Віталій Рудницький: В 90-ті Нива входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1 ᐉ UA-Футбол
Украинская Премьер-Лига (УПЛ)
Колишній хавбек тернопільської "Ниви" і "Зорі" - про молодого Гамулу, досвідченого Луческу і психолога Колтуна

Іван Вербицький
16.12.2013
понеділок
07:56
Віталій Рудницький: В 90-ті "Нива" входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1
Рейтинг публикации
Колишній хавбек тернопільської "Ниви" і "Зорі" - про молодого Гамулу, досвідченого Луческу і психолога Колтуна

Їх ніколи не запрошували до лав збірної і не возвеличували зірковими статусами. В країні загалом. Та їх знають і про них говорять, а там, де вони творять, їх вважають легендами. Власне, саме такі футболісти є ядром найпопулярнішої гри. Вихованець луганського футболу Віталій Рудницький впродовж цілого десятиріччя (з 1987-го по 1997-й) вважався розумовим центром тернопільської "Ниви", скромної на загал команди, яка у 80-ті двічі ставала призером другої союзної ліги, а в 90-ті навіювала жах на всіх українських грандів. Для Тернополя Рудницький був кимось на кшталт Лотара Маттеуса в збірній Німеччини, Красіміра Балакова для болгарів чи Звоніміра Бобана для Хорватії. Осьовий гравець, значимість якого ставала особливо помітною, коли з якихось причин на поле вийти він не міг.

Нині Рудницький мешкає в рідному Луганську, тренує дітей в Краснодоні, однак з ностальгією згадує саме ті часи власного футбольного розквіту на Заході України. Саме тому періоду, коли "Нива" у статусі колективу другої ліги перемагала московський "Спартак", впродовж чотирьох років не програвала на власному полі команді київського "Динамо" і громила на виїзді "Шахтар", присвячена левова частка інтерв'ю прекрасного в минулому півоборонця UA-Футболу.

Віталій Рудницький: В 90-ті "Нива" входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1 - изображение 1

- Віталію Павловичу, до рідного Луганська ви повернулися після 16-ти років перебування в Тернополі, де понині вважаєтеся своїм, легендою. Не шкодували?

- В принципі, ні. Була б робота, міг би залишитися й у Тернополі. Маю на увазі футбольну роботу. Бо викладацька діяльність у Тернопільському національному економічному університеті – трохи не те, чого бажає серце. Місцева «Нива» на той час перебувала на грані розпаду і особливих перспектив не було. В інші міста теж ніхто не запрошував. Крім того, жадав грати на високому рівні син Іван. А школа у Тернополі, прямо скажу, не надто весела, спеціалістів там мало. Третя причина переїзду – сімейні обставини. До Луганська хотіла повернутися дружина.

Та добре там, де нас нема. Звісно, після повернення без розчарувань не обійшлося. Хорошої роботи вдома наразі так і не знайшов. Мені без різниці, де працювати – з професійною командою чи з хлопчаками в ДЮСШ. Аби ставлення відповідне з боку керівників було. Власне, щоб змінити щось, нещодавно закінчив у Києві школу тренерів. З іншого боку, дітей на ноги поставив: молодший син грає за кіровоградську «Зірку», старший має хорошу роботу, пов’язану з комп’ютерною технікою.

- Якщо не помиляюся, попервах робота в Луганську у вас була…

- Так, понад три роки працював у місцевій школі «Юність». Час тривалий, але почав ловити себе на думці, що перспективи немає. Не знайшов спільної мови з директором школи і через конфлікт пішов. З тренерами жодних непорозумінь не мав. У той час мав запрошення з академії «Зорі», але оскільки син з команди пішов, для мене дорога туди теж закрилася. Іван сам обрав такий шлях, я йому не радив. Це його рішення. Тепер знаю, чому Ваня так вирішив, але розповідати про це не буду. Нині працюю з хлопчаками в Краснодоні у «Молодій гвардії». Пішов туди через безвихідь, бо іншої роботи не мав. Разом з тим, бажання попрацювати з початковими групами і дізнатися з власного досвіду, чи в нас нема дітей, чи з ними не так працюють, мав давно.

- Розібралися?

- Звичайно. Деталей розповісти не можу, лише зазначу, що обдарованих дітей є безліч. Але з ними треба працювати. І давати їм дорогу. У нас же в Луганській області існує серйозна проблема з полями і базами. Через те по-доброму заздрю своїм колегам з Харківщини і Донеччини. Там полів гарної якості повно. Діти мають де вчитися і працювати.

- Хто ці поля повинен будувати?

- Я себе теж про це запитую. Президент обласної федерації, директори шкіл, ще хтось – за цей напрям хтось відповідати має. Але кожен відмовчується. Усі начебто хочуть щось змінити, але реальної діяльності не видно. Від дітей просто відмовляються.

- В Тернополі якраз помітна нова хвиля футбольного буму – дві команди вийшли до чвертьфіналу Кубка України…

- Якщо б запросили працювати, то залюбки б погодився і повернувся. Отримавши диплом, маю бажання потренувати команду майстрів. Розумію, що специфіка роботи з дітьми – одна, з дорослими – інша.

- Вас підпустили до першого складу «Зорі» в 16 років. Нині в такому віці на професійному рівні дебютують одиниці…

- В радянські часи тренери ретельніше слідкували за методикою підготовки. Наставники вкладали в роботу душу. Та й ставлення дітей було іншим. Характеру мали більше, ніж нинішні юнаки. Для нас честю був вже сам факт перебування в складі «Зорі». Нинішнє покоління притримується інших цінностей, має іншу психологію. Ми хотіли заграти самі, нас ніхто не змушував. Зараз дітей на тренуваннях треба змушувати. А досягти результату з-під різки важко.

У ті часи в 16 років вже було зрозуміло – буде гравець виступати на високому рівні чи ні. Зараз настворювали команд по безлічі вікових груп. Приміром, для мене залишається загадкою, навіщо тримати колектив до 19-ти років. У такому віці перспективи футболіста вимальовуються вже доволі чітко. Та це – голландська методика. Правда, підходи українські. Від радянської методики, яка була ефективною, відмовилися, а чогось свого взамін не видумали. Ви здивуєтеся, але для підготовки наймолодших дітей немає навіть належної методичної літератури. Деякі тренери навіть зізнаються, що не знають, як тренувати семи-восьмирічних. Методичні вказівки є лише для підготовки дітей, починаючи з 12-ти років. Але ж база техніки закладається саме в перші роки занять. Силу треба розвивати поволі. Ті ж іспанці починають працювати над розвитком сили і витривалості з 15-16-ти років. Методику мають розробляти цілі інститути. Дитячі тренери повинні мати шаблон. Деталі можна додавати вже індивідуально.

Віталій Рудницький: В 90-ті "Нива" входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1 - изображение 2

- Свої виступи за «Зорю» ви розпочинали поряд в команді, за яку ще грали легендарні для луганського футболу особистості…

- Воротар Олександр Ткаченко, Олександр Заваров, Ігор Гамула, Юрій Колесников, Олександр Малишенко. Всі ці люди пограли на високому рівні чимало сезонів. Нам, молодим юнакам, пробитися до основи було складно. Поряд зі мною тренери ввели до складу Володю Юрченка, нині покійного Васю Євсеєва. Вони – трохи старші. За дубль грали виключно хлопчаки 1964-1965 років народження. Хіба-що Гамула, отримавши річну дискваліфікацію, по тайму за нас проводив. Навпроти – суперники, за яких виступали 27-28-річні футболісти. То була серйозна школа. Було важко, але саме в таких умовах ми й набиралися досвіду. Зрештою, в тренувальних умовах, коли поряд працювали люди калібру Анатолія Куксова, теж було не легше. Для нас то були авторитети, до яких за межами поля навіть звернутися попервах боялися. Але на полі билися, викладалися, доводили, що кращі навіть за таких майстрів. Звісно, коли неточно віддав чи помилився, то відразу вибачався.

То була конкурентна система і мені дивно, чому нині вона не використовується. Основа «Зорі» працює сама по собі, дубль теж окремо. Де ж тим дітям набиратися досвіду? Доки молодь не пізнає дорослий футбол зсередини, нічого путнього не буде. Молодь має вчитися в досвідчених гравців.

- Ігор Гамула в ті роки був таким же, як зараз?

- Десь «піхав», десь спокійно підказував. Був таким, як усі. Він нас справді вчив. Коли гострословив, то у відповідь теж міг почути різне (сміється). Пригадую, жив якось з Ігорем (Васильович його по-батькові, правильно?) в одному номері. У нас один розмір – 38-й. «Ти постійно забиваєш, - кажу. – Дай свої бутси поносити. Може, я теж заб’ю». «Ти ще молодий, щоб забивати» - відповідає.

- Так «молодим і перспективним» ви Луганськ й залишили…

- До армії призвали. Потрапив до спортроти, а з неї – у київський СКА. Там виступав понад рік, поки мене не обміняли на Вову Юрченка. Після кожного матчу сідав у військовий літак і летів назад до казарми. До тих пір, поки не дізнався командир. Після того викликав мене тренер армійців Віктор Фомін. «Доведеться тобі місяці два посидіти без футболу» - каже. Помарширував трохи в чернігівській директиві, був у Конотопі, а потім, коли закінчував службу, навіть без паспорта розписувався. Трохимович (Фомін – авт.) обіцянки дотримався і забрав мене назад у Київ, хоча на той час цілком міг опинитися в чернігівській «Десні». До слова, за СКА виступав взагалі без окладу. Окремі люди там гроші отримували, але для мене на той час то була найперше нагода грати і проявити себе. То була серйозна школа, бо грати поряд з такими майстрами, як Насташевський, Синельник, Глушаков, Славинський, Ваня Яремчук, Юра Ковальов, мій земляк Юрко Сверлов – велика честь. Там лише молоді було осіб 80. Уявляєте, який вибір мав Фомін?

- Чому після армії повернулися не до Луганська?

- Хотів повернутися, однак у «Зорі» якраз змінився тренер. Журавльов, який тренував луганчан у 1985-му, розраховував на мене, а у 1986-му Олександра Никифоровича змінили Дабіжа з Куксовим. Поїхав з ними на збори й довідався, що команда буде формуватися виключно з випускників луганського спортінтернату. Так до заявки потрапили Сергій Погодін, Тімерлан Гусейнов, Сергій Юран. З нашої школи в «Зорю» не взяли нікого – ні Юру Дудника, ні Вовку Бідного, ні мене.

- Вас з Дудником перевели до Стаханова…

- Там грав зовсім недовго. Анатолій Куксов сказав, що в Тернополі мене хоче бачити тренер «Ниви» Віталій Полянський. Сказали: «Будеш грати – отримаєш квартиру». Що мені було втрачати? Пішов і через рік, у своїх 21, вже мав житло, куди перевіз дружину, якої до того не бачив півтора року. Та воно того вартувало.

- Але друга ліга. Та ще й ви говорили, що вихованці місцевого футболу у вашому розумінні були індивідуально слабкими…

- Ліга лігою. А що дивували… Так, було. Попервах, як кажуть футболісти, стояв під мостом і дивився, куди м’яч літає. Потім порядку стало трохи більше, однак в той футбол, який імпонував і до якого привчали мене, «Нива» так і не грала. Довелося підлаштовуватися. Зрештою, місцеві хлопці з набуттям досвіду теж перелаштовувалися. Людьми вони були футбольними. Цього не забереш.

Віталій Рудницький: В 90-ті "Нива" входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1 - изображение 3

- Приміром, Петро Прядун, який до «Ниви» працював водієм автобуса…

- Ми його таксистом називали. Зараз Петя, начебто, у США живе. Простий хлопець, холостяк, що хотів, те й робив. Жив у власне задоволення. Міг поїхати у Болгарію, набрати лахміття і заробити трохи грошей. А виходив на футбольне поле і робив свою роботу. Самородок, його ніхто не навчав. Нападник з вибуховою швидкістю. Петру вистачало дати передачу в зону і він забивав. Іноді доходило до комізму. «У мене ще м’яча нема, навіщо ти біжиш?» – питаю. Доводилося пояснювати Петі, що ривок треба робити лише тоді, коли я прийняв м’яч і його обробив. «На мене дивитися не треба, - кажу. – Дам чи не дам і як я це зроблю – мої проблеми». Так само в 90-ті вчив Сергія Шищенка та Олега Ящука.

- А Ігоря Яворського, який забив найбільше голів у складі «Ниви»?

- Ігоря вчити не треба. Йому вартувало лише метрів з 40-50-ти чи з флангу в голову влучити, а від неї м’яч у ворота летів. Головою Ява грав надзвичайно сильно. Таких нападників мало. У Прядуна і Яворського завжди була внутрішня боротьба – хто забив більше. Іноді такі гострі суперечки відбувалися, коли сиділи в ресторані. Ті сперечаються, а хтось підтравить: «Петю, а ти забув ще цей гол підрахувати». Після того починали сперечатися заново. Вилки і ножі в руках – ледь до кровопролиття не доходило. Зате потім обидва виходили і забивали. Зараз таких нападників нема.

- Ігор Покидько розповідав, що Прядун дуже розізлився, коли Анатолій Назаренко «вкрав» його гол у кубковому матчі з московським «Спартаком»…

- Тоді Петро в роздягальні сильно лютував. Він вдарив, м’яч вже пролетів повз Ріната Дасаєва у порожні ворота. І в цю мить Толик підбіг і вразив порожню «рамку». Там з уст Петі потім такі крики були! Кожен хотів чимось виділитися. У цієї команди був характер. Це – головне. В Тернополі її обіграти було практично неможливо. Для мене попервах то був шок. Майстерності наче як такої немає, а викладаються сповна і цією віддачею компенсували решту недоліків. Усі ж місцеві були. У 1987-му запросили тільки воротаря Юру Панфілова, Колю Тимофеєва з Рівного, мене і вернули Назаренка, хоча він теж місцевий.

І ось цією командою ми в 12-х по 52 гри проводили. Своїй витривалості завдячували масажистові Віті Хоменку, який свого часу на Олімпіаді з радянськими борцями працював. Він нам робив фантастичні масажі. М’язи Віктор струшував миттєво, знімаючи напругу після величезних навантажень. Хоча мені в ті роки масаж не сильно й був потрібен. Був молодий, режимив, тому й відновлювався швидко. Через те до масажиста звертався рідко. Старшим футболістам ці руки були потрібні більше. Ми ж тоді через два дні на третій постійно грали. І не жалілися. То нині розповідають, що такі навантаження – нелюдські. Якщо ж додати збори, які тривали по три-чотири місяці, то кількість матчів узагалі сягала ста. Було важко і спади форми відчувалися. Зрештою, в ході сезону тренувань як таких майже не було. Форму утримували виключно за рахунок матчів. Втім, знали за що граємо. Преміальних за перемогу платили по 40 рублів, 36 «чистими». Якщо за місяць проводили сім-вісім матчів, з них майже всі виграли, то сума накопичувалася непогана. Плюс – зарплата 160 рублів. На той час то були великі гроші.

- Лідери у тому колективі були?

- Кожен хотів утвердитися в цьому статусі – і Прядун, і Ява, і Роман Мацюпа. Зрештою, не сказав би, що за межами поля колектив у нас був надзвичайно дружним. Усі жили своїм життям, кожен дбав найперше про власну сім’ю. Проте виходимо на поле – і стаємо єдиним колективом, де один за одного горло перегризе. Звісно, матеріальна мотивація теж означала чимало. Кожен жадав заробити грошей для сім’ї.

Віталій Рудницький: В 90-ті "Нива" входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням. Ч.1 - изображение 4

"Нива" - 1989. Віталій Рудницький - крайній справа у нижньому ряду

- Такі стосунки начебто існують в клубах НБА та НХЛ…

- Так і нормально. Спортсмен має професійно виконувати свої обов’язки на тренуванні й у грі. Решта – поняття дискусійне. З одного боку, праві ті, хто наголошує на важливості збитого колективу. З іншого – навіщо щось змінювати, якщо результат є й без того? Завжди кажу тим, хто переконує, що чиню невірно: «Візьми й доведи справою».

Тренером може називатися той, чиї задумки підопічні реалізовують на футбольному полі. Решта – другорядне. Візьміть Мірчу Луческу. Гравці у «Шахтарі» постійно змінюються, а команда демонструє високу якість гри. Так. Комусь не пободається, що у складі донеччан багато бразильців. Але це філософія Луческу. В одному зі своїх інтерв’ю він сказав, що колись грав проти Пеле і з того часу вважає, що представники інших шкіл набагато слабші. Думка дискусійна, але вона має право на існування. Бразильці – індивідуально сильні і завдяки цим рисам вони грають. Але треба ці сильні сторони правильно використати. Ви ж подивіться, яка у «Шахтаря» командна швидкість. Особливо, коли у складі «гірників» грав Фернандіньо, якого вважаю одним з найсильніших центральних півоборонців світу. А хіба не при Луческу в гравця світового рівня виріс Генріх Мхітарян? Цей тренер бачить дані гравця і потім їх розвиває.

Дуґлас Коста – то ж фантастичний хлопець. Щойно він почне грати в комбінаційний футбол, йому не буде ціни. У цього бразильця вражаюча вибухова сила. Це риса, закладена природою. Вона в сучасному футболі дуже цінується. Прокинув – і читай номер. Проте на полі треба думати. Я й дітям так кажу. Пригадую, повернувшись у 1997-му разом з Ігорем Панкратьєвим до Луганська, грав у «Зорі» поряд з клубними вихованцями. Зізнаюся, був шокований їхньою технікою і особливо – ігровим мисленням. Хлопці просто не знали, куди треба переміщатися. То за умови, що молодь була непогана – Ігор Шопін, Едуард Мор, Коля Різун. П’ять-шість футболістів назбирати можна.

- У першому чемпіонаті України «Ниву» очолив Леонід Колтун, один з творців першого чемпіонства «Дніпра»…

- З його приходом у Тернополі помінялося багато чого. Але найперше він довіряв гравцям. Пригадую, як восени у 1992-му ми грали проти «Дніпра» на Кубок. Після тренування парилися у лазні. До матчу – два дні. Запропонував тренерові, щоб на ці дні він розпустив нас по домах. «Ми ж професіонали» - кажу (хоча які ми тоді ще були професіонали?). «Добре» - відповідає Леонід Якович. У день матчу ми на базі зібралися об одинадцятій, пообідали. О четвертій чи п’ятій вийшли на поле і перемогли дніпрян 3:0. «Де той професіонал?» - зайшовши в роздягальню, питає після матчу Колтун. Потис мені руку і каже: «Оце ти мужик». «Не я один мужик. Ми всі» - відповідаю. «Я згоден, - додає Якович. – Не знав, що ви, місцеві, можете так ставитися до роботи». «Я ж вам казав»… Колтун довго не знав, що родом я не з Тернополя. Якось Леонід Якович сказав мені, що з одним мною до кінця не розрахувався. «Нічого, потім якось, в тролейбусі квиток купите» - віджартовуюсь.

- Колтун розповідав, що Ігоря Біскупа він повернув для великого футболу, витягши його ледь не з пивбару…

- Це нісенітниці. Ігор в житті не пив. Леонід Якович якщо й когось витягував, то інших, не Біскупа. Колтун до Тернополя разом зі своєю бригадою гравців прийшов і деякі хлопці його серйозно підставили. Рятувати становище довелося нам, старожилам. Ті гравці пішли, отримавши від тодішнього президента «Ниви» Володимира Аксьонова все до копійки. Ми ж до останнього вирішували питання збереження прописки у вищій лізі. Врешті, Колтуна теж не звинувачую. Він не міг передбачити, що буде саме так.

Леонід Якович – дуже сильний психолог. Пригадую, при ньому ми тривалий час програвали на виїзді з рахунком 0:1. Їдемо на виїзд до Донецька, на гру з «Шахтарем». В клубі – бардак, з грішми – повна невизначеність. У Колтуна свої проблеми. Він навіть не знав, чи їхати на виїзд. Але ми з Валеркою Горошинським вирішили, що поїдемо на поїзді. «Нема питань, - каже Леонід Якович. – Тренування у нас о четвертій». Приїхали ми до Донецька о пів на другу, за півгодини добралися до готелю. Здавалося, вклалися. Але дивимося – команда вже повернулася з тренування. «Ви зірки, ви чому спізнилися на тренування? - питає Колтун. – Тепер ваша доля залежить від вашої гри». То вже потім виявиться, що то був психологічний крок. Тренер провів тренування раніше, щоб покарати нас. Наступного дня ми відіграли весь матч і хоч знову програли 0:1, ніхто про той інцидент не згадував. Також Леонід Якович перед кожним матчем викликав до себе п’ятьох-шістьох футболістів і обіцяв їм підвищені преміальні. Тільки їм. То вже тепер я розумію, що Колтун тим самим заводив усю команду. Бо більш мотивовані хлопці носилися і заводили інших.

- Ви в число тих п’яти-шести входили постійно?

- Колтун щоразу змінював прізвища. В двох іграх мене викликають, на третю ні. В двох викликають – потім знову ні. З часом зрозумів цю систему. Найцікавіше, що всі все розуміли, але кожен мовчав, не ділився враженнями. Я теж мовчав (сміється). 400-600 доларів за умови, що в решті команд платили по 300, ні для кого зайвими не були.

- «Нива» тоді фінансувалася настільки добре?

- Тернопіль у першій половині 90-х поміж команд вищої ліги був якщо не одним з лідерів, то в п’ятірку входив завжди. Навіть тоді, коли в Україні розплачувалися купонами. Показово, що на початку 90-х президент «Ниви» Володимир Аксьонов утримував юнацьку збірну СССР. Повністю, за свої гроші проводив для неї збори. Окрім того, Аксьонов майже два роки фінансував сєвєродонецький «Хімік». Тоді це не афішувалося. Між тим, статків Володимир Григорович не нажив і нині, наскільки мені відомо, скромно живе у Полтаві. Може, хотів узяти, але гроші на той момент закінчилися і довелося виїжджати. Більше того, Аксьонов, щоб врятувати команду, потім ще й вліз у борги. Він любив футбол безкорисно. Для футболістів і тренерів Володимир Григорович робив усе, що ті попрохали. Хіба-що з місцевими футболістами трохи неправильно поводився. Приїжджим гравцям він платив чимало, а свої на цьому фоні грали майже за безкоштовно.

- Вас тоді вже вважали місцевим?

- Так. Я ж там усе життя прожив. Парадокс виходить: коли повернувся до Луганська, всі «бандерою» називали, а в Тернополі завжди «москалем» був. Я вже й сам не знаю, хто я. Над синами так само піджартовую.

- Чому Колтун пішов з «Ниви»? Через падіння результатів?

- Ні. То збіг обставин. Гру команда демонструвала непогану, вкомплектовані теж добре, але трохи не щастило. Взимку (мова про сезон-1992/1993 – авт.) вартувало взяти кількох людей і все було б гаразд. В міжсезоння в «Таврію» перейшов Сергій Полстянов, через травму залишив команду Євген Яровенко, зламався Антон Шох. З футболістів, яких запрошував Колтун, залишилися тільки Сергій Тимофеєв, Петя Буц, Юра Куліш і Фанас Салімов. Ось вони й ради тренера грали, вони по-людськи до Леоніда Яковича поставилися. Запросити інших не вдалося. Не знаю, через що. Але точно не через гроші.

- Пішов також основний воротар Анатолій Чистов. Не тому, що конкуренцію Дмитру Тяпушкіну програвав?

- Ні. Якщо не помиляюся, то якраз через фінанси. Толик казав: «Так, як воротарі тут працюють. Вони повинні отримувати стільки-то». Скільки саме – не знаю. Але знаю, як вони працювали. Якович – колишній воротар і я бачив, що то були за тренування. Після 40-ка хвилин вони закінчували заняття і я бачив, у якому стані голкіпери з них виходили. Навкарачки виповзали. Зараз воротарі так не працюють. Коли ми починали бити по воротах, ще жартували: «Там є воротарі чи ні?» Стосовно Діми Тяпушкіна. То скажу, що в другому чемпіонаті проблемними для нас були кілька позицій. Одна з них – воротарська. Діма, мабуть, через конкуренцію, трохи втратив упевненість. Згадую наш матч у Донецьку проти «Шахтаря» в 1993-му. То вже при Буряку. Кутовий на останній хвилині. Діма виходить і кричить: «Я». А потім миттєво: «Ні, не я!» І забиває нам за рахунку 1:1 Сергій Онопко другий гол спиною.

Продовження інтерв’ю з Віталієм Рудницьким читайте завтра

Читайте найцікавіші новини футболу в Telegram, Facebook і Viber
Підписуйтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 1
Новини по темі
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Коментарі (4)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Увійти
Kostya Dovgan (Киев)
Продолжение - http://www.ua-football.com/ukrainian/high/52adbd88...
Ответить
0
0
Коваль Назар (Тернополь)
чекаю продовження
Ответить
+2
0
Бодрый (город Солнца)
"Нива" -сила !
Ответить
+1
0
Demian (Коломия)
Повернення...
Ответить
+1
0
 

© UA-Футбол 2002-2018.
Всі права на матеріали, що знаходяться на сайті www.ua-football.com охороняються відповідно до законодавства України.
Матеріали сайту призначені для осіб старше 18 років (18 +).
Пишіть нам: [email protected]


Продовжуючи переглядати www.ua-football.com, ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Согласен