Свято на селі, або Чому приїзд фанатів у футбольну глибинку спричинив масову істерію

Минулої суботи український футбол немов перенісся в часі у буремні 90-ті. Чи на початок 2000-х у ліпшому разі. Навіть не у футбольному сенсі, хоча таке враження з огляду на перемоги «Миколаєва» над «Металістом» і «Зірки» над «Карпатами» теж могло скластися. Такі результати – то якраз позитив. Вони свідчать, що футбол у нижчих ешелонах радше живий.

Втім, у цьому матеріалі мова піде про навколофутбольні явища і їхнє сприйняття мешканцями футбольних глибинок. Парадокс, але після суботніх поєдинків 1/16 фіналу Кубка України в пресі обговорюються не стільки результати найсенсаційніших з точки зору результату протистоянь у Кіровограді і Миколаєві, скільки ті події, які супроводжували матч. Річ у тім, що в обох містах свій звірячий оскал, приховавши злочинний бренд «Беркута» під абревіатуру РМГБОП, проявили так звані правоохоронці. Знову трохи призабуті з часів Революції Гідності жорстокі побиття, коли троє-четверо спецпризначенців кидаються молотити лежачого фаната. Знову повне нехтування основами принципу професії – охороняти порядок. Знову це поняття підмінене демонстрацією грубої сили. Знову так звані стюарти заважають журналістам фіксувати діяння міліціянтів на телекамери.

Матч у Кіровограді мені пощастило переглянути вживу. Матч і все, що йому передувало. А почалося все з фанатського маршу. Його фанати обох команд у супроводі органів МВС, які перекривали проїжджу частину, провели центральною вулицею міста – від ріки Інгул, через площу Героїв Майдану і до стадіону «Зірка».

Хода відбулася без жодних ексцесів. Кіровоградська молодь сприймала все, що відбувається, виключно схвально, часто знімаючи акцію на телефон і підтягуючи окремі, присвячені державі-агресору і її кремлівському карликові заряди. Зате люди старшого віку обурювалися. «Шо нє відішь, львовянє прієхалі, сваі парядкі здєсь устанавлівают» - обурюються бабусі, виглядаючи з-за рогу будинку.

Відео автора

Зауважу, що під час ходи не було нічого надзвичайного, кількість піротехніки мінімальна. Особливо якщо порівнювати цей марш із львівськими, київськими чи дніпропетровськими аналогами.

Зрештою, на стадіон фанати добралися без пригод. Вже там, на трибунах львів’яни виглядали навдивовижу кволими. Вочевидь згубно вплинуло сонце, яке розморило людей після виснажливої дороги. Кіровоградські ультрас навпаки були дуже галасливими. Обидва сектори. Річ у тім, що за «Зірку» незалежно одне від одного фанатіють два угрупування. Одне використовує нині клубні жовто-червоні кольори, інше їх не визнає, називаючи рідну команду «жовто-зеленою». Так люди й співіснують, займаючи сусідні сектори, але не звертаючи одне на одного уваги. При цьому під час ходи з львів’янами ті й інші крокували вулицями міста пліч-о-пліч.

Перший шквал обурення на центральних трибунах викликали запалені львівськими фанатами в ту мить, як Амбросій Чачуа відкрив рахунок у матчі, фаєри і «димовухи». «Випустіл би на ніх рєбят міліціонєров, пусть би нємного повоспітивалі палкамі. Как такоє можно допускать?» - обурюється в ложі преси дядько старших років.

А правоохоронцям нашим багато не треба. Під час серії пенальті вони втілили мрії дідуся в життя. Річ у тім, що близько десятка львів’ян з початком серії пенальті вискочили на бігові доріжки. В оточенні стюартів далі не бігли, залишалися поряд із сектором. Усе, мабуть, так і закінчилося б, якби «на допомогу не прийшли правоохоронці – пузаті «фурашечники» з кийками мали не допускати фанатів з бігових доріжок на поле, а спортивної статури спецпризначенці з РМГБОП чомусь почали оточувати сектор згори. З ними то й львів’яни і зчепилися. Після того, як ті, що вже нині не «Беркут», скрутили одного із галичан і збиралися повести того до виходу, зав’язалася бійка. Львів’яни свого віддавати не хотіли, міліціянти пустили в хід кийки. Фанати почали захищатися з допомогою вирваних пластикових сидінь.

Їхні кіровоградські колеги, котрі після нереалізованого Муртазом Даушвілі останнього пенальті вибігли на поле і підкидали на руках героя зустрічі, воротаря Павла Поштаренка, помітивши на трибунах хаос, побігли на підмогу. Спільними зусиллями львів’янам і кіровоградцям вдалося своїх людей з міліцейських лап повідбивати. Деякі з них постраждали, під час сутичок спіткнувшись. Лежачих наша міліція б’є залюбки.

Кілька фотокорів, знаходячись поряд, усе це дійство знимкували. Але не дивуйтеся, що якісних знімків цього свавілля практично немає. «Стюарти, аби завадити нам, почали поливати камери зі шланга водою, - розповідав один із колег. – Ми обурювалися, але вони почали вимагати, щоб ми не фотографували, а вже сфотографоване стерли. Прийшлося змиритися. Півтора року після Майдану минуло, а не змінилося нічого».

З підлабузницькою сутністю охоронців стадіону «Зірка» перед матчем довелося зіткнутися й мені. То коли, зайшовши через центральний вхід, шукав прес-центр, щоб взяти там склади команд. Піднявшись не за адресою, зустрів людину в червоній футболці з емблемою «Зірки». Дізнавшись у чоловіка, куди треба йти і подякувавши йому, несподівано почув грубий закид з порога: «Єслі нє знаєш, куда ідті, то спрасі мєня. Нє абєзатєльна із-за такіх мєлочєй бєспакоіть дірєктора клуба». Директор після такого улесливого спічу навіть сам трохи знітився, тихо промовив: «Та нічого страшного».

Після матчу ще був переїзд із Кіровограду до Знам’янки. Річ у тім, що в обласному центрі прямого потяга до Львова немає взагалі. Квитки ж на два київських поїзди були розкуплені ще задовго. Ось і змушений був 45 кілометрів між містами долати в «білому автобусові мерседесові спринтерові», якому присвятив пісню гурт «Перкалаба», стоячи. Окрім мене, в салон втиснулося ще добрих три десятки львів’ян. Водій попервах впускати їх не збирався, аргументуючи свої слова тим, що не може впускати в салон більше десяти стоячих пасажирів. Але галичан то не цікавило. «Ми на потяг запізнюємося. Давайте їдьте. Ми не хочемо залишитися у цій пєрді».

Мабуть, не треба бути великим оракулом, щоб зрозуміти, що ці 45 кілометрів для пересічних мешканців Кіровоградщини були чимось екстраординарним. Звісно, львів’яни без спинку співали, заряджали. «Тільке давайте не про «Карпати», - завбачливо каже перед виїздом один з хлопців. – Будемо співати, привчати місцевих до української пісні». Безперечно, без міцного слівця час від часу теж не обходилося. Та після зауважень пасажирів, мовляв, у салоні діти, львів’яни намагалися стримуватися. Наскільки то їм виходило. При цьому на істеричні вигуки деяких жіночок з вимогою «закрить рти і нє мєшать нармальним людям» гості не реагували зовсім. Після приїзду дами не приховували, що ця година в маршрутці була для них «ужасом». «Ми єщо такого нікогда нє відєлі». «Ясно. Може, вам єдиний раз у житті пощастило їхати поруч із футбольними фанатами» - віджартувалися львів’яни.

В чому полягав «ужас» як тих, що їхали в автобусі, так і тих, хто обурювався поведінкою ультрас на вулицях Кіровограда, збагнути складно. Жодної розбитої пики, автівки чи вітрини магазину – виходить, люди заважають тільки тому, що не ведуть себе шаблонно.

Між тим, у світлі кіровоградських подій мені згадався поєдинок Ліги Європи «Зоря» - «Леґія» у Києві за два дні до того. Під час нього столичні правоохоронці, мабуть, зрозуміли, що в порівнянні з поляками наші ультрас – то янголи небесні. Чи не показово, що сектор господарів під час тієї гри не охоронявся взагалі? Натомість гостьові були оточені спецпризначеннями щільним кільцем, з усіх боків. Оточені, але не більше того. Тоді, до слова, ще віддав нашим правоохоронцям належне, що зробили свою роботу якісно. Можна лише уявити, що розпочалося б на трибунах, спробуй українські міліціянти повиховувати поляків кийками. Безневинними сутичками, як у Кіровограді чи Миколаєві, не обійшлося б точно.

Київська міліця вочевидь навчилася робити висновки зі своїх помилок. Чи, принаймні, вміє себе вести бодай тоді, коли це дуже потрібно. Регіональним «королям життя» закон не писаний. Вони звикли «ламати через коліно», ставити на місце силою. А що країна вже змінилася і такого свавілля ніхто терпіти не буде? Мабуть, подалі від столиці то ще не так очевидно. Точніше, виглядає так, що бодай там, на містечковому рівні ті, хто нині приховалися під карколомною абревіатурою РМГБОП, намагаються помститися тим, хто не скорився тоді, в лютому 2014-го.

Хоча хіба лише про правоохоронців мова? В Комсомольську на Полтавщині минулої суботи було свято – грало київське «Динамо». Гості перемогли 6:0, їхній лідер Андрій Ярмоленко забив сотий у біло-синій формі гол. Вочевидь розчарованими залишилися лише футболісти та персонал «Гірника-Спорту».

Може, то саме тому клубний прес-аташе Анатолій Янголь вдався до дрібних пакощів і надав на радість популярному ведучому футбольного телешоу Олександрові Денисову знайдені в гостьовому секторі предмети. А на них – о жах – від руки намальована свастика. Кримінал. Особливо для міста з такою урочистою назвою, як Комсомольськ. І до скандалу цього вдруге після конфлікту з заступником динамівського гендирактора Мохником причетний пан Янголь. Правду казали древні японці: скромність – шлях до забуття. Тільки містечкові міліцянти й прес-секретарі обирають дорогу до відомості аж надто сумнівну.