Віталій Рудницький: За перемогу над "Шахтарем" преміальні збільшували вдвоє. Ч.2

У другій частині бесіди з колишнім півоборонцем тернопільської «Ниви» і луганської «Зорі» говоримо про талант Тернавського, педантизм Буряка, передбачливість Маркевича і травматизм Ящука. В інтерв’ю UA-Футболу Віталій Рудницький вводить у закулісся українського футболу 90-х років.

Закінчення. Перша частина розмови з Рудницьким – «В 90-ті «Нива» входила до п’ятірки лідерів за фінансуванням»

- З приходом Леоніда Буряка Тяпушкіна почали викликати до лав збірної. Та й взагалі – «Нива» почала змінюватися…

- При Колтуні ми теж виглядали гарно. Нашим козирем тоді була психологія, впевненість у своїх силах. Побоювання стосовно того, як будемо грати проти колективів вищої ліги СССР минуло через місяць-півтора. Леонід Якович дав нам зрозуміти, що ми такі ж люди. Буряк, як великий професіонал, сам виходив і слугував нам прикладом. Леонід Йосипович любив працювати з молоддю і довіряв їй. При ньому команда справді освіжилася. Плюс – хороші підсилення: Вова Лобас, Влад Тернавський, Андрій Гашкін. Щоправда, коли Тернавського забрали в московський «Спартак», я був трохи шокований. Але у футболі буває все. З мисленням у Владислава було дуже туго. Я не розумів, чи то у Києві всі грають на рівні «бий – біжи», чи то екземпляр такий.

- Павло Садирін на чемпіонаті світу-1994 зробив з Тернавського персонального сторожа Ромаріо…

- Ось Ромаріо йому й розповів, що таке футбол. Я Владиславу якось казав, мовляв, будеш давати інтерв’ю – думай, що говориш. «Тебе ж в Україні возили. Там буде ще важче» - кажу. «Та я в збірній Росії буду» - відповідає. «У нас просто нападники закінчилися, - парирую. – Там тебе поставлять на місце». Власне, крім як при Буряку, в Україні Тернавський не грав ні при кому. Йосипович просто вмів розкрити талант.

- А його педантичність часто проявлялася?

- Чому ж ні? На тренування в одній формі, на гру в іншій. «Можна відразу ігрове екіпірування вдягти, а то вже втомився перевдягатися. Сил грати немає» - кажу. Але то ж дрібниці. При такому тренері хотілося пограти більше. Я ж через травму не виступав майже рік. Дві операції переніс. Спершу на меніску, потім же виявилося, що окрім того треба зв’язки оперувати.

- Можна сказати, що при Буряку «Нива» була найкращою за ті десять років, що ви виступали в Тернополі?

- Не можна говорити так однозначно. При Колтуні у «Ниви» теж простежувалося ігрове мислення. При Буряку команда омолодилася, заграла трохи по-іншому. Не краще чи гірше – приблизно на одному рівні. Просто при Яковичі було більше досвідчених виконавців, а при Йосиповичі – молоді. Родзинка була в обох команд. Думаю, попрацюй Колтун довше, результат міг бути більш вагомий.

- Буряк міг не втриматися навесні 1993-го, коли його доля залежала відразу від двох матчів заключного туру – «Нива» - «Кривбас» і «Карпати» - «Верес». Навколо тих зустрічей ходило чимало чуток…

- Хочете правди (сміється)? Тут треба правильно підбирати слова. З обох боків робилися «вливання» або «зарядка». Як правильно сказати?

- Мабуть, правильно так і так…

- Ну, ось. Ми врятувалися тільки дякуючи великому розуму і розумінню ситуації тодішнього тренера «Карпат» Мирона Маркевича, котрий вчасно розібрався, що робиться з його командою. Львів’яни після першого тайму «горіли» «Вересу» 0:1 і для нас це означало кінець. Мирон Богданович зробив у перерві певні висновки і в другій половині гра змінилася. Мені розповідали, що Маркевич начебто попередив підопічних, що в разі, якщо вони не виграють, то закінчать з футболом. Скажу прямо, що в ті часи такі речі не були дивиною. Особливо коли вирішувалися питання збереження прописки. Мені багато чого відомо, але розповісти про це не можу.

- «Ниві» теж доводилося «рятувати» окремі команди. Приміром, «Волинь» у 1996-му…

- Такі матчі були, але в «таїнство» мене не посвячували, оскільки я – «іноземець», «москаль». Кажу навіть не про цей матч, а про більш ранні часи, коли основу «Ниви» складали тернопільські футболісти. Мені вистачало десяти хвилин, щоб у всьому розібратися. Казав тренеру увічі, що в ці ігри не граю і йшов з поля. Точніше, спершу брехав, мовляв, болить «галік», треба мінятися. Таких випадків було два чи три.

- Як вийшло, що ледь не левову частку своїх голів ви забили в першій частині чемпіонату-1994/1995, коли «Ниву» очолював Валерій Душков?

- Там просто нікому було забивати, тому й довелося згадувати. Перед матчем проти «Прикарпаття» в Івано-Франківську тодішній власник клубу Володимир Коваль каже: «Заб’єш сьогодні два – машину подарую». «Нема питань» - відповідаю. Виходжу і хвилині на 20-й хабиваю перший. Начальник команди Ігор Бабінчук на лаві сполошився. «Пантелеймоновичу, він зараз другий заб’є! Міняйте його» - вигукує до Коваля. «Навіщо?» - запитує Душков. «Йому машину пообіцяли, якщо два заб’є». «Так я йому сам дам, якщо він це зробить». І не замінив, правда, відсунув трохи глибше. Моменти у мене були, але забити більше не зумів.

Взагалі, при Душкові ми грали в дуже привабливий футбол. Повозили «Дніпро» на виїзді, зіграли внічию з «Динамо». Душков мене полюбляв хвилині на 30-й на заміну випускати. Подивиться хвилин 15 і каже: «Готуйся». «Чому ж ви мене відразу не випускаєте?» - запитую. «Бо ти не готовий повноцінно». «Коли ж я буду готовий, якщо вже рік закінчується?» «Це моя стратегія». Що ж, стратегія так стратегія. Я не ображався. І забивати не рвався, ближче як на 20 метрів до воріт не підходив.

- Душков у «Ниві» не допрацював й одного кола…

- Проблема в тому, що команду він вкомплектував виконавцями з другої ліги. До матчів у еліті ці гравці були не готовими психологічно. Виходить якось один такий, а я йому передачу. «Тільки не давай мені!» - вигукує. Навіщо ж ти тоді вийшов? Переконаний, при відповідній комплектації команду в Тернополі Душков зробив би. Він за хлопців горою стояв. Правда, коли йшов, ображався на мене, що я його «сплавив». Але нікого я не «плавив». В принципі, звідки ноги ростуть, я знаю, але розповідати не буду. «Прибирайте його, прибирайте, а то ми вилитемо» - це слова того, хто на початку сезону ратував за запрошення Душкова. Тренер же подумав, що його «плавили» футболісти. За весь час мого перебування в «Ниві» гравці не «сплавили» жодного тренера. Виходили і грали. Виграли – виграли, програли – програли.

- Замість Душкова в статусі граючого тренера прийшов Ігор Яворський…

- Петрович – людина специфічна. У нього багато амбіцій. Не скажу, що стосунки з ним складалися гладко. Були й образи – за те, що не відпускав після 1996-го. Втім, я ці речі вже забув і пробачив. Думаю, Ігор теж. З задоволенням зустрівся б з Яворським, попив би кави і навіть по 50 грамів коньяку.

- Про особливості тренувального процесу Ігоря Петровича теж довелося почути немало…

- Непросто було. Деякі хлопці під час зборів просили яду. Казали: «Краще отруїтися, ніж так бігати». Яворський робить акцент на фізичну готовність і нині розумію, що десь така стратегія виправдана. Так, травм було багато, але не думаю, що їх треба утотожнювати виключно з тренувальним процесом. Молодь Петрович справді навантажував. Чотири дні побігали, а на п’ятий знеможені зупинялися. То за умови, що збір мав тривати ще 12 діб. Але травми – це фізіологія. Приміром, ніхто не знає, звідки беруться травми пахових кілець. Раніше, коли грали ми, пошкоджень такого характеру не було взагалі. Те саме стосується й хрестообразних зв’язок. Ось Олег Ящук під час матчу в Луцьку отримав удар в область паху і після того мучився з цією травмою впродовж усієї кар’єри. З іншого боку, 17-річним хлопчакам таких навантажень давати не варто. Це мій погляд. До 19-ти років навантажувати хлопців на рівні з дорослими чоловіками не можна. Організм ще росте, серце не зміцніло.

- Правда, що ви часто працювали з молодими футболістами індивідуально?

- Молодь до мене тягнулася, а я не відвертався. Це стосується Ящука, Васі Демидяка, Сергія Шищенка. Ігор Король прийшов до нас в команду і не знав, що таке передача пласером. У його виконанні цей пас виглядав «гачком №5». Навчив. Так само, як мене свого часу ставив на ноги Куксов. З ним залишалися після кожного тренування, по 20 хвилин працювали над передачею. «Одним дотиком зупинив – іншим віддав» - казав Анатолій. При цьому кроків вліво чи вправо він не робив. Полетів м’яч в сторону – я на ривок і за ним. Ось так і навчився виконувати паси «з точки в точку» на 60-70 метрів. Пригадую, як такою передачею майже через усе поле вивів партнера сам на сам в матчі з київським «Динамо». Шищенко навіть не вірив. Коли говорив йому: «Ти просто біжи, а м’яч сам у ноги впаде». Сергій понині каже, що не розуміє, як я ці паси віддавав. То за умови, що м’яча я не підіймав, м’яч у мене летів на висоті два метри і 20 сантиметрів над землею. Власне, то й є пласер. Над його виконанням треба працювати надзвичайно довго. Таріел Капанадзе мені казав: «Ти коли віддаєш, то м’яча навіть обробляти не треба, він сам під ноги лягає». «А що є такі передачі, після яких треба обробляти?» - віджартовуюся.

- Брати Капанадзе були справжнім явищем в українському футболі 90-х рооків. Тренер «Таврії» Анатолій Заяєв після одного з матчів проти «Ниви» навіть сказав: «Не можуть так люди в 38 років носитися. Що вони їдять?»

- Це вигадки. Автанділ і Таріел – хлопці футбольні, з неординарним мисленням, футбольним інтелектом. Автуха іноді сам не розумів, що він робить, але на ходу був здатен крутанути суперника так, що тому хребці повилітають. Таріел індивідуально братові не поступався. З Капанадзе було приємно грати у футбол. Вони мене добре розуміли, навіть наосліп, не озираючись. Коли я пішов, брати прохали мене вернутися. Але сказав, що йду раз.

- Пам’ятаєте, кому Валерій Лобановський програв свій перший після повернення в Україну матч?

- Нам? Нині то виглядає дивним, але тоді «Динамо» дуже рідко вигравало в Тернополі. «Шахтар» так й узагалі програвав. Достатньо сказати, що Валерій Яремченко двічі йшов у відставку саме після поразок від «Ниви». Вперше – у 1994-му, коли донеччани після поразки подали протест й ФФУ призначила перегравання. «Гірникам» за перемогу в тому матчі обіцяли преміальні близько тисячі доларів. Нам платили традиційних 200 чи 300. Перед матчем питаю в Коваля: «Може, хоч преміальні збільшите?» «Ви спочатку виграйте» - відповідає. «Ми виграємо, не хвилюйтеся» - кажу. «Ти такий впевнений! Добре, отримаєте по 700» - пішов назустріч Пантелеймонович, але руки не потис. «Потиснемо після гри» - кажу. Хлопці ж молоді, дуже хвилювалися. Андрій Пархоменко постійно впродовж матчу питав: «Де мені грати?» «Висунься трохи вгору» - кажу. Все вийшло – перемогли 2:0. Коваль після матчу заходить: «Хотів більше дати, але по 700, так по 700. Та чому ти був такий впевнений, що виграєте?» «Навіщо ж тоді виходити й грати, якщо не бути впевненим?» Так, індивідуально «Шахтар» був сильнішим. Але ми знали, як проти нього грати. І через рік перемогли 4:2 в Донецьку. Відразу після того матчу «гірники» у нас оборонця Сергія Кочвара викупили.

- За свою кар’єру ви, якщо не помиляюся, не забили пенальті лише раз…

- Останній свій, Віталію Реві. Вирішив попіжонитися, вдарити по центру. В житті ніколи так не бив. Але завжди знав, що Рева стрибав по кутах. Пробив сильно, так, що Віталій не піймав м’яча. Яворський тоді підбіг і каже: «Забули, граємо далі». То добре, що через три хвилини після того Ігор Сушко вдарив здалеку і м’яч рикошетом від голови Яворського влетів у ворота. Ми перемогли «ЦСКА-Борисфен» 1:0.

- Значно більше м’ячів ви забили здалеку…

- Мені подобалося, коли м’яч зачіпає когось з оборонців, змінює напрямок і летить в протилежний кут. Дальні удари – це серйозна зброя, але нею чомусь нині мало користуються. Мені легше було забити з 30-ти, ніж з 10-ти метрів. Жартую, звісно, але сильним ударом володів. Ударна міць з’явилася завдяки тому, що в юні роки дуже багато стрибав з гирею, що любив займатися зі штангою. Швидко не бігав, але бив сильно.

- На початку 2000-х, мабуть, найкращим виконавцем штрафних ударів був серб Сініша Михайловіч. Казали, що його удари такі сильні і непередбачувані через маленький – 39-й – розмір ноги…

- А у мене 38-й. Та ну, все це нісенітниці. Сила залежить від різкості. Я бив взагалі без замаху. Не знаю, чи то техніка така, чи то від природи дано, але у мене виходило.

- «Ниву» ви залишили в 32. Погодьтеся, вік ще не той, коли треба думати про завершення кар’єри…

- Тим не менш, ставало важкувато. Окрім того, виступаючи за «Ниву», я жодного разу не отримував підйомних. Один раз попрохав, а мені сказали: «Вибач. Ми не даємо. Бо нема». Тоді запропонував, щоб відпустили. Керівництво клубу в особі Саші Кривого, Володимира Мариновського і Яворського вирішило порадитися. Я взагалі нічого не планував, приїхав на тренування на базу. Вони хвилин 15 порадилися, а потім кажуть: «Дамо стільки-то». Коли погодився – вони притихли. Давати цих грошей ніхто не збирався, але й відпускати не поспішали.

Важко збагнути логіку цих людей. З одного боку, ти не потрібен, з іного ж дати можливість грати деінде теж не хочуть. Та сама історія трапилася й з сином, 22-річним Іваном. Звісно, то його справа і влазити я не хочу. Мене дивує інше. Приїхав хлопець з Тернополя, закінчив у Луганську школу, трохи пограв за дубль. Вирішив тренер Володимир Микитин, що цей гравець йому не потрібен. Але чому команда, яка зацікавлена в послугах непотрібного попередній команді футболіста має платити за нього гроші? З таким підходом у нас футболу не буде взагалі. Молодь себе проявити просто не здатна. Долі людей ламаються на корені.

- Віталію Павловичу, чи мали ви за стільки років перебування в Тернополі змогу перейти до лав команди, яка бореться за медалі?

- Пропозицій мав чимало, але жодної не прийняв. Тепер розумію, що помилявся. В Тернополі було затишно, добре себе почувала сім’я, було де жити. То за умови, що дружина підштовхувала: «Поїдь, спробуй». Не наважився. З «Ниви» йшов лише раз – коли команду тренував Віталій Полянський. Та пограв у Павлограді два місяці і повернувся. Зрештою, у «Ниві» мав таку кар’єру, що жалітися гріх. Правда, коли повернувся до Луганська, дехто закидав. Мовляв, провів п’ять матчів у якомусь селі. Про те, що те «село» «Спартак», «Арарат», «Динамо» і «Шахтар» обігрувало, воліють мовчати.

- Свою тренерську кар’єру ви розпочали трохи нестандартно – зі створення команди дівчат на базі тернопільського національного економічного університету…

- Мене цю команду створити попрохав колишній півоборонець тернопільського «Авангарду», а на той час викладач ТНЕУ Володимир Прошкін. «Я бачу, ти можеш, ти розумієш футбол, у тебе вийде» - наполягав Володимир Панасович. Фактично, переді мною стояло завдання навіть не дати результат, а зібрати команду і вийти на поле. Набрав дівчат, окремі з яких до того у футбол не грали взагалі, потім набрав ігровичок, а завершилося все четвертим місцем на Універсіаді України. Деякі дівчата виступають на високому рівні понині.

"Іскра" (Тернопіль)

Хоча коли все це починали і співставляли себе з чернігівською «Легендою» чи донецькою «Дончанкою», то думали, що прірва між нами нездоланна. Вважаю, нам вдалося підняти команду максимально високо. Жіночий футбол – то ж не тільки техніка і тактика, а найперше різна з чоловіками фізіологія. Нещодавно прочитав, що коли жінці при пульсі 180 потрапляє в голову кисень, вона взагалі не відповідає за свої вчинки. Прочитав це в літературі й зрозумів, що жіночий футбол – то не для мене. Хоча в той час, після Універсіади, варіант зі створенням професійної команди існував. Щоправда, ставився до нього песимістично.

Взагалі, наука змінила моє бачення футболу. Коли грав, то думав, що у футболі таємниць для мене нема. Нині ж розумію, що чим більше читаю, тим більше помічаю прогалин у своїх знаннях. Тим не менш, упервненість в тому, що в разі, якщо хтось запропонує роботу, у мене вийде, є…

Фото - Іван Вербицький