Паралімпійський чемпіон: Хлопці з будівельної бригади мене не любили, бо відмовлявся з ними випивати

Шестиразовий призер Паралімпіад у біатлоні та лижних перегонах, чемпіон Ігор-2014 у Сочі Григорій Вовчинський розповів в інтерв’ю 24.tv, що попри проблеми з рукою привчився до важкої праці і звик на себе заробляти з раннього дитинства.

- Я хлопчина сільський, виріс у селі Білоусівка на Черкащині, - каже спортсмен. - Село як село: працюєш на городі, а сам очікуєш, коли понесешся на стадіон, щоб пограти у футбол. У роки мого дитинства Білоусівка була дуже великим селом, близько трьох тисяч мешканців. Достатньо сказати, що у місцевій школі навчалося дітей 700 чи 800. Звичайно, найперше ми любили футбол і грати його могли від ранку до смеркання.

Справді серйозно займатися спортом почав, коли переїхав до Черкас, щоб отримати освіту – навчався в національному університеті імені Богдана Хмельницького. Грошей не було, тому у вільний від навчання час, щоб було за що жити, ходив на будівництво – з восьмої ранку до п'ятої вечора. Після того щодня з шостої до дев'ятої відвідував тренування. І так упродовж двох років.

- Зачекайте, будівництво якось не зовсім поєднується з вашою вадою.

- Проблеми з рукою в мене від народження. Чи то я так звик жити з вадою, чи вона й насправді мені не заважає, але з раннього дитинства робив усе – рубав дрова, грав у волейбол і баскетбол, потім працював на будівництві. Доводив стяжку до ідеалу. Заливали підлоги і я здоровою лівою рукою затирав площину, квадратів по 70-80 за день. Розумієте, коли попрацюєш на такій роботі, потім цінуєш можливість займатися спортом. Це була відмінна життєва школа.

З раннього дитинства був привчений до того, що не повинен сидіти у батьків на шиї. На свої забаганки треба заробляти. У мене небагата, проста родина. Батько працював завгоспом у школі, мама – бухгалтером у сільській раді. Мабуть не треба говорити, скільки вони заробляли. Якось, коли мені було 12, попрохав тата, щоб купив мені кросівки. Хотів, бо в молодшого на рік хлопця у школі були, а в мене – ні. Батько тоді мені все пояснив, мовляв, щоб ходити до школи, маю туфлі, для гри у футбол є кеди. «Кросівки – то витребеньки. Хочеш їх – йди працюй», – казав тато.

Мене ця розмова сильно підбадьорила і напоумила. Відтоді не прошу грошей ні в кого. Допомагали людям, продавали рибу, яку ловили разом із батьком та братом. Знав ціну кожній копійчині.