Іґор Йовічевіч: Пишаюся, що діти читають напам'ять вірші Лесі Українки і Шевченка

Цього інтерв’ю могло й не бути. І не тому, що хорватський тренер «Карпат» уникав спілкування після поразки своєї команди у першому матчі 1/8 фіналу Кубка України від київського «Динамо». Пропозицію поговорити предметно Йовічевіч справді отримав через півгодини після того поєдинку. Було видно, що тренер трохи засмучений. Однак, віддаючи належне тим, кому програв, Іґор розповів, що у післяматчевий день відпочинку не відпочиватиме, як зазвичай, у колі сім’ї, а сяде за підручники. «Завтра пізно ввечері разом з Шевченком, Сачком і Михайленком вирушаю до Ньона, де пройду тренерські курси, щоб згодом отримати диплом категорії Pro, - задумався Йовічевіч. – Мушу готуватися. Знайду вільний час – зателефоную».

Дзвінок пролунав увечері. Повечерявши в колі сім’ї, Іґор обрав місцем спілкування ресторан «Ґерольд», трохи північніше від центру Львова. На відміну від більшості зі своїх колег, умов, списку заборонених тем і обмежень по часу не виставляв. Навпаки вибачився за те, що довго не давався чути. Впродовж півтори години ми говорили про стратегічні напрямки роботи Іґора в «Карпатах», про Бобана, Дель Боске і Нагорняка, порівнювали «Реал», де Йові на зорі кар’єри вважався «зіркою, що сходить», з «Барселоною». Гадаємо, за цей час 41-річний хорват, який для львівських фанатів уже став рідним, розкрив себе і як тренер, і як людина.

- Іґоре, судячи з того, як легко ви засвоїли українську і як просто прижилися у Львові, мабуть, етнографи таки мають рацію, коли кажуть, що український і хорватський народи найближчі одне до одного ментально.

- Важко не погодитися. Найперше відзначу, що наші мови між собою дуже схожі, через що відчуваю себе у Львові так, наче вдома. В Україні мені було адаптуватися набагато простіше, ніж в Іспанії чи Бразилії. Крім того, врахуйте, що у Львові австро-угорська архітектура і це робить місто схожим на мій рідний Заґреб.

- Вперше у «Карпатах» ви опинилися в 2003 році. Що вас тоді вразило найбільше?

- Найголовніше – не влаштовувала інфраструктура. Особливо у порівнянні з Іспанією, куди переїхав за 12 років до того і де вже встиг вкоренитися і звикнути до комфорту. Зрештою, Хорватія інфраструктурно тодішню Україну теж переважала суттєво. Дороги усі в ямах – то був якийсь жах. Втім, за ці 12 років Україна зробила серйозний крок уперед. За інфраструктурою тут ще не Європа, але вже значно ліпше, ніж було тоді. Але що мені імпонувало ще тоді і спонукало чотири роки тому повернутися до Львова знову – духовне багатство людей.

- Яким у вашій уяві залишився український футбол початку 21-го сторіччя?

- У першому сезоні ми з «Карпатами» посіли сьоме місце. Вважаю, що то був далеко не наш максимум, адже команда була добре вкомплектованою і значно конкурентоздатнішою. Сергій Ковальчук, Сергій Мізін, Ярослав Хома, Олексій Сучков, Тарас Кабанов – певен, з такими футболістами ми могли бути вище. Думаю, нам не вистачило позитивної аури в середині колективу. Та команда була не настільки дружною, як, скажімо, нинішні «Карпати». Щоб досягати чогось серйозного, потрібне єднання. Втім, коли йшов з «Карпат», то ніколи б не подумав, що через якихось півроку вони вилетять з вищої ліги.

Жовтень 2003-го. Іґор Йовічевіч атакує ворота "Таврії"

- Сьоме місце львів’яни зайняли з Іваном Ґолацом, при якому, власне, ви й прийшли у «Карпати». За словами тодішнього помічника пана Івана Ігора Яворського, той результат визнали невдалим. Як наслідок, відставка і тренерам не вдалося витиснути з команди її максимум…

- Хтозна, як воно було б. Мушу сказати, що до Львова потрапив не стільки з ініціативи Ґолаца, скільки через збіг обставин. Тоді, на початку 2003-го я якраз повернувся до Марбельї, де маю житло. Просто відпочивав. Контракт з китайським клубом «Шеньянь Дунцзінь» у мене завершився, а нового клубу я ще не знайшов. У цей час у футбольному центрі Марбельї на зборах знаходилися «Карпати». З Ґолацом дружив тодішній наставник «Барселони» Радомір Антіч, друг мого батька. Вони виступали в один час – тато за Заґреб, серби за «Партизан». Ось і вирішили піти подивитися на тренування Ґолаца. Пішов і я. Ґолац раніше про мене чув, але познайомилися ми саме у цю мить. Іван запитав мене, де зараз граю, а почувши відповідь, запропонував підтримувати з «Карпатами» форму.

Я погодився, хоча про підписання контракту мова не йшла. Паралельно підшукував новий клуб. Але в ділі мене побачив президент львів’ян Петро Димінський. Моя гра йому сподобалася й після того, як зіграв кілька контрольних матчів, Петро Петрович запропонував підписати угоду.

- Нині ви на місці Ґолаца. Припустимо, на зборах власникові клубу теж подобається гравець і він його, керуючись власними симпатіями, підписує. Сприймете такий крок з розумінням?

- Найперше врахуйте, що зараз підхід до селекції в нашому клубі став системнішим. Життя на місці не стоїть і клубні структури розвиваються разом з тими, хто в них працює. Разом з тим, відчуттю Петра Петровича теж можна довіряти. Ініціативу з придбання футболістів президент на себе брав не лише у моєму випадку. Скажімо, Сергій Зеньов з’явився у «Карпатах» з особистої волі Димінського. Хіба не вдале придбання? На мій погляд, Зеньов був одним з найкращих в історії «Карпат» леґіонерів. Ще одне підтвердження, що відчуттям теж треба довіряти. Хоча, повторюся, до підбору гравців ми ставимося надзвичайно ретельно. Спершу футболіста пропонує скаутська служба, потім переглядає тренерський штаб, а остаточне рішення приймає керівництво. Точніше, питання про підписання контрактів вирішуємо колегіально.

- Для вас ідеал клубної структури – мадридський «Реал»?

- Коли виступав за мадридців, то був зовсім молодим і уваги на принципи комплектації не звертав. Точніше, знав про ці нюанси лише опосередковано. Внутрішню кухню почав пізнавати, лише ставши у 2010 році трансферним директором «Карпат». Тоді ми поїздили по багатьох європейських клубах, знайомилися з методиками їхньої роботи. З усього побаченого найоптимальнішими для себе визначив принципи праці в «Севільї». З ними ознайомився тоді, коли «Карпати» грали проти андалусців поєдинок Ліги Європи.

Ця система змушує усі служби не засиджуватися на місці, постійно розвиватися, рухатися вперед. Не дивно, що «Севілья» має, мабуть, найвищі показники з продажу гравців у всій Іспанії. Спілкувався тоді зі спортивним директором андалусців Рамоном Мончі, який бере усю відповідальність за проведення трансферів на себе. Цьому чоловікові виділяється бюджет на трансфери і він за нього сам відповідає. Очолювана ним структура – то «країна в країні» в клубі «Севілья». Мончі має в підпорядкуванні 12 працівників, які відслідковують поєдинки внутрішнього чемпіонату і зустрічі першостей країн Латинської Америки. Щотижня інформація збирається до купи, кожен підлеглий Мончі складає рапорт. За одним гравцем у «Севільї» слідкують впродовж року чи навіть двох. Для мене це було величезним відкриттям. Купити гравця через місяць? Такого в «Севільї» немає.

Звичайно, в ідеалі схожу систему можна налагодити й у нас. Але наразі фінансові можливості не дозволяють. Щотижневі перельоти, проживання – то надто дорого. Тому й змушені обмежувати час стеження за гравцем. У «Севільї» на перельоти й готелі виділяють з клубного бюджету по 450 тисяч євро на рік.

- «Карпати» останнім часом вирішили не купувати, а готувати своїх виконавців…

- Така нова політика клубу. Вважаю її абсолютно виправданою як з точки зору матеріальних можливостей, так і з огляду на традиції західноукраїнського футболу. Зрештою, реалії такі, що невдовзі стратегію розвитку «Карпат» цілком можуть перейняти більшість клубів нашої Прем’єр-ліги. Адже готувати своїх гравців – найдешевший метод комплектації. Шлях покупки леґіонерів виявився доволі хитким і результат давав не завжди. Ґарантії, що умовний латиноамериканець прийде і обов’язково заграє, немає. Плюс – треба враховувати й те, як довго чимало іноземців повертаються у клуби після поїздок додому з запізненням і це також є проблемою.

- Згодні з думкою, що рівень зарплат в українсьому футболі завищений настільки, що місцеві футболісти майже не мають щансів пробитися в один з топ-чемпіонатів?

- Думаю, для окремих українських зірок таке явище справді є проблемою. Втім, футболіст має шукати у собі внутрішню мотивацію. Якщо він хоче прогресувати і проявити себе на міжнародному рівні, то варто для початку погоджуватися на менші заробітки. Бодай для того, щоб оцінити свій реальний ігровий рівень. В Україні – «зірка», а в Європі – «один з». Мені особисто було б дуже цікаво подивитися на Андрія Ярмоленка чи Євгена Коноплянку за кордоном. Рівень українського чемпіонату вони вже переросли. Вважаю, керівництво клубів має піти цим хлопцям на зустріч і посприяти їхнім переходам до топ-чемпіонатів. Зрештою, розцінювати можна двояко. Власники клубів мають свої інтереси і розраховують з допомогою цих гравців вдало виступити у єврокубках.

- Існує думка, що ваші нинішні підопічні Ігор Худоб’як чи Олег Голодюк теж свого часу пересиділи в «Карпатах» і, не зумівши перейти у клуби з вищими амбіціями, перестали прогресувати…

- Бачте, а в Хорватії навпаки говорять, що молоді футболісти виїжджають з країни надто рано. Легко бути ґенералом після бою. Коли юний хорватський гравець їде у Європу і там губиться, відразу лунає критика, мовляв, нехай би три-чотири роки пограв удома, зміцнів, набрався досвіду. Але то дешева риторика. Щоб проконтролювати процес своєчасності переходів, треба володіти даром і професійними навиками. Момент переходу треба відчувати.

- У нинішніх «Карпатах» існує проблема іншого характеру. Клубна школа щороку готує чимало юних футболістів, з яких до основи пробиваються одиниці, а решта губляться, бо не мають змоги повноцінно перейти й у інший клуб. Може, таких футболістів вартує віддавати в безоплатну оренду, щоб потім тих, хто про себе заявив, забирати назад?

- То проблема. У Хорватії щороку виростають футболісти, за яких європейські клуби готові платити суми не менші за вісім мільйонів євро. В Україні таких немає. І то за умови, що талантів у вас справді багато. Думаю, причина в недосконалій системі. Приміром, доростає гравець до 21-річного віку. Яким чином він зможе прогресувати? Найперше через важкі, бойові поєдинки з турнірною мотивацією. Футболіст мусить відчувати, що загрожує його команді в разі негативного результату.

Але в Україні є ліга U21, сенсу в якій я особисто не бачу. У ній футболісти грають без найменшого морального тиску, з розумінням, що як би погано вони не грали, їхня команда в класі не понизиться. Подальше перебування у цій лізі залежить виключно від виступу першої команди. Як у гравцях розвинути дух переможця, якщо немає ризику вильоту? У Хорватії й Іспанії кожне тренування, кожна вправа носить змагальний характер. Якщо щось не виходить – можуть надавати по вухах чи доведеться сплатити штраф. Така система провокує в гравцеві дух переможця.

- Може, є сенс відродити команду «Карпати-2» і нехай вона виступає у другій чи першій лізі?

- Це варіант. Переконаний, що юнак не може закінчувати матч, відчуваючи байдужість до його підсумку. Хлопці мають відчувати, для чого вони грають. Лише в стресових умовах тренер здатен оцінити, наскільки швидко гравець здатен приймати рішення з точки зору техніки й тактики. Чимало футболістів виглядають добре на тренуваннях, у них все виходить за умови, що відсутня відповідальність. Але щойно гра отримує офіційний характер, як люди скутуються і не виконують елементарних речей. Ця скутість минає лише за умови постійної участі в матчах з турнірною мотивацією.

Врахуйте й інший аспект. Зараз дев’ятеро наших вихованців 1996 року народження грають у лізі U21. Вони виходять на поле проти Мемешева, Сімініна, Приндети й інших старших людей. У єдиноборствах ця різниця у віці відчутна. Або торік, коли молодіжну команду «Карпат» очолював ще я, ми грали проти «Динамо» з Ярмоленком, Аруною, Алієвим і Мілевським у складі. Це абсурд, на користь молодим хлопцям такі зустрічі не йдуть. Існує стереотип, мовляв, граючи проти старших за віком, здобуваєш досвід. Не згоден. На мій погляд, такі зустрічі впливають на юних футболістів здебільшого негативно.

Одним з варіантів вирішення проблеми є й те, про що ви сказали вище – футболістів треба віддавати в оренду. У Європі перспективними часто вважають гравців, яким 21, 22 і навіть 23 роки. У нас хлопцеві 19 і в разі, якщо він не потрапляє в основний склад, на ньому ставлять хрест і списують. Може, варто перейняти німецький приклад, де є навіть не ліга U21, а U23. Треба враховувати, що не всі люди мають однаковий біологічний розвиток. Найлегше визначати придатність футболіста, оцінюючи його виключно за фізичними даними. Фактурний – ставимо в основу. А що він психологічно не стійкий – не враховуємо. Деяким хлопцям аби розкритися потрібен час.

- Хуан Еснайдер чи Хосе Амавіска, засидівшись у молодіжних командах «Реалу», теж могли б не розкритися…

- Мадридці своєчасно їх відпустили і завдяки цьому ці хлопці зробили собі кар’єру ще кращу, ніж могли б зробити, не переходячи з королівського клубу в нікуди. А хіба не аналогічна ситуація з Альваро Арбелоа чи Дані Парехо, який зараз є капітаном «Валенсії»? Дані Карвахал виступав за команду до 21 року до основи «Реалу» теж не пробивався. Віддали його в бундесліґу, в леверкузенський «Байєр», в безоплатну оренду з правом викупу. Коли хлопець себе проявив, назад його купили за п’ять мільйонів євро. В Україні ця сума умовно дорівнювала б не п’яти мільйонам, а 50-ти тисячам. Але завжди знатимеш, що свого гравця можеш за ці гроші викупити. Щоб гравець зміг розкритися, йому потрібно дати змогу проявити себе у стресових умовах.

- Ви говорили, що у роботі з командою однією з найважливіших складових вважаєте вплив людського фактору. «Карпати» постійно втрапляють у конфліктні ситуації з гравцями, які за них раніше виступали. Свіжий приклад – Мартін Боґатінов. Гравці нинішньої команди усе це бачать і вочевидь роблять свої висновки…

- Керівництво клубу забезпечило мені ідеальні умови праці. Те, як ми розвинемо в гравцях фізичні, тактико-технічні і психологічні здібності, залежить виключно від тренера, від його вміння себе вести і знаходити з футболістами спільну мову. Основа цього процесу – повага до гравців як до людей. Я сам колишній футболіст і знаю, що гравцям потрібно в кожному окремо взятому випадку. Звісно, ситуації на кшталт тої, що призвела до зняття з нашої команди очок, неприємні. Мене лишень цікавить, чому покарання за конфліктні моменти виносяться в ході сезону, а не на його початку, як то робиться в Італії? Мені як тренеру було б простіше відштовхуватися від того, що сезон ми розпочали з показника «мінус три», ніж ці три очки набрати, а потім не зі своєї волі їх втратити.

Сподіваємося, що найважчий період вже позаду. Нехай не результат, але якість демонстрованої нами гри вселяє в мене оптимізм. Зізнаюся, в порівнянні з тим періодом, коли ми щойно розпочинали роботу і нинішнім часом команда серйозно додала. Проблемною залишається лише третя зона, з якої м’яч найчастіше потрапляє у ворота. У ній різниця між топ-командами і колективами середнього рівня проявляється найчіткіше. Фактор центрального нападника дуже важливий.

- Іншими словами, знадобився б такий, як Тарас Кабанов, про якого ви згадували вище?

- Так. Кваліфікований нападник – дуже важлива з точки зору досягнення результату персона. Нинішній досвід з дефіцитом форвардів для мене новітній. Михайло Сергійчук ще торік грав у першій лізі. Не дивно, що Михайлові ще важко протистояти найкращим оборонцям українського чемпіонату. Хлопцеві потрібен час, але бажання і мотивації йому не бракує.

- Іґоре, можна сказати, що серед тих тренерів, з якими працювали,еталоном для себе ви вважаєте Вісенте Дель Боске?

- У Мадриді я попрацював також з Хорхе Вальдано і Рафаелем Бенітесом. Останній нашу команду тренував три роки. Але згоден, Дель Боске – то щось особливе. Глибокий аналітик, який при аналізі гри звертає увагу на найменші дрібниці. Разом з тим, Вісенте не організовує гри глобально, а концентрується на двох-трьох моментах й навколо них будує тренувальний процес. 20 років тому мене такий підхід сильно здивував, а нині цей досвід вказує напрям, над чим треба працювати. Хоча, звісно, то не догма. Дель Боске увесь цей час теж вдосконалювався. У Вісенте – дев’ять кваліфікованих помічників. Цей колектив доповнює одне одного точно так само, як Хосепа Ґвардіолу підсилював Тіто Віланова. Один тренер знати всього відразу не здатен. Бодай тому, що на осягнення всіх знань не вистачить часу.

- З Вальдано ви працювали як з тренером першої команди «Реалу». Що вам від тої співпраці закарбувалося в пам’яті? Чи справді, очолюючи таких футболістів, найважливіше їм не заважати?

- Пригадую, як Вальдано випустив мене на матч проти «Ов’єдо». Міхаель Лаудруп тоді поїхав виступати за збірну, а мені перепала його футболка з десятим номером. Перед виходом на поле Хорхе сказав: «Іґоре, маєш двічі прокинути суперникам поміж ніг. Йди на поле». Це все. Жодних тактичних завдань я не отримував.

- І що – прокинули?

- Ні (сміється). Слова тренера трохи розслабили, але одначе нервувався, бо розумів, що то важлива гра, яка може ввести мене до основного складу.

- Бенітес – тактик чи мотиватор?

- Рафаель був тренером дублюючого складу і за три роки поступово свій тренерський рівень підвищував. Бенітес копав глибоко, знаходив тактичні деталі. Граючи багато років у розстановці 1 – 4 – 4 – 2, Рафаель відпрацьовував тактичні маневри до автоматизму. Пригадую наше тренування в юніорській команді, коли ми бігали по полю зв’язаними. Так команда відпрацьовувала діагональну підстраховку і вміння утримувати компактність, щільність між лініями. У фазі атаки один з опорних хавів ішов уперед і ми утворювали на полі ромб. Ці маневри ми повторювали постійно, збагачуючись щораз новими деталями, на яких Бенітес постійно акцентував увагу.

Для мене робота з Рафою попервах була шоком, бо у заґребському «Динамо» занять тактичного спрямування не було взагалі. Та й Ґарсія Рамон, з яким працював у «Реалі В» в першому своєму сезоні в Іспанії, теж на тактиці серйозно не зосереджувався. Фактично, я звик до анархічного, відкритого стилю гри, пересуваючись полем як «вільний художник». І тут приходить тренер, який грає в шаблон, імпровізація, особливо у фазі захисту, майже відсутня. Якщо атака зривається, назад повертатися вимагалося спринтом. Усе нове, незвичне. Через те перший рік співпраці з Бенітесом був дуже важким. У підсумку відпрацював елементи взаємопідстраховки настільки, що навіть сьогодні, граючи за ветеранів, коли бачу, що партнер іде в пресинг, відразу іду його страхувати. То вже навик.

Дель Боске навпаки не схильний навантажувати футболістів тактично й робить акцент на психології, мотивуючи гравців своїм спокоєм. Він пояснює просто і зрозуміло і це додає впевненості у своїх силах. Звісно, не можна не враховувати, що такою манерою Вісенте керувався, тренуючи найкращих футболістів, «ґалактикосів». Те саме стосується й збірної Іспанії, за яку грають люди, яких не треба виховувати – вони вже виховані давно, ідеально підготовані технічно і тактично. Таких гравців необхідно лише коректно мотивувати, щоб вони цьому поєдинку віддали усі сили.

- В Україні, де погляди на футбол здебільшого сформовані ідеями Валерія Лобановського, прийнято вважати, щ усі молодіжні команди, дублюючий склад мають тренуватися за тією ж тактичною схемою, що й перша команда. В «Реалі» ці принципи теж витримуються?

- Ні. Усе залежить від клубної стратегії. Одні ставлять собі за мету готувати власний резерв, інші готують молодь для того, щоби її продавати і заробляти гроші. Два найяскравіших приклади – «Барселона» і «Реал». Каталонці, починаючи з дитячих академій, грають за однією системою, щоб найталановитіші вихованці з часом пробилися до основного складу. «Реал» своїх молодих гравців продає. Єдиної системи гри мадридці не мають, отже тренери дитячих і молодіжних команд мають більше свободи у виборі тактики. При цьому «Реал» за своїх вихованців заробляє справді непогані гроші. Хоча за останні роки ті гравці, які доросли до основного складу «Барселони», принесли їх більше прибутків, ніж «Реалові» продані ним футболісти.

Але врахуйте ще один нюанс. Звісно, то моя суб’єктивна думка, але граючи все життя за однією системою і не потрапляючи до основи першої команди, тобі буде важко адаптуватися до нової тактики. Зверніть увагу, що вихованців «Барселони» у європейських клубах майже немає. У «Реалі» готують універсалів, які здатні безболісно вписатися під різні ігрові моделі. Мені мадридський підхід імпонує більше.

- Тренуючи юнацьку й молодіжну команди «Карпат», ви мали повну свободу творчості?

- Головне завдання команд до 19-ти й 21-го року – у найкоротший термін підвести футболістів до основного складу. Такі вимоги стояли переді мною, те саме зараз виконують Андрій Тлумак і Роман Зуб. Свою роботу ці тренери координують зі мною. Ми узгоджуємо фізичні навантаження таким чином, щоб молоді футболісти якомога швидше адаптувалися до вимог першої команди.

- Окрім тренерів, у «Реалі» ви, здається, мали ще одного наставника – Роберта Просінечкі…

- З Робертом я був знайомий ще з тих часів, коли він виступав за заґребське «Динамо». Наша кадетська команда тренувалася на іншому полі, але ми час від часу перетиналися. Щоправда, то був нетривалий відрізок. Невдовзі Просінечкі перейшов до «Црвени Звезди». Я залишився і у 1991-му підписав контракт з основним складом. Моїм кумиром завжди був Звонімір Бобан, також подобалося, як грав Давор Шукер.

Вони теж свого часу виступали за «Динамо» і для мене було великою мотивацією стати такими, як ці легендарні гравці. Звісно, Бобан заслужив на велику повагу ще й через свою громадянську позицію, коли став на бік вболівальників у сутичці з поліцією під час матчу «Динамо» - «Црвена Звезда». То був сильний патріотичний вчинок. Але хто знає Звоніміра, той не дивувався, адже він – людина з сильним власним «я». До слова, з Бобаном досі підтримую дружні стосунки. Коли приїжджаю до Заґреба – неодмінно зустрічаємося, ідемо разом вечеряти. Звонімір нині бізнесмен і коментатор на телеканалі Sky Italia, де в статусі експерта аналізує матчі «Мілану».

- Хто з зірок, з якими у «Реалі» грали і тренувалися, вразив вас найбільше?

- Перейшовши у 1991-му до Мадрида, набрався таких вражень, що можу вважати себе надзвичайно багатою в духовному плані людиною. То було незабутніх п’ять років, під час яких я застав три покоління великих «ґалактикосів». Ще на ходу були четверо з представників Quinta del Buitre («п’ятірки Стервятника» - авт.). Еміліо Бутраґеньо, Мартін Васкес, Мануель Санчіс і Мічел – не вистачало лише Міґеля Пардеси, який уже перейшов у «Сараґосу». Крім них були Уґо Санчес, Ґіка Хаджі, Просінечкі. Ще недавно дивився на них по телевізору, як на щось захмарне. А тут – тренуюся на одному полі!

Взагалі, з такими людьми молодому хлопцеві важко працювати морально. Дивишся на цих людей, як на щось надзвичайне, в єдиноборства майже не йдеш. І хоч тренери закликали розслабитися, зробити це було складно. Наче й розумієш, що то шанс і треба гризти землю, але разом з тим уникаєш боротьби. Втім, то був великий досвід. Коли прийшло моє покоління (Рауль, Касільяс, Ґуті), то почував себе вже вільно.

Рауля Вальдано перевів з третьої команди відразу в першу. За «Реал В» він провів з нами лише один матч. Ми всі бачили, що Рауль – то великий талант. Інша річ, що хлопцеві вистачило футбольного інтелекту наданим шансом скористатися. Ввважаю Рауля прикладом того, як має себе вести футболіст-професіонал. То неймовірна самовіддача, дисципліна. В усіх починаннях – на полі, на тренуваннях, в харчуванні, на відпочинку. До їжі взагалі мали ставитися надзвичайно сумлінно. Нам з юних років внушили, що їсти потрібно лише те, що дає енергію для завтрашнього тренування. Про «макдональдси» мали забути категорично.

То був великий етап кар’єри, навіть не дивлячись на те, що зігравши вісім матчів, повноцінно в «Реалі» я так і не заграв. Понині підтримую дружні стосунки з Ґуті, гарно спілкуємося з віце-президентом мадридців Бутраґеньо. Фернандо Єрро взагалі був на нашому зі Сніжаною весіллі. Річ у тім, що у ті часи Фернандо був найкращим другом Просінечкі. Відповідно через Роберта близько познайомився з Єрро і я. Та багато друзів з того «Реалу» маю. Відомих для широкого загалу і не дуже.

- Вашу футбольну кар’єру поламала гра за молодіжну збірну Хорватії проти українців на київському стадіоні «Динамо» у 1995-му…

- Мабуть, вищі сили так вирішили. Йшла 13-та хвилина, отримав м’яч у середині поля, хотів когось з суперників обіграти, як шипи встрягли в траву, а корпус розвернувся в інший бік. Відчув, як хруснуло в коліні і впав на газон. То був початок кінця. Не виступав два з половиною роки, переніс три безуспішних операції. Сумно було, особливо спостерігаючи, що ті, з ким разом грав, зробили гарні кар’єри. Завжди думав, що міг виступати не гірше. Що мені залишалося? Сціпивши зуби, терпіти. І, може, нинішні тренерські амбіції, ця енергія – то наслідок того терпіння, бажання компенсувати те, чого не досяг у футболі, як гравець. Розумієте, важко змиритися з думкою, що недавно тебе називали одним з найталановитіших у Європі, а якась мить усі ці сподівання перекреслила.

Певен, без найрідніших для себе людей пережити те все, що сталося, було б дуже складно. Завжди поряд були батьки й брат. Також підтримувала Сніжана, з якою одружилися в 1996-му. Коли мій моральний стан був найгірший, коли робив операцію за операцією, кохана завжди була поряд. Сніжана перетерпіла всі ці муки зі мною, за що їй вдячний понині. Власне, родина – то моя фортеця. Усі мої починання – то для рідних і завдяки їм.

- Залікувавши коліно, ви розуміли, що мрії про «Реал» вже в минулому…

- …і перейшов до клубу «Заґреб», де мене розуміли і де поволі набирав форму. Коли виходив на поле, то відчував, що вже не такий швидкий, кмітливий, не такий відважний. Попервах це гнітило, але нині, пройшовши увесь цей шлях, можу сказати, що пишаюся собою, пишаюся тим, що проявив характер і ще шість років виступав на непоганому рівні. Японія, Бразилія, Китай, Україна – звісно, то далеко не «Реал» і попервах перелаштуватися морально було складно. Втім, розумів, що дорога життя не завжди встелена квітами. До перепадів треба готуватися завжди. Я ж не просто догравав, мучився чи забробляв гроші. Після травми провів кілька дійсно яскравих матчів, які продемонстрували, що повернувся я по-справжньому.

- Один з таких пригадую в складі «Карпат». Львів’яни перемогли 1:0 «Дніпро» Євгена Кучеревського, а єдиний гол забив Йовічевіч…

- О, цей матч справді особливий! Весь тиждень напередодні гри в мене боліло вухо. Я не тренувався і на прохання тренера Івана Ґолаца вийшов на заняття лише за добу до поєдинку. Ми дуже хотіли той матч виграти. Напередодні зустрічалися з Петром Димінським. «Ну, як?» - запитав мене Петро Петрович. «Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Можете спокійно дивитися гру».

- 1999-й – Японія, до- і післякарпатівський періоди – Китай. Туди люди їздили (та й їздять) догравати…

- Зважте, що про мене в Європі після тривалої паузи уже всі забули. То добре, що мене взяли в «Заґреб» і, нічого не вимагаючи, дали змогу потихеньку набирати форму. Запрошення від найавторитетнішого японського клубу «Йокоґама Марінос» отримав майже випадково. Ми грали на «Максимірі» дербі проти «Динамо». Японці приїхали подивитися на іншого гравця, а вийшло, що примітили мене. Причому перейти запропонували відразу після матчу. Для мене то була надзвичайно емоційна подія, адже зрозумів, що тривале відновлення не минуло дарма, мої старання помітили. Мені у Японії подобалося все: феноменальний стадіон, атмосфера, ставлення, фантастичні фінансові умови.

- Прижилися в Азії легко?

- На диво. Мабуть, знак гороскопу допоміг. Я – Стрілець, оптиміст, люблю знайомитися з іншими культурами і не боюся викликів. У футбол готовий був грати хоч на краю світу. Навіть мову китайську встиг вивчити. Був єдиним у місцевому чемпіонаті леґіонером, хто давав інтерв’ю без перекладача. Щоправда, забув уже. Поїхав би – довелося б вчити заново. Знання мов потребує практики в спілкуванні. А ось японської так і не засвоїв. Вона набагато складніша.

- У першій половині 2000-х до Китаю їздили також леґіонери з українських клубів…

- Знаєте, про що нещодавно дізнався? Грав якось мій «Шеньянь Дунцзінь» проти «Шеньян Лунен». Я в тій грі відкрив рахунок. Але матч завершився 1:1, у суперників відзначився високий світловолосий гравець. Так ось, зустрівшись місяць тому перед матчем з «Дніпром» з помічником Маркевича Сергієм Нагорняком, почув, що тим футболістом був він. Посміялися, коли виявили все це.

- Якщо переглянути список ваших клубів, то перед «Шеньянем» вказується французький «Мец». Однак в офіційних матчах цього клубу прізвища Йовічевіч не видно…

- Для мене це також загаднка. В тому плані, що приїхав до Франції, сподобався тренеру, той на мене розраховував, я вже тренувався разом з командою, однак в останню мить щось відбулося за моєю спиною і угода зірвалася.

- Кар’єру ви завершили невдовзі після того, як перейшли з «Карпат» у китайський «Зухай»…

- Мені всього 31 був, ще грати й грати. Але знову розірвав хрестоподібну зв’язку, вибув на півроку, а сил відновлюватися знову вже не мав. Я просто здався. Був психологічно розчавлений. З такою любов’ю до футболу віддати грі те, що хотілоося, не зміг. Вилікувавшись, склав з сім’єю план і вирішив інвестувати гроші у кілька лаундж-барів у Марбельї. Обрав для себе інший напрямок діяльності. Не менш важкий, бо змушений був, хоч і мав двох ділових партнерів, постійно знаходитися на місці, вирішувати усі нагальні питання.

З часом почав розуміти, що чогось мені не вистачає. «Чогось» - то футболу. Мабуть, це теж вартувало пережити, набратися інших емоцій. Роки через три занять бізнесом зрозумів, що хочу повернутися туди, чому присвятив усе життя. Пройшов ліцензування і взяв ту команду, яка була. Тренував хлопців 1998 року народження у Марбельї. Ця команда до мого приходу займала останнє місце, програвала усім по 11:0 і 12:0. І ось всього через рік ми стали чемпіонами. Для мене то був поштовх і після нього вирушив до Заґреба, де проходив курси для отримання тренерських дипломів.

- У 2010-му ви повернулися до «Карпат». Але не на посаду тренера…

- Петро Петрович запропонував стати трансферним директором. Для мене ця пропозиція стала несподіванкою, але вирішив спробувати. Розраховував найперше на ті контакти, які мав у Європі. Завдяки тим людям, з якими був знайомий, запрошувати портібних «Карпатам» футболістів було простіше.

- Коли ви прийшли, львів’яни були на підйомі, вдруге вийшли до Ліги Європи. У вас був налагоджений контакт з наставником команди Олегом Кононовим?

- Кандидатури усіх футболістів, яких я привіз, були узгоджені з наставником особисто. Жодної самодіяльності у моїй роботі не було. Я привіз Кононову чотирьох футболістів. Лукас і Борха Ґомес принесли користь «Карпатам», а потім наш клуб їх продав і непогано заробив. Ґреґор Балажіц грає у Львові понині. Єдиний мій прокол – Крістобаль, якому шансу проявити себе, на мій погляд, не дали. Хоча напередодні був певен, що серед цих чотирьох найменше часу для адаптації знадобиться саме Крістобалеві. Він до «Карпат» виступав у «Вільяреалі», входив до основної обойми, регулярно грав у офіційних матчах, зокрема в Лізі чемпіонів. Втім, на ділі все виявилося інакше.

- На ваш погляд, чому ті «Карпати», так стрімко злетівши, так само болісно впали?

- Великим шоком для команди стала поразка в кваліфікації Ліги Європи від грецького ПАОКа. Для колективу з тими амбіціями то був дошкульний удар. Що було в середині команди достеменно сказати не можу, однак вочевидь не змогли влитися в колектив іноземні новачки. Вони не пізнали атмосфери, специфіки українського футболу, менталітету людей.

- Самсон Ґодвін в інтерв’ю UA-Футболу саме на проблеми новачків з адаптацією й вказував…

- Мабуть, то була одна з основних причин. Але не дарма кажуть, що все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Керівництво тоді повірило в команду і, намагаючись підсилити її склад, вірило навіть у вихід до Ліги чемпіонів. Однак через іноземців, які не змогли вчасно адаптуватися, євросезон, який міг стати тріумфальним, завершитвся достроково. Що ж, той гіркий досвід довів нас до нинішньої стратегії, згідно якої команда комплектується власними виконавцями. Цей напрям дешевший і безпечніший.

- Інша річ, що відомий своєю емоційністю власник клубу після ще однієї такої поразки, як від запорізького «Металурга», може не дати завершити те, що розпочали….

- Кожен тренер свідомий того, що його робота – тимчасова. Наставник – то пасажир в громадському транспорті. Після кожної наступної зупинки треба бути готовим до виходу. Я намагаюся добитися, щоб команда демонструвала бажання, самовіддачу, методику праці. Також важливо знати, чого ми прагнемо і щоб було видно, чи команда прогресує. Якщо якість гри покращиться, то довіра до тренерського штабу виросте. Втім, у разі, коли відчую, що у мене щось не виходить, зійду зі шляху сам, не дочікуючись, поки мене попросять піти.

- Час показує, що успіху досягали ті тренери «Карпат», які працювали з командою бодай три роки. Мова про Ернеста Юста, Мирона Маркевича, Олега Кононова…

- Сподіваюся, я зможу затриматися на такий термін. Це моя мрія. Конову у перший рік роботи у Львові теж вдавалося далеко не все. Але керівництво проявило терпіння і ця довіра окупилася. Бо за короткий відрізок часу досягти чогось складно. Не дарма навіть найавторитетніші тренери на кшталт Жозе Моурінью просять у власників для досягнення результату два роки. Перший рік у роботі наставника часто буває «транзитним», перехідним, футболісти пристосовуються до нових вимог, умов тренування й гри. Цей процес часто буває надзвичайно болісним. Ось читаю інтерв’ю новачка «Атлетіко» Антуана Ґрізманна. Людина просить час на адаптацію. Те саме відбувається в «Реалі» з Хамесом. А ви ж знаєте трансферну вартість цих футболістів. Тим не менш, грати відразу не здатні навіть такі майстри.

- «Через сезон-два «Карпати» зможуть поборотися за єврокубки» - то слова Дениса Кожанова. Згодні з ними?

- Причому Денис сказав, що за п’яте-шосте місце через рік-два «Карпати» зможуть боротися навіть цим складом. І я з ним згоден. Але, сподіваюся, з часом ми підсилимо окремі проблемні позиції і станемо сильнішими. Крім того, не треба забувати, що на повну команда працює лише в процесі конкуренції.

- Можна сказати, що двигун команди – то Кожанов і Ксьонз?

- Для мене двигун - то весь тренерський штаб, лікарі, масажисти, а не лише ті одинадцять, хто виходить на поле. Двигун – то лава запасних, яка опротестовує кожне суперечливе рішення арбітра і захищає тренера, коли про нього негарно висловлюється хтось із суперників. Усі ми – єдиний організм. Поділу на основних і запасних у нас немає. Є люди, які грають менше й більше. Але всі вони для мене важливі.

- А ще для вас, судячи з відомого відео, важливі фанати «Карпат»…

- Колись я сам був фанатом. Коли був молодий, щогри ходив на сектор і підтримував заґребське «Динамо». Я знаю, що відчувають ультрас. Для того зокрема торік провів у секторі фанатів «Карпат» поєдинок з «Дніпром». Разом стрибали і «заряджали». Тоді почув і засвоїв для себе, чого хочуть ультрас від команди. Без фанатів «Карпати» - як сад без квітки. Вони нам дають емоції, енергію, завдяки вболівальникам ми підвищуємо власні можливості відсотків на 30 щоматчу.

- Бачу, що психологічні, ментальні моменти у вашій роботі відіграють одну з ключових ролей…

- Бо це й є футбол. Футбол – то життя. Для того ми й контактуємо з пресою, щоб наші прихильники нас розуміли. Вживу зі всіми не поспілкуєшся, тому основним джерелом контакту мають бути ЗМІ. Люди мають знати про наші почуття і відчуття, мають розуміти, чого ми хочемо.

- Лобановський у роки розквіту команди київського «Динамо» велику увагу приділяв особистому життю футболістів, цікавився здоров’ям, побутовими буднями їхніх сімей…

- Ми намагаємося час від часу збиратися разом – з дружинами, дітьми. Смажимо шашлики, жартуємо, запитую, кому потрібна моя допомога. Власне, у такій неформальній атмосфері я й роблю для себе висновки, хто й чим живе. Цей контакт дуже важливий, адже потім, коли на емоціях починаєш людину критикувати, вона це сприймає спокійніше. Бо бачить у тренері таку ж людину і не тримає в душі зла.

- Для вас особисто сім’я – то найголовніше в житті?

- Так. Моя сім’я – то чиста енергія. То вектор, який веде мене уперед. Без дружини й дітей я б у житті не досяг нічого. Ми з Сніжаною разом уже 17 років, з того часу як ми познайомилися й понині вона залишається жінкою моєї мрії. Сніжана жіночна, справжня в усіх розуміннях. Для нас вона мама, дружина, друг і навіть психолог. 16-річний Філіп народився в Хорватії, 13-річний Маркос – в Іспанії. Сини у мене теж грають у футбол, за «Карпати» своїх вікових категорій. Українського громадянства не мають, але мовою володіють прекрасно, ліпше, ніж я. А як гарно Філіп з Маркосом декламують українські вірші, зокрема на слова Лесі Українки і Тараса Шевченка! Таке враження, що вони тут народилися. Я цим дуже пишаюся.

- Ви нічого не вивчили?

- Тільки пісні «Океану Ельзи» знаю. То один з моїх улюблених гуртів. Ми часто запускаємо їхні пісні перед тренуваннями.

- Революція гідності, війна на сході країни – ці події змусили поїхати з України багатьох іноземців. Ви залишилися…

- Звісно, ситуація страшна і ми постійно спілкуємося про те, що відбувається. Подивимося, що буде далі. В юності пережив війну на батьківщині. Мене це тривожить, бо за схожим сценарієм розгорталися події в колишній Югославії. Коли бойові дії розпочиналися, ми ще були у Хорватії, але потім виїхали до Іспанії. Потім впродовж семи років не могли відвідати бабусів і дідусів, які жили в Чорногорії, куди хорватів не пускали. Та навіть із Сніжаною (вона з чорногорського міста Цетінє), з якою почали зустрічатися ще до війни, через це ембарґо і закритих кордонів не бачилися близько семи років. Все ж сподіваюся, що до такого кровопролиття як у нас в Україні не дійде. Футбольний чемпіонат, щоправда, тоді проводився, але люди гинули. Сподіваюся, що це перемир’я, яке зараз оголошене, таки до чогось приведе і Бог дасть Україні миру.