Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну ᐉ UA-Футбол
Украинская Премьер-Лига (УПЛ)
Вернидуб-старший розповів, чому перейшов з чемпіонського Дніпра в друголігове Прикарпаття та чому не затримався в Німеччині
Прем'єр-Ліга Таблиця Матчі Новини Команди Бомбардири Асистенти Гол+пас Відвідуваність ТВ

Іван Вербицький
18.12.2014
четвер
10:20
Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну
Рейтинг публикации
Вернидуб-старший розповів, чому перейшов з чемпіонського Дніпра в друголігове Прикарпаття та чому не затримався в Німеччині

Приблизно по 30 матчів у середньому за сезон. І так впрододовж 17-ти років, у другій, першій і вищій союзних, елітних українській і російській лігах. Крім того, в кар’єрі нинішнього наставника "Зорі" є досвід виступів у другій Бундеслізі. Юрій Вернидуб не забивав божевільних голів, але тренери цінували його за надзвичайну працьовитість, за футбольний інтелект й ігрову дисципліну. У другій частині інтерв’ю UA-Футболу Вернидуб-старший розповів, чому перейшов з чемпіонського "Дніпра" в друголігове "Прикарпаття", як став легендою в Запоріжжі, чому не затримався в Німеччині і що завадило "Зеніту" виграти чемпіонство наприкінці 90-х.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю – "Після матчу в Роттердамі вистачало сліз і навіть істерик"

- Юрію Миколайовичу, у великому футболі ви з’явилися в 17-річному віці, з перших матчів будучи не резервістом, а основним гравцем житомирського "Спартака". Відтоді, з далекого 1983-го, постійно залишаєтеся в обоймі. За ці 30 з лишком років футбол ще не втомив?

- Боже збав. Футбол – то моя улюблена робота, моє життя. Навпаки, не уявляю себе поза футболом. З жахом уявляю, чи зміг би пережити відлучення від улюбленої справи. Та й почивати на лаврах у нашому виді спорту складно. Коли був гравцем, постійно намагався щось виграти, чогось досягнути. Нині жадаю розвиватися як тренер, хочу розвиватися, їздити, дивитися, читати, а не працювати на старому багажі.

В принципі, сьогодні інформації достатньо. Головне, своєчасно її отримувати, вміло користуватися, аналізувати, відрізняючи зерно від полови. Поступово, повільно, але виробляю власну стратегію, бачення гри. Копіювати когось вважаю неправильним. У роботі тренера має бути присутньою власна думка і власні наміри. Також не варто забувати, що те, що виходить з однією командою, для іншої може виявитися непридатним. З вміннями виконавців теж треба рахуватися. Вважаю, що в "Зорі" наш тренерський штаб напрям роботи, спрямування тренувального процесу обрав правильно. Може, тому нам наразі виходить усе. Не буду гнівити Бога – іноді й щастить. Але спрацьовують і награні схеми. Ці складові в сукупності дозволили нам досягти того, чого вже досягли.

- Коли школярем потрапили поміж дядьків із житомирського "Спартака", відчували хвилювання чи страх?

- Звісно, хвилювався. Школу мені мій перший тренер Олександр Горєлов дав хорошу, за що йому вдячний понині. На жаль, Олександра Олексійовича вже рік як нема з нами, але я пам’ятатиму його завжди. Може, не правильно казати, що перший тренер зробив з мене людину, бо для цього є мама й тато, але для футболу мене сформував саме Горєлов.

Втім, дитячий футбол – одне, а майстрівський рівень – зовсім інше. Українська зона другої ліги тоді була надзвичайно сильною. Тим, що заграв так рано, завдячую найперше нормі регламенту, яка зобов’язувала кожен друголіговий колектив використовувати по два молодих футболісти в домашніх матчах і по одному у виїзних. Власне, виконуючи цей пункт, тренер ставив мене постійно, як удома, так і на виїзді. Взагалі, від наставника на старті кар’єри залежить чимало. Мені пощастило, що "Спартак" тоді тренував Валерій Стародубов. Валерій Андрійович мені довіряв і тим самим надав мені поштовх для подальшого прогресу. Після Житомира не губився більше ніде, зокрема й тоді, коли в час військової служби опинився у Львові і виступав за "СКА-Карпати".

На мій погляд, аби утвердитися в будь-якому роді діяльності, треба любити свою справу. Тоді жодні труднощі не зведуть на манівці. Бо в разі, якщо будеш погано працювати, не допоможе ні тренер, ні партнери за командою. До слова, у нас у "Спартаку" вистачало досвідчених гравців. Не дивлячись на те, що був у команді наймолодшим, до мене ставилися прихильно. Бо бачили, що я стараюся. Повірте, жоден футболіст, навіть якщо він найавторитетніший, не стане проявляти зверхності у ставленні до юнака, який працює з бажанням і бажає потрапити до основи. Ображають зазвичай тих, кого прийнято називати "мажорами". Таких не любить ніхто. Покажеш себе зверхнім, зарозумілим чи невихованим, недопрацюєш на тренуванні – вважай, що будуть ганяти. Зрештою, роботяг поважають у будь-якій професії.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 1

- У зрілому віці вболівальники пам’ятають вас як грамотного ліберо. На цій позиції вас використовував ще Стародубов?

- Ні. У Житомирі я грав на фланзі півоборони. А потім де тільки не грав. Найулюбленішим місцем на полі вважав опорну зону. На цій позиції грають "робочі конячки", люди, які виконують великий об’єм роботи, багато відбирають і працюють над розвитком атаки. Щоб грати в цьому амплуа, треба бути гравцем всесторонньо розвиненим. Мені завжди імпонувало, як грає на місці опорного хава француз Дідьє Дешам. На полі він був наче й непомітним, але об’єм роботи виконував колосальний.

Задоволення отримував й від гри в центрі оборони, де постійно почав грати, виступаючи за "Зеніт". Точніше, в першому сезоні Анатолій Бишовець ставив мене ще в опорній зоні, а потім перевів у центр оборони. То були мої амплуа. На краї мені було складно, адже впродовж кар’єри не відзначався особливими швидкісними даними. 30 метрів бігав за 4,1 секунди – результат не видатний. На мій погляд, на фланзі мають грати футболісти, які вибігають 30-метрівку з чотирьох секунд. Крім того, крайки мають бути технічними. Я ж видатним дріблером не був. А ось віддати довгу чи середню передачу, попрацювати у відборі вдавалося непогано.

- Нехай і недовго, але ви були в чемпіонському "Дніпрі" зразка 1988 року…

- Зовсім недовго. З першолігового нікопольського "Колоса" мене забрали саме після здобуття "Дніпром" чемпіонства. Пройшов під керівництвом Євгена Кучеревського збори і зрозумів, що шансів пробитися до складу не маю. А грати в дублі мені не хотілося. На той час я вже був одружений, у жовтні 1987-го дружина Леся подарувала сина Віталіка. Відповідно виникла потреба отримати квартиру. Житло мені запропонували в Івано-Франківську, запросивши в друголігове "Прикарпаття". Грали ми непогано. За сезон проводив близько 50-ти матчів. Тоді ж у другій лізі 26 команд виступало.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 2

Нікопольський "Колос". 1987-й рік. Юрій Вернидуб сидить другим справа

- У ході сезону-1989 ви перебралися з "Прикарпаття" до першолігового на той час запорізького "Металурга"…

- Й вийшло, що вкорінився в Запоріжжі надовго. Саме там наша з дружиною квартира, туди приїжджаю, коли розпочинається відпустка. В поточному ж сезоні "Зоря" й узагалі тимчасово перебралася у Запоріжжя, тому можна сказати, що працюю вдома. Тоді ж, у 1989-му, робив крок вперед, повертався до першої ліги.

- З того часу розпочалася ваша тривала співпраця з тренером Ігорем Надеїним. П’ять років у "Металурзі", два – в іншому запорізькому клубі "Торпедо"…

- З Ігорем Олександровичем я познайомився саме тоді, коли перебував у "Дніпрі". Надеїн тоді тренував дублюючий склад дніпрян. У Запоріжжя цей тренер перебрався разом з колишнім керівником "Дніпра" Геннадієм Жиздиком. Тоді Надеїн згадав про мене, а заодно запросив й інших колишніх дніпрян – Сергія Башкірова, Олега Тарана, Антона Шоха, Васю Сторчака, Сашу Сорокалета, Вітю Скрипника. Команда у нас підібралася дуже сильна і закономірно, що у 1990-му "Металург", посівши третє місце у першій лізі, добився права вперше в історії зіграти в елітному дивізіоні чемпіонату СССР.

- У першому ж матчі того чемпіонату "Металург" створив сенсацію, перемігши 2:1 московський "Спартак"…

- Я того матчу не дограв, здається, через травму. Але, звісно, той поєдинок запам’ятався на усе життя. Ми поступалися 0:1, а потім в кінцівці зустрічі забили двічі. Так само пам’ятним був і матч проти київського "Динамо" в тому ж 1991-му. Надзвичайно емоційний матч, з бійкою. Оборонець киян Ахрік Цвейба тоді нам божевільний м’яч з 35-ти метрів забив. Ми ж відповіли двома і перемогли. "Дніпро" ми тоді теж вдома перемогли, я у тому поєдинку відкрив рахунок. Під гарячу руку нам тоді потрапило чимало суперників.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 3

Запорізький "Металург" зразка 1991-го року

- Саме тому "Металург" вважався одним із фаворитів першого чемпіонату України. Сподівання не виправдалися – команда у своїй підгрупі фінішувала лише п’ятою…

- Думаю, футболістам після радянської вищої ліги було важко зосередитися на новому турнірі, в якому виступали навіть колишні друголігові колективи. Недооцінка суперників свою роль теж відіграла. Кожен гравець шукав варіанти працевлаштування. Власне, потихеньку ми й розбіглися. Паша Шкапенко опинився в "Динамо", Толік Мущинка переїхав до Німеччини і живе там понині. Туди ж виїхав Олег Головань. Я теж у 1993-му перейшов у команду другої Бундесліги "Хемнітцер".

- Там ви надовго не затрималися…

- Не скажу, що виблискував там, однак грав доволі непогано. "За "Хемнітцер" ми разом з Петром Нойштедтером виступали, котрого знав ще по "Дніпрі", а в Німеччині познайомилися ближче. То був непоганий період в моїй гравецькій біографії. Подивився, що таке Європа, як там живуть люди. Міг і залишитися, мав запрошення з Франкфурта. Однак вирішив повернутися.

- Чому?

- Характер у мене такий. На Батьківщину потягнуло. Пізніше міг залишитися в Санкт-Петербурзі, але теж вирішив, що час повертатися додому. Притримуюся такої думки, що людина має жити в тій країні, в якій вона народилася і де знаходяться всі її родичі. Тим паче, що батьки мої, слава Богу, живі-здорові. Ось договоримо з вами, сяду в машину і поїду до Житомира, до мами і тата. Я не та людина, котра може взяти і змінити країну. Мабуть, так мене виховали батьки.

- З Німеччини ви повернулися в Запоріжжя. Знову до Надеїна, але тепер уже в "Торпедо". У сезоні-1995/1996 на вашому рахунку було цілих десять голів…

- Навіть одинадцять, якщо з урахуванням Кубка. Просто я пенальті бив. Не з позначки, здається, відзначився лише раз чи двічі. Відразу обмовлюся, що особистої статистики ніколи не вів. Цим у мене дружина звикла займатися.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 4

"Хемнітцер" в сезоні-1993/94. Юрій Вернидуб другий зліва у верхньому ряду

- Останок своєї кар’єри ви провели у "Зеніті", де здобули єдиний для себе титул…

- Перемогли у фіналі Кубка Росії-1999 московське "Динамо". Для "Зеніту" то було вагоме досягнення, адже до нас пітерці не могли виграти кубка 55 років. То за умови, що зірок у нашому складі не було. Та й призерами могли у 1998-му стати. Ми ж після першого кола лідирували, випереджаючи "Спартак" на два очки. Однак потім Анатолій Бишовець вирішив прийняти збірну Росії, а без Анатолія Федоровича втримати позицій команда не змогла.

- У "Зеніт" вас особисто Бишовець запрошував?

- Мене туди порекомендував Леонід Колтун, котрий був помічником Анатолія Федоровича.

- Мабуть, найбільше з пітерського періоду відклалися в пам’яті дербі зі "Спартаком"?

- Зі "Спартаком" і з усіми московськими командами. Для Пітера перемогти Москву принципово. Отже налаштування на ці матчі особливе. Стадіон "Петровський" завжди заповнений, атмосфера божевільна. Вболівають там надзвичайно емоційно. У 1999-му навіть забив "Спартакові". Пробив зі штрафного і м’яч, зрикошетивши, влетів у ворота Олександра Філімонова. Взагалі, штрафні пробивати я любив. Бив зазвичай не на техніку, а на силу. Схожим ударом, скажімо, вразив ворота "Карпат" у 1996-му. До речі, то якраз був один з тих м’ячів, які я в тому сезоні забив не з пенальті.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 5

"Зеніт" з виграним Кубком Росії

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 6

- Гравецьку кар’єру у 2000-му році завершили з власної волі?

- Не дивлячись на те, що в "Зеніті" опинився у 31-річному віці, то були одні з найліпших в кар’єрі сезонів. Відіграв три повноцінних чемпіонати, розпочав четвертий. Але далі завадили виступати травми. Повернувся назад у Запоріжжя. Думав, підлікуюся і ще пограю. Однак травмувався ще раз і мусив закінчувати. Мушу подякувати Миронові Маркевичу, котрий очолював "Металург" у сезоні-2000/2001. То він запропонував мені стати своїм помічником.

- Хоч ви вже й казали, що намагаєтеся бути не схожим на жодного зі своїх колег, однак чийсь напрям у тренерській діяльності отримати мусили…

- Ось той же Маркевич його й вказав. Значний відбиток на моїй тренерській діяльності залишили Олег Таран, з яким працював на зорі кар’єри в "Металурзі". Чимало корисного почерпнув й за ті півроку, впродовж яких у Запоріжжі працював Михайло Фоменко. Позитивним був і досвід співпраці з Валерієм Яремченком у сезоні-2004/2005. Власне, моє тренерське кредо формувалося поступово, ще з тих часів, як грав під керівництвом Стародубова і Надеїна, котрі формували мій футбольний світогляд. А позитив намагався шукати у співпраці з кожним із тренерів. Наприклад, з хорватом Іваном Каталінічем чи білорусом Анатолієм Юревичем, якому допомагав у тандемі з Олегом Кононовим. Тривала робота помічником наставника принесла чимало користі.

- З "Металургом" у другій половині 2000-х встигли попрацювати навіть видатні баскетбольний і гандбольний тренери – Юрій Велігура і Леонід Ратнер…

- То вже було за президентства Ігоря Дворецького. Дійсно, Велігуру й Ратнера до нас на базу привозили, але головними в "Металурзі" вони не були ніколи. Зізнаюся, теж спершу ставився до пропозицій Дворецького, щоб поспілкуватися з цими фахівцями, скептично. "Баскетбол, гандбол – що в них спільного з футболом?" - запитував. Втім, керівник наполіг і ми почали спілкуватися. Тоді й зрозумів, наскільки помилявся. Приміром, з баскетболу почерпнув чимало корисних речей в контексті виставляння при стандартних положеннях блоку. Коли окремі баскетбольні елементи перекласти на футбольну основу, то можна отримати чимало користі. Пізніше я телефонував Велігурі навіть сам. Зустрічався з ним, переймав деталі.

Те саме стосується й Ратнера. Леонід Анатолійович – то ж гандбольна легенда, він вигравав зі збірною України олімпійські медалі. Шаблони швидких гандбольних атак сміливо можна переносити на футбольне поле. Різниця полягає лишень у тому, що ми граємо ногами, а гандболісти руками. Але схожі схеми швидких переходів з оборони в атаку можна використовувати в обох видах спорту. То позитивний досвід, яким не варто нехтувати. Раніше ж ніхто не сміявся з Анатолія Тарасова, котрий після багатьох років тренерської роботи у хокеї очолив футбольне ЦСКА. Всеволод Бобров й узагалі тренував і футбольні, і хокейні команди. І грав у те й інше. Вважаю, що усі ігрові види спорту, може, крім волейболу, де є своя специфіка, споріднені. Дуже корисно, гадаю, нам, футбольним тренерам, спостерігати й за футзалом.

- До слова, у "Дніпрі" ви перетиналися із найлегендарнішим футзалістом 20-го сторіччя Костянтином Єременком…

- З ним й із Ігорем Москвичовим, котрий тривалий час був одним із найсильніших футзалістів України. Талановиті хлопці були, може, й у великому футболі проявили б себе.

- Згадуваний вами Ігор Дворецький має у футбольному середовищі неоднозначну репутацію…

- Специфічна людина. Але якщо його діяльність проаналізувати, то дійдемо висновку, що від цього керівника "Металург" мав чимало користі. Дворецький – максималіст і в його випадку то позитивна риса й вада одночасно. З одного боку, стільки молодих футболістів, як при Дворецькому, в Запоріжжі не з’являлося ніколи. То в той період, коли я допомагав тренувати "Металург" Анатолієві Чанцеву. Відразу десятеро хлопців перейшли у клуби амбіційніші і зуміли себе там зарекомендувати. Також потрібно згадати, що до приходу Дворецького "Металург" мав у розпорядженні одне тренувальне поле. Коли ж клуб був виставлений на продаж, полів було вже п’ять – чотири натуральних і одне синтетичне. Вихованці академії "Металурга" до Дворецького тренувалися на тирсі і гаревому полі, а при ньому для дітей було збудовано три "поляни" з синтетичним покриттям.

Тому схильний вважати, що Дворецький після себе залишив вагомий слід найперше в плані будівництва футбольної інфраструктури. Якби цей керівник ще й навчився правильно з тренерами спілкуватися, йому б не було ціни. Роман Григорчук, безперечно, хороший спеціаліст, але в "Металурзі" при Дворецькому він витримав лише півроку. І таких прикладів багато. Втім, не думаю, що у спогадах тих, хто співпрацював з Дворецьким, залишився виключно негатив. Користь можна знаходити навіть за найважчих умов.

Юрій Вернидуб: Я не та людина, котра може взяти і змінити країну - изображение 7

- Видно, що запорізький футбол і все, що з ним пов’язано, не залишає вас байдужим…

- Так не забувайте, скільки я грав за "Металург" і був у його тренерському штабі. То раз. Друге – я ж живу в Запоріжжі з 1989-го. 25 років – то більше половини з того, що я прожив. У цьому місті ми побудували будинок, де живемо разом з дружиною Лесею. Це місто давно стало для мене рідним. Та воно й було рідним, адже це батьківщина батька, котрий народився у Вільнянському районі Запорізької області, тут поховані мої дідусь з бабусею.

Обидва сини – 27-річний Віталій і 20-річний Микола – мають квартири теж у Запоріжжі. Вважаю, що дітей ми виховали гарно. Точніше, виховала дружина, бо я був у постійних роз’їздах і вдосталь часу дітям приділяти не міг. 10 січня буде 28 років, як ми з Лесею разом. Ще в Житомирі познайомилися, тоді майбутня дружина приходила на стадіон і дивилася, як я граю. Тендітна жінка, яка тягне на собі таку важку ношу. Леся, як дружина декабриста – підтримує мене в усіх починаннях. Власне, з такими тилами й почуваю себе комфортно, маю змогу віддаватися справі сповна.

Читайте найцікавіші новини футболу в Telegram, Facebook і Viber
Підписуйтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 1
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Коментарі (8)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Увійти
ИванИванович
Вернидуб-это рабочая лошадка и как игрок и как тренер.Ещё когда играл в "Металлурге" ,это был хозяин опорной зоны,не броский,а надёжный цепкий игрок.Очень плохо,что в Запорожье не ценят свои кадры.Если собрать всех своих игровых и тренерских самородков с "Металлургом"считались-бы все наши гранды с легионерами
Ответить
+2
0
olexadovbusch (Івано-Франківськ)
"...Житло мені запропонували в Івано-Франківську, запросивши в друголігове "Прикарпаття". Грали ми непогано. За сезон проводив близько 50-ти матчів. Тоді ж у другій лізі 26 команд виступало..."
Пам'ятаємо, дякуємо - добра була команда, як і вся українська зона №6 (причому, без Адріан і Жаж)... Може колись доживемо до такого рівня футболу в Україні...
Ответить
+2
0
Юрий Горобец
а в Никополе всегда была супер команда! Неправда ли Юра! только какие звёзды там не играли
Ответить
0
0
Юрий Горобец
респект и уважение! молодец! удачи!
Ответить
+2
0
Бывалый_ (Запорожье)
Отличный мужик!
От Запорожья - большой респект! Спасибо!
Ответить
+4
0
max_skif (Луганск)
Классное интервью прочитал с большим удовольствием обе части. Вообще очень приятно всегда слышать и читать интервью Вернидуба - человек искрений и без лукавства. Если он ошибся то не петушиться а честно признает свою ошибку, при этом всегда за своих играков горой стоит, молодец одним словом. С таким трудолюбием и тренерской мыслью он должен многого достичь.
Ответить
+8
0
24sa11go (Винница)
Навіть не знав що він "сусід" з житомира:)
Ответить
+9
0
вручий (Светловодск-Киев)
Удачи тебе земляк.!!!
Ответить
+11
0
 

© UA-Футбол 2002-2018.
Всі права на матеріали, що знаходяться на сайті www.ua-football.com охороняються відповідно до законодавства України.
Матеріали сайту призначені для осіб старше 18 років (18 +).
Пишіть нам: [email protected]


Продовжуючи переглядати www.ua-football.com, ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Согласен