Олександр Поздеєв: людина, що робить гру

Не перший рік лідером ковалівського «Колоса» є півзахисник Олександр Поздеєв. 30-річний центрхав пройшов із командою шлях від чемпіонату Київщини до Першої національної ліги, будучи лідером її півзахисту. Про таких говорять – стилеутворюючий футболіст.

Лівша з чудовим ударом і високим мистецтвом пасу, Поздеєв веде гру своєї команди, чудово гармоніює з одноклубниками, є провідним виконавцем стандартів. Неодноразовий чемпіон, володар Кубка та Суперкубка Київщини, дворазовий переможець Меморіалу Олега Макарова, нарешті, минулорічний переможець Другої ліги чемпіонату України – Олександр назбирав велику колекцію нагород. І, що особливо цінно, переважну більшість – саме із ковалівським «Колосом». «Командою, без якої нам не жить», – як заряджають на трибунах місцеві співучі фанати.

З Олександром ми поспілкувалися під час зимового антракту: разом зі своєю командою після турніру пам’яті Олега Макарова він стартував на Меморіалі Сергія Закарлюки. Тож наша бесіда почалася саме із зимових турнірів, тим більше, що в них «Колос» проявляє свій максималізм. Дебютант Першої ліги виграв турнір Воротаря Республіки, а Поздеєв був визнаний MVP турніру.

– Колос виграв Меморіал Олега Макарова. З якими емоціями сприйняли перемогу на турнірі й особисту відзнаку?

– Вигравати – це завжди позитивні емоції. Спочатку цілі виграти турнір не стояло, але у нас такий колектив, що стоїть завдання вигравати кожну гру. Це – завдання кожного, хто знаходиться в клубі. За замовчуванням.

Тому раді, що змогли цією перемогою на турнірі створити собі відмінну атмосферу в колективі, що особливо важливо перед майбутніми важкими зборами.

Щодо особистої нагороди, то приємно, звичайно, але це не так важливо для мене насправді. Я дуже критично до своєї гри ставлюся, нечасто буваю задоволений собою. Моє завдання – ставати кращим у всьому, не тільки у спорті. Тому сподіваюся, що зможу показувати більш якісну гру.

– Чим для вас був цей турнір – просто етап підготовки, чи все-таки є й спортивна мотивація?

– Думаю, і одне, і інше. Так, це етап підготовки. Але й мотивація, звичайно, завжди є, це ж улюблена гра. Ми повинні отримувати задоволення і здобувати перемоги.

– «Колос» за останні роки неодноразово грав контрольні матчі з клубами УПЛ, а на Меморіалі Олега Макарова зумів залишити поза плей-оф прем’єр-ліговий «Олімпік». Чи відчувається на полі особлива різниця у класі, чи, вважаєте, ваша команда в нинішній Прем'єр-лізі не загубилася б?

– Стосовно того, загубилася б наша команда в УПЛ чи ні, не можу відповісти однозначно. Практика б показала. Сподіваюся, з’явиться така можливість.

Чим вищий рівень команди, тим цікавіше з нею грається. Різниця команд полягає, передовсім, у швидкості гри, у швидкості прийняття рішення. Ну і, ясна річ, що у виконанні. У них менше невимушених втрат м'яча. Хлопці міцніші, ніж у командах, що нижчі за рангом. Якщо коротко, то у команд УПЛ "більш збалансовані футболісти", ніж у команд рангом нижче. Завжди приємно перевірити себе на тлі команд найвищого рівня.

Наша команда за ці роки грала контрольні матчі з багатьма сильними суперниками – навіть з основним складом київського «Динамо». Грати такі поєдинки дуже цікаво, хай навіть статус у них неофіційний, товариський.

– Як оціните дебютне півріччя «Колоса» у Першій лізі?

– Перше півріччя? Ну, напевно, ці півроку були адаптацією і уроками нам. Ми пройшли період адаптації, і, повірте, це був дуже складний для нас період. У психологічному плані в першу чергу.

– Нам очікувати від вашої команди боротьби за медалі, чи, як дебютанти, ви поки не настільки амбітні?

– Боротьби за медалі очікувати! Однозначно. Ми всі на це налаштовуємося, а як вийде – покаже друге коло. Але ми не збираємося задовольнятися четвертим-п’ятим місцем, наприклад. Ми здатні грати з кожною командою на перемогу, це цілком нам під силу, виходячи з ігор першого кола.

– Ви дебютували у Першій лізі ще 8-9 років тому. Якщо порівнювати, що змінилося тут в кращу сторону, а що - в гіршу?

– Чесно, не пам'ятаю навіть. Думаю, що на даний момент Перша ліга дуже міцна. Нема прохідних ігор, грає багато футболістів з досвідом УПЛ, у цьому році чемпіонат міцний.

– Років 6 ви були поза професіональним футболом. Як вважаєте, багато втратили, чи чемпіонат Київщини міг прирівнюватися за рівнем до тієї ж другої ліги?

– Не впевнений, чи багато втратив. Я вважаю, що такий, значить, мій шлях, так повинно було бути, така моя історія. Невідомо, як би було – так чи інакше, якби я свого часу вибрав інший шлях.

А рівень області… Не думаю, що це був рівень Другої ліги. Слабкіший на порядок, в основному, фізичною готовністю, ну, і багато команд за виконанням набагато слабкіші. У нас на Київщині були 3-4 боєздатні команди, інші – так, для апетиту грали.

– Кілька слів про те, з чого все починалося. Як потрапили в футбол? Ваша родина мала до нього стосунок?

– Батьки не мали жодного стосунку до футболу, я сам вибрав цей спорт. Мій дідусь привів мене в дитячу школу в 5 років чи біля того. Обрали її, бо поруч з домом знаходилася. І все, далі сам уже приймав рішення, що і як робити надалі:) Я рано став самостійним. Ну і добре, що батьки завжди підтримували мій вибір. Не було ситуацій, коли через навчання мені б забороняли спортом займатися або щось подібне.

– Знаю, що ви корінний "армієць". Напевно, виступаючи за юнацькі команди й дубль, бачили себе в футболці ЦСКА-Арсеналу? Чи ваші клубні мрії були іншими?

– Мрії такої не було. Я завжди вболівав за Зідана, для мене це кумир і приклад для наслідування. Тож мої єдині мрії – це грати в таку гру, як він, у центрі поля. Все інше – спортивний інтерес. Де б я не перебував, завдання моє – грати, рости як спортсмен, як людина.

– Вам пощастило пограти з Сергієм Закарлюкою в одній команді (був період, коли вашими одноклубниками і навіть конкурентами по «Колосу» були він і Едуард Цихмейструк – неймовірна компанія). При цьому, за манерою ви на нього навіть трішки схожі. З якими почуттями будете грати на черговому турнірі його пам'яті?

– Карло був дуже сильний футболіст і дуже сильна людина. Радий, що випала можливість пограти з ним в одній команді і просто бути знайомим з ним. Для мене особисто честь грати на турнірі Закарлюки. Постараємося підняти над головою кубок в його честь.

– Згадаєте останню зустріч з Сергієм? Як дізналися про ту трагедію?

– Остання зустріч… Точно навіть не можу пригадати. Коли він ще був у «Колосі», напевно. Дізнався про трагедію відразу майже – це футбольний громада, інформація, тим більше, такого роду, швидко прилітає.

– Часом, не думаєте забрати всі зимові кубки?

– Таким чином питання навіть не ставимо. Меморіал – це турнір пам’яті гравця. Тож наше завдання – вшанувати пам'ять, а також провести підготовку до офіційних ігор. Але, як я говорив вище, ми хочемо вигравати кожну гру, хай вона товариська або офіційна, байдуже.

– Розкажіть про свої початки в футболі. Думаю, ваше покоління – це Батальський, Павицький, хто ще? І хто був ваш перший тренер?

– Так, з ними всіма я й починав. Це Павицький Андрюха, царство небесне. Це Гонщик Вадим, Батальський Саша. Інші хлопці, здається, не грають зараз професіонально. Перший тренер? Грищенко Віктор Миколайович.

– Ви відразу установилися в амплуа центрального півзахисника, чи було те, що вам, можливо, подобалося навіть більше?

– Спочатку грав у нападі, але це було умовно. По факту я завжди «вільним художником» грав. Любив отримувати м'яч всюди, повозитися з ним, побалуватися навіть. Я від цього в дитинстві отримував задоволення.

– Ну, додам, не тільки, напевно, у дитинстві – рідко яка командна комбінація «Колоса» обходиться без Поздеєва, так що, напевно, й зараз ви кайфуєте від роботи з м’ячем. Був у вас в житті вибір: футбол або ще якась професія?

– Ні, я не думав про роботу. Просто пішов займатися футболом – і пішло-поїхало. Далі вже, як трохи дорослішав, стало зрозуміло, що я не найслабший у команді футболіст, і навіть іноді своєму віддаю. І вже з 17 років я став професіональним футболістом, підписав контракт і просто грав в футбол. Для мене це не робота, це спорт. Це те, що я люблю і від чого отримую задоволення. Спорт має залишатися спортом, просто з підвищеною трохи відповідальністю.

– Від чого більше задоволення: майстерно виконаний штрафний, розрізний пас чи гол з гри?

– Ох, важкий вибір… Це ж усе – найцікавіші, найприємніші моменти футболу. Але все-таки хороша, своєчасна передача – це рівень.

– Як ставитеся до слів, що ви є "мозковим центром" Колоса?

– Ніяк. Насправді, я вважаю, що футбольний інтелект у мене на хорошому рівні, тому дуже критикую якість своєї гри. Хотілося б моє виконання вивести на рівень з моєю думкою. Не знаю, чи реально це взагалі.

– Наскільки змінилася команда із Ковалівки за ваші часи?

– Команда змінилася сильно, звичайно ж. Я ж то з витоків її знаю, бачив, як усе починалося. У «Колос» вкладено багато роботи, думаю, інакше не було б такого прогресу – з чемпіонату області і відразу ж перемога у Другій лізі, гідний старт на першоліговому рівні.

– Крамольне запитання: до снаги б було команді «Колоса» зразку 2012-2015 років, яка всіх обігрувала на область, виступати на цьому ж рівні – у Першій, Другій лігах?

– Рівень чемпіонату області та професійного футболу дуже відрізняється: у першу чергу, в дисципліні, підготовці, тому не знаю навіть. Здогадок не дуже люблю – лише практика все розставляє на свої місця. За рівнем майстерності – так, ми й тоді могли б виступати на всеукраїнському професіональному рівні. Але за рівнем підготовки, фізичної форми? Немає, звичайно, смислу йти на чемпіонат України, якщо у тебе немає хорошої фізичної готовності. У випадку, якщо гравець живе у темпоритмі «любителя» (без постійного тренувального процесу), то рівень майстерності не має вже практично ніякої ролі. Ти нічого не зможеш зробити.

– «Колос» має досить своєрідних уболівальників, і їхня підтримка більше схожа на концерт художньої самодіяльності. А футболісти відчувають, що є у них, хай і не так багато, але певна когорта відданих фанів?

– Однозначно! Коли грає Ковалівка, це не лише видно, а й чути!