Козацькі корені і галицькі кумири. Мандрівка до Олександрії з UA-Футбол

На цьому місці могло б бути інтерв’ю з Володимиром Шараном. Точніше, публікація бесіди з нинішнім наставником «Олександрії» не завадила б поділитися з читачами враженнями від мандрівки до райцентру на Кіровоградщини. Тим паче, що приймають там зазвичай гостинно. Ця, присвячена матчу восьмого туру Прем’єр-ліги між «Олександрією» і «Карпатами» подорож винятком не стала. Але було одне але…

Шаран

Річ у тім, що отримуючи в редакції дозвіл на поїздку (особливо у вихідні, коли відбувається чимало матчів), завжди окрім звіту про матч, на який виїжджаю, обіцяю записати інтерв’ю з якоюсь із знакових у тому чи іншому місті футбольних особистостей. Власне, коли мова зайшла про Олександрію, то довго видумувати не довелося. Володимир Шаран – колишній гравець «Карпат», «Динамо», «Дніпра» та збірної України. Щоб у пересічного читача склалося повне розуміння, як свого тренера поважають в Олександрії, переповім історію дворічної давнини, коли ще царював пан Янукович, а про повалення пам’ятників совєцьким тиранам на сході України можна було лише мріяти.

Так ось, в Олександрії, перед самим фасадом залізничного вокзалу тоді стояла скульптура так званому «вождю мірового пролєтаріата». Пам’ятник той оригінальний, бо, мабуть, ніде більше Ульянов-Лєнін не стоїть на постаменті ледь не в обнімку з матросом. То місцеві фанати, теж віддаючи належне неповторності скульптури, все ж задумувалися над тим, щоб її колись знести. «Можна було б залишити, - кажуть. – Але якби замість Лєніна поряд із матросом Шарана поставити».

Торік на хвилі Революції гідності ніхто про такі дрібниці, звісно, не думав. Ідол впав, розлетівшись на кілька шматків. Нині на тому місці залишився лише пофарбований у національних тонах постамент. А Шаран, який не очолював «Олександрію» тоді, знову повернувся в місто, де його вважають своїм, знову повернув команду до елітного дивізіону і демонструє в ньому зараз вельми непоганий футбол.

Тож за три дні до виїзду набираю номер Володимира Богдановича. «Я вам нічого не можу ґарантувати, - чую в трубці знайомий голос. – І взагалі, такі питання вирішуйте через прес-службу».

Фадєїч

«То тобі Фадєїчу треба телефонувати», - кажуть друзі з Олександрії. Записавши номер керівника прес-служби клубу «Олександрія», із дзвінком не зволікаю. Перед тим, правда, знайшов сторінку Юрія Федейовича Біланюка в «Фейсбуку». Там зауважив, що фраза «Я исповедую любовь» є для мого майбутнього співрозмовника життєвим кредо, а перед виборами 2012 року він не цурався агітувати в мережі за кандидата від бандитської політсили. Також на сторінці пана Біланюка можна прочитати, що у 80-ті він керував олександрійським Палацом культури.

Вислухавши моє прохання, Юрій Фадейович випромінював через слухавку виключно любязність: «Інтерв’ю? Звичайно, немає проблем. Коли будете подавати запит на акредитацію, в тому ж листі внизу надрукуєте список питань, які вас цікавлять. У вільний для Володимира Богдановича час я їх поставлю і відправлю вам вже готове інтерв’ю».

«Розумієте, що для нас така форма спілкування – категорично неприйнятна?» - кажу. «Ви нас теж зрозумійте, - відповідає Юрій Фадейович. – З проханнями про інтерв’ю до нас звертаються десятки журналістів. На всіх у Володимира Богдановича не вистачило б часу. Я постійно поряд із командою, можу підійти до тренера тоді, коли він буде справді вільний». «Перепрошую, але щось впродовж останніх півроку великих інтерв’ю Шарана в центральній пресі зустрічати не доводилося, - кажу. – Про які десятки прохань ви говорите?»

«Володимир Богданович зосереджений на підготовці команди, - спробував повернути в інший бік пан Біланюк. – Він хвилюється і в спілкуванні з пресою може емоційно промовити те, що не відображає його справжньої думки. Навесні вже був випадок, коли журналісти неправильно трактували слова Шарана про начебто низькі зарплати у клубах Першої ліги. З того часу ми й перейшли на іншу форму роботи зі ЗМІ. Я нашого тренера знаю давно, навчився розуміти його з півслова. Тому не потрібні ні вам, ні нам речі зможу прибрати. Й усі будуть задоволені». У відповідь спробував пояснити, що персона Шарана мене цікавить далеко не тільки в контексті тренерської роботи в «Олександрії». «Не біда, пишіть хоч сто питань, я всі поставлю»…

Після того ж, як я все ж дав зрозуміти, що інтерв’ю в письмовій формі нас не цікавить, Юрій Фадейович порадив: «Що ж, телефонуйте Володимирові Богдановичу і кажіть, що запропонований прес-службою варіант вас не влаштовує і ви наполягаєте на особистій зустрічі». Подякувавши за сприяння, прощаюся.

Коли переповів цю історію хлопцям з олександрійського фанатського сектору, вони лише усміхнулися. Фадєїча кожен з них знає давно – як диктора по стадіону. Його заїжджені штампи давно стали у вболівальницьких колах крилатими. «Виходить, інтерв’ю тренера на найпопулярнішому українськомуфутбольному сайті наш клуб не цікавить», - кажуть.

Банг

Отже в Олександрію їду з чітким розумінням, що інтерв’ю не буде. Дорога була як зазвичай виснажливою. Квитків до Олександрії майже за тиждень до виїзду практично не залишалося, тож довелося вдовольнитися верхнім боковим місцем у плацкартному вагоні вартістю 122 гривні. На дворі тоді стояла страшенна спека - вагон вона перетворює в лазню. Добре, що їхати лише чотири з половиною години, а очетвертій ночі на вокзалі зустрічав друг, у якого можна буде до ранку перепочити в нормальних умовах.

Треба сказати, що нічна Олександрія попри неосвітлені вулиці вразила чистотою тротуарів і це був різкий контраст у порівнянні з обласним центром Кіровоградом, куди їздив за місяць до того.

Поснідавши вранці, вирішили найперше відвідати могили героїв – двох олександрійських фанатів, які віддали життя у боротьбі з російськими окупантами. Поховані вони на двох різних кладовищах, на краю міста. «Але то ж не Київ, півгодини пішки і будемо на місці», - заспокоює друг.

Спершу прямуємо на Військовий цвинтар, де похований Гордій Кіктенко, який із позивним «Банг» був кулеметником батальйону «Донбас». Дружина друга Ірина згадувала, як Гордій маленьким хлопчиком приходив у місцевий Будинок культури на танцювальну секцію. «Обдарованим танцюристом він не був, але слухав старших, завжди допомагав щось перенести, поскладати», - згадує.

Гордій одним з перших в Олександрії поринув у вир революційної діяльності. Створював на в’їзді до міста блок-пости. А з початком війни на сході пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Загинув в Іловайському котлі. Потрапивши в оточення і розуміючи безвихідь ситуації, піднявся з кулеметом на повен зріст і відкрив по ворогу вогонь. Шансів вижити у «Банга» не було. Його, 21-річного, поховали поряд із братською могилою воїнів Другої світової війни.

Гордій виріс круглим сиротою. Бабусі, яка його виховувала, нині 85. Якраз у переддень матчу «Олександрія» - «Карпати» родичі забрали з Києва орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким боєць нагороджений посмертно. Перед грою медаль показали хлопцям на фанатському секторі. Нині жоден матч за участю «Олександрії» не обходиться без розтяжки на честь Гордія.

Інший фанат «Олександрії» Максим Бендеров загинув у свої 24, потрапивши під шквальний вогонь із «Градів» під Ізвариним. Максим похований на Міському цвинтарі.

«Ми зрозуміли, що війна близько, коли в Олександрію привезли труни з останками двох вертолітників, - згадує Ірина. – Третій – мій дядько – теж був збитий, але дивом вижив. Його доставили до шпиталю зі страшенними опіками і переломами. На щастя, лікарям вдалося поставити дядька на ноги, нині він працює у військоматі. А коли ховали його товаришів, на похорон зібралося, мабуть, усе місто. Квітів неможливо було купити».

Декомунізація

На сьогоднішній день з війни не повернулося вже 14 олександрійців. Друзі запевняють, що лихо вплинуло на свідомість людей. А ті, хто нічого не зрозумів чи не хоче розуміти, зазвичай мовчать. Правда, не всі. На одного з таких фанати «Олександрії» натрапили метрів за 150 до стадіону «Ніка». Молодик із пляшкою пива в руках прямував туди вочевидь щоб подражнити «львовскіх бендеровцев» футболкою «Компартия Украины». Але натрапив на «бендеровцев» своїх. Хлопці хутко провели роз’яснювальну розмову, а ганчірку в якості трофею забрали на сектор.

«Закон про декомунізацію» в Олександрії втілюють своїми руками. Точніше, почали втілювати півтора роки тому, коли слідом за Лєніним на Привокзальній площі килули набагато могутнішу скільптуру Ілліча в центрі міста. «Прив’язали його тросом і тягнули вантажікою, - згадують хлопці. – Тримався так міцно, що машина аж цапки ставала. Та врешті каменюка не встояла».

Нині на місці «вождя» не залишилося навіть постаменту. Щоб стерти останню згадку про нього, територію ось-ось мають закласти бруківкою. А ось вулиці місцева влада наразі переіменовувати не поспішає. То за умови, що під дію нового закону в Олександрії підпадає ледь не кожна друга назва.

В Олександрійському театрі за рік до трагічної загибелі виступав видатний борець за українську незалежність В’ячеслав Чорновіл

Треба сказати, що центр Олександрії нагадує суцільну каштанову алею. Каштанів тут більше, ніж у Києві на Хрещатику (колишньому Хрещатику, бо про нинішній годі й говорити).

Якихось надзвичайних архітектурних пам’яток серед будинків не видно. На загальному фоні виділяються лише нинішнє приміщення пожежної інспекції з красивою годинниковою вежею, а також будівля, де колись знаходився кінотеатр «Жовтень». Люди розповідають, що цей будинок кілька років тому викупив власник клубу «Олександрія», а нині й очільник Кіровоградської ОДА пан Кузьменко. Викупив і забув. А молодь, перебираючись через паркани, за старою звичкою продовжувала у закинутих кімнатах розважатися. До тиж пір, поки не провалилася крізь протрухлявілий дах і не розбилася на смерть дівчина. Після того входи в «кінотеатр» старанно позакладали цеглою, а реконструкцією не пахне й досі.

Повз кінотеатр «Жовтень» проїжджає майже «доісторичний» ЛіАЗ. Таких в Україні майже не залишилося, а в Олександрії на рейси виїжджає ще п’ять машин

Проте два дитячих у совєцькі часи кафе таки переформатували. На «розливайки», а на що ж іще. Причому «Яблунька» стала кнайпою совкового типу, де наливають ледь не за магазинними цінами й годують дешево (порція пельменів – 8 гривень). Не злим тихим словом тітки-офіціантки згадують, як до них попередній раз заїхали львівські фанати. «Нормальні, веселі хлопці. – кажуть. – Але позабирали собі на сувеніри старі совєцькі бокали. Їх і без того мало залишалося, а тепер так і взагалі майже немає».

Колись поряд із цими казковими персонажами діти їли морозиво. Тепер заклад іменується «Шашличною»

Такі столики, на яких літні люди грають у шахи, є, мабуть, у центрі кожного міста

Центральна міська алея прибрана й охайна. На лавочках поруч із фонтаном можна користуватися безкоштовним wi-fi. Крім того, дармовий Інтернет є поруч із будівлею міської ради

Пам’ятник Тарасові Шевченку в пору бабиного літа. Неподалік місце, де на початку 90-х був піднятий перший в Олександрії синьо-жовтий стяг

Взагалі, треба відзначити, що Олександрія – добре озеленене місто. Мова навіть не про окраїни, де з розпадом СССР поступово перестав функціонувати добрий десяток заводів і шахт. Будівлі закинені, а бічні вулиці від них ведуть у виличезний за територією приватний сектор з родючими чорноземами, а степове повітря дозволяє вирощувати смачний виноград.

Ніка

Окрасою міста могли б стати річки. Березівка, яка протікає майже через центр міста, зовні справді приваблює. Окутана вербами й тополями, водойма виглядає мальовничо аж доти, доки не підійдеш ближче. Ось тоді й стане помітно, що річка не лише замулена, а й забруднена різними побутовими відходами.

Інгулець, який протікає поруч зі стадіоном «Ніка» - теж заболочений, суцільно вкритий ряскою. Через те олександрійці, якщо й збираються відпочивати на узбережжі, то їдуть або на озірце в іншу частину міста, або взагалі за його межі, в справді мальовничу місцевість, де раніше знаходився кар’єр.

Популярне серед місцевих відпочивальників озеро

До слова, збудований на місці старого «Шахтаря» стадіон «Ніка» знаходиться у найісторичнішому клаптику землі, на території якої нині знаходиться Олександрія. Саме там, на узбережжі Інгульця колись був козацький зимівник і начебто й першою назвою міста була Усівка, на честь козака Уса.

Сучасна «Ніка» - то гарний навіть за мірками обласних центрів спортивний комплекс, де крім стадіону з сімома тисячами глядацьких місць збудовані тренувальні поля, готель, ресторан і власне приміщення, де знаходяться офіси й музей клубу «Олександрія». Іменують його тут Домом футболу. Проте возвеличують не лише футболістів, а й, приміром, уродженця Олександрії, одіозного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, якого небезпідставно звинувачують в організації вбивства журналіста Ґеорґія Ґонґадзе.

Команда

Найбільше найвідданіших прихильників «Олександрії» обурює рішення клубного керівництва повернути в чашу стадіону працівників органів внутрішніх справ. Такого в Україні немає більше ніде. Ультрас мають рацію ще й тому, що клуб фактично порушує постанову Кабінету міністрів України від 25 квітня 2012 року «Про затвердження Порядку організації робіт із забезпечення громадського порядку та громадської безпеки під час проведення футбольних матчів». У пункті 5 Постанови чітко вказано, що «організатор футбольного матчу, оператор спортивної споруди та футбольний клуб забезпечують громадський порядок та громадську безпеку на території спортивної споруди, її трибунах, а органи внутрішніх справ – на прилеглій до спортивної споруди території, шляхах евакуації глядачів та в громадських місцях населеного пункту, де проводиться футбольний матч, якщо іншого не вимагає характер матчу або перебіг подій під час його проведення».

Також фанатів команди турбує, що була переписана нещодавно клубна історія. Ультрас не можуть прийняти рішення нового керівництва на чолі з Сергієм Кузьменком, яке вирішило об’єднати долі їхнього ПФК і клубу, який існував в Олександрії з 1948 року і носив назу «Шахтар».

Фанати схильні притримуватися позиції, що їхній клуб був заснований у 1990 році Миколою Лавренком. До слова, Миколу Миколайовича поважають дуже сильно. Появу екс-президента на УТК імені Банникова і НСК «Олімпійський» під час матчів «Олександрії» проти «Олімпіка» і «Динамо» сектор зустрічав скандуванням його прізвища. Фанати мріють, щоб Микола Миколайович колись знову повернувся до управління клубом, який створив і який віддав у руки панові Кузьменку на початку 2013-го.

Олександрія – місто невелике, офіційно тут проживає лише 82 тисячі населення. Видатних спортивних особистостей тут народилося обмаль. Найвідоміший – олімпійський чемпіон Барселони-1992 зі спортивної гімнастики Григорій Місютін. Але він тоді представляв Луганськ, а в рідному місті не з’являвся дуже давно.

Звісно, футболісти тут люди популярні і кожен їхній крок ретельно відслідковується. Фанати на ранок знають, в якому ресторані й що пив той чи інший футболіст, пишаються, що в основі команди грає корінний олександрієць Артем Полярус, досі сумують за загиблим в 2001-му році оборонцем команди Омаром Мишковим, обурюються, що дружина нинішнього гравця Голенкова розміщує на своїх сторінках в соцмережі «ватні» пости.

Нехай вболівальників в Олександрії не так багато, як у великих містах, але вони живуть командою, знають деталі з її історії і сьогодення. Об’їздивши майже всю Україну, можу сміливо сказати, що таке трепетне ставлення до рідного колективу є нині великою рідкістю. Власне, тому Олександрія з усіма своїми добрими сторонами й вадами сприймається по-особливому. В усіх проявах.

***

Фото автора