Видно, Господь мені краще життя напророчив…

То було якихось два з половиною місяці тому. Домовляючись про розмову з легендарним динамівцем, навіть у найжахливіших думках не мав, що спілкуватимуся з ним в останнє і що буду, мабуть, останнім з колег, хто записував з Андрієм Балем обширне інтерв’ю. Про що тоді можна було казати? Робоча ситуація, бесіда в рамках рубрики «Українці на мундіалях». Інша річ, що змовчав тоді, при написанні матеріалу, що Андрій Михайлович повів себе справді порядно. Пообіцявши зустрітися, він згодом перетелефонував сам і призначив зустріч, перепитавши при цьому, чи буде зручно співрозмовнику. Нічого дивного, скажете? Як сказати, адже поміж футболістів є такі, хто навіть призначивши зустріч, примудряється на неї не прийти.

Андрій Баль завжди залишався щирим і відкритим. Від нього ніколи не доводилося чути сакраментальної фрази «але ти того не пиши», однак відчувалося, що в тих речах, про які він розповідає, немає ні грама лукавства. Людина, просто людина. Про таких навіть складно злословити. Мабуть, тому під час тієї розмови про мундіалі не став загострювати увагу на матчі збірної СССР з бельгійцями. Баль сам знав, що напомилявся, а його відчуття найліпше описав тодішній наставник Валерій Лобановський.

«Із когорти улюбленців команди – Андрій Баль, - писав Валерій Васильович у своїй книзі «Бесконечный матч». – Надзвичайно скромний, оптимістичний за будь-яих обставин. Можу пригадати один лиш, мабуть, випадок, коли він не знав, куди себе діти – 15 червня 1986 року в роздягальні мексиканського міста Леон після програшу бельгійцям. Позиційні помилки Баля, за великим рахунком, визначили результат. Правда, пригнічено себе почувала вся команда, але Баль – особливо. Ніхто, зокрема ми тренери, не могли його втішити. Я спершу зірвався на крик, але потім махнув рукою, на секунду поставивши себе на місці хлопців і усвідомивши миттєво, що жоден вибух емоцій справі не допоможе».Що тут додати? Баль, який грав у розмаїтих збірних СССР з юного віку і був чемпіоном світу серед юніорів у 1977-му, добре усвідомлював свою помилку і дотепер розповідав про ті події з певним болем у голосі. Бо розумів, що то міг бути найбільший злет у й без того зірковій кар’єрі. Кар’єрі, яка складалася успішно ще з львівського періоду, з того часу, як Андрій Михайлович у 19-річному віці заграв у основі «Карпат». Львів’яни тоді виступали у вищій лізі радянського футболу, а у їхньому складі виступали володарі Кубка СССР-1969 Поточняк, Броварський, Савка, Данилюк, Ліхачов, а також молоді, але дуже талановиті Дубровний, Суслопаров, Юрчишин, Гірник, Ярослав Думанський, Григорій Батич, який виграв поряд з Балем юніорський мундіаль-1977.

Не дивлячись на те, що львів’яни через внутрішні чвари тоді то вибували з вищої ліги, то поверталися туди назад, для юних гравців то була добра школа, яка дозволила згодом Суслопарову безболісно влитися в московський «Спартак», а Думанському і Балю – в «Динамо». То за умови, що за киян на той час ще виступали зірки 70-х Коньков, Буряк, Веремеєв, а також Блохін, з яким Андрій Михайлович у майбутньому стане близьким другом. Тоді ж, на початку 1981-го, ледь поповнивши склад динамівців, Баль заявив про себе, відзначившись голами у прем’єрних поєдинках проти бакинського «Нефтчі» у рамках чемпіонату СССР і рідних «Карпат» у рамках Кубка. Той м’яч на 84-й хвилині дозволив киянам не програти і то був перший крок до чергового чемпіонства.

Власне, з групи львів’ян, яких Лобановський запросив до своєї обойми, Андрій єдиним зарекомендував про себе сповна. Степан Юрчишин відсіявся ледь не одразу, а Ярослав Думанський змінив клуб через кілька років. Тренер киян дуже цінував Баля, «одного з найуніверсальніших футболістів, якому якоїсь дещиці не вистачало, щоб стати гравцем-лідером, він сильний при виконанні конкретного завдання, але цього мало, щоб виблискувати на полі».

Тим не менш. Давши Андрієві таку характеристику, Валерій Васильович виставляв Баля в основі регулярно. Не дивно, що тріумвірат Бєсков – Ахалкаці – Лобановський викликав на той час 24-річного киянина до складу збірної СССР для участі на чемпіонаті світу-1982. І Баль не підвів, відзначившись історичним голом у ворота бразильців. Як виявилося, той результативни постріл з 35-метрової відстані залишився єдиним для збірною СССР у ворота найтитулованішої національної команди світу в рамках мундіалю.

«У футболі існує негласне правило: знаходячись на вигідній позиції, атаку потрібно завершувати ударом, щоб не допустити обрізки, - коментував Андрій Михайлович той м’яч в останньому інтерв’ю UA-Футболу. – Ось і я вдарив, хоч до воріт було під 30 метрів. Як казав Юра Гаврилов: «Головне – влучити в стулку. А там воротар або піймає, або пропустить». Бразильський голкіпер Перес пропустив».

Переживши з «Динамо» часи найбільшого у радянській історії падіння у 1984-му, Баль залишився у команді, щоб стати співтворцем одного з найвидатніших динамівських злетів. У стартовому складі на фінал Кубка кубків-1985/1986 проти мадридського «Атлетіко» Лобановський Андрія не виставив, однак в ході матчу через важку травму залишив поле ліберо Сергій Балтача. Баль, який був здатен закрити будь-яку позицію, змінив Сергія безболісно і допоміг своїй команді відстояти ворота «на нуль».

Покинув «Динамо» Андрій Баль, провівши у його складі десять повноцінних сезонів, здобувши чотири титули чемпіона СССР і чотири Кубки тодішньої імперії. Коли з’явилася нагода нарешті залишити межі «залізної завіси», Андрій Михайлович разом з чималою кількістю ще радянських футболістів подався до Ізраїлю, де виступав за тель-авівський «Маккабі» і «Бней-Єґуду». Може, в футбольному плані цей період був не найвидатнішим, але життєвих вражень Баль набрався на роки уперед. Виною тому – ізраїльсько-палестинська війна.

Кілька цікавих історій того часу розповів якось колишній динамівський воротар Віктор Чанов, який виступав у ізраїльському чемпіонаті в один час з Балем: «Був випадок, коли ми з Балем зустрічали дружин після поїздки в Грецію в аеропорту «Бен-Ґуріон». Ні з сього, ні з того натовп починає бігти в різні сторони. А ми з Андрієм залишаємося посеред величезної площі. «Щось мені не подобаються ці пробіжки» - кажу. «Та так, тут всі машини порожні» - відповідає Баль. Поруч ні душі – усі в сховищах. Ми стоїмо з цигарками і спокійно спостерігаємо за тим, як летить ракета, а «Петрі» її збиває. Навіть трохи розчарувалися, коли все швидко закінчилося».

Додому Андрій Михайлович повернувся на почату 21-го століття. Й занурився в тренерську діяльність. Два роки у «Ворсклі», а потім – робота в збірній України в статусі помічника Олега Блохіна, і найуспішніший для нашої національної команди період, коли вона вийшла до чвертьфіналу мундіалю-2006. А ще почала виконувати національний славень і знаючі люди казали, що то була заслуга Баля.

«Я вирішив трохи пожартувати над футболістами, - згадував Андрій Михайлович. – Не те щоб пожартувати, а натякнути їм про знання «Ще не вмерла…» Коли хлопці мали отримувати преміальні, їм сказали, щоб зайшли до мене. Я роздав їм листки з текстом гімну. «Розкажите перший куплет – отримаєте своє» - кажу. Але виявилося, що футболісти вже й до того знали ці слова. Просто не всі співали. Після того випадку, звісно, співати почали більше».

…Цікава, неординарна людина. Потискаючи один одному руки тоді, понад два місяці тому, домовилися, що після мундіалю обов’язково зустрінемося і порозмовляємо ще. «За життя». Не судилося. За іронією долі, у тій, останній розмові Андрій Михайлович двічі згадував, як то важко грати в футбол у спеку.

Спершу, згадуючи матч СССР- Бразилія у 1982-му: «У Севільї тоді стояло страшенне пекло, спека сягала 40-ка градусів. Організм не встигав відновлюватися. Усі мікроорганізми з тіла повиходили й ми відчули спад фізичних сил. Для бразильців, які домінували, ліпше тримали м’яч і до того, такі умови звичніші. Вочевидь саме через цю причину до кінця встояти ми не змогли».

Трохи згодом Андрій Михайлович аналізував причини поразки в зустрічі Україна – Іспанія на мундіалі-2006: «Стадіон у Ляйпціґу, на якому ми проводили ту зустріч, нагадує львівську «Україну». В тому плані, що теж знаходиться в ямі. Там було дуже спекотно. Знову ж таки – піренейці до таких умов звикли більше. Грати без м’яча надзвичайно складно. Особливо – коли на футбольному прямокутнику взагалі немає тіні. Окремі гравці навіть прагнули перейти зі своїх позицій на ту сторону, де був мінімальний затінок».

І ось нині, 9 серпня 2014-го, на полі УНТК імені Банникова Баль у свої 56 зіграв за такої спеки знову. У звичайному дружньому поєдинку. Зрозуміло, що не вперше. Ясно, що не припускав чогось поганого. Втім, смерть ніколи не приходить передбачувано.

Вічна Вам пам’ять, Андрію Михайловичу…