Вадим Євтушенко: Якби проти греків грали не в Донецьку, а у Львові, результат міг бути іншим

Перша частина інтерв’ю з Вадимом Євтушенком –
«Було прикро, коли Бєсков взяв на Олімпіаду не мене, а Ґаззаєва»

- Вадиме Анатолійовичу, на фінальний поєдинок Кубка кубків-1985/1986 проти мадридського «Атлетіко» до французького Ліона динамівці прилетіли відразу після того, як під Києвом трапилася одна з найбільших в українській історії трагедій…

- Коли прилетіли до Франції, розуміння того, що відбулося в Чорнобилі, не мали. Треба згадати, що 27 квітня, вже після того, як відбувся вибух, ми грали матч чемпіонату СССР проти московського «Спартака». Тобто, ніхто нам нічого не розповідав. Виграли той матч 2:1, додому нас не відпустили, а відразу на автобусі повезли на базу. Лише на шляху на базу краєм вуха почули, Васильович розповідає комусь із тренерів, мовляв, щось трапилося в Чорнобилі. Наступного дня ми вилетіли до Москви і готувалися до матчу з «Атлетіко» на базі московського «Динамо». Нас вивезли з Києва і відгородили від інформації.

Лише прилетівши в Париж, побачили на моніторах в аеропорту, що показують Україну – вибухи і руїни. Не відео, а фотознімки. Журналісти почали засипати нас запитаннями, а ми відповідей не мали. Розпитати нічого не могли, адже мобільних телефонів тоді ще не було. Тож коли поверталися до Києва, ще не знали, що за нашої відсутності сім’ї як могли евакуювалися. Точніше, в Україну поверталася лише частина складу, адже більшість гравців на чолі з Лобановським залишилися в Москві, приєднавшись до збірної, котра готувалася до чемпіонату світу. Коли приїхали до Києва, зустрічало нас багато людей. Вони несли нас від поїзда до автобуса на руках. Але загальна картина нажахала: в місті залишилися одні чоловіки. Жінок і дітей не видно взагалі.

Втім, часу на роздуми не було взагалі. Ті футболісти, які не потрапили до збірної, попрямували на тренувальний збір до Ужгорода. Серед них був і я. Проте щойно наш літак приземлився на закарпатській землі, як нас зустрів чоловік, котрий повідомив: «Євтушенко і Баль залишаються в аеропорту і вилітають до Москви, в розташування збірної».

- Нарешті вас взяли бодай кудись.

- Зізнаюся, тоді вже думав, що зіграти на крупному форумі мені не судилося. На Олімпіаду в Москві Бєсков мене не взяв. У 1982-му уже навіть потрапив у список 22-х учасників мундіалю, проте в останній момент трапилося несподіване. Збірну тоді очолювали Бєсков, Лобановський і Ахалкаці, крім них у штабі ще були Георгій Федотов, Геннадій Логофет. Також рішенням Федерації футболу СССР на мундіаль до Іспанії вирішено було відправити ще кількох спеціалістів. Та найдивніше, що їх включили в делегацію замість футболістів. До Іспанії полетіло 17 гравців замість 22-х. Одним з тих, хто залишився вдома, був я. Потім була поразка від португальців і непотрапляння на Євро-1984.

Тренер Едуард Малофеєв у збірну мене не викликав, тому я навіть встиг змиритися, що на чемпіонаті світу в Мексиці не зіграю. Проте трапився дарунок долі у вигляді призначення в останню мить Лобановського, котрий взяв на мундіаль відразу 12-х киян.

- Виступ збірної СССР у Мексиці залишив двояке враження…

- Ми були в прекрасній формі, а футболісти інших клубів слугували прекрасним підсиленням. Тому переконливе проходження групового турніру не здивувало нікого. Звісно, були ми сильнішими й за бельгійців. Але трапилося нещастя. Нічого не поробиш.

- Кажете, що гравці інших клубів слугували підсиленням. Відомий жарт тих часів гласить якраз про зворотнє.

- Звичайно, динамівці були між собою прекрасно зіграними. Але нас було лише 12. Враховуючи складні погодні умови, в яких відбувався чемпіонат, пройти таким урізаним складом турнір ми б не змогли. Зрештою, не думаю, що правий оборонець Микола Ларіонов з «Зеніту», півоборонець Сергій Алєйніков з мінського «Динамо» чи нападник Сергій Родіонов зі «Спартака» могли якусь команду послабити. То були класні футболісти. Їх місце в основі заслужене. Та й Олександр Чивадзе, який був у заявці, але не міг грати через травму, допоміг би.

Не можу нічого поганого сказати й про спартаківця Ріната Дасаєва. Інша річ, що був Віктор Чанов. Не знаю, тиснули на Лобановського з Москви, щоб не лише динамівці грали, чи ні, але Вітя, на мою думку, в той час виглядав не гірше за Ріната. Чутки, що на Лобановського тиснули, були.

- Вийшовши на заміну, ви били пенальті за рахунку 5:0 у ворота угорців. Вам хотіли дати забити?

- Ні. Просто на той час усі основні пенальтисти уже зійшли з поля. Таку відповідальність взяв на себе і відтоді зрозумів, що гравець, котрий виходить на заміну, пенальті бити не повинен. Нині, коли дивлюся серії післяматчевих одинадцятиметрових, лише переконуюся у своїй правоті. Футболісти, які виходять на заміни, промахуються доволі часто.

- Ви пенальті взагалі били нечасто…

- Бо у нас були штатні пенальтисти – Блохін, Буряк, Ігор Бєланов.

- Але найважливіший свій одинадцятиметровий ви все ж забили.

- Маєте на увазі мінському «Динамо» у післяматчевій серії фіналу Кубка-1987? Ну, й «Мальме» у вирішальному матчі чемпіонату Швеції в 1992-му теж забив. Хоча кілька разів з позначки промахувався. Кожен раз через те, що не бив у наперед обраний кут, а дивився на воротаря. Коли голкіпер мене перегравав і стрибав у той кут, куди я націлився, починав бити у протилежний бік. Завжди цілився у верхній кут і промахувався. Три рази не забивав пенальті і тричі однаково. Вперше таке сталося в зустрічі з угорцями, вдруге – на турнірі в Ла-Коруньї, втретє – коли виступав за АІК.

- Повернемося однак до 1986-го. Не дивлячись на завантаженість, динамівці тоді вдруге поспіль стали чемпіонами СССР.

- Втома після чемпіонату світу накопичилася неабияка. Але перевести подиху не змогли, оскільки мусили грати з подвійним навантаженням. За час, поки ми були у збірній, перенесли шість матчів «Динамо» у чемпіонаті. Грати їх мусили між календарними днями. Навіть не знаю, де взялися сили, щоб з такої складної ситуації з честю вийти і навіть стати чемпіонами. Матчі ж були важкими, особливо в Москві. У манежі, московське «Динамо» тоді відірвалося і нам його треба було наздоганяти. Чемпіонами ми стали, зігравши внічию в Москві і вигравши очну зустріч вдома.

- Потім була чергова спроба виграти Кубок чемпіонів, котра завершилася поразкою в півфіналі від «Порту»…

- Не сказав би, що португальці тоді були набагато сильнішими. У них було кілька дуже класних футболістів. Найперше – Паулу Футре, нападник Фернанду Ґомеш, Рабах Маджер, котрий забив п’ятою гол у фінальному матчі проти «Баварії». Наші команди були рівні за силами, але суперникам більше пощастило. Вдома їм рикошет допоміг забити, а потім швидко забили нам два голи у Києві.

Кубок чемпіонів-1986/1987. Щойно Вадим Євтушенко вразив ворота шотландського "Селтіка"

- Ви в першому матчі проти португальців не грали. Чому?

- Отримав напередодні першої гри травму. Ми тренувалися на Республіканському стадіоні. Трав’яного покрову ще не було. Вистрибнув, зіграв головою, а при приземленні підвернулася нога. Розтягнув зв’язки стопи й вийти на поле не зміг. Перед домашнім матчем нога ще поболювала, але на заміну мене Валерій Васильович випустив. Втім, на той час поїзд вже пішов.

- То був болючий удар по амбіціях?

- Так. По накату з 1986-го ми грали на доброму рівні. Зрозуміло, що суперник сильний, але не ліпший за нас. Різниця лишень у тому, що «Порту» забити зміг, а ми ні.

- Рішення іти з «Динамо» почали обмірковувати після тієї поразки?

- Ні, адже попереду був весь сезон. Але вже в ході чемпіонату зрозумів, що мені не подобається грати на позиції правого півоборонця. Крім того, Лобановський вже запросив з «Дніпра» Олега Протасова і Геннадія Литовченка. Один – нападник, інший – правий хав. Мої прямі конкуренти. Зрозумів, що треба йти. Тим паче, що мав запрошення з «Дніпра». При цьому балачки про те, що мене обміняли на Литовченка і Протасова, безпідставні. Коли повідомив Валерієві Васильовичу про своє бажання піти вперше, він не сказав ні «так», ні «ні». А саме в той момент, коли мені треба було йти, Лобановський захворів. Вдруге поговорити не вдалося і я просто залишив на столі заяву.

- Лобановський на вас не образився?

- Не думаю. Він отримав двох хороших гравців і вже готував нову команду, нову збірну до чемпіонату Європи-1988. Отримати Литовченка і Протасова для нього було пріоритетом.

- З Кучеревським у «Дніпрі» у вас стосунки, здається, не склалися…

- Попервах все було гаразд. Євген Мефодійович на зборах награвав мене на позиції центрального півоборонця. Ми виграли два турніри – в Болгарії та Уруґваї. В Уруґваї перемогли «Насьональ» і «Пеняроль», я отримав відзнаку найкращого футболіста турніру. При цьому грав я результативно. Але повернулися додому і в першому матчі чемпіонату СССР сталося те, про що я говорив на початку розмови – мене поставили на правому краї півоборони. Там мене тренер, нічого не пояснюючи, ставив і надалі. Я перестав забивати, отримувати задоволення від гри. Мені в цьому амплуа і в «Динамо» не подобалося грати, а тут ще й довелося в «Дніпрі» про ці навики згадати. Стався психологічний надлом.

При цьому зазначу, що з Кучеревським чи кимось іншим у «Дніпрі» я не сварився. У мене з Євгеном Мефодійовичем були нормальні людські стосунки. Просто я бачив, що ставлення до мене змінилося. Знаю, чому так відбулося, але не хочу говорити публічно. Бодай через те, що окремих дійових осіб вже немає в живих.

1982-й. Черговий гол Євтушенка у ворота Отара Ґабелії

- Свій єдиний гол у складі «Дніпра» ви забили у ворота тбіліського динамівця Отара Ґабелії. Здається, то був ваш улюблений воротар, але засмучували його ви постійно…

- То був кубковий матч. Я вже майже залишив «Дніпро», а коли на нетривалий час повернувся, Кучеревський поставив мене у кубковому матчі проти тбілісців не на краї, а в центрі. Відразу забив. Тбіліське «Динамо» справді було моєю командою. Мабуть, не дарма спромігся забити «Динамо», навіть виступаючи за «Дніпро». Причому то був мій останній матч у складі дніпрян. Крім тбілісців, часто забивав «Чорноморцю», «Арарату», «Зеніту».

М'яч "Зеніту", який приніс киянам "золото" чемпіонату-1985

- Яким був механізм переходу совєцького футболіста за кордон?

- Усі питання вирішувалися через спеціально створену для цього при Держкомспорті СССР організацію - «Совінтерспорт». Коли попрохав, щоб мені підшукали закордонну команду, варіант знайшли швидко – мав їхати у Мексику. Але трапилося, що за чотири тури до завершення чемпіонату Кучеревський у Ленінграді не поставив мене до складу взагалі. Не витримав і полетів до Києва безпосередньо звідти. Документи для переходу після завершення чемпіонату в Мексику були однаково готові, у «Дніпрі» не залишався б за жодних обставин.

Але прийшов до Лобановського і попрохав, щоб він зробив так, аби я міг дограти першість за динамівський дубль. Валерій Васильович мій стан зрозумів і посприяв, аби мене заявили за «Динамо». В тому ж турі поїхав з командою до Москви, де я відзначився дублем, а ми розгромили «Спартак» 5:1. Цей факт дозволив московським журналістам у знущальному тоні написати, мовляв, Лобановський перехитрив весь СССР – і Протасова з Литовченком взяв, і Євтушенка повернув. Насправді ж у нас із Валерієм Васильовичем була домовленість, що я дограю сезон за дубль.

- Як замість Мексики у вашій кар’єрі з’явилася Швеція?

- Спочатку на мене вийшли представники «Гаммарбю». Причому переговори вони вже вели не з «Совінтерспортом», а з «Динамо», яке стало першим в СССР професійним клубом. Саме через це я вирішив віддячити киянам і дати заробити їм. Звичайно, це не були великі гроші (платили, до слова, комп’ютерами, формою і лише частково грішми), але тим не менш. Написав на ім’я глави Федерації футболу СССР В’ячеслава Колоскова листа, у якому сповістив, що в Мексику їхати відмовляюся, бо хочу грати у Швеції.

Контракт із «Гаммарбю» зірвався в останню мить. Чи то шведи не змогли заплатити ту суму, яку вимагало «Динамо», чи завадило щось інше, але «Гаммарбю» поступився мною своєму прямому супернику, іншому стокгольмському клубові АІК, котрий і підписав зі мною угоду.

- Та «Гаммарбю» у вашій біографії таки був. Тільки вже як у тренера…

- Тренерську діяльність розпочав у четвертому шведському дивізіоні, однак невдовзі отримав пропозиції стати асиситентом наставника в «Гаммарбю» від відомого спеціаліста Рольфа Зеттерлунда. Зізнаюся, це запрошення було для мене несподіванкою. Навіть за умови, що Рольф, тренуючи «Еребру», не приховував симпатії до Євтушенка-гравця. В кінці сезону Зеттерлунд завжди голосував за мене в різноманітних опитуваннях.

То були прекрасні три роки спільної роботи. В першому ж сезоні ми вивели «Гаммарбю» з першого дивізіону в вищий, а в в еліті сходу стали третіми. Після такого успіху в нас порозбирали багатьох гравців. Як наслідок, чемпіонат-1998/1999 «Гаммарбю» розпочав не дуже вдало й після восьми турів нас звільнили. Працевлаштувався у клубі другої ліги «Ярфалла». Зі мною цей клуб підвищився у класі. Так з того часу впродовж майже дев’яти років й тренував команди першої-другої шведської ліг.

- Під вашим керівництвом встигли пограти зокрема й обидва сини.

- У клубі «Валста». Не знаю, добре це чи погано. Може, у них би кар’єри по-іншому склалися? Втім, діти у мене грали не з моєї ініціативи. Старший син Славко на той час грав в основі АІКа, навіть встиг дебютувати в єврокубках. Однак у клубі розпочалася шарпанина з тренерами. Улле Нордін, котрий брав В’ячеслава до складу, захворів, на його місце поставили чеха Душана Уґріна. Той повів себе звично для тренерів-іноземців, які приходять на нове місце роботи і мусять досягати результату – перестав ставити до складу молодь і докупив досвідчених гравців. Славко ж тоді навчався у престижному вузі. Він вирішив, що раз грати не може, то буде виступати у мене в другій лізі й матиме більше часу на навчання. Як наслідок, закінчував кар’єру В’ячеслав у клубі першої ліги «Браґе», впродовж кількох років, до 2013-го, коли він закінчив активні виступи, був капітаном команди.

Молодший син закінчив грати майже одночасно з на три роки старшим братом. Вадим порвав ахіллове сухожилля й не зміг повноцінно відновитися.

- Вадим начебто навіть залишав очолювану вами команду.

- Ми з ним не сварилися. Тим паче, що Вадим у нас був одним із провідних гравців. Просто так склалися життєві обставини. Син пішов до Рольфа Зеттерлунда, котрий тоді теж тренував команду другої ліги.

- Нині сини пов’язані з футболом?

- Так. Вадим працює асистентом тренера у команді другої ліги, а В’ячеслав переїхав на південь Швеції, до Гельсинборгу. То громадянська дружина його переконала, у неї туга за батьківщиною розвинулася. Там Славко працює кимось на кшталт координатора всіх команд у клубі третьої ліги. Син виконує функції на зразок спортивного директора. Просто у них ця посада називається по-іншому.

- Вадиме Анатолійовичу, для того щоб разом із Олексієм Михайличенком вивести збірну на чемпіонат світу-2010, вам не вистачило якихось дрібниць. Здавалося, перемога над греками у плей-оф уже в кишені…

- Не вистачило удачі. Вважаю, що суперники були рівними за силою, хоча в Україні тоді говорили, мовляв, нам пощастило. Греки грали у закритий футбол, з такими опонентами завжди непросто. До об’єктивних причин відніс би травму Сергія Назаренка, котрий був поряд із Андрієм Шевченком нашим найкращим бомбардиром у відбірному турнірі, одним із лідерів збірної. Крім того, у ході відбору ми суттєво омолодили склад, ввели в команду Євгена Хачеріді, Ярослава Ракицького, Андрія Ярмоленка, Василя Кобіна. Певною мірою, вдалися до таких кроків вимушено, адже перед домашнім матчем з англійцями у нас вилетіла майже вся лінія оборони.

Ми могли перемогти греків на виїзді, однак Олег Гусєв, виходячи сам на сам з воротарем суперників, на лінії карного майданчика наступив на м’яч. Після виїзних 0:0 розуміли, що долю протистояння може вирішити один м’яч. На жаль, його забив Дімітріос Салпінґідіс, котрий втік від Ракицького. Ярослав тоді грав лівого оборонця й сам не переслідував суперника, і не передав його центральним оборонцям. Прикро, але ні виправдовуватися, ні винити когось смислу немає.

- Про фартовість стадіону тоді було сказано чимало.

- Добре питання. Думаю, цей фактор свою роль відіграв. Мабуть, на той час було так потрібно, щоб матч відбувся саме в Донецьку.

- Політична доцільність, так?

- Так. Нічого поганого про Донецьк сказати не хочу, стадіон там прекрасний, але не виключаю, що зіграй ми з греками у Львові, результат міг бути іншим. Втім, що зараз припускати?

- Після цієї поразки розуміли, що тренерський штаб на чолі з Михайличенком збірною більше не керуватиме?

- Ситуація в нас тоді була схожою до тої, в якій восени були нинішні тренери збірної. Контракти у нас завершилися в листопаді. Ми не виконали завдання, тому рішення було передбачуване. Хоча нам до останнього не говорили – будемо ми працювати чи ні. Ми вже навіть встигли піти у відпустку й тільки за лічені дні до завершення дії контракту нам повідомили, що співпраця продовжена не буде.

- Покинувши збірну, ви через 30 років повернулися до Кіровограда. Зацитую вам слова батька одного з ваших підопічних у «Зірці». «Євтушенко – коректний, стриманий тренер, який вміє доступно пояснити свої вимоги, а гравці його розуміють і поважають. Таким спеціалістам у нашому футболі складно. Шкода, що син з ним попрацював так недовго» - це сказав колишній футболіст Віталій Рудницький.

- Вдячний йому за ці слова. Але бачте, в Полтаві, де трохи пізніше працював з «Ворсклою», навпаки говорили що я надто м’який. В Швеції мені дорікали, що я надто жорсткий. На мій погляд, я витримую баланс і не перегинаю палки в жоден з боків. Так, на гравців не кричу, не крию їх матом. Якщо жорсткість полягає в цьому, то я справді м’який. Однак у мене в командах завжди була дисципліна. І досягав я її своїми методами.

- Півроку в Кіровограді, два місяці в Полтаві – людині, яка має досвід роботи у європейських клубах, в Україні дійсно прижитися складно?

- З Кіровограду я пішов, бо отримав запрошення з «Ворскли». А ось те, що сталося в Полтаві – таємниця, покрита мороком. На жаль, немає вже в живих президента клуб, тому апелювати ні до кого. Ґрунтовно поговорити з паном Бабаєвим мені так і не вдалося. Хотілося зустрітися і прояснити для себе чимало нюансів. Нині, коли все позаду, шкодую, що мене тоді вирвали з Кіровограду. Аґентів у мене ніколи не було, рішення приймав сам. При підписанні контракту не врахував усіх тонкощів і це теж посприяло швидкій відставці. Судячи з коментарів моїх наступників, видно, що в клубі щось негаразд було з самого початку. А що саме – публічно припускати не буду. Тим паче, що опонувати нікому.

- Нині ви знову працюєте в структурі рідного «Динамо», очолюєте «Динамо-2». Ця робота приносить вам задоволення, зважаючи на те, що з вами очолюваної команди в основну футболісти не переходили вже дуже давно?

- Найперше мені подобається те, що знову працюю в клубі, який люблю і який допоміг мені себе реалізувати. А за роботу свою взявся з задоволенням з першого дня. Звичайно, моя діяльність відрізняється від роботи тренерів решти першолігових команд. Тут пріоритети інші, ми працюємо не на результат, а на виховання гравців.

Ви сказали, що представники «Динамо-2» не потрапляють у першу команду. Не зовсім згоден. Напряму, може, не потрапляють. Однак ці хлопці йдуть в оренду, набираються досвіду виступів у вищій лізі й потім або повертаються до Києва, або виступають на серйозному рівні в інших вищолігових колективах. Показово, що людей, які пройшли «Динамо-2», нині вдосталь зокрема й у національній збірній. Вважаю, що ця команда свою функцію виконує.

Інша річ, що на наші виступи в поточному першоліговому сезоні вплинула форсмажорна ситуація, в котру ми потрапили влітку. Мова про передачу в оренду «Говерлі» фактично всіх гравців основного складу. На мій погляд, одночасно нас залишили занадто багато футболістів. Це вплинуло на якість гри команди у стартовому відрізку чемпіонату. Хоча по результату наче все було гаразд.

Врешті, ми вийшли із ситуації достойно. Не можу сказати, що всі хлопці відіграли стабільно (хтось проявив себе спочатку, хтось серед осінньої частини, а хтось на її фініші), однак загалом виступом я задоволений. Виняток становлять лише жовтневі матчі, коли ми не виграли жодного поєдинку з шести. Втім, то не був спад, а радше поєднання невдач, помилок в обороні, пропуску провідними футболістами ігор через дискваліфікації. Крім того, нам бракувало забивних гравців. Найліпші виконавці креативного плану опинилися в оренді. Маю на увазі Дмитра Хльобаса, Олексія Хобленка, Романа Яремчука, Артема Поляруса, Віталія Гемегу, Олексія Савченка. Хлопці, які були їхніми дублерами, старалися, але з точки зору результативності замінити орендованих ще не змогли.

Мене тішить, що за статистикою ми одна з найвідвідуваніших команд у матчах на виїзді. Тренери наших суперників нас постійно хвалять, а сварять лише у Києві. Вважаю, що ми на таку оцінку до себе не заслуговуємо. Гру ми стабілізували, нас вже не так просто задавити фізично. І хоч конкретних турнірних завдань перед нами немає, ми ставимо їх перед собою самі. Що б нам не завадило, так це крапкові підсилення. Бо коли в класний футбол грає команда в ціломо, то легше проявити себе й кожному поодинці. Разом з тим, на моє глибоке переконання, якби постала потреба і когось із наших молодих виконавців виставили б на матч основного складу, каші він не зіпсував би.

- Ви згадали про креативних забивних гравців, більшість яких виступає за «Говерлу». Натомість самі ужгородці, мабуть, теж не від хорошого життя запрошують зі Львова далеко не забивного на рівні вищої ліги Михайла Сергійчука. Не від доброго ж життя…

- Проблема забивного нападника в українському футболі стоїть надзвичайно гостро. І корені тягнуться саме до дитячого футболу. Найлегше вимагати від Михайла Фоменка чи Сергія Реброва гучних перемог. Але вони – тренери професійних команд. Достойного підживлення колективам Прем’єр-ліги катастрофічно бракує. Все через те, що порушена структура підготовки кадрів.

По-перше, нині професійних команд в Україні катастрофічно мало. При СССР п’ять-шість українських клубів грало у вищій лізі, чотири-п’ять – у першій і ціла українська зона з 22-х колективів – у другій. Вихованцям ДЮСШ було де подітися. Вони відразу грали на серйозному рівні. Діти щороку змагалися у всеукраїнських змаганнях «Шкіряний м’яч». Але найголовніше, що зникло таке явище як дворовий футбол. А самородки найчастіше з’являються саме у дворах. Зі шкіл хлопці часто виходять однакові, неначе з інкубатора. Добре підготовлені, але без родзинки.

Втім, то така тема, якій вартувало б окреме інтерв’ю присвятити, а не втискуватися в рамки цього. Бо проблема ж не лише у нападниках. Нині дожилися до того, що у збірну нікого на краї оборони викликати. Добре, є креативні хавбеки. Це амплуа завжди було дефіцитним. Але оборонців вдосталь було завжди.

- Ви координуєте свої дії з наставником першої команди Сергієм Ребровим і з тренером дублю Вісенте Ґомесом?

- Ми використовуємо єдину методику тренувань, спільні вправи. Але мені ніхто не забороняє використовувати свій напрям. При цьому грати ми маємо за тією структурою, якої притримується основна команда. Ребров, коли у нього з’являється час, слідкує за матчами «Динамо-2», кілька разів він відвідував наші тренування.

- Рік тому, спостерігаючи за грою «Динамо-2» і прислуховуючись до ваших вказівок Євгенові Морозенку, зловив себе на думці, що з цього гравця ви намагалися зліпити півоборонця ґатунку Сергія Рибалки. Точніше, до такого висновку дійшов потім, коли співставив ваші вимоги з нинішньою грою Рибалки…

- Так воно й є. Інша річ, що з цими функціями Євген впоратися не зміг. Я його не звинувачую, адже ми бачимо, що навіть у першій команді конкуренції Рибалка практично не відчуває. Повторюся: ми притримуємося єдиної ігрової структури, але маємо свої проблеми, викликані дефіцитом виконавців на окремих позиціях. Та не дивлячись на ці труднощі, перемоги чи поразки, питання про зміну тактики не йде. Маємо витримувати єдину модель за будь-якої ситуації. Й адаптовувати під неї гравців. Самодіяльністю в залежності від результату займатися не можемо. У тому й полягає специфіка роботи з командами штибу «Динамо-2».