Прем'єр-Ліга
Прем'єр-Ліга

Прем'єр-Ліга - результати і розклад матчів, турнірна таблиця, новини.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби


Екс-хавбек "Динамо" й "Металіста" - про принади футболу у буремні 90-ті

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу колишній півоборонець харківського «Металіста» і київського «Динамо» розповів, як знехтував пропозицією Суркіса, вів переговори з «кураторами» російських клубів у буремні 90-ті, відмовився від 70-ти тисяч доларів і повернувся на запрошення Олександра Заварова додому.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Призетком – «Піти з Динамо вирішив через конфлікт Леоненка з Сабо»

- Олександре, у 1995-му, коли ви поповнили лави тюменського «Динамо-Газовика», у цій команді опинилося відразу шість колишніх київських динамівців. Випадком це назвати складно…

- Все просто: у клубу з’явилися гроші і вони почали купувати гравців відповідно до рівня власних амбіцій. Особливих умов у Тюмені не було, однак кошти на запрошення не останніх динамівців з’явилися. Ігор Кутепов, Анатолій Безсмертний, Віталій Пономаренко, Юрій Грицина, В’ячеслав Хруслов, я – усі ці гравці свого часу вважалися в Києві основними. Чи лячно було нам їхати? Тюмень – то лише ляклива, «північна» назва. Насправді це місто знаходиться у двох годинах льоту від Москви. Нічого особливого. Батьківщина Леоненка. Коли їхав, Вітя мені розповідав, щоб остерігався місцевих комарів. І справді, в один період величезні комарі літали і виглядало то доволі незвично. Та й взагалі природа в Тюмені своєрідна. Люди там особливо побоюються кліщів.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 1

"Динамо-Газовик"-1995. Сидить четвертий зліва: Юрій Грицина. Стоять у середньому ряду: другий, третій, четвертий, п'ятий зліва - Віталій Пономаренко, Олександр Призетко, Ігор Кутепов, В'ячеслав Хруслов; другий справа - Анатолій Безсмертний

- Чому за результатом «Динамо-Газовик» виступав погано?

- Бо в той час, коли до Тюмені приїхали ми, граючих футболістів там було людей десять. Повноцінної обойми з 16-17 гравців не вистачало. Коли з цих десяти хтось випадав, відразу починалися проблеми. Замість травмованих чи дискваліфікованих виходили люди, які не відповідають рівню вищої ліги. Не знаю, за яким принципом ця команда комплектувалася. Походило на те, що добра частина гравців потрапила у «Динамо-Газовик» за чиєюсь протекцією. В ті часи це не було дивиною. З таким підходом результату не було та й не могло його бути. Крім того, спочатку команду тягнув міліціонер Башарін. На нього були покладені організаційні функції, а президентом клубу був колишній гравець московського «Динамо» Долбоносов. Коли Башарін захворів, функціонування команди завмерло остаточно.

- Ті часи у російському чемпіонаті запам’яталися повною гегемонією «Спартака». «Динамо-Газовику» москвичі у двох матчах забили десять м’ячів…

- Та вони усім відвантажували багато. Спартаківці тоді групу Ліги чемпіонів виграли, здобувши шість перемог у шести матчах. З урахуванням же, що у нас не було всіх основних, ці розгромні поразки виглядали цілком логічними. Крім того, тоді у Росії виділялася владикавказька «Аланія». Валерій Ґаззаєв зібрав потужну команду.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 2

Тепер Призетко зустрічається з колишнім капітаном "Спартака" Андрєєм Тіхоновим у ветеранських турнірах

- З Тюмені ви начебто могли повернутися назад до Києва…

- То вже було після того, як ми виграли турнір у першій лізі в 1996-му, а я за той сезон забив 18 м’ячів, виступаючи на позиції опорного півоборонця. До Києва приїхав, щоб погостювати у Леона. У цей час пролунав дзвінок від Григорія Суркіса. Він запропонував нам обом під’їхати на Республіканський стадіон, де свій матч, якщо не помиляюся, проводило «Динамо-2», порозмовляти. Першим на розмову з Лобановським пішов я. «Молодець, ми за тобою прискіпливо слідкуємо» - сказав мені Валерій Васильович. Але якоїсь конкретики у словах тренера не було.

Пропозицію повернутися почув у особистій розмові з Григорієм Михайловичем. «Сашко, ти не хочеш спробувати повернутися?» - запитав. Я пообіцяв подумати й, обміркувавши, вирішив залишатися в Росії, де я вже зробив собі ім’я, де заслужив повагу від преси. Мав тоді кілька пропозицій від російських топ-клубів. «Спробувати ще раз у «Динамо» - походило на якусь несерйозну пропозицію. Якщо в моїх послугах хтось був зацікавлений, про це вартувало говорити прямо. Зі мною ж розмовляли, як з 18-річним. З одного боку, було приємно, що Лобановський звернув на мене увагу. З іншого ж мене підштовхували ледь не напрошуватися назад у команду. Не той вже вік був.

Вдруге Валерій Лобановський спілкувався зі мною особисто наприкінці 2000-го. Гарний сезон у складі «Чорноморця» відобразився у включення мене за підсумками року в число 11-ти найкращих футболістів України. Валерій Васильович запросив мене до лав збірної. Коли провів два контрольних поєдинки на полі динамівського манежу, Лобановський покликав і запитав: «Сашко, чому ти колись пішов з «Динамо»?» Пояснив, що через конфліктні ситуації з Сабо. «Розумієш, скільки часу ти втратив?» - запитав Валерій Васильович. Відповів ствердно. Мені на той час було вже 30 і про моє повернення Лобановський всерйоз вже не думав.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 3
Фото - Іван Вербицький

- Може, тоді, у 1996-му, вартувало наступити на горло власній пісні? Тим паче, що до кінця матеріальних умов перед вами в підсумку не виконала жодна з російських команд…

- З одного боку, може, так. Але врахуйте, що майже всюди, де виступав, я був капітаном команди, мене поважали. Коли виникала потреба піти на розмову з керівництвом клубу, завжди ішов я. Зі мною зустрічалися й частково прислухалися. Проблемних команд, які спершу наобіцяють, а потім не виконують зобов’язань перед футболістами, тодів було достатньо й у нас, в Україні. Нині простіше, бо футболіст підписує контракт, з яким у разі невиконання умов можна звернутися у відповідні інстанції, а ті можуть зняти з порушників турнірні очки.

У 90-ті все було простіше. Невдоволених своєю долею футболістів могли банально залякати. Кураторами клубів часто були люди з кримінального світу. Скажімо, у Тюмені у важкий період нас довго годували обіцянками, а потім врешті влаштували мені зустріч з «кураторами». З такими людьми розмовляти вмію. Інша річ, що говорити довелося не лише за себе, а за команду в цілому. Завершилася бесіда черговими обіцянками. В підсумку залишив Тюмень, бо втомився чекати. Я ж уже жонатий був, а півтора року сидіти без зарплати складно. Заробив наче й багато, але всі ці гроші залишилися списком на папері, який я доповнював, аби не збитися з рахунку, щомісяця. То несерйозно.

- В Україні у ті буремні роки на стадіоні вбивали президента клубу, били після матчу битками суддів…

- У Тюмені найскандальнішою була історія, коли під час матчу з ЦСКА, у якому нас судді відверто вбивали, на арбітра побіг з кулаками Кутя (Ігор Кутепов – авт.). Точніше, Ігор нікого не бив, а вхопив рефері за груди. В підсумку Кутя разом з Камольцевим після тієї гри отримали по десять матчів дискваліфікації.

- Після Тюмені з її особливостями ви у середині 1997-го опинилися у клубі з іменем – московському «Торпедо»…

- У тому й річ, що крім бренду від «Торпедо» на той час не залишилося нічого. Клуб навіть не мав власної бази. Коли я прийшов, ми жили в Новогорську, а потім базувалися в Лужниках. Не дивлячись на те, що то Москва, умови у «Торпедо» були далекими від ідеальних. Зрештою, Олександр Тарханов тоді зібрав гарну команду, кістяк якої складали гравці, які досягли найкращих футбольних років. Серед вікових можу згадати хіба-що оборонця збірної Ніґерії Авґустіна Еґуавона.

Мені тоді було 26. Звісно, виділявся 21-річний Дмітрій Хохлов, з яким ми грали поряд у середині поля. Власне, специфікою гри й пояснюється те, що за два роки виступів у складі «автозаводців» я забив всього один м’яч. Тоді грав чистого опорного півоборонця, а Хохол діяв під нападниками. Від мене Тарханов вимагав вичищати середину поля, а Дімка працював на атаку. Виходило у мене непогано, адже після Києва з підкатами «подружився» повноцінно. Атакувати не тягло, адже розумів, що Хохол у наступі у той час був значно кориснішим, ніж я.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 4

З м'ячем торпедівець Олександр Призетко

- Еґуавон був одним із перших авторитетних леґіонерів з дальнього зарубіжжя на теренах колишнього СССР. Як легко з ним знаходили спільну мову?

- Повинен сказати, що усі іноземці, з якими довелося грати у 90-ті, були надзвичайно доброзичливими хлопцями. Це стосується і Еґуавона, і бразильців Самароні та Альберто Карлоса. Усі вони швидко входили в колектив. А Еґуавон якось нас сильно потішив. Клуб «Торпедо» надав йому службову автівку, здається, «сімку». Авґустін же дуже чорний. Їхав він якось на цій машині по Москві й зупинився на вимогу даїшника. На дворі вже було темно. Коли Еґуавон вийшов, даїшник ледь не сів на асфальт. «Йолкі-палкі, адні глаза!» - переповідав реакцію правоохоронця Олег Кошелюк, котрий був у салоні.

Чого гріха таїти, ми любили з іноземців покепкувати. Пригадую, якось на зборі в Швеції чи Данії Еґуавон виговорив за шість днів по телефону 6000 доларів. Звісно, з готелю Авґустіна не випускали. Сидимо, чекаємо в автобусі, сміємося. Лише Еґуавону було не до сміху.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 5

Леґіонери "Торпедо" - ніґерієць Еґуавон і українець Сергій Скаченко

- Тренер Тарханов сповідує спартаківський стиль гри. Для колишнього динамівця це не було проблемою?

- За цей час я вже навчився пристосовуватися до різних стилів. Олександр Федорович й справді орієнтував команду на короткі й середні передачі. Тренувалися ми за бразильською системою, напівспущеними м’ячами. Зрештою, наслідувати можна будь-який стиль і бажати грати так, як збірна Бразилії. Однак виконавців відповідного рівня для цього треба мати. Федорович у всіх заняттях робив акцент на техніку, а нам, гравцям, іноді й самим хотілося пробігтися, пропотіти. На зборах ми за рахунок свіжості перемагали всіх суперників по 3:0, а починався чемпіонат і суперники були в оптимальних кондиціях, а ми бігали на «порожніх» ногах. На мій погляд, ставка на техніку в Тарханова була надмірною. У Росії ж тоді чемпіонат був такого рівня, що найперше вимагалося бігати і вигравати єдиноборства, а вже потім додавати роботу з м’ячем.

- «Торпедо» ви залишили саме тоді, коли Тарханов пішов, не знайшовши спільної мови з Валентином Івановим…

- Історія дуже неоднозначна. Найцікавіше те, що саме Валентин Кузьмич наполегливо кликав мене до «Торпедо» з Тюмені першим. Я навіть їздив за його запрошенням на переговори. Втім, потім тренером став Тарханов. Коли ж Іванов після відставки Олександра Федоровича повернувся до команди, то сказав мені: «Нарешті ми з тобою зустрілися». І справді, попервах я при Валентині Кузьмичі грав постійно, проблем не було жодних. Але на свою біду я згадав про обіцяну мені за контрактом квартиру, про яку не згадував місяців вісім. Керівництво клубу заглянуло в угоду і зацікавилося там пунктом, згідно якого у випадку відставки Тарханова футболіст Призетко стає вільним агентом.

Вочевидь Іванов мав з Олександром Федоровичем якісь свої стосунки. Кузьмич мене відразу записав у любимчики Тарханова. Стосунки у нас зіпсувалися миттєво. Доходило до того, що Іванов, забороняючи на базі за день до матчу грати в карти, мене штрафував, а трьох інших картярів ні. І то були дрібниці. З мене постійно робили крайнього. Дійшло до того, що я з власної волі почав виступати за дубль. Зіграв три матчі, позаводив молодих гравців, тренер був задоволений. Після того телефонує помічник Іванова Олександр Петраков: «Сашко, сказав Кузьмич, щоб ти завтра з’явився на тренування основного складу». Тут вперся вже я: «Іванов мене відправив у дубль. То хай тепер сам і повідомить, що свою думку він змінив». Я ж це ставлення відчував добре.

- У тульський «Арсенал» вас відпустили спокійно?

- Розірвав контракт і став вільним агентом. Після того пролунав дзвінок з Тули і пропозиція приїхати і обговорити умови. Зустрівся з Євгеном Кучеревським, який тоді працював там тренером. Прекрасні база і стадіон, непогані контрактні обіцянки – мене все задовольняло і попередню згоду перейти в «Арсенал» дав. Але одночасно отримав пропозицію з московського «Динамо» і навіть встиг підписати попередню угоду з Ніколаєм Толстих, котрий тоді був президентом динамівців. Точніше, не підписав, а відклав підписання на завтра. Толстих ще здивувався, а я пояснив, що мушу проконсультуватися. Тим часом про моє перебування в Москві дізналися тульчани. Отримав дзвінок. «Як же так, ти ж обіцяв» - кажуть. Врешті, в окремих моментах керівники «Арсеналу» мене схилили на свій бік остаточно.

Одним з основних факторів, звичайно, було перебування на тренерському містку «Арсеналу» Мефодійовича. Крім того, імпонували поставлені перед командою завдання, першим з яких був вихід до вищої ліги. Хто б тоді подумав, що ледь підписавши угоду і переїхавши до Тули, з перших же днів не побачу ні грошей, ні решти обіцяних благ? Найприкрішим було те, що дев’ятьом тульським бразильцям зарплатню виплачували вчасно, а на гравців з України та Росії уваги не звертали. Тим не менш, грали ми непогано і йшли на третьому місці після «Факелу» та «Анжи». Але запалу вже не було, бо кому подобається грати без грошей?

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 6

Тренерська лава тульського "Арсеналу". У центрі - Євген Кучеревський

- Не пробували розторгнути угоду?

- Чому ж ні? Вже навіть встиг домовитися про перехід у раменський «Сатурн». Але у цей час «Арсенал» очолив Леонід Буряк, котрий попрохав мене залишитися і пообіцяв, що всі питання владнає. «З мене вимагають результату, тому мені потрібна стерильна команда» - пояснював Йосипович. Втім, надалі виявилося, що Бурякові теж наобіцяли і теж його ошукали. Згодом Леонід Йосипович пішов. Не залишився в команді і я. Весь рік нас годували обіцянками, підкидаючи замість обіцяних сум крихти.

Останньою краплею стала заява керівників клубу: «Хочете отримати бодай щось – беріть по півзарплати. Кому не подобається – пишіть заяву на КДК». Я обрав другий варіант. Як і решта футболістів теж. Щоправда, до кінця у цій справі сперечалися з клубом всього шестеро. У процесі розгляду мені навіть пропонували забрати заборговані 70 тисяч доларів. Поклали на стіл гроші і кажуть: «Бери». Відмовився, чим дуже здивував клубного бухгалтера. «Ти що хворий? – питає. – У тебе ж сім’я є, що ти робиш?» У підсумку не відбили ми через КДК нічого. Взяти ж гроші не дозволила совість, адже п’ятеро футболістів до мене пішли вільними агентами, не отримавши й копійки. Вважав, що будучи капітаном, у ці підкилимні ігри грати не можу.

- Тула має славу одного з найкриміногенніших міст Росії. Ваша принциповість не вилізла боком?

- Ні, проблем не було. З людьми з того середовища говорити я умів. Коли їм кажеш правду в очі, вони наперекір «понятіям» не ідуть.

- Мабуть, не дарма кажуть, що не було б щастя, так нещастя допомогло. Перейшовши в новоросійський «Чорноморець», ви нарешті вкоренилися і затрималися в одній команді на цілих п’ять років…

- Можу сміливо сказати, що знайшов свою команду. Мені в Новоросійську подобалося усе: атмосфера, футбольне місто, хороші вболівальники, гарні умови для гри та тренувань, розуміння керівництва. Перші три роки для мене усе складалося майже ідеально, навіть не дивлячись на чехарду з комплектацією і частими змінами тренерів. З виплатою заробленого теж проблем не було. Гроші нехай і невеликі, але платилися стабільно. І зарплати, і преміальні. А заодно й бачили, який ажіотаж навколо наших матчів. Коли їхали додому увечері напередодні матчу, то помічали, як вболівальники займають черги поряд з касами. Стадіон у Новоросійську маленький, вміщував 14 тисяч глядачів. Щоб купити квиток, вболівальникам доводилося вичікувати всю ніч.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 7

- Шосте місце у чемпіонаті-2000 для Новоросійська – то серйозне досягнення?

- Безперечно. Але врахуйте, що після першого кола у нас забрали Максима Левицького і Жері-Крістіана Тчуйсе, у київське «Динамо» пішов Владімір Кузьмичов. На їхнє місце не придбали нікого. Надодачу ще й Костя Коваленко, який у першій половині сезону був найкращим бомбардиром чемпіонату, загуляв. Виходить, без чотирьох провідних гравців ми стали шостими. Будь вони в обоймі, «Чорноморець» цілком міг займати друге місце слідом за «Спартаком». У першому колі ми перемогли вдома московське «Динамо» 4:0, а ЦСКА і «Локомотив» у Москві розгромили по 3:0. «Торпедо» в Новоросійську здолали 1:0. Лише «Спартаку» в Москві поступилися 1:3. Певен, як би Москва не намагалася тягнути своїх, по складу й по грі ми були сильнішими за всіх, крім спартаківців.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 8

"Чорноморець" Новоросійськ зразка 2000 року. Олександр Призетко - другий зліва у третьому ряду

- У «Чорноморці» ви працювали під керівництвом такого колоритного тренера, як Анатолій Байдачний…

- Психолог, надзвичайно цікава людина. При всій специфічності його характеру, не дивлячись на емоційність (іноді кричав так, що лупа з волосся сипалася) сказати чогось поганого про Анатолія Миколайовича не можу. Людина безмежно віддана футболу і цією любов’ю він викликав виключно симпатію.

Різних тренерів я на своєму віку побачив. У Тюмені працював під керівництвом Едуарда Малофеєва. Таких як Васильович не зустрічав ніколи. Ні до, ні після. Найкумедніші пов’язані з цим тренером історії не розповім, бо хтось обов’язково прочитає і образиться. Жили ми у Тюмені на території стадіону, разом із сім’ями. Бувало, Малофеєв розбудить усіх о сьомій ранку на загальні збори. Ідемо, думаємо, що щось важливе скажуть. А Васильович прочитає якусь цитату з книги і каже: «Можете іти досипати». Звісно, тут вже поспиш, коли попрокидалися і дружини, й діти. Тренування у Малофеєва теж були специфічними. Могли носити один одного по півгодини на руках. «Невісточку візьміть і пронесіть» - каже. Так ми й бігали по всьому полю.

- Як реагувала на такі колізії ваша дружина?

- З розумінням. Така у мене специфіка роботи. Так, рідко бував удома, але праця футболіста оплачується набагато вище, ніж решта професій.

- Гадаєте, в збірну України у 2000-му вас запросив особисто Лобановський, чи все ж Буряк, який тоді працював помічником Валерія Васильовича?

- Не знаю. Зателефонував Йосипович і сказав, мовляв, Сашко, треба допомогти. Команда вже наче була сформована, однак випало два центральних хавбеки, якщо не помиляюся, Анатолій Тимощук і Андрій Гусін. Не дивлячись на те, що грав тоді на уколах, оскільки мав проблеми зі зв’язкою, відразу погодився. Але у Києві, подивившись на мою зв’язку, сказали, що грати мені не можна. «Якщо хочеш закінчити кар’єру, то грай». Ліг на операцію і лікар Лінько вставив мені штучну зв’язку.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 9

Нині Призетко (присів другий зліва) активно виступає у складі ветеранських команд

- Свою кар’єру ви розпочали й завершили у «Металісті». Повернення до Харкова вийшло несподіваним. Після сезону-2004 ви наче й збиралися завершити кар’єру, однак несподівано відгукнулися на запрошення Олександра Заварова, котрий незадовго до того очолив слобожанців…

- Мав тоді кілька цікавих запрошень з Росії. Але втомився тоді вже, наївся, налітався. Ходиш-бродиш – захотілося спокою. Набридли усі ці переїзди, готелі, зйомні квартири. Мені тоді було 34, вік грати наче ще й дозволяв. Та хотілося перепочити. Приїхав додому і тут на мене вийшов Заваров. «Сашко, допоможи, у нас команди немає, ті, хто грав у першому колі, пішли разом з Литовченком у харківський «Арсенал». Немає проблем. Я вдома, їхати нікуди не треба. Півроку пограв. Звісно, оновлена, зібрана наспіх команда результатами не вражала, але запасу здобутих у першому колі очків щоб залишитися у вищій лізі вистачило.

Єдине, до чого довелося адаптовуватися і що для мене як для людини, яка не грала в українському чемпіонаті десять років було незвичним – велика кількість боротьби. Усі команди сповідували силовий стиль. У Росії мені було простіше. Там команди грають самі і дають грати суперникові. В Україні з ким би не грав – купа єдиноборств, постійна боротьба. Акцент майже всі команди робили на довгі передачі. Навіть «Шахтар». Мірча Луческу тоді лише підбирав той склад, який у майбутньому виграє Кубок УЄФА.

- Заваров після завершення сезону-2004/2005 пішов. Його місце зайняв Мирон Маркевич. Він не пропонував вам залишитися?

- Відразу відчув, що Богданович розраховує на інших людей, у нього є свої погляди на формування команди і свій набір футболістів. Нічого страшного в цьому немає, але Маркевич міг мені про це сказати прямо. Так чи інакше, пішовши з «Металіста», я вирішив зав’язати з футболом зовсім. Вважаю, що у складний період став харків’янам у нагоді. Так, не забив жодного м’яча, віддав кілька результативних передач. Втім, мене в команду Заваров запрошував радше як дядька-психолога. Згадайте той склад команди. Чимало людей не мали досвіду виступів у вищій лізі, а ще перед останнім зимовим збором тренерові банально не вистачало футболістів.

- Після завершення кар’єри довго не могли відвідувати стадіону?

- Мене почуття пустки чи ностальгії оминули, оскільки завжди розумів, що футбол – то моє життя. Як би я не викручувався, що закінчу і відійду від футбольних справ, нікуди вони від мене не ділися. Уже через півроку почав виступати за ветеранські команди. Звісно, без постійних тренувань, заїздів на базу, польотів на ігри спершу відчував помітне полегшення. З’явилося вдосталь вільного часу, міг щось планувати. За роки виступів узагалі забув, що то таке. Нині гравцям трохи легше, бо за два-три дні до матчу тренери на базі команди вже не поселяють. То без урахування, що часто тренувалися ми по два рази на день, заїжджали на базу вранці, а додому поверталися о десятій вечора. Коли випадав вихідний, то вже й не знав, що на нього планувати.

Звичайно, завершивши виступи, весь цей тягар з себе скинув. А попервах ще й думав, що м’яча не буду ганяти. І думки про тренерську діяльність теж відкидав. Але поле тягне назад. Настав момент, коли я зрозумів, що футбол – то моє. Та й як може бути по-іншому, якщо як пішов у третьому класі на футбольну секцію, так з того часу нічим більше й не займався? Звісно, не всім щастить футболом заробляти, але з душі його не виженеш ніколи.

Олександр Призетко: Повернувшись в Україну, здивувався, як багато у нашому чемпіонаті боротьби - изображение 10

- Зараз ви тренуєте юнаків…

- Був директором дитячої спортшколи, але залишив цю посаду, бо паперова робота, усі ці клопоти, наради, які нічого не дають – то не моє. Після того взяв дві групи і веду їх понині. Крім того, друзі попрохали мене тренувати команду Університету внутрішніх справ, граємо на першість Харкова серед вузів. Безперечно, хотілося б кращих умов. Особливо відчутною є проблема полів. На майданчику показати все те, що знаю й вмію, складно. Потрібний стандартний трав’яний прямокутник. Я ж не футзаліст. Але такі вже у нас реалії.

- Чим запробляєте на життя?

- Звісно, тренерська робота оплачується, але на ці гроші прожити складно. Маю кафе, салон краси. Втім, з нинішньою ситуацією в країні про серйозні заробітки теж думати не доводиться.

Следите за нами:


Оцените этот материал:
Поділитися з друзями:

Новини по темі

Загрузка...
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Коментарі (1)
Увійдіть, щоб залишати коментарі. Увійти
Djibouti (Djibouti)
еще раз спасибо
Ответить
0
0


Кращі букмекери

Букмекер
Бонус

загрузка...