Віктор Леоненко: Я не динамівець. Я просто працював у Динамо

«Думаєш, варто?», - то була перша реакція нинішнього гостя UA-Футбол на прохання про інтерв’ю. «Варто. Бачите ж – Ваші слова нікому спокою не дають», - аргументую. «Бо я постійно імпровізую, - пояснює Віктор Євгенович. – Можу піти в магазин за хлібом, а купити дружині подарунок». На тому й зійшлися.

Осінь цьогоріч тепла як ніколи, а отже через тиждень після того діалогу зустрічаємося в районі Кловської, де живе Леоненко. На нього звертають увагу, дехто вітається. Зі знайомим сантехніком, який проходив поруч, Віктор Євгенович домовився про ремонт батарей. «Скоро похолодає, а мерзнути я не люблю», - каже. Врешті, всідаємося на лавці і починаємо розмовляти. Заборонених тем у Леоненка немає. Впродовж двох з половиною годин ми згадували виступи колись прекрасного нападника у московському й київському «Динамо», обсмоктували певні деталі його роботи на телебаченні.

Леоненко сказав, що зараз гарно спілкується із Сабо, хвилюється, аби не зістарівся через хвилювання Ребров, хоч і намагається, але не може приховати образи на братів Суркісів. А ще екстраваґантний телеексперт розповів, що знайшов для себе нову жертву і об’єкт для прискіпливої уваги на кшталт Мілевського чи Ярмоленка.

- Навіщо мені когось цілувати? – бере слово Віктор Євгенович. – Маю свою думку і її висловлюю. Маю на це право, бо у футболі розбираюся. І з технічної точки зору вмію все. Вмію грати головою, обома ногами. Сумніваюся, що знайдете багато футболістів, які вміють у технічному аспекті робити все. І для мене це дивно. Люди заробляють шалені гроші, мільйони лише за тренування. Я людям не брешу. Кажу, що думаю навіть про друзів. А хто як не друг має сказати правду?

- На ваші слова реагують надзвичайно болісно. Немає й тижня, щоб хтось із екс-динамівців чи підконтрольних віце-президентові УЄФА ЗМІ не висловив своєї думки про експерта Леоненка…

- Мені байдуже. Соромно ж має бути не мені. До того, що мене в «Динамо» стараються не помічати, я вже звик. Іноді складається враження, що у Києві я взагалі не грав. А винен лише в тому, що критикую. Так було і тоді, коли працював на ICTV, не змінилася ситуація й на «2+2». На одній з передач Ігор Циганик запитав запрошеного в студію Ігоря Суркіса, мовляв, як він ставиться до того, що Леоненко критикує «Динамо». Ігор Михайлович відповів: «Йому можна».

Але вартувало мені перейти на телеканал «Футбол», як відразу став ворогом. Зрештою, для президента клубу ворогом я став уже давно. То за умови, що то брати Суркіси мали б бути ворогами для мене. Після того, як мене не відпустили з «Динамо». Тепер розповідають усі, що я ображений на «Динамо».

-…і на Реброва. За те, що вибив вас із складу «Динамо».

- То «горбилі». Олег Лужний Сергія з Андрієм Шевченком свого часу «травив». Він їх, молодих ганяв постійно. Здається, діло було в 1997 році. Я якраз тоді видужав, залікувавши чергову травму. Тоді говорив до Шеви і Ребрухи жартома під час зборів: «Ви уже визначилися, хто з вас у складі буде? Бо у мене бронь». Але щоб на когось ображатися? Жартували ж багато, з Юрою Максимовим чого тільки не видумували.

Я в той час уже сильно на місце в основі «Динамо» не сподівався. Мав надію, що кудись відпустять. Нещодавно від Григорія Михайловича дізнався, що мене тоді, в 97-му «Шахтар» хотів запросити. Два мільйони за мене начебто були готові заплатити. Ніяк не запитаю, наскільки то правда, в Ріната Леонідовича. А не відпустили мене тому, що міг прийти і назабивати голів. І Гришу «травили» б. Так чи інакше, змушений був іти в оренду. Добре, що після «Динамо-2» й «Динамо-3» потрапив у ЦСКА до Володимира Безсонова.

Мене завжди дивувало, чому для Суркісів завжди було проблемою відпускати людей в інші команди. То стосується Ігоря, а Гриші – тим паче. Скільки тоді зірок у 90-ті було? Але вирватися за кордон змогли лише Шева, Ребруха, Максимов та Лужний, який на закаті кар’єри встиг виграти чемпіонат Англії. А Калитвинцев, Хацкевич, Белькевич, Головко? Ващука так замучили, що він навіть у «Спартак» переїхав. Тепер його половина людей за той вчинок ненавидить.

Нині маємо ситуацію з Ярмоленком. Ігор Михайлович каже, що Андрій потрібен «Динамо». Та тренерові футболісти потрібні завжди! Але Андрія потрібно відпускати. Його й так у поєдинках з сильними командами не видно. Тепер він грає з думками про те, що не відпустили до «Сток Сіті». Наче й справедливо, але з іншого боку я Ярмоленка не розумію. Навіщо «Сток», якщо ти зірка «Динамо», получаєш тут гарні гроші і, по суті, нічого не робиш? В Англії буде значно важче. І не треба слухати байок Андрієвого першого тренера чи Вацка, які кажуть, що Ярмоленко в «Стоку» розкриється. Як ти розкриєшся, якщо «Сток Сіті» здатні перемогти «Челсі» чи «Манчестер Юнайтед» хіба випадково? Футболісти таких команд приречені бігати без м’яча. Ярмоленко й в Україні з чотирьох матчів сильно проводить максимум два. В Англії буде ще важче. Там всі команди сильні, та ще й з його манерою «від себе – на себе» можуть ноги відірвати.

До речі, Серьога Ребров поїхав у «Тоттнем» в статусі зірки. Всі очікували, що він буде забивати. Не вийшло. Того самого очікуватимуть від Ярмоленка. Хоча для вінґера голи – не головне. Проте сумніваюся, що Андрій роздаватиме багато гольових передач. Тому я б не радив Ярмоленкові тікати за кордон абикуди. На мій погляд, зараз із «Шахтаря» і «Динамо» намагається втекти лише телепень. У нас була інша ситуація – ми хотіли за кордон, щоб заробити. Нині серйозні гроші платять й у нас. З «Шахтаря» і «Динамо» тільки у «Баварію» чи «Манчестер Сіті» треба йти. Більше того, Ярмоленко мав би публічно висловитися і спростувати чутки, сказати, що піде лише в серйозний клуб. Замість того Андрій, таке враження, отримує від цих балачок навколо своєї персони задоволення.

- Ви начебто мали бажання піти за кордон ще до появи в «Динамо» Лобановського…

- Коли трапилася історія з шубами, підійшов до Гриші. «Тепер вже можна відпускати?», - питаю. «Ти що? Люди подумають, що я команду розпродую», - почув відповідь. Тоді ж агентів футболісти не мали, а контракти були «фількіною грамотою». То зараз навіть не знаю, що зробив би з Суркісами. Мбокані після мене здався б «квіточкою». У Дьємерсі поганий характер, а я приходжу і кажу прямо, так як є.

- Наскільки я розумію, ви досі тримаєте образу на братів Суркісів?

- Ні. Я їм усе давно пробачив. Чому мої слова сприймаються як помста? Я сто років тому на всіх телеканалах говорив, що «Шахтар» грає видовищніше. Програє чи виграє. «Динамо» ось навіть чемпіонат виграло, а не переконало, що найсильніше. Ребров постійно повторює: «Я команді вдячний, хлопці старалися-боролися». Боряться борці в манежі ЦСКА, а стараються легкоатлети на бігових доріжках. Тут мова про багатомільйонні контракти. Треба грати і щось демонструвати.

Ребров своїми образами мене відверто дивує. Написав щось журналіст – ґвалт! Після матчу «Динамо» проти «Зорі» в Запоріжжі наша журналістка Елла Іванюкович задає звичайні питання. А Сергій, відповідаючи на них, навидумував собі таких страшних історій, що я аж жахнувся. Такі «запари» тренера не прикрашають. А ще зістарітися можна швидко, якщо всі дрібниці так близько до голови брати. Ти ж начебто головний тренер, реагуй спокійніше. Хоча, звісно, всі розуміють, що головний – Рауль. Сергієві ж не подобається, коли хтось про це говорить. А мав би стриманішим бути. Я ж із ним грав. Точніше, він зі мною, бо я старший. Пам’ятаю, як Ребруха мучився цілий рік із травмою коліна, пив всяку заразу з пробірок, щоб видужати. Я до Реброва завжди ставився добре і не змінив свого ставлення донині.

1995-й. Віктор Леоненко і Сергій Ребров - гравці команди київського "Динамо"

Можу зрозуміти Севідова, розумів Безсонова. Ці кажуть відверто: «Нам пощастило, що ми зіграли внічию чи виграли». Вони ж кажуть те, що є, а не видумують легенди про переповнений госпіталь. Дарма, що більшість цих хворих – резервісти. Але як їх не згадати для загального числа? Коли тренер починає використовувати такі речі, то означає, що він переляканий і відчитується в прямому ефірі перед президентом. Мене дивує, чому Ребров такий м’якодухий. Для «Динамо» це проблема.

- М’яким гравцем Реброва назвати було складно. А саме гравцем Ви його знаєте в першу чергу.

- Сергій був м’яким на словах, а в грі був жорстким настільки, що іноді страшно було дивитися, як відчайдушно він лізе у ті стики, де можна схитрувати. У грі Ребруха був надзвичайним бійцем. Шкода, що як тренер він інший. І Шева, до речі, теж. Мене обурили ці вкидання з Дому футболу про можливе призначення Андрія тренером збірної. Ще триває відбір, а Фоменкові видумали наступника. Це не Дім футболу, а Дім любителів футболу. А що про кандидатуру Шеви в цьому контексті всерйоз говорять, взагалі смішно. Хіба біля Андрія якогось дядька поряд посадять, як Рауля біля Реброва.

Але принижувати нікого не збираюся. Винятком можуть бути лише у випадку, якщо людина задирає носа. Тоді виникає бажання перевірити хто ти й що насправді. Образити мене важко. Ось, приміром, Селезньов вважає, що я квадратним м’ячем грав. Ми після матчу пам’яті Сергія Закарлюки поговорили. Той поєдинок тривав годину, а Євген зіграв 50 хвилин і попросив заміну. Запитав його, чому весь матч не зіграв, мовляв, невже сили не вистачило? Натомість Селезньов увідповідь поцікавився, скільки голів я забив. 61 за три повноцінних сезони у складі київського «Динамо». Але мова ж не про те. Я б собі ніколи не дозволив запитати Блохіна, Заварова чи Дем’яненка, скільки ті відіграли й скільки забили. Бо знаю історію і поважаю тих, хто грав до мене.

Одним словом, відповів Євгенові, що буду прискіпливо за ним слідкувати. І апелювати Селезньову, повірте, буде складно. Мене ще навесні дивувало: півтора місяця команда грає, а Євген ще не готовий. І він же не травмованим був. Казали, мовляв, збірній було б легше, якби у Словаччині міг зіграти Селезньов. Та нічого б не було. У Кравця при всіх його вадах бодай об’єм роботи високий, а в Євгена й того нема. Єдиний його плюс – опинитися там, де м’яч і забити в порожні ворота. Хіба Селезньов швидкісний? Стартового ривка нема ні у нього, ні в Кравця, але Артем бодай добре біжить по дистанції. Не розумію президентів наших клубів, які роблять мільйонерами людей, котрі цього не заслуговують.

- Вас Ґаззаєв мільйонером, запросивши з Тюмені в московське «Динамо» в 1990-му, зробити не міг за визначенням. Бо тоді інші гроші ходили…

- Мені тоді відразу двокімнатну квартиру в динамівському домі неподалік від стадіону в Петровському парку дали, машину Fiat Croma і зарплату близько тисячі доларів, яку виплачували рублями. Доларами нам платили тільки коли виступали у єврокубках. У нас тоді гарна команда була – Кобєлєв, Кір'яков, Коливанов. Симутенков тоді в запасі сидів. Щойно я прийшов, Кіря і Коливан перестали забивати. Кобєлєв, Лосєв і Уваров почали «травити», мовляв, Леон за один рік забив більше, ніж Кіря за шість. Мене, до речі, Кобєлєв «лісовим» називав, казав, що у мене по місту білі ведмеді ходять.

- Кірякова і Коливанова в національну збірну вже викликали.

- А мене в молодіжну. Борис Ігнатьєв її тренером був. Вже тоді зрозумів, що половина наших тренерів – колгоспники. Мали ми грати відбірний матч Олімпіади-1992 проти італійців у Сімферополі. Виграємо – їдемо на Ігри в Барселону. Телефоную Ігнатьєву, кажу, що хочу прилетіти прямим рейсом з Тюмені до Сімферополя, близько трьох годин летіти. Ні – тренер вперся, щоб прибув до Москви і лише звідти разом з командою їхав до Криму. Вітя прилетів. У контрольному спарингу проти «Таврії» перемагаємо 4:0. Я забив три і віддав гольовий пас Бахві Тедеєву. Але на матч з італійцями Ігнатьєв навіть не включив мене у заявку. Розумієте, наскільки треба бути недалеким? А збірна тоді зіграла з італійцями 1:1 і Олімпіада пройшла без нас.

Сьогодні всі футболісти літають окремо і це вважається нормальним. Коли 25 років тому про це говорив, мене не розуміли. Те саме стосувалося зборів. Завжди сперечався із Сабо, навіщо заїжджати на базу. Мені кажуть, що то я зараз таким мудрим став. Але ж я ще тоді говорив про речі, які вважаються нормою нині.

- З Ґаззаєвим ви теж сперечалися?

- Відразу зазначу, що зі жодним тренером не сварився відкрито. По-перше, головний тренер. По-друге, старших завжди поважаю. Навіть якщо вони не дуже розумні. Виховання таке було. То зараз десятирічний може обматюкати батька чи матір. А з Ґаззаєвим мені якраз просто було. Він мене знайшов у нефутбольному місті. Величезна територія, а футболістів немає взагалі. Серед тих, які є, Валерій Георгієвич помітив мене. Юрія Жиркова він у теж нефутбольному Тамбові вишукав. Або візьмемо «Динамо» київське. Думаєте, якби не Ґаззаєв, хтось би знав про Ярмоленка? Може, навіть у Чернігові не грав би після того, як кілька разів ноги відірвали б. Так часто буває.

Ґаззаєв мені сподобався тим, що виконав усі обіцянки. У ті часи часто бувало, що запропоновані умови виконували лише тим футболістам, які грають у складі. Я прийшов у команду, де було кілька олімпійських чемпіонів. Жодних гарантій, що заграю в складі, не мав. Але і квартиру, і машину отримав відразу, без зайвих розмов. То Ігор Михайлович наче все нормально пояснює. Але не виконує. А Ґаззаєв розізлився на мене лише тоді, коли я втік від нього до Києва. Я у Москві як опинився? Вимушено, бо служити в армії мусив. А бажання переїхати до Києва не приховував ніколи і в Москві про це знали усі. За киян мріяв грати з дитинства і цю мрію в життя втілив, навіть свідомо пішовши на скандал. Хоча розумію, що якби тоді не втік, то ґарантовано виступав би в Італії.

1992-й. Віктор Леоненко в матчі проти "Волині"

- Хіба ви не розуміли, що існував ризик отримати дискваліфікацію?

- Чому ж не розумів? Мене мали на два роки дискваліфікувати. Президент «Динамо» Віктор Безверхий заспокоїв, мовляв, поки не гратимеш, будеш отримувати те, що маєш у Москві. Я погодився, думав: через два роки буде лише 24. Бажання грати у Києві мав страшенне. Мене знайшов динамівський селекціонер Анатолій Сучков. Лише він, а не ті десятки людей, які розповідають, що то вони першими побачили Леоненка і привезли до Києва. Мною займався лише Сучков і за це його дуже поважаю.

Так, я хотів грати у Києві. Але я не динамівець. Про це мені постійно згадують ті, кому не подобається моя критика. Я не динамівець. Я тут мріяв грати, я тут працював. Але не в такій команді, яка є зараз. Зрештою, навіть не в такій, в яку потрапив я. На мій погляд, «Динамо» як бренд закінчилося у 1986 році, коли почали закінчувати кар’єру і роз’їжджатися по Європі такі гравці як Блохін, Безсонов, Рац чи Яремчук. У 90-ті футболістів у «Динамо» вже залишилося мало. Основна маса старалася. Ні майстерності, ні техніки у більшості хлопців не було. Не було також відео для аналізу гри суперників.

"Динамо" (Київ) зразка 1992 року

- Дивно, адже Анатолій Пузач, який тоді тренував «Динамо» - послідовник Валерія Лобановського…

- Не знаю, чому так було. Мушу сказати, що мені з Кириловичем працювалося ідеально. За весь той час, поки грав під керівництвом Пузача, він мене навіть жодного разу не викликав. Працювати з м’якими тренерами мені подобалося. Безсонов, до слова, такий же. Скаже: «Вітю, закрий зону, біжи на ближню, грай при «стандартах» з тим-то». Все. Більше мені нічого пояснювати й не треба.

- Через цю м’якість команда вилізла Пузачеві на голову…

- Це правда. Тому я й кажу, що м’яким тренер бути не може. То таким як я без різниці, як себе веде тренер. Я міг працювати з будь-яким спеціалістом бодай тому, що жоден не міг мені розповісти, що маю робити в штрафному майданчику. З моєю імпровізацією в голові, отримуючи м’яч, я й сам до останнього не знав, що буду з ним робити. Рішення приймав за долі секунди. Це інстинкт. Коли про це розповідав, з мене сміялися. Але якось спілкуюся з Олегом Блохіним. Той каже, мовляв, коли у 75-му з «Баварією» грали, теж щось в голову стукнуло й вирішив усіх пообігрувати. Вийшов той самий знаменитий гол. «Тепер ось Мессі так само інстинктивно приймає рішення», - казав Олег Володимирович.

- Чотири голи у ворота московського «Локомотива» - то теж була імпровізація?

- Просто легкі м’ячі забивав, ось і все. Андрій Кобєлєв віддавав такі передачі, що гріх було не забити. Хоча не в порожні ворота тоді забивав. Голи робочі. Але я з голів ніколи не робив чогось надзвичайного. Знайдіть моє інтерв’ю після матчу зі «Спартаком» у 1994-му. Тоді я ще був красивим, високим, волохатим і блондином. Тоді сказав: «А що тут дивного? Нападник повинен забивати». То у нас зараз форвард заб’є м’яч і з ним тиждень носяться.

І ще кому заб’є? Мене дивує, коли наші тренери бідкаються на те, що футболісти втомилися. По-перше, від чого втомилися? По-друге, де? В нашому чемпіонаті? Ось «Севілья» торік провела 60 матчів. Але перед фіналом Ліги Європи про втому згадували не іспанці, а футболісти «Дніпра». Або зараз Фоменко каже, що збірній у грі зі словаками не вистачило сил. То після шести турів у чемпіонаті України! Ось один із тренерів збірної Заваров нещодавно згадував, що у 80-ті вони по 80 ігор проводили. Врахуйте, що з семи днів динамівці тоді шість на базі проживали. А ще перельоти з Москви і назад. Вони теж, мабуть, виснажували. Але ніхто не жалівся. Та й тренування нині не такі важкі. Зі свого динамівського досвіду суджу. Восьма ранку, ще не пролупив очей, а вже – «оленячий біг».

А ще – навантажуючі ранкові руханки. Важкі, під час яких можна зламатися. Ніколи не розумів їх смислу. «Навіщо вони, якщо однаково підеш досипати?», - питав. Потім операції робили у Франції. Людей 10-15 тоді пахові кільця вирізали. Це яскраве свідчення неправильно побудованого тренувального процесу. У Ґаззаєва грамотніше робота поставлена.

- У «Динамо» чітко заплановані піки форми – куди вже грамотніше…

- Всі ці «ями» - дурниці. Тренери на прес-конференціях можуть говорити що завгодно, але жоден перед матчем не сказав, мовляв, сьогодні можемо програти, бо ще не готові. І Григорій Михайлович не говорив до мене: «Вітю, ти готовий на 60 відсотків, тому нічого страшного». Зате у Сабо як було? Немає Леоненка – тренер не відповідає за результат.

- Між тим, про 6:1 над «Локомотивом» запитав вас не просто так. В останньому чемпіонаті СССР московське «Динамо» також програло 1:7 «Спартаку» і розгромило 6:2 «Дніпро». Що то за матчі були?

- Натякаєш на здачі? Не жартуй. То би була ганьба, а не здача. Ніхто з такими рахунками нікому не здає. З тим же «Спартаком» у першому таймі рахунок 1:1 був, а потім у спартаківців залетіло просто все. Ґаззаєв розізлився настільки, що навіть не зайшов до роздягальні. То ж був ще справжній «Спартак». Він потім тому і здувся, що команда від свого, формованого роками стилю відмовилася. Романцев почав комплектувати команду ким завгодно, не задумуючись, які будуть наслідки. Він же тоді не лише тренером, а президентом клубу був. Мабуть, грошей хотів заробити. Шкода, бо гравці «Спартака» вміли поводитися з м’ячем так, як ніхто інший у СССР. Навіть зараз, приїжджаючи на «Кубок легенд» до Москви в матчах проти «Спартака» дивуюся – вони що прибульці з космосу? Наче й дорослі, сили вже не ті, все болить і дихати нічим, а возять так, наче в молодості. Усіх – українців, німців, решту.

Кобєлєв не дарма хитро чинив. Він проходив зимові збори зі «Спартаком», де не було тих навантажень, після яких язик лежав на плечах. Але розпочинався чемпіонат і Андрій знову повертався у московське «Динамо». А в нас передачі роздавав такі, що гріх було не забивати. То в Києві таких асистентів бракувало. Лише з появою Юри Калитвинцева ситуація виправилася. Але на той час мене в «Динамо» вже закінчували.

- Вчіплюся за одну вашу фразу. Ви кажете, що тодішній президент «Динамо» Віктор Безверхий був готовий платити вам впродовж двох років московську зарплату і очікувати при цьому, поки ви відбудете дискваліфікацію. Ця історія ніяк не в’яжеться з розповідями знаних ідеологів з динамівськими серцями про те, що брати Суркіси з ініціативною групою, перебравши на себе керівництво клубом, врятували «Динамо» від зникнення…

- Це так кажуть. Суркіси і Медведчук банально перекупили «Динамо» в Безверхого. Попередній президент всі фінансові зобов’язання виконував. Коли прийшли нові власники, мені довелося перепідписувати контракт. А Саленко і Цвейба робити це відмовилися і відразу стали непотрібними. Олег і Ахрік навіть не мали змоги в нормальних умовах тренуватися, поки знайшли собі нові клуби. Ось вам і підхід.

- Саленко згадував, що в чемпіонаті України йому та багатьом іншим динамівцям грати було не цікаво. Дехто встиг спитися…

- Якщо не цікаво, то чому не взяли золота? Якраз чемпіонат виграти було складно. Я ж у фіналі проти «Таврії» не зміг зіграти через дискваліфікацію. До того провів п’ять матчів, забив три голи.

Канцлер Німеччини Гельмут Коль, за сприяння якого, за однією з версій, була відмінена дискваліфікація Леоненка, нагороджує Геннадія Литовченка за друге місце на Євро-1988

- Як сталося, що замість двох років дискваліфікації не грали Ви всього кілька місяців?

- Медведчук повирішував. Кажуть, що залагоджували питання ледь не з допомогою генерального канцлера Німеччини Гельмута Коля. Плюс – мільйон відвезли до Москви.

А поки всі ці питання вирішувалися, я встиг дебютувати у складі збірної України. Грали проти угорців. Ця гра для мене знакова ще й тому, що отримав у ній єдину за кар’єру червону картку. Вилучив мене суддя просто так. Господарі програвали і арбітр вирішив залишити нас у меншості. Взагалі, тоді грати за збірну було не так престижно, як зараз. Але я, на відміну від багатьох інших, не відмовлявся.

Пригадую, як ми в турне по США їздили, як Гєна Литовченко прямим ударом з кутового забив мексиканцям. А я американцям двічі забив. Знаменитому Тоні Меолі. Він мене, до речі, тоді й зламав. Випрямив ногу, летів на м’яч, а попав Меолі в плече. Лопнула зв’язка. Але Олег Базилевич, який тоді тренував збірну, попрохав дограти матч. Перемотали ногу й побіг. До речі, наших донецьких під час того турне пограбували. Я тоді з Санею Призетком кімнату ділив, а донецькі гуртувалися своєю компанією. Ланцюжки, браслети – усе ми залишали на тумбочках у готельних номерах. Так ось Серьозі Попову і Дімі Шуткову не пощастило – їхнє добро почистили. Вони, правда, трохи помстилися – розбили готельний міні-бар (сміється).

- З Базилевичем спільну мову знаходили?

- Мені тоді було дозволено ледь не все. І я до Олега Петровича добре ставився, і він до мене. Нині це собі важко уявити, але Базилевич у мене навіть цигарки просив. Нічого страшного, я ж не ходив і не палив при всіх. З тими ж, хто забороняв, сперечався. І з тренерами, і з президентами клубів. Завжди їм казав: «Яка вам різниця, чи я палю? Я що повільніше бігати став?» Тому ж Фоменку сказав: «Івановичу, я буду палити». Все. Я ж просто не нахабнів, не смалив відкрито. А тренерам любив згадувати, як до Москви приїздив на матч Кубка УЄФА проти «Динамо» французький «Канн». У складі цієї команди закінчував кар’єру Луїс Фернандес. Стоїть після гри, спокійно собі палить. А в 1994-му вже «Парі Сен-Жермен» до Києва приїхав. Теж невдовзі після матчу бачив Давіда Жинола та Джорджа Веа з цигарками. Назвіть мені людину, яка тоді могла цих двох наздогнати.

- Ми вже розмовляємо понад годину, а Ви не випалили жодної цигарки.

- Дивним чином не палю вже шість років. Священник сказав: «Ти кинеш». Не вірив, бо з тими цигарками пройшов стільки, що страшно й подумати. Але справді кинув. Не хочу і все. Всі мені заздрять. То означає, що є характер.

- Переглядаєте іноді найяскравіші матчі за своєю участю?

- Було б що переглядати. Записів майже не збереглося. Є зустріч Ліги чемпіонів зі «Спартаком» у 1994-му, виїзний поєдинок з «Барселоною» в 93-му. А про те, як ми обіграли каталонців у Києві, можна лише на словах переповідати. А переграли випадково. Весь матч оборонялися і тричі забили. Причому майже весь поєдинок після вилучення Серьоги Мізіна грали в меншості. Я забив два голи і думав, що принаймні сварити Фоменко не буде. Та Іванович замінив мене. За те, що мало підкатів виконував.

- Після 3:1 вдома можна було розраховувати й на загальний успіх…

- На «Камп Ноу» тоді деякі хлопці взагалі виходити не хотіли. Боялися. Не буду називати прізвищ.

- Юрій Грицина відхилився, коли Рональд Куман штрафний забивав.

- У цьому випадку докори якраз недоречні. То ж всі знали, що в Кумана не удар, а куля. До Юри тоді претензій ми не мали. Куман своїм ударом міг голову знести. Серьога Заєць, до слова, у нас таким же був. Тільки він, на відміну від Кумана, не з підйому бив, а якось щокою цей м’яч штовхав. Серьога унікальним футболістом був, ще у збірну СССР запрошувався. Але прийшов Сабо і Зайця з «Динамо» прибрав.

1993-й. "Барселона" - "Динамо" - 4:1. Віктор Леоненко проти Міґеля Анхеля Надаля

- Крім «Барселони», ваш київський період кар’єри можна ілюструвати ще двома матчами – проти «Спартака» в Лізі чемпіонів і проти віденського «Рапіда» в Кубку УЄФА.

- В обох поєдинка горіли в перших таймах – 0:2 і 0:3. Мій другий гол наприкінці зустрічі у Відні навіть найкращим назвали. Хоча не знаю, що там красивого. Підставив голову і м’яч залетів у сітку. Таких немало забив. Може, все тому, що той м’яч нас вивів до 1/16 фіналу? Нам тоді дуже важко було. А коли приїхали до Відня через чотири роки, то ганяли нас так, що мало не здалося. Ганяли й загнали. Сабо тоді ще якісь дверцята скляні розбив на емоціях у роздягальні.

Початок. У другій частині інтерв'ю читайте, як Леоненко з Баллаком в ліфті розмовляв і грав у матчах на підтримку українських вояків, як подобрішав Сабо і чому соромляться говорити правду українські футбольні журналісти.