, де більше грошей і менша конкуренція.

Показово також, що виконком АСБУ, куди поряд із паном Панікаром входив також Григорій Данько, перешкоджати Павлові і наполягати на відбутті ним дворічного карантину не став. А міг би, зважаючи на те, що ще восени 2017-го Олійник виступав на чемпіонаті світу в Парижі під українським стягом.

Угорський провал

Таким чином, Павло автоматично став головною надією нового наставника. Правда, на чемпіонаті Європи-2018 у російському Каспійську, де Україна, як відомо, виступала у зв’язку з війною експериментальним складом, Олійник став лише сьомим. Єдину медаль очолюваній Харачурою команді тоді у ваговій категорії до 79 кг приніс Міхай Надь.

Власне, з Надем, Олійником, бронзовим призером Олімпіади-2012 Ґабором Гатошем, неодноразовими медалістами чемпіонатів Європи Даніелем Ліґеті та Іштваном Веребом збірна Угорщини підходила до домашнього чемпіонату світу з величезними сподіваннями. А виступила повально. 22-ге, 19-те, 17-те, 24-те, 21-ше, 24-те, 18-те, 17-те, 9-те місця — не результат, а катастрофа.

Врятувати тренера Харачуру міг саме “біженець” Олійник. Він боровся у сутичці за третє місце з італійцем кубинського походження Абрагамом де Хесусом Коньєдо. І програв. Чим визначив подальшу долю Харачури. Відставка була неминучою.

Мабуть, довелося б Михайлові Володимировичу повертатися додому і знову готувати у Києві тих, кого він після переїзду в Угорщину кинув напризволяще. Але на щастя пана Харачури, Григорія Данька, того самого, за сприяння якого Україна втратила борця Олійника, революційною хвилею винесло на вершину тренерського штабу збірної. Так вирішив міністр Жданов. Провалившись в Угорщині, тренер Харачура має всі шанси залишитися на плаву. І на непоганих умовах.

Апетит під час трапези

Бо показово, що поки нинішній спортивний міністр не підняв розмір заробітної плати головним тренерам національних збірних на рівень 50-ти тисяч гривень, бажаючих очолювати команди було небагато. Але ж ще два роки тому наставники збірних з олімпійських видів спорту отримували по 4000-5000 гривень. У той час, коли долар коштував 8 грн, ця сума виглядала начебто й непоганою. Як на середньостатистичного українця. Але після девальвації гривні охочих отримувати 150-200 доларів не було взагалі.

Втім, після міністерської ініціативи посада тренера знову стала хлібною. І зацікавила зокрема таких панів, як Данько та Харачура. Приблизно 50 тисяч для головного — то близько $1800. 20 тисяч гривень для старшого тренера — понад $700. І то при найгірших розкладах. Призові місця спортсменів передбачають премії й надбавки.

Звичайно, засуджувати пана Харачуру, як і будь-кого іншого за те, що він бажає отримувати за свою роботу хороші гроші, складно. Але в тому й річ, що патріотизм і бажання щось змінити (читай — когось посунути) у нинішніх реформаторів з’явилися лише тоді, коли за тренерську працю на чолі збірної почали добре платити.

По-іншому пан Харачура ніколи й не працював. У 1997-му, коли він очолив українську збірну вперше, Михайлові Володимировичу майже найвищу поміж усіх тренерів збірних з олімпійських видів спорту зарплату платив тодішній президент Асоціації спортивної боротьби України Борис Савлохов. Скрутніше стало після того, як Бориса Сослановича не стало. Звичайно, відмовлятися від нагоди повезти команду на Олімпіаду в Сідней Харачура не хотів, а після того залишався на посаді до 2002-го. Поки не отримав привабливу з матеріальної точки зору пропозицію з Греції — готувати місцеву збірну до домашньої Олімпіади-2004 в Афінах. Після того ж, як Ігри виявилися для грецьких вільників безмедальними, Михайло Володимирович повернувся додому. І поєднував тренування особистих вихованців з бізнесовою діяльністю впродовж 14-ти років. Поки знову не випала нагода вернутися.

За неповний рік за участі пана Харачури українська боротьба втратила одного з найсильніших борців, а боротьба угорська отримала провал на домашньому чемпіонаті світу. Далі буде?