Най жиє Гуцулія. Карпатська мандрівка з UA-Футбол

Літо для спортивного журналіста пора непроста. В тому аспекті, що часу для вкрай потрібної щорічної відпустки викроїти поміж прогалинами в календарі змагань майже неможливо. Цьогоріч ще легше. 2015-й – непарний, а отже немає ні футбольних Євро чи мундіалю, ні літньої Олімпіади. Та навіть попри це коротка пауза у внутрішньому футбольному чемпіонаті вибору майже не залишала – доводилося жертвувати одним-двома стартовими турами Прем’єр-ліги і Суперкубком. «Жертвувати» - в розумінні «не працювати на них», звісно.

За десять з гаком років подружнього життя встигли разом з дружиною виробити певні принципи літнього відпочинку – чергувати море й гори. Тобто, Крим з Карпатами. До тих пір, поки автономія не перетворилася в «Кримнаш». З минулого року море існує для нас тільки на території Одещини та Херсонщини. Звісно, до варіантів з умовною Чорногорією теж приглядаємося, але наразі дотримуємося думки, що сервіс сервісом, але Україна варта того, щоб нею подорожувати. Красивих місць у нас стільки, що для того, аби подивитися на всі, може не вистачити життя.

Євпаторія, бухта Ласпі, подорож замками Тернопілля, Яремче, Коктебель, Синевирська поляна, Місхор, Рахів, Затока – цьогорічним місцем відпочинку обираємо село Кваси на Рахівщині. Певною мірою вимушено. Річ у тім, що у дружини з’явилися проблеми з меніском. У клініці доктора Лінька відразу порекомендували робити операцію, тоді як інші спеціалісти радили не поспішати, спробувати лікувальні грязі і ванни з миш’яковою водою.

«Джерелець чиста вода»

Останніми якраз і славиться санаторій «Гірська Тиса» в Квасах. Щоправда, ознайомившись із ціновою політикою закладу, вирішили поселитися в приватному секторі, а санаторій відвідувати лише для процедур. То вже після приїзду місцеві жителі розповіли, що вгору ціни в «Гірській Тисі» злетіли після того, як заклад прибрала до власних рук пані Раїса Богатирьова. То нині вона – державний злочинець і перебуває в розшуку, а тоді була міністром охорони здоров’я.

Нам поталанило. Вперше вирішили не домовлятися про житло через інтернет, а розібратися на місці. Досвід попередніх років показував, що прорекламоване часто сходиться з дійсністю лише наближено. Десь погані умови, десь відстань від центру – найліпше оцінити на власне око, а вже потім, а не через картку, платити. Так ось, щастя наше в тому, що ледь вийшли з таксі поруч із санаторієм, зустріли продавця сушених грибів, чаїв, меду й решти карпатських принад. Чоловік родом із Тячева, міста, яке віддалене від Квасів майже на 100 кілометрів, але відразу порадив варіант помешкання.

Наше щастя в тому, що крім справді гарних умов для життя, господарі, пан Василь і пані Аня забезпечували бажаючих тими самими миш’яковими ваннами. Виявилося, що такі послуги надають не лише вони, адже відповідних джерел у селі багато. І вартість значно прийнятніша, ніж у санаторії – 70 гривень за 20-хвилинний сеанс проти 125-ти. «Те, що зробила Богатирьова – злочин, - каже пані Василина, жінка років 60-ти родом із Ясіні, яка змушена приймати ці ванни давно. – Це для кого вона такі ціни виставила? Раніше ми постійно лікувалися в санаторії. Зараз там надто дорого. Але люди завжди допоможуть одне одному».

Стосовно житла, то його вартість – 60 гривень за добу з особи. Простора кімната в оздобленому деревом будинку, з одним двоспальним і двома односпальними ліжками й вікнами з видом на гори. В номері є телевізор, а душова й туалет – загальні. Але й то проблемою не було, адже понад тиждень в цьому імпровізованому готельчику, крім нас, жив лише чоловік із Сумів.

Взагалі, назва розташованого на висоті 550 метрів над рівнем моря села Кваси походить від терміну «квасна вода». Квасна на місцевому діалекті – мінеральна. Мінеральних джерел у Квасах справді безліч. Місцеві жителі кажуть, що для них то частково навіть проблема, бо там, де внутрішні води мінеральні, погано родить городина. Втім, попивши такої води впродовж двох тижнів, почуваєш себе значно ліпше. Причому властивості «мінералки» у кожного джерела різні – одне прочищає нирки, інше шлунок чи печінку. В будь-якому разі, шкідливим жодне з них не є. Ця вода зазвичай довго не стоїть – через три-чотири дні стає рудою, бо виділяється іржа. Ось таку рідину пити вже не рекомендується.

Щоправда, за порадою господарів не полінувалися подолати п’ять кілометрів під палючим сонцем в один бік, аби набрати води в селі Білин. Так само мінеральна, але сильно газована і зберігатися в холодильнику може навіть місяць. Що й казати, вода там справді смачна і ефект від неї організм відчуває миттєво. Однак, вибравшись під гору до цього джерела, були засмучені. Річ у тім, що навколо потічка розкидано гори сміття – пляшок, полієтиленових пакетів, скла, недопалків. Щось схоже два роки тому спостерігали біля такого ж джерела в селі Косівська Поляна, теж на Рахівщині, або в 2011-му, піднявшись до високогірного озера Озірце, неподалік від Синевирської поляни. Тоді навіть не полінувалися і, не дивлячись на довгу дорогу, забрали два пакети сміття з собою. На цей раз про пакети забули…

«Я навчився любить Україну»

Зрештою, зібрати сміття і навіть донести його до урни чи контейнера – найпростіше. Проте зовсім не гарантія, що звідти увесь непотріб вивезуть на сміттєзвалище. Місцевих мешканців можна звинувачувати за брудні узбережжя гірських річок, у яких пластикові пляшки мчать за течією, наче пароплави. Однак чи подбав хтось нагорі, аби ситуація змінилася? У містах ситуація трохи ліпша, але в селах людям не залишається нічого, як скидати сміття стихійно або його спалювати. А їдкий запах від паленої гуми та пластмаси – то дріб’язок у порівнянні з тією шкодою, яку приносить цей дим атмосфері.

Та досить про погане. Навіть з отими «пластиковими пароплавами» вода гірських річок залишається прозоро чистою, надає сили й бадьорості на весь день. Надає тим, хто наважиться зануритися в іноді доволі холодну воду. Щоправда, холодною, а то й крижаною Тиса була два роки тому, коли відпочивав у Рахові. Зараз із температурою понад 30 градусів тепла навіть гірські ріки прогрілися так, що освіжитися в них волів навіть найтеплолюбніший.

Між тим, саме приємні спогади про Рахів були одним з чинників, який посприяв виборові місця відпочинку зараз. Кваси знаходяться на віддалі 18-ти кілометрів до райцентру. Весь той край, починаючи з Івано-Франківщини об’єднується спільною назвою «Гуцульщина». Рахівщина – то справді українська частина Закарпаття. Теж зі своїм діалектом, але не таким специфічним, як у решті районів цієї області. Може, мешканцям інших райцентрів це не сподобається, але для себе зробив висновок, що лише на Рахівщині левова частка населення не лише ідентифікує себе українцями, але й пишається своєю національністю. Саме тут у першій половині 20-го сторіччя був головний осередок боротьби за українську державність, а містечко (нині селище міського типу) Ясіня в 1919 році нетривалий час було столицею Гуцульської республіки.

До Рахова, на знайомі місця «бойової слави», попрямували відразу, ледь встигли поселитися в Квасах. Попрямували пішки, 18 кілометрів відстані і спека не лякали. Коли ж на півдорозі зайшли в колибу попити пива, відразу згадали про гостинність місцевих мешканців. Пан Іван, який живе й працює в Києві, вирішив догодити нам й вгостити кількома гальбами пива. Спроби почастувати увідповідь не приймалися. «Ви маєте побачити, які гуцули щедрі і як у нас добре» - каже. Коли заговорили про футбол, пан Іван відразу згадав про того, ким пишається уся Рахівщина – свого тезку Яремчука. «Він родом з Великого Бичкова, тут, неподалік. Коли Ваня заграв у «Динамо» і збірній СССР, чимало наших людей почали їздити до Києва, щоб побачити матчі за його участю вживу».

Водопад Труфанець

За цим спілкуванням прогулянка до Рахова опинилася під загрозою зриву. Але врешті, розпрощавшись, через півтори години опиняємося в центрі. Ностальгічно згадуємо, як два роки тому відпочивали у садибі «Смерекова хата». Пан Василь, колишній заступник мера міста, створив міні-готельчик європейського штибу – кімнати з усіма зручностями і wi-fi, подвір’ям із великою альтанкою, мангалом і гойдалкою для дітей. Та найголовніше – ставлення. Господар допомагав і порадами, і дією, навіть підвозив на своїй автівці, відмовляючись брати за цю послугу гроші.

Треба сказати, що за ці два роки Рахів з точки зору інфраструктури трохи змінився. Найперше варто відзначити появу повноцінного залізничного вокзалу. Не дивно, адже цьогоріч у цьому напрямку почав курсувати прямий потяг «Київ – Рахів», квитків на який придбати, щоправда, не вдалося. Крім того, відзначаємо червоно-чорний стяг на райраді, постелену бруківку на тротуарах центрального мосту і кількох прилеглих вулиць. А ще ось цю чорну плиту на стіні школи в самому центрі міста, поряд із двома храмами – греко-католицьким і православним. То – згадка про загиблого у війні на сході України місцевого хлопця Олексія Калинюка. Такі пам’ятні знаки разом із згадкою про Небесну сотню тепер є ледь не в кожному райцентрі України. Страшні реалії…

Також Рахів здивував новою якістю цін. 12 гривень за надзвичайно смачні кремзлики (деруни) з м’ясом, грибами чи бринзою, 5 гривень – салат, 30-40 грн. – шашлик… Але то було два роки тому. Нині кремзлики навіть у Квасах вартують у межах 20-30-ти гривень. Залежно від закладу. Ціни на їжу, звісно, нижчі, ніж в обласних центрах, однак теж далеко не низькі.

«Свято грибів і форелів»

Хоча як де. В тих же Квасах не так давно відкрився культовий у певних колах заклад з назвою «Гагарін і Бокораш». Якраз навпроти санаторію «Гірська Тиса». Місцеві мешканці кажуть, що власники там одні й ті ж. Дехто не приховує свого обурення приліпленим до класично гуцульського «бокораш» (плотогін) прізвища Гагарін. «І то в час війни з Росією? – обурюються люди. – Який Гагарін має до нас стосунок? Вони ще й фасад у колір російського стяга розмалювали. Лише під тиском людей туди зеленого додали».

Втім, коли зайшли у ресторан вперше, цих подробиць ще не знали. Збиралися пообідати. Ціни в меню відверто кусалися. Пиво, нехай і зварене у власній броварні, вартує 25 гривень. Грибна юшка чи боґрач – 60 гривень. Борщ – 35 гривень. Замовивши борщ і 300 грамів яфенівки (настоянки на чорницях, які на місцевому діалекті іменуються яфени), відразу звернули увагу, що в графині трохи недолито. Нехай. Однак, отримавши рахунок, вже обурюємося – тим, що обраховані на цілих 30 гривень. Своє ми відстояли, але заклад цей впродовж наступних двох тижнів оминали десятою дорогою.

Надалі віддавали перевагу тим закладам, де й люди порядні, і місцева автентика як у кухні, так і в антуражі збережена. Взагалі, перебуваючи на Закарпатті, складно схуднути навіть за умови, що регулярно підіймаєшся в гори. Банош зі шкварками і бринзою, смажена на вогні форель, м’ясо по-закарпатськи, юшки і кремзлики – ввечері, коли ноги після багатогодинної гірської прогулянки гудуть, наче клаксони автівок на заклик Ріната Ахмєтова, розпочинається свято для шлунка.

Звісно, шашлик за власним рецептом, котрим свого часу поділився друг-азербайджанець, у господарському дворі теж смажили. Навіть двічі. М’ясо купували одного разу в Яремчі, іншого – в Рахові. В Квасах ринку чи м’ясного магазину, на жаль, немає. Зате місцеві магазини забиті різним іноземним крамом. В основному – чеського, словацького і угорського походження. Різні види пива популярних торгових марок вартістю 20 гривень, кава, м’ясні приправи, шоколадки – усе це місцеві мешканці перевозять через кордон, повертаючись із заробітків.

А ще в Квасах торгують сухим вином. Його вартість – 30 гривень за півторалітрову пляшку. Щоправда, якість того вина зазвичай сумнівна. Та нам знову поталанило, коли методом тику звернули увагу на оголошення поруч з одним із будинків. На вході нас зустріла літня жіночка. Запросила до хати. Пані Марія – колишня вчителька. Розповідає, що вино їй привозить родич із Виноградова. «Який там виноград! – каже. – Отакенні грона, надзвичайно солодкий. Цей чоловік робить вино багато років. Інші розводять, каламутять. А він каже: «Я своєї марки псувати не буду». Тут лише виноград. До мене багато людей купувати приїжджає. Постійні покупці. Ось зараз лише кілька пляшок залишилося».

Смак справді приємно вражає. Трохи згодом господиня, пані Аня, порадила випробувати якість вина за своїм рецептом – всунути шматок серветки і подивитися, як швидко папір вбирає вологу. Вгору вода майже не пішла, а значить вино – справжнє.

«Вище неба»

«Раніше у мене було господарство, тримала кіз, - розповідає пані Марія. – Але з віком ось вже пальці не згинаються добре, доїти важко. То син сказав, щоб не трудилася більше». «А ванн цих ваших не пробували?» - запитуємо. «Та то їм я і завдячую, що прожила стільки. Мені ж 88 вже». Чесно кажучи, цими словами жінка ошелешила. На такий солідний вік вона, м’яко кажучи, не виглядає.

Власне, ефект від цих ванн відчує через два тижні й дружина. Але то буде згодом. Усе пізнається в порівнянні. Для початку варто зазначити, що Кваси окутані горами. То – зручний перевалочний пункт для підйому на найвідоміші гірські вершини, зокрема Говерлу й Петрос. На Говерлі раніше бували неодноразово, а ось підкорення Петроса, висота якого 2020 метрів над рівнем моря, був головною метою нинішньої мандрівки. Досі в таку даль здіймалися лише в компанії місцевих поводирів. На цей раз, помітивши вказівники, ризикуємо іти в дорогу самотужки. «Певний досвід вже є – не заблудимося».

17 кілометрів в один бік, сім з половиною годин у часовому еквіваленті – наметів немає, а отже треба повернутися до настання темряви, тому прокидаємося якомога раніше і в дорогу. Вночі пройшов дощ, шлях мокрий, гори вкрив туман – чи доберемося? Але через годину, коли піднялися на Джорджеву прелуку, було вже сонячно, а туман у вигляді хмар був наче під ногами, закриваючи вид на село, з якого нещодавно вийшли.

Ще півгодини не надто складного лісового шляху – й крокуємо полониною Менчул, котра знаходиться на висоті 1238 метрів над рівнем моря. «На чотири метри вище, ніж Ай-Петрі» - зауважуємо. Неподалік, зупинившись біля джерела, помічаємо місцевих чоловіка і жінку. Вони – з величезними сумками, ідуть збирати яфини. Страшенна, треба сказати, праця. Здійматися високо в гори, спеціальними «гребінцями» счісувати з кущів ягоди, потім волокти цей тягар вниз і продавати за доволі низькими, як для такої роботи, цінами. То в селі чорниці коштують по 15 гривень за півлітрову банку. Цілком непогано. Але гуртовий збут людям, які везуть чорниці зокрема до Києва – значно дешевший. Та іншого виходу немає. Покупців у селі набереться не так вже й багато.

…Маркування на деревах, за яким прямували до Петроса, трохи підвело. У місці, де показників довго не було, крутнули трохи в інший бік і, як потім виявилося, попрямували серпантином, милуючись дивовижними краєвидами, через гору Шешул. Вже потім, опинившись на полонині, де випасалися корови, вмикаю зорову пам’ять і розумію: ось це – Петрос, а там далі – Говерла.

Прямуючи вузькими стежинами поміж густими ялівцями, злякали двох кущових куріпок і тетерука – мрію кожного мисливця. Корови, які зустрічалися навпроти, відзначалися надзвичайною комунікабельністю, буквально пропонували себе погладити.

Нарешті – полонина, від якої до вершини Петроса залишалося два кілометри. Зважаючи, що то підйом, йти залишалося годину-півтори. Однак зупинитися змусило дружинине хворе коліно. Воно розболілося так, що існував ризик не повернутися на своїх ногах назад. Тож зупиняємося, щоб перепочити і подивитися на Петрос біля підніжжя. Поруч – хлопчина років 20-ти, вівчар. З ним – четверо собак. Вівці пасуться внизу. Хлопець розповідає, що піднявся в гори на чотири місяці, доки буде тепло. Їх у колибі (дерев’яній хаті, де вівчарі ночують) традиційно троє – один пасе, інші доять овець, потім на вогнищі варять сир. Юнак просить води, бо джерело трохи нижче, там де колиба. «Добре вам, щодня бачите такі краєвиди» - кажемо. Той лише гірко усміхається.

«Все єдно Чорна Гора, неня моя Чорна Гора»

Тож з ось цим «майже на Петросі» повертаємося до Квасів. То був четвертий день відпустки. На Близниці, схожі з виду гори, вища з яких сягає 1883 метрів над рівнем моря, підіймалися за три дні до від’їзду до Києва. Тоді, коли курс лікувальних ванн був майже позаду. В тому проміжку було кілька мандрівок й півдесятка легких гірських прогулянок вершинами, які окутали село. Пробували збирати гриби, але спіймали облизня. За весь час знайшли лише одного підберезника. Та й на того наткнулися випадково. Зате назбирали вдосталь трав на чаї. Звіробій, чебрець, ромашка, чорниці – взимку посмакуємо.

…Відстань до Близниць – 10 кілометрів, п’ять годин ходи в один бік. Погода з самого ранку сонячна, впродовж кількох днів поспіль температура сягає понад 30-ти градусів і від цієї спеки не рятує навіть гірська прохолода. Оскільки значна частина шляху припадає на полонини, йти важко. Та ще й підйом стабільно крутий.

Ускладнили собі життя також тим, що не набрали у пляшки води, сподіваючись, що по дорозі обов’язково зустрінемо джерело. Зустріли, але лише на півдорозі, на полонині Браїлка. Набирали водицю з заповненого по вінця прорубаного вздовж дерева жолоба для корів – через посуху джерело, яке наповнює «посудину», трохи змінило русло.

Поміж десятків дерев’яних стаєнь і колиб зустрічаємо чоловіка, пастуха. Він розповідає, що пасе корів, але їх щораз менше. «Раніше виганяли 170 голів худоби, торік було лише 37, а цьогоріч – взагалі 20, - каже. – Не хочуть люди корів тримати. Не вигідно, адже молоко скуповують за безцінь».

Дядько каже нам, що до вершини Близниці ще година ходи, але він туди заходить хвилин за 25. Та ми розуміємо, що відстані й час у розумінні гуцулів – поняття дуже приблизне, тому орієнтуємося на вказівники. Йти ще справді далеко. «Легкої вам дороги, - каже дядько, який розклав неподалік намет. – Хоча буде ой як важко».

І справді, було непросто. Та головне не те. «Щось мені не подобається хмара, яку видно з-за гори» - кажу. Через хвилин 15 хмари стали помітнішими, а здалеку гуркотіла громовиця. «Коли грім – у гори ні ногою» - говорили місцеві. Але ризикуємо – йти ж недалеко. «Головне до вершини - й одразу назад». Але плани підкоригувала блискавка, яка вліпила, щойно ми піднялися на поверхню, від якої ледь не по рівній поверхні до вершини Близниці залишався кілометр. Блискало раз-пораз, а в страху великі очі. Мабуть, моторошніше було лише в лютому 2014-му, коли беркутівські пси стріляли на Майдані у Києві. Незадовго до того оминули викладену з каменів гірку, на якій прикріплена таблиця зі звісткою, що 29 січня 1990-го тут загинуло четверо людей. Вочевидь лавина… Також згадалося, як влітку 2002-го, коли вперше підіймався на Говерлу, довелося під громовицями і зливою збігати з вершини вниз, а потім довідатися, що вгорі блискавка вбила чоловіка.

Ми бігли, банально бігли. Лише потім, коли були внизу, почули від господаря, що коли блискає, бігти заборонено. Та тоді на горі грозова хмара насувалася лавиною, град розміром у велику квасолю лупив по щоках. Лити над головами почало якраз тоді, коли добігли до Браїлки і сховалися в одній із закинутих стаєнь. Від них до вершини пленталися години півтори, зате зворотній шлях забрав хвилин 20. «Як коліно?» - питаю дружину. «Не болить». Не боліло й потім. То за умови, що довелося не лише йти вгору, а й тривалий час бігти вниз. Ванни з миш’яку нарешті дали свій ефект.

«Зі Львова до Мукачева, з Мукачева до Києва»

Гори втомлюють, зате не виснажують. А ось що зморює, це наші автобусні маршрути. Сполучення в нашій державі – то справжнє прокляття. Розпочинався футбольний чемпіонат. «Говерла» вдома приймає «Дніпро». Автобусний шлях з Рахова до Ужгорода займає приблизно п’ять з половиною годин. Ми були на це готові, адже автобуси в цьому напрямку курсують з п’ятої ранку. Планували і футбол подивитися, і погуляти містом. Однак матч розпочинався о 19:30, а останній автобус на Рахів з Ужгорода прямував о 20:00.

Мрії про футбол довелося відкласти. А трохи пізніше довелося відмовитися й від телеперегляду матчу «Металіст» - «Карпати». Річ у тім, що телеканал «Футбол» на піратських антенах у місцевих барах закодований. Благо, хоч «Україна» та «2+2» доступні, а отже Суперкубок і другий матч львів’ян проти дніпродзерджинської «Сталі» переглянути вдалося.

Під час Класичного познайомилися з хлопцем, який вчиться у Києві і є представником динамівських ультрас. Коли переглядали матч зі Львова, за столик до нас підсів чоловік балканської зовнішності. Розговорилися і виявилося, що батько Йосипа, або Йошка, як він нам відрекомендувався – хорват, мати – українка. Сам живе у Словаччині, кілька років тому на румунському кордоні вбили його сина. Йошко розповів, що добре грає в футбол, якийсь час навіть виступав за «Говерлу» з Ясіні. «Але вони там так луплять по ногах, що вирішив припинити це заняття і залишитися цілим» - сміється.

«Говерла» з Ясіні – то, звісно, ностальгія. «Мандрівка» дворічної давнини саме на поїздці до Ясіні на футбол й ґрунтувалася. На жаль, на цей раз ми трохи не вгадали – майже весь липень і першу половину серпня учасники чемпіонату Закарпаття відпочивають. А отже футболу не вдалося подивитися ні в Ясіні, ні в Рахові, ні в Квасах. Та ще й з Ужгородом сталася заминка.

Натомість замість обласного центру вирішили ризикнути й поїхати в місто, яке в той час гриміло на всю Україну – Мукачево. Наслухавшись страшилок українських телеканалів про блок-пости на околицях і бронетехніку на вулицях міста, певний час вагалися, але через тиждень після відомих баталій між «йовбаками» і «Правим сектором» твердо вирішили їхати.

«Обов’язково беріть паспорти, бо не пропустять» - лякали квасівчани. Може, так, адже на Яблуницькому перевалі між Івано-Франківською та Закарпатською областями (на фото) за тиждень до того справді стояв блок-пост, на якому перевіряли усі автівки. Щоправда, поїздка до географічного центру Європи в прикордонне з Румунією селище Ділове (на фото знизу) незадовго до того обійшлася без найменшого контролю (то за умови, що в 2013-му паспортний контроль там був обов’язковим). Але найдивніше те, що на в’їзді до Мукачевого жодних блок-постів не було, а на вулицях міста не було не те що бронетехніки – правоохоронці зустрічалися вкрай рідко. То кому замилюють очі вже не російські, а українські телеканали? Найсмішніше, що вже після повернення з Мукачевого в Кваси оперативні сюжети про тривалість так званої АТО на Закарпатті не вщухали.

Та для нас куди більшим жахом стала дорога в обидва боки. Куплені квитки на конкретні місця ще не ґарантують комфортного проїзду не стоячи. Тут прийнято миритися з явищем «хто перший зайняв – того й місце». Автобус був заповнений стоячими пасажирами ще з Рахова, але при цьому водій продовжував зупинятися ледь не щокілометра і збирати усіх бажаючих. Людей звинувачувати складно, адже автобусів у цьому напрямку справді не вистачає. У них немає іншого виходу. Але для туристів такі мандрівки в «душогубках» із зачиненими кватирками перетворюються не в відпочинок, а в наругу над собою.

Від самого ж Мукачева враження виключно позитивні. Надто – Паланка, від одного з найкрасивіших українських замків. Історія цієї оборонної споруди сягає 14-го сторіччя, коли її будівництво розпочав Подільський князь Федір Корятович. Подальшими фундаторами замку були угорські графи і трансільванські князі, а наприкінці 18-го сторіччя фортеця перетворилася в австрійську в’язницю. За часів Чехословаччини в Паланку розташовувалися військові частини, а з початком совєцької окупації Закарпаття споруда стала профтехучилищем. Нині у внутрішніх залах замку обладнані музеї історії краю, а з оглядових площадок відкриваються дивовижні панорами Мукачева.

Центр міста теж насичений історичними пам’ятками, серед яких варто виділити найнезвичніший – єдину в світі скульптуру сажотрусу (на фото). Цікаво, що персонаж, з якого «змальований» пам’ятник – цілком реальний. 66-річний Бартолон Товт досі живе в Мукачевому і залишається єдиним у краї сажотрусом. Цій професії він залишається вірним з 20-річного віку.

Узбережжя ж річки Латориці, яка розсікає Мукачеве, окрім скорботної скульптури в пам’ять про страшенну повінь 1998 року, прикрашає зовні непомітна, кріхітна фігурка казкового персонажа, який всівся на перилах загородження над водою.

«Балада про сіль»

Що по дорозі з Рахова в Мукачеве і назад вразило, окрім власне автобусних принад, найбільше – велика кількість вантажівок, які везуть у різних напрямках «кругляк», тобто, щойно зрізану деревину. Кажуть, що цей потік неконтрольований, але на ньому заробляються мільйони. Ті, які зокрема осідають в побудованих поруч із Солотвином селищі Нижня Апша палацах. Хоромів у таких кількостях і з такою густиною не зустрінеш навіть у Конча Заспі під Києвом. Складається враження, що господарі змагаються у винахідливості, намагаючись здивувати сусіда красою свого замку. Якщо вірити квасівчанам, то в Нижній Апші розбудовуються люди, причетні до митного контролю.

А в самому Солотвині, якраз викупавшись у знаменитих солоних озерах, зустріли іншого місцевого «царка». З ним змушені були познайомитися після інциденту на автобусній зупинці. Коли туди прийшли, то обурилися, чому місце, де зупиняється громадський транспорт, перегородив позашляховик. Його господар відреагував на фразу «зараз викличу міліцію».

«Я тут міліція, давай викликай, - почулося з-за столика у кафе за «спиною» зупинки. – Бар мій, джип мій і зупинку я теж поставив. Давай викликай». «Вуйко міліціяшка» вів себе надзвичайно зухвало, під час словесної перепалки вихвалявся, що жодних змін у правоохоронних органах не боїться, бо новий очільник Закарпатської міліції Князєв служив із його братом. Після того ж як ми, сфотографувавши джип міліціянта, попрямували до автобусної станції, та ж автівка невдовзі поїхала за нами слідом. «Сідайте, підвезу» - чуємо з вікна. «В райвідділок?» - запитуємо. «Та ні» - поблажливим тоном вимовив «вуйко міліціяшка». Вже у салоні він представився Іваном, по дорозі похизувався, що ось це кафе – теж його, а в Києві він теж має зв’язки, бо якийсь родич є одним з керівників броварської міліції. «А фото можете не ставити, бо поки поставите, я машину вже продам».

Крім спілкування з цим авторитетним товаришем, здивували в Солотвині й ціни, за якими впускають на територію озер. Два роки тому такий «аусвайс» коштував десять гривень, зараз – усі 50. Вочевидь причина полягає не лише в падінні курсу гривні, але й у тому, що знамениті купальні поступово відходять під землю. Буквально поряд із територією того санаторію, на якому ми плескалися в холодній воді виблискує на сонці величезна площа з глибокими урвищами. В невисохлих до кінця залишках колишнього басейну ще можна вимаститися в лікувальних грязях, які теж, до речі, цілюще впливають на суглоби. Навколо ж – закам’яніле болото, «засніжене» поверх висохлою сіллю. Щороку басейнів із соленою водою, наче на Мертвому морі в Ізраїлі, стає все менше…

«Знов долиною Прут котить бистрі води»

Ще один день вирішили присвятити відвідинам Яремчі, міста, в якому теж відпочивали й відповідно залишили частинку серця. Наче й розуміли, що то буде за дорога і як важко дадуться ті півтори години автобусного пекла. З іншого боку, воно того варте. Найперше ж хотілося відвідати монастир Святого пророка Іллі в селі Дора, що поряд із Яремчею. Ця дерев’яна церква торік навесні згоріла вщент. Знали, що храм відновлюється, але найбільше цікавило – як поживає пан Микола. З цим дивовижним дідусем познайомилися шість років тому. Пан Микола тоді розповів, що подався до монастиря після того, як померла дружина і він залишився один. «Щоб не спитися остаточно, пішов до церкви, прислуговую тут, наводжу порядки» - казав.

Дідові тоді було 80, тому, не зустрівши його на церковному подвір’ї зараз, засмутилися. Але заглянули в церковну крамницю – той самий пан Микола, такий же усміхнений, з кріслатою білою бородою, наче й не було того часового проміжку. «Отримали від нас фотографії?» - запитую, привітавшись. «А, ви з Києва, - всміхнувся дідо. – Недавно був у вас, місяць жив на території патріаршого собору на Лівобережжі».

Звісно, поцікавився у пана Миколи, як сталося те нещастя з пожежею. «Я якраз снідати пішов, - згадує. – Може, добре, а то ще мене спалили б. І сестра наша, яка постійно тут, теж відлучилася. Люди розповідають, що під’їхало дві машини з москальськими номерами. Вийшли чоловіки і вкинули коктейлі. Церква спалахнула – скільки тут треба? Але ось дивина – храм згорів. А людей на згарищі збиралося ще більше, ніж до того. Шкода, що вас вже не буде тут на Іллі, 2 серпня. Будемо святити відреставровану церкву».

Лелече гніздо в самому центрі Яремчі

Власне ж місто Яремче здивувало значно поліпшеною інфраструктурою. Великий продуктовий супермаркет, чимало нових автентичних ресторацій, екскурсійні послуги різних спрямувань – ще два роки тому нічого такого не було й близько. То за умови, що з туристами тоді дефіциту не було. «Людей майже немає, - бідкається продавчиня на знаменитому сувенірному ринку. – Думаєте, я дарма вам скидаю ціну на вишиванку ручної роботи з 1200 до 800 гривень?»

Втім, судячи з кількості бажаючих сфотографуватися біля знаменитого водопаду Пробій і людей, які купаються вздовж Пруту, про нестачу туристів наче й не скажеш. Радше, купівельна здатність нині не та…

«Додому, до хати»

Ось і все. Навчені гірким досвідом попередніх автобусних переїздів, вирішуємо добиратися до Івано-Франківська чимось на кшталт маршрутного таксі. Набираємо записаний ще в перший день номер Віктора. До Квасів він завіз нас, взявши 120 гривень з особи. На задньому сидінні пікапа тоді їхало троє одеситів. Взагалі, Віктор – цікавий чоловік. Корінний франківець, він хизується тим, що все життя розмовляє російською, але називає себе при цьому бандерівцем. Друзі-таксисти вітаються з Віктором «здоров, москалю». Той не ображається, сприймає як належне.

Віктор приїхати у Кваси погодився. Брав на цей раз по 150 гривень з особи, а «доукомплектувати» екіпаж вирішив заїздом на Буковель. Новою, ідеальної якості трасою, прокладеною при будівництві гірсько-лижного комплексу. Шкода, що решта дороги за маршрутом «Івано-Франківськ – Рахів» - у плачевному стані. Особливо розбита ділянка дороги в районі Яблуницького перевалу. «Взимку тут їздити просто небезпечно, можна злетіти в прірву» - розповідає Віктор.

Та вартувало нам поговорити на тему доріг, як в селі Татарів, якраз у тому місці, де знаходиться поворот на Ворохту, змушені зупинитися. Виявилося, що то мешканці Микуличина, Яблуниці, Ворохти і Татарова перекрили трасу, втомившись слухати обіцянки власть імущих. Пропускати нікого вони не збиралися й ділилися з обуреними туристами номером телефону глави Івано-Франківської облдержадміністрації. «Телефонуйте йому, кажіть, хай приїде, інакше ми не підемо ніколи».

Судячи з довгого телефонного гудка, очільник ОДА був за кордоном. На проблеми людей йому було начхати. А страйкарі, між тим, не пропустили навіть автівки священника, який запевняв, що їде на похорон. «Міг би бути скромнішим, а то на джипі їздить» - обурювалися чоловіки. Виняток зробили лише для хворої жінки, яку відвозили до лікарні. Даївці, спостерігаючи за всім цим, лише стискали плечима і казали, що, в принципі, акцію протесту підтримують.

Зупинка в Татарові розтягнулася більше, ніж на півтори години. По дорозі до Івано-Франківська Віктор зупинив автівку поруч з будиночком знайомого бджоляра, котрий славиться надзвичайними настоянками на меді і травах. Власне, до пана Юрія планували заїхати ще в перший день відпустки, але тоді він був у церкві. «То ж Було Петра й Павла, а в мене синів так звати, - каже. – Я не міг тоді не піти на літургію».

Врешті, Івано-Франківськ. На прогулянку містом до часу, коли відправляється потяг, маємо шість годин. Станіславів відверто дивує – великою кількістю гарних, стилізованих кожен по-своєму пабів зі смачною кухнею і місцевим пивом. На один з таких нам пощастило натрапити майже відразу. Виявилося, що паб відкрився два дні тому, через що ціни в ньому відверто смішні, вдвічі нижчі, ніж у Квасах. А кухня – безподобна. Лапатий дерун з грибами настільки великий, що доїсти його неможливо. А крім нього замовили ще «чебуріні», маленькі чебуреки, розміром, наче вареники. Соковиті, хрусткі, свіженькі. А такого сервісу й швидкого обслуговування, як у франківських кнайпах, не зустрічав, мабуть, ніде.

Центр міста теж був би схожий на місто європейського зразка. Якби не хаос із паркуванням автівок і безглузді, наліплені безсистемно назви магазинів і банків. Машини у Франківську припарковані всюди – поруч із соборами, музеями і ратушею. Біля входу в саму ратушу дикістю виглядає вказівник «Ксерокопії в ратуші». Відніміть ці недоліки і отримаєте гарне, привабливе для пересічного європейського туриста місто. Та й навіть з ними Івано-Франківськ приваблює атмосферою спокою й комфорту.

Звісно, зайшли ми й у меморіальний сквер, місце, де з кінця 18-го сторіччя був цвинтар. В парк його в 70-ті роки минулого сторіччя перетворила комуняцька влада міста. Однак віднедавна «сквер» знову повернув сакральне значення. Сталося це після того, як місцева влада вирішила поховати там героя Небесної сотні Романа Гурика. Нині могила Романа огороджена, ведуться будівельні роботи зі спорудження пам’ятника. Поряд із Романом поховані шестеро загиблих на війні на сході України екс-беркутівців. Ще далі знайшов вічний спочинок боєць-айдарівець Василь Білик. До цих могил постійно підходять з молитвою люди…

…Київ зустрів нас проливним дощем і зламаним ліфтом. Довелося тріскати, виволікаючи важкезні сумки на восьмий поверх. Ласкаво просимо в столичну цивілізацію. Без якої, втім, не було б цих дивовижних двох тижнів серед дикої карпатської природи. Зрештою, згадуючи, які сумки з яфинами носять тамтешні жителі, наші труднощі виглядають лінивими розвагами.