Двічі в одну річку. З кого брати приклад Ярославському?

Харківський "Металіст" - відкрита рана українського футболу, яка з кожним днем ​​болить все сильніше. Якщо до плачевного фінансового становища "Говерли" або, наприклад, запорізького "Металурга" всі вже звикли, то руйнування жовто-синього клубу, який не так давно підіймався на другу сходинку турнірної таблиці, викликає набагато сильніші емоції. Палац, який Олександр Ярославський та Мирон Маркевич будували цеглинка за цеглинкою, через відсутність необхідного догляду вмить занепав і тепер валиться досить швидкими темпами. Новий господар в паніці покинув будівлю, для віджимання придбання якої довелося серйозно попрацювати, і тепер лише зрідка поглядає на неї з-за порєбріка.

Чутки про повернення "Металіста" людині, яка вкладала в клуб не тільки гроші, а й душу, у ЗМІ мусуються вже давно, але лише кілька днів тому Олександр Ярославський підтвердив зацікавленість в тому, щоб знову взяти харківський клуб під свій контроль. UA-Футбол відшукав у європейському футболі 10 вдалих і не дуже камбеків президентів футбольних клубів на свій пост.

Флорентіно Перес

Клуб: «Реал»

Перший термін правління: 2000-2006

Досягнення: 2 чемпіонства (2000/01, 2002/03), Ліга чемпіонів (2001/02), 2 Суперкубки Іспанії (2001, 2003), Суперкубок УЄФА (2002), Міжконтинентальний кубок (2002)

Другий термін правління: 2009-…

Досягнення: чемпіонство (2011/12), 2 Кубки Іспанії (2011, 2014), Ліга чемпіонів (2013/14), Суперкубок Іспанії (2012), Суперкубок УЄФА (2014), Клубний чемпіонат світу

З нині діючих президентів топ-клубів Європи на свій пост повертався керівник мадридського «Реала» Флорентіно Перес. Вперше Перес балотувався на пост президента «Реала» в 1995 році, але мадридські сосіос обрали його конкурента Лоренсо Санса.

За 5 років Фло підготувався до виборів більш серйозно. У своїй програмі він обіцяв привезти до Мадрида кращих виконавців світу і почати чергову «золоту еру» для клубу. Обіцянки впали на благодатний грунт, і Перес досить несподівано взяв реванш у Санса.

Буквально одразу ж свіжоспечений президент приступив до виконання грандіозних обіцянок. Незважаючи на космічні суми трансферів, він зумів придбати для «Реала» Луїша Фігу, Зінедіна Зідана, Роналдо, Девіда Бекхема і Майкла Оуена. За надлишок зірок команду прозвали «Галактікос», а серйозні досягнення на футбольному полі (2 чемпіонства і перемога в ЛЧ) дозволили Пересу в одні ворота виграти президентські вибори і в 2004 році. Подальший спад результатів і повна їх невідповідність розмірам витрат (один трофей за три сезони) змусили Флорентіно Переса піти на радикальний крок. У 2006 році він подав у відставку.

Варто відзначити, що вибори 2006 року стали досить скандальними, адже фаворитом вважався прибічник Переса Хуан Мігель Вільяр Мір, а виграв їх Рамон Кальдерон. За катастрофічно низької явки (42,9%) більшість сосіос віддали свій голос за Кальдерона, проте в 2009 році з'явилися докази підтасовування голосів на виборах і 15 президент «Мадрида» подав у відставку. Коли стало відомо, що в боротьбу за вакантний пост вступає Флорентіно Перес, решта бажаючих балотуватися зняли свої кандидатури.

Стиль керівництва Переса не змінився, і він знову взявся смітити грошима, відразу ж заманивши в столицю Іспанії Кріштіану Роналду, Кака і Хабі Алонсо. За кілька років багатомільйонні витрати принесли свій результат і клубний музей поповнила жадана Десіма (десятий Кубок чемпіонів).

Незважаючи на непогані результати (як спортивні, так і фінансові), Флорентіно Переса багато хто вважає самодуром. Він не терпить критики і моментально виставляє з клубу людей, чия думка не збігається з його власною. Йому приносить задоволення статус авторитарного диктатора в одному з найбільших і успішних футбольних клубів світу. Перес сам приймає рішення з трансферів, купуючи «все, що блищить», незалежно від бажання тренера мати в команді того чи іншого виконавця. Це, у свою чергу, призводить до постійної зміни тренерських кадрів і відсутності вихованців «Реала» в основному складі.

Як би там не було, клубний музей «Реала» при Пересі регулярно поповнюється трофеями. Інша справа, що при більш зваженому розподілі ресурсів цих трофеїв могло бути набагато більше.

Вісенте Кальдерон

Клуб: «Атлетіко» (Мадрид)

Перший термін правління: 1964-1980

Досягнення: 4 чемпіонства (1965/66, 1969/70, 1972/73, 1976/77), 3 Кубки Іспанії (1965, 1972, 1976), Міжконтинентальний кубок (1974), фінал Кубка чемпіонів (1973/74)

Другий термін правління: 1982-1987

Досягнення: Кубок Іспанії (1985), Суперкубок Іспанії (1985), фінал Кубка Кубків (1985/86)

В історії іншого мадридського гранда серйозний слід залишив кантабрієць Вісенте Кальдерон, який також двічі був президентом, при чому вдруге керував клубом до останніх днів свого життя.

Бізнесмен Вісенте Кальдерон став біля штурвала корабля під назвою «Атлетіко», який мало не потонув, навесні 1964 і досить оперативно витягнув клуб з перманентної кризи. Для стабілізації економічного становища «Матрацників» йому довелося призупинити зведення новенького стадіону «Мансанарес», проте в 1966 році арена була відкрита, а результати команди не змусили себе довго чекати. До речі, за 5 років після відкриття стадіон був перейменований на честь діючого президента, який повернув «Атлетіко» у лідери іспанського футболу.

У 70-х роках клуб вийшов на пік свого розвитку, здобув ряд чемпіонських звань і заявив про себе не всю Європу. Не менш важливо, що клуб знайшов фінансову стабільність і більше не знаходився по вуха в боргах. Незважаючи на це, Вісенте Кальдерон в 1980 році подав у відставку.

Наступники Кальдерона, мабуть, вирішили підкреслити значимість попереднього президента, влаштувавши мало не міжусобні війни за вакантний пост. За два роки в клубі змінилося 4 тимчасових керівника, після чого в президентське крісло повернувся Кальдерон. Про колишні успіхи варто було забути, проте «людина і стадіон» знову стабілізував ситуацію всередині і навколо клубу і не залишав свій пост до самої смерті. 24 березня 1987 серцевий напад обірвав життєвий шлях Вісенте Кальдерона.

Ставрос Даіфас

Клуб: «Олімпіакос»

Перший термін правління: 1979-1985 + 1986-1987

Досягнення: 5 чемпіонств (1979/80-1982/83, 1986/87), 2 Кубки Греції (1981, 1987), 2 Суперкубки Греції (1980, 1987)

Другий термін правління: 1992-1994

Досягнення: Суперкубок Греції (1992), чвертьфінал Кубка Кубків

В історії грецького «Олімпіакоса» Ставрос Даіфас відзначився тричі. Він придбав клуб під час його незначного занепаду у другій половині 70-х і зробив це саме у момент професіоналізації футболу в Греції. Стабільне фінансування дозволило ОЛІ стати беззмінним чемпіоном початку 80-х, після чого клуб потрапив у зону турбулентності. Спочатку Даіфас на рік відійшов від справ, передавши кермо влади Нікосу Еутіміу, потім на півтора року повернувся, після чого продав клуб скандальному банкіру і медіамагнату Георгосу Коскотосу.

Незабаром Коскотос був засуджений за фінансові махінації і відправився за грати, а клуб знову очолив Ставрос Даіфас. Цього разу теж ненадовго, адже вже в 1993 році інший бізнесмен (більш порядний) Сократіс Коккалісом став мажоритарним акціонером клубу і з часом підім'яв всю владу під себе.

Цікаво, що під час третього пришестя Даіфаса «Олімпіакос» не зміг виграти чемпіонат, зате домігся найкращого результату в своїй єврокубковій історії. Під керівництвом Олега Блохіна червоно-білі в Кубку Кубків пройшли одеський «Чорноморець» і «Монако» Арсена Венгера, але у чвертьфіналі поступилися мадридському «Атлетіко».

Вболівальники оцінили внесок Ставроса Даіфаса в розвиток клубу, включивши його до п'ятірки кращих президентів ОЛІ за всю історію.

Ніколаос Патерас

Клуб: «Панатінаїкос»

Перший термін правління: травень 2008 - травень 2010

Досягнення: чемпіонство (2009/10), Кубок Греції (2010)

Другий термін правління: вересень 2010 – грудень 2010

Досягнення: -

Є й більш сучасний, але менш райдужний приклад з Греції. Представник династії судновласників і засновник компанії «Pacific & Atlantic Corporation» Ніколаос Пастерас довгий час був одним з головних акціонерів «Панатінаїкоса», але на пост президента потрапив лише в 2008 році після відставки Янніса Вардіноянніса. Коли Пастерас отримав можливість керувати клубом, він тут же збільшив фінансування і направив грошові потоки в потрібне русло. Результат не змусив себе довго чекати: у 2010 році ПАО після 6-річної трофейної посухи оформив золотий дубль.

Ікона стилю Нікос Патерас (праворуч)

Відразу після подвійного тріумфу Пастерас подав у відставку. Клуб почав валитися і за три місяці Нікос несподівано повернувся на пост президента. Як за помахом чарівної палички повернулося і стабільне фінансування «Панатінаїкоса», але запала Пастераса вистачило ненадовго. У грудні він знову відправився у відставку, а інші основні акціонери клубу відмовилися від електричного стільця президента. З тих пір ПАО так і не зміг нав'язати боротьбу «Олімпіакосу» у внутрішніх змаганнях і розжився всього одним Кубком Греції.

Жозе Феррейра Кеймаду

Клуб: «Бенфіка»

Перший термін правління: 1966-1967

Досягнення: чемпіонство (1966/67)

Другий термін правління: 1977-1981

Досягнення: чемпіонство (1980/81), 2 Кубки Португалії (1980, 1981), Суперкубок Португалії (1980).

В історії португальської «Бенфіки» було півдюжини президентів, які займали свою посаду двічі. Більшість з них працювали на благо «Орлов» у першій половині минулого століття, а останнім і найуспішнішим став Жозе Феррейра Кеймаду.

Перше президентство Кеймаду випало на складний період клубу, який розпочався після демаршу Маурісіо Вієйри де Бріто. При ньому «Бенфіка» домінувала на внутрішній арені і зуміла першою відібрати у «Реала» Кубок європейських чемпіонів. Коли де Бріто відійшов від справ, президенти стали змінюватися як рукавички (ніхто не пропрацював навіть двох років), а одним з тимчасових керівників і став представник туристичного бізнесу Жозе Феррейра Кеймаду.

На свій пост 25 президент клубу повернувся за 10 років. Цього разу він затримався на 4 роки і поповнив музей «Бенфіки» чотирма трофеями. Після цього Кеймаду вирішив зосередитися на бізнесі, але не забував брати участь у житті рідного клубу. Після тривалої хвороби Жозе Феррейра помер у свій 94 день народження в 2007 році.

Анрі Жермен

Клуб: «Реймс»

Перший термін правління: 1953-1966

Досягнення: 4 чемпіонства (1954/55, 1957/58, 1959/60, 1961/62), Кубок Франції (1958), 2 фінали Кубку чемпіонів (1956, 1959)

Другий термін правління: 1970-1977

Досягнення: -

«Стад де Реймс» 50-60-х років минулого століття золотими літерами вписав своє ім'я в історію французького футболу, а чимала заслуга в цьому шампаньця Анрі Жермена. У 1941 році він був призначений технічним директором клубу, а згодом дослужився й до президентського крісла. Жермен побудував справжню фабрику талантів, яка не тільки виховувала фантастичних футболістів (Жан Венсан, Жюст Фонтен, Мішель Ідальго, Раймон Копа), але і давала результат Лідерські позиції у Франції і гучні успіхи на євроарені - досягнення більш ніж півстолітньої давності, які в Реймсі досі згадують із захопленням. Можливо, тому що з тих пір клуб про подібне може тільки мріяти.

Крах великого «Реймса» розпочався з конфлікту Жермена із тренером команди Альбером Баттьо. Наставник змушений був залишити клуб, після чого шампаньці вилетіли у другий дивізіон. У 1966 році, у тому числі завдяки зусиллям Жермена, «Реймс» повернувся в еліту, а президент з почуттям виконаного обов'язку склав з себе повноваження.

За 4 роки Жермен повернувся, але від колишньої величі не залишилося й сліду. Сім років роботи не принесли видимого результату і президент пішов у відставку після програного фіналу Кубка Франції (1977).

На честь Анрі Жермена названа одна з трибун домашньої арени «Реймса».

Коррадо Ферлаіно

Клуб: «Наполі»

Перший термін правління: 1969-1971

Досягнення: -

Другий термін правління: 1972-1983

Досягнення: Кубок Італії (1976)

Третій термін правління: 1983-1993

Досягнення: 2 чемпіонства (1986/87, 1989/90), Кубок Італії (1987), Суперкубок Італії (1990), Кубок УЄФА (1989/90)

Екс-президент «Наполі» Коррадо Ферлаіно довів, що в одну воронку снаряд може потрапити не тільки двічі, але й тричі. Він три рази ставав президентом неаполітанського клубу (щоразу все успішніше), після чого ще й керував скромною «Равеною» (купив іграшку синові, але той швидко втратив інтерес).

Можна сказати, що Коррадо Ферлаіно керував клубом 24 роки з мізерними перервами, але формально він тричі піднімався на «престол». Під його чуйним керівництвом клуб стабільно розвивався і в кінці 80-х - на початку 90-х став помітною силою в європейському футболі. Саме тоді розцвів Дієго Армандо Марадона, для якого Неаполь став другою домівкою. Через проблеми з законом аргентинець змушений був відмовитися від відвідування колись рідного міста, проте на півдні Італії досі можна купити футболку з його прізвищем.

Ферлаіно покинув пост фактично на піку слави свого клубу, проте ще довгий час брав участь у його життєдіяльності.

Сержіо Краньотті

Клуб: «Лаціо»

Перший термін правління: 1992-1994

Досягнення: -

Другий термін правління: 1998-2004

Досягнення: 2 Кубки Італії (2000, 2004), 2 Суперкубки Італії (1998, 2000), Кубок Кубків (1999), Суперкубок УЄФА (1999)

Нестабільність та імпульсивність італійців не має меж. Якщо вас не дуже здивували три терміни Коррадо Ферлаіно, то в історії римського «Лаціо» є персонажі, які вступали на посаду президента по чотири рази - Ремо Зеноб (1929-1953) і Андреа Ерколу (1939-1960). При чому, мова йде не про послідовні терміни, а про випадки коли влада в клубі переходила комусь іншому, після чого поверталася до більш звичного власника.

Але в контексті даної статті варто відзначити іншого «патрона» римлян - Сержіо Краньотті. Саме на період його правління припадають останні єврокубкові успіхи «Орлов», а склад «тієї» команди пам'ятають багато фанатів кальчо.

Голова концерну «Cirio» придбав клуб на початку 90-х і в «Лаціо» відразу хлинули гроші нового власника. Першим кроком на шляху становлення римлян як європейської гранда стало підписання Пола Гаскойна. У певний момент Краньотті відійшов від справ, але незабаром повернувся. До кінця 90-х команда вийшла на пік, а в 2002 році компанія «Cirio» збанкрутувала і казка закінчилася. «Лаціо» влаштував масштабний розпродаж, а незабаром Сержіо Краньотті покинув клуб.

Ще два приклади з Італії менш показові, але пройти повз них дуже складно. Багаторічний президент і власник «Інтера» Массімо Моратті в 2004 році віддав пост президента клубу на відкуп Джачінто Факкетті, але за два роки повернувся до насидженого крісла. Зробив він це дуже вчасно, адже якраз гримнув скандал з договірними матчами (кальчополі), який фактично розчистив шлях нерадзуррі до чемпіонства. Золота ера «Інтера» увінчалася перемогою в Лізі чемпіонів під керівництвом Жозе Моуріньо.

Після переходу португальця в "Реал" у Моратті все пішло шкереберть, незабаром він продав контрольний пакет акцій клубу індонезійцеві Еріку Тохіру і тепер задовольняється званням почесного президента.

В іншому міланському клубі є свій імпульсивний президент, який періодично відходить від справ і повертається. У наступному році виповниться 30 років з того моменту, як Сільвіо Берлусконі вперше став біля керма «Мілана». За ці роки він досяг успіху в політиці і витратив сотні мільйонів євро на свою футбольну мрію, а команда радувала дона Сільвіо не тільки перемогами на внутрішній арені, але і регулярними успіхами в єврокубках.

Поступово Берлусконі зрозумів, що йому вже складно вкладати в «Мілан» серйозні гроші, що вилилося в кризу останніх п'яти років. У таких умови президент вирішив діяти на благо клубу і продав 48% акцій тайському бізнесменові Бі Тайчауболу. Тепер у клубу знову фактично необмежений бюджет, але чи довго інвестор буде вкладати гроші, не маючи контролю над «Міланом»? На даний момент президентом россонері і власником контрольного пакета акцій залишається Сільвіо Берлусконі.

Історія доводить, що повернення в клуб людини, знайомої із внутрішньою кухнею, найчастіше виявляється вдалим ходом. Але в нинішніх українських реаліях повернення Олександра Ярославського в "Металіст" виглядає скоріше утопією, яка не має під собою нічого, крім сліпої віри в краще.

Contra spem spero...

Питання автору ви можете поставити на конференції або