Вогнем та м'ячем. Легендарні поляки у складі Динамо

Від редакції. Вже класичний лонгрід UA-Футбол до дня Нежалежності Польщі.

Від автора. Приурочивши цей матеріал до дебюту в складі команди київського "Динамо" Лукаша Теодорчика, почули на свою адресу кілька зауважень. Скажімо, до поляків нам радили зачислити воротаря Антона Ідзковського, котрий хоч і народився у Києві, але є етнічним поляком. Втім, UA-Футбол розповідав саме про громадян Польщі.

В цьому контексті дуже слушним був дзвінок від легенди львівської журналістики Івана Яремка. За його словами, великого у майбутньому польського тренера Казімежа Ґурскі у Києві не було ніколи й до динамівських поляків наше видання включило його так само помилково, як і чимало інших колег. Посилання на спогади Олександра Скоценя, якого пан Яремко знав особисто і бував у нього в гостях у Торонто, він теж вважає недоречними, бо книга була відредагована київськими видавцями і приписка з іменем Казімеж з'явилася в процесі редагування. Тому, оновлюючи сьогодні матеріал про динамівських поляків, виправляємо поширену помилку.

У "Динамо" за порадою Скоценя пробував заявити про себе не Казімеж, а Мечислав Ґурскі, котрий народився в Дрогобичі і виступав за місцеву команду в польському чемпіонаті. Мечислав, не закріпившись у складі киян, на серйозному рівні так більше про себе й не заявляв. Спогади про нього губляться разом з початком Другої світової війни. А Казімеж Ґурскі у київському "Динамо" справді підпадає під те визначення, яке ми дали йому у попередньому варіанті матеріалу - "легенда". З тією лише різницею, що легендою, міфом було перебування цього гравця у лавах найтитулованішого українського клубу. Виходячи з цього, нині представляємо вашій увазі відредагований варіант опублікованої за два дні до того статті.

У вересні минулого року наприкінці зустрічі п’ятого туру чемпіонату України між «Динамо» і «Чорноморцем» сталася знакова для киян подія. Нападник Лукаш Теодорчик став першим за часи Незалежності у складі найтитулованішого клубу України поляком. Дебют цей виявився успішним: пройшовши по лівому краю, Лукаш першим же дотиком до м’яча видав результативну передачу на Андрія Ярмоленка, котрий встановив остаточний підсумок матчу – 2:0. Зрештою, якщо заглибитися у скрижалі 87-річної історії команди київського «Динамо», то виявимо, що Теодорчик – далеко не перший динамівський поляк.

Початок 1941-го, до моменту, коли гітлерівці нападуть на СССР, залишалося півроку. Зрештою, не дивлячись на військові реалії, футбольне життя котилося своїм ходом. Попередній чемпіонат київські динамівці провели не надто вдало, посівши серед 13-ти команд восьме місце. Тренований Михайлом Бутусовим колектив потребував підсилення і його зокрема вирішили шукати на території окупованої тоді же союзниками совєтів гітлерівцями Польщі, куди до 1939 року входив зокрема й Львів. Перший крок у цьому напрямку Бутусов зробив наприкінці 1940 року, запросивши з львівської «України» нападника Олександра Скоценя.

Скоцень – етнічний галицький українець. У своїй книзі «Львівський батяр у київському «Динамо» Олександр не приховував, що ментальні розбіжності з гравцями зі столиці у нього були. Однак за рівнем індивідуальної майстерності новачок виділявся дуже сильно й перед наступним сезоном вважався лідером нападу. Не дивно, що Михайло Бутусов зі Скоценем рахувався і навіть цікавився його думкою, запрошуючи у «Динамо» знайомих Олександрові за польським чемпіонатом і виступами проти львівських команд гравців.

«У гарячкових пошуках майстрів для київського «Динамо» я надибав трьох: один колишній юніор львівської ЛКС «Поґонь» Єдинак, другий з дрогобицького СК «Юнак» Ґурскі, а третій – відомий майстер футболу, багаторічний гравець збірної Польщі Матіяс з ЛКС «Поґонь» - розповідав у своїй книзі Скоцень.

Воротар

Пан Олександр у своїх спогадах вочевидь забув про ще одного польського гравця, котрий з’явився у «Динамо» на початку 1941-го. Мова про воротаря Олега Лаєвського, котрий, щоправда, разом з батьками перебрався до Києва значно раніше і навіть встиг закінчити в українській столиці польську школу на Подолі. Олег перед початком сезону вважався третім голкіпером після Антона Ідзковського та Миколи Трусевича. Щоправда, гра 19-річного воротаря запала Бутусову до серця і за день до матчу проти московського ЦДКА, який мав відбутися 22 червня 1941-го, тренер сказав, що «пост №1» займе саме Лаєвський. Втім, «завтра була війна» і замість футболу Олег пішов на фронт. Взявши участь в обороні Києва, трохи згодом колишній футболіст був відправлений в Омське загальновійськове училище, де залишився уже зі званням командира після завершення бойової підготовки.

"Динамо" Київ зразка 1941 року. Олег Лаєвський - сидить другий зліва. Стоять: Крайній зліва - Міхал Матіяс, поряд - Тадеуш Єдинак, сьомий зліва - Мечислав Ґурскі, другий справа поряд з тренером Михайлом Бутусовим - Олександр Скоцень

Футболісти мали превілейоване становище й у ті часи. Ось і вийшло, що Лаєвський ще у 1943-му міг опинитися в московському ЦДКА, втім, у «команді лейтенантів» проявити себе не зумів. Довелося повертатися на військову службу. Олег потрапив у Брянськ, де сформувалася польська дивізія і дослужився там до звання майора. Після війни Лаєвського навіть переводили до рідної Польщі, де він якийсь час працював заступником начальника відділу кадрів Департаменту артилерії Війська Польського. Поряд з тим, Олег виступав у чемпіонаті Польщі за клуб «Щековянка» зі Щекова.

Та врешті разом з дружиною, яка теж пройшла війну, отримала поранення і навіть стала кавалером ордену Червоного прапора, а також з сином Лаєвський повернувся до Києва. Тут він продовжував займатися військовою справою, грав у футбол за столичну команду ОДО, а пізніще її тренував, потім судив матчі всеукраїнського рівня. Крім того, Лаєвський вважався одним із засновників популярного у часи СССР дитячого турніру «Шкіряний м’яч». На пенсію Олег Петрович вийшов як працівник заводу «Арсенал». Нині у свої 92 він мешкає у Києві, у 90-ті ще працював на стадіоні «Оболонь».

Легенда

Власне, Лаєвський – то єдиний з тієї когорти поляків, хто залишився у Києві після нетривалих виступів у складі «Динамо» й у повоєнні роки. Звісно, доля решти теж могла скластися інакше. Прикметно, що в складі на той самий незіграний через війну матч проти ЦДКА тренером Бутусовим згадувався не лише Лаєвський, а й двоє інших поляків. Зокрема той самий Мечислав Ґурскі, про якого інформації майже немає, а ці крихти з допомогою Івана Яремка ми виклали у вступі.

Натомість причетність до "Динамо" на той час 20-річного нападника Казімежа Ґурскі, який є корінним львів'янином, помилкова. До окупації Польщі гітлерівцями він виступав у польскому чемпіонаті за львівський РКС, а після того, як один тиран віддав Галичину іншому, Казімеж грав у першості Львова за «Спартак». "Динамо" у кар'єрі леґендарного Ґурскі теж було, але львівське і виступав Казімеж у ньому, починаючи з 1944 року.

З закінченням Другої світової Казімеж перебрався до Варшави і впродовж п’яти років виступав у складі «Леґії». Невисокого, всього 173 сантиметри зросту, Ґурскі був надзвичайно в’юнким нападником і у чемпінатах Польщі 1947-го і 1948 років забив по 11 м’ячів. У червні 1948-го Казімеж зіграв свій єдиний матч у складі «Кадри». Той матч у Копенґаґені проти данців виявився невдалим як для самого Ґурскі, котрий отримав травму і був замінений на 34-й хвилині, так і для команди в цілому. Збірна Польщі у тій грі зазнала рекордної в своїй історії поразки 0:8.

Наставник "Кадри" Ґурскі під час матчу зі збірною СССР

Завершивши гравецьку кар’єру у 32-річному віці, Ґурскі закінчив Вищу школу фізичного виховання в Кракові і з 1954-го розпочав повноцінну тренерську діяльність. Попрацювавши з клубами «Маримонт», «Леґія», «Люблінянка» і «Ґвардія», у 1970-му Ґурскі очолив збірну Польщі. Та «Кадра» з Казімежем Дейною, Ґжеґожем Лято, Анджеєм Шармахом і Антонієм Шимановскі у складі виграла олімпійське золото Мюнхена-1972, стала третьою на мундіалі-1974 і взяла срібло на Іграх-1976 в Монреалі.

«Кадру» Ґурскі очолював вісім років, а коли залишив посаду, то впродовж десяти років, повернувшись у 1981-му на один сезон у «Леґію», працював з грецькими клубами, зокрема з «Панатінаїкосом» і «Олімпіакосом», які приводив до чемпіонських титулів. У 1991-1995 роках Ґурскі очолював Федерацію футболу Польщі. На зламі тисячоліть видання «Пілка ножна» назвало пана Казімежа найкращим польським тренером ХХ століття. 23 травня 2006 року Ґурскі у 85-річному віці помер від онкологічного захворювання. На його честь названо стадіон у Плоцьку.

Ґенерал

Тадеуш Єдинак, який прийшов до Києва у 21-річному віці, у себе на Батьківщині відомий далеко не футбольними досягненнями. Народившись у Львові, Єдинак поступово підбирався до основи місцевої «Поґоні», однак потім на якийсь час припинив виступи через німецьку окупацію Польщі, приєднання Галичини до СССР й відповідно зникнення клубу. Повернути у футбол Єдинака жадав, пам’ятаючи його за юнацькими протистояннями, Скоцень. Однак втративши ігрову практику, Тадеуш Михайлові Бутусову не приглянувся, але залишався при цьому в Києві. З початком війни Єдинак пішов разом з Ґурскі та фехтувальником Бжедзєцкі до військомату, вступати до лав Красної армії.

Могила ґенерала Єдинака на військовому цвинтарі у Варшаві

Зрештою, повернувшись у 1942-му до Львова, у футбол Тадеуш на серйозному рівні більше не грав, присвятивши себе військовій справі. Вивчивчись на льотчика, у грудні 1946-го Єдинак став офіцером, а потім до 1967 року працював на різних військових посадах і в Міністерстві оборони. Службу Єдинак завершив у ранзі ґенерала Війська Польського. 24 січня 1987 року пан Тадеуш помер у Варшаві.

Нападник

Вийшло, що із когорти поляків, які з’явилися у передвоєнному Києві в 1941-му, на офіційному рівні засвітився лише Міхал Матіяс. У «Динамо» 30-річний уродженець Бжозува (тоді – Львівське воєводство) прийшов уже сформованим нападником, маючи за плечима 12 повноцінних сезонів у елітному дивізіоні чемпіонату Польщі, в якому виступав за львівську «Поґонь». Нападник, у 156-ти матчах він забив 100 голів, зокрема став найкращим бомбардиром польської першості-1935, забивши у 19-ти матчах 22 м’ячі. Починаючи з 1932-го і по 1939 рік Матіяс постійно запрошувався до лав збірної Польщі, був її капітаном, відіграв у її складі 19 поєдинків і забив сім м’ячів. За «Кадру» Міхал грав у відборі до мундіалю-1934 і на останній передвоєнній Олімпіаді-1936 у Берліні. За спритність і вміння тікати від оборонців нападник отримав від уболівальників назву «Мишка».

10 березня 1936-го. Львів. "Поґонь" (Львів) - "Україна" (Львів). Нападник поляків Міхал Матіяс намагається виграти боротьбу в голкіпера суперників

Свій останній матч у складі «Поґоні» Матіяс провів 20 серпня 1939 року, коли його команда поступилася 1:2 варшавській «Польонії». А вже через десять днів на Польщу напали гітлерівці. Трохи згодом свої наступні матчі Міхал проводив у рамках чемпіонату Львова у складі новоствореного «Динамо» і бориславського «Нафтовика». Цікаво, що в ці роки Матіяс часто виступав під псевдонімами – Ганін, Корабіян, Ковнацкі, Марцінкевич, Мотилевскі, Мишковскі чи Сковронскі. Врешті, з допомогою Скоценя нападник перебрався до Києва, де його ім’я й прізвище адаптували під радянське – Михайло Матіас.

«Він був одружений з дочкою передвоєнного директора нафтового промислу в місті Бориславі, - розповідав у своїх спогадах Скоцень. – Її батько, як старшина польського війська, загинув в обороні Борислава, а матір заслали до Казахстану... Матіяс поляк, у Львові міг спілкуватися українською. У Києві він включився в російське середовище, відвідував російський драматичний театр, кіно, мітинги, лекції... став «русскім», розмовляв ламаною московською мовою, немилосердно калічив слова, а по-українському ніде ніколи не заговорив. Для нього і всіх прибулих із західноукраїнських земель поляків-спортсменів Україна – це була Росія».

«Динамо» зразка 1941 року у нападі було представлене ударним тріо Матіяс – Скоцень – Костянтин Щегодський. Міхал у шести матчах, до тої самої зустрічі з ЦДКА, встиг відзначитися м’ячами у воротах московських «Профсоюзів-1» та одеського «Спартака».

«Після виграшу в тбілісців нам дали два дні відпочинку, - розповідає у «Львівському батярі…» Олександр Скоцень. - Одного вечора я зустрів у ресторані львів’янина Матіяса. Наша дружба не була нанизана якимись золотими кружальцями. У передвоєнних часах він пишався своєю польською національністю і цей відтінок хвастощів перешкоджав ближчій дружбі й добрим відносинам між нами. Тепер усе змінилося. Спільна доля нас з’єднала, а то й заприязнила».

«Лаєвський, Глазков, Афанасьєв, Махиня, Гребер, Ґурскі, Онищенко, Матіяс, Скоцень, Щегоцький, Віньковатий» - на зібранні команди за добу до зустрічі з ЦДКА, якою заодно мав відкритися новий стадіон імені Хрущова (нині – НСК «Олімпійський») Михайло Бутусов назвав одинадцять прізвищ, які вийдуть на поле з перших хвилин. Втім, у такому складі киянам відіграти не судилося…

Врешті, переживши бомбардування Києва і загрозу арешту Матіяс вирішив повертатися до Львова. Ось як описує це повернення Скоцень: «Одного дня прийшов до нас сторож стадіону та розповів, що в нього на подвір'ї втікачі залишили вантажне авто. «Чи хочете його використати?» Я з Матіясом та Лебендзєвським, який умів водити авто, відразу пішли туди, скинули все зайве, придбали бензин і пішли до німецького командного пункту по дозвіл виїхати до Львова. Австрієць, вислухавши нас, наказав виписати нам дозвіл. Ми мали щастя, бо він перед війною був футболістом віденської «Адміри». Приготувавши авто до далекої дороги, ми другого дня вирушили до рідного Львова... Дорогою нас минали великі колони військовополонених, яких супроводжували словацькі вояки. Бійці Червоної Армії йшли малими групами. Вони були стомлені, босі, голодні. Деякі з них просили нас підвезти. Це були українці з Житомирської області, які поверталися додому. А по шосе, битими шляхами котилися німецькі автомашини, стогнала земля під тяжкими залізними гусеницями танків-потвор.

По якомусь часі нас наздогнало-велике вантажне авто. З нього вигулькнув товстий німець у жовтому мундирі, зі свастикою на рукаві. Він випитав нас про все, а тоді наказав пересісти до свого вантажного авто, яким відвіз нас до Кривого Рога, а наше авто конфіскував. За порадою того німця, ми пішли на залізничну станцію, де зустріли начальника, українця, який допоміг нам дістатися до довгого військового ешелону, що від'їжджав на Кіровоград. По кількох днях ми таки добралися до Жмеринки. Тут з великими труднощами пересіли на товарний поїзд прямого сполучення: «Жмеринка – Львів». Нашій радості не було кінця».

Повернувшись до Львова, Міхал продовжив робити те, що вмів найліпше – грати у футбол. Може, так і залишився б у місті Лева, однак совєти, «визволивши» Галичину, репатріювали родину Матіясів до польського Битума, де він ще три роки виступав у складі місцевої «Польонії».

У 1948-му, в 37-річному віці Матіяс гравецьку кар’єру завершив й, очоливши у 1950-му краківську «Віслу», став тренером. Пан Міхал тривалий час працював зі збірними Польщі різних вікових категорій, очолював тренерську раду, під керівництвом якої «Кадра» здобула срібло на Олімпіаді-1952, у 13-ти матчах виводив польську національну команду в статусі наставника. Окрім олімпійської медалі, найвище досягнення Матіяса-тренера – вихід з «Гурніком» з Забже до фіналу Кубка кубків у 1970-му. У цьому матчі поляки поступилися з рахунком 1:2 англійському «Манчестер Сіті».

Тренерська кар’єра Матіяса розтягнулася на 25 років. Полишати роботи пан Міхал не збирався. Однак свої корективи внесла раптова смерть 22 жовтня 1975-го. Матіясу тоді було 65 і він очолював клуб «Чарні» з міста Ясло.