Від батька й до сина. Родинні династії у київському Динамо

Три дні тому, в товариському матчі проти корейського «Сувон Блювінґс» за команду київського «Динамо» дебютував один із трьох за період зимового антракту новачків – екс-гравець бельгійського «Андерлехту» та італійської «Фіорентини» Олександр Яковенко. Син видатного в недалекому минулому півоборонця киян Павла Яковенка, 28-річний атакувальний хавбек спробує повторити шлях батька в уже зрілому футбольному віці.

Цікаво, що у 89-річній історії «Динамо» випадків, коли після батьків за команду грали чи її тренували їхні діти, було вкрай мало. Якщо бути зовсім точним, то за основу «біло-синіх» без урахування Яковенка-молодшого, котрий в офіційних зустрічах під керівництвом Сергія Реброва ще не грав, досі виходило лише троє футболістів, чиї батьки виступали за клуб раніше.

Окрім того, маємо один випадок, коли при татові-тренері один його потомок грав за команду, а інший виконував адміністраторські функції. Також останнім часом сини знаних у минулому динамівців встигли засвітитися у молодіжних командах киян. Зрештою, в цьому матеріалі поговоримо про родинні династії у «Динамо» детально, згідно з хронологічною послідовністю.

Володимир Балакін
(1944-1946, 20 матчів)*

Ігор Балакін
(1957-1959, 9 – 1, дубль 23 – 7)

(* - в дужках вказана загальна кількість матчів гравця за основу «Динамо» в рамках чемпіонату, кубка, суперкубка країни, а також у європейських клубних турнірах)

Батько і син Балакіни пов’язані найближчими родинними зв’язками зі знаменитою суддівською династією. Зачинатель суддівського роду Микола грав за «Динамо» на позиції нападника у 1934-му, 1940-1941-му і 1944-1945-му, тоді як його рідний брат, оборонець за амплуа Володимир засвітився в головній команді української столиці лише тоді, коли німецькі окупанти покинули Київ. До того брати встигли тривалий час повиступати поряд у складі інших київських колективів – «Желдора» та «Локомотива».

На фото справа – Микола Балакін. Зліва за спинами інших учасників «матчу смерті» Макара Гончаренка та Василя Сухарєва – Володимир Балакін

Через 11 років після батька, нехай і не в основному складі, але був у складі динамівців впродовж трьох років Володимирів син Ігор. Значно вагоміший слід він залишив в історії вінницького «Локомотива», за який впродовж чотирьох років провів 105 матчів і забив 20 голів. Також Ігор пограв за харківський «Авангард», запорізький «Металург» і рівненський «Колгоспник», а після завершення кар’єри пішов по стопах дядька, щоправда, у полі майже не судив, а увійшов до протоколів чемпіонатів СССР в статусі лайнсмена.

Володимир після завершення гравецької кар’єри працював тренером у київській Футбольній школі молоді. Саме під його керівництвом робили перші кроки у футболі майбутні динамівські зірки – Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Андрій Біба, Валентин Трояновський. Втім, найперше до історії вітчизняного футболу Володимир увійшов завдяки участі в так званому «Матчі смерті», або якщо притримуватися історичної справедливості зовсім точно, то виступав у складі команди, котра іменувалася «Хлібзаводом» і «Стартом», впродовж цілої серії поєдинків в окупованому Києві влітку 1942-го.

Володимирові Балакіну пощастило, втрапивши до німецького полону бійцем Красної армії, вижити там, а потім і пережити війну в цілому. Вижив і старший з братів Микола, а ось їхнього батька, теж Миколу, через партійний квиток комуніста гестапівці розстріляли. Володимир Миколайович дожив до 1992 року і залишив цей світ у 79-річному віці. Того ж року, 81-річним помер Микола Миколайович. Ігор Балакін відійшов від нас у вересні 2000-го, у віці 63-х років. Нині суддівські традиції Балакіних продовжує названий на честь діда внук Миколи Миколайовича. Наразі він вже працює на поєдинках Прем’єр-ліги.

Олег Ошенков
(1951-1956, 1959, головний тренер)

Михайло Ошемков
(з 1959-го – вихованець школи «Динамо»; з 1973-го (з перервами) – на адміністративних посадах у київському клубі, був перекладачем, технічним директором, головним менеджером, віце-президентом)

Ігор Ошемков
(1952-1953, дубль 21 – 5)

Корінний пітерець, Олег Ошенков очолив «Динамо» в 1951-му й допоміг клубові виграти перший в його історії трофей – Кубок СССР-1954. Точніше, правильно прізвище одного з найзнаковіших тренерів киян совєцької епохи мало б звучати як Ошемков, втім, клерк, котрий змінював Олегові Олександровичу документи, надмірною прискіпливістю не відзначався і сліпо переписав прізвище так, як його тоді помилково друкували в пресі. Тобто, з літерою «н». Тренер сперечатися не став і з того часу був Ошенковим вже й офіційно.

Справа – Олег Ошенков, справа – Михайло Ошемков

Саме під цим помилковим прізвищем Олег Олександрович виграв спершу Кубок з «Динамо», а потім ще два – з донецьким «Шахтарем». Стати однією з найпомітніших постатей на тренерському посту «гірників» Ошенкову судилося після того, як у 1959-му він, повернувшись після дворічної перерви до Києва, набрав лише два очки у стартових семи матчах чемпіонату і був відправлений у відставку.

«Шахтар» Ошенков тренував майже десять років – з 1960-го по 1969-й. Після ж нетривалого перебування на посаді наставника миколаївського «Суднобудівника» Олег Олександрович у 1971-1975 роках очолював Федерацію футболу УССР. Останнім місцем тренерської роботи Ошенкова був у 1975-1976 роках харківський «Металіст». Посаду наставника Олег Олександрович тоді, в своїх 64, залишив разом із життям…

Старший син тренера Ігор, будучи вихованцем пітерського «Зеніту», намагався пробитися до основи киян у 1952-1953-му, однак за першу команду жодного офіційного матчу так і не провів, зате потім трохи пограв у складі одеського ОБО і миколаївського «Суднобудівника», а також тренував маріупольський «Азовець», черкаський «Дніпро», севастопольський «Авангард» і чернівецьку «Буковину». Нині, в своїх 83, Ігор Олегович перебуває на заслуженому відпочинку.

Натомість молодший з братів Михайло Ошемков заграти у футбол на серйозному рівні не зумів зовсім, хоча надії подавав неабиякі. Навіть був, за власним зізнанням, найкращим бомбардиром юнацької команди київського «Динамо», виступаючи поряд із Анатолієм Бишовцем. Однак заграти серед дорослих Михайлові завадив поганий зір. Контактних лінз у СССР ще не випускали, а в окулярах грати неможливо.

Довелося Ошемкову-молодшому поступати в університет, на факультет іноземних мов. Завершивши вуз, Михайло Олегович працював в Київському інфізі. Трохи згодом його знання іноземних мов та похідне від того добре розуміння ситуації в європейському футболі знадобилося й київському «Динамо». Проаналізувати гру мадридського «Реалу», майбутнього суперника киян за чвертьфіналом Кубка чемпіонів-1972/1973, Ошемкова попрохав наставник динамівців Олександр Севідов.

Після того ж як киян наприкінці 1973-го очолив Валерій Лобановський, Михайло Олегович працював у його штабі незмінно впродовж багатьох років – перекладав літературу, записував і переглядав матчі, спостерігав за потенційними новачками тощо. Валерій Васильович забрав Ошемкова з собою навіть тоді, коли на початку 90-х перебрався в Об’єднані Арабські Емірати та Кувейт.

Анатолій Миколайович Крощенко
(1957 – дубль 20 – 4; 1992-1994 – наставник «Динамо-3»; 1995 – наставник «Динамо-2»; 2003-2006 – директор ДЮФШ «Динамо» ім. Лобановського)

Анатолій Анатолійович Крощенко
(в наш час – клубний оператор «Динамо»)

Один з найуспішніших юнацьких тренерів України епохи незалежності, будучи вихованцем ФШМ в групі вище згадуваного Володимира Балакіна, потрапив до динамівського дублю. Однак заграти в основі через високу конкуренцію так і не зумів, невдовзі опинившись спершу у київському СКВО, а потім на запрошення Віктора Жиліна у Вінниці.

Анатолії Крощенки

Погравши за донецький «Шахтар», харківський «Авангард», дніпропетровський «Дніпро» і львівські «Карпати», після завершення кар’єри Анатолій Миколайович розпочав тренерську діяльність. Під його керівництвом у «Динамо» зростала ціла когорта вихованців 1975 року народження – Олександр Шовковський, Владислав Ващук, Сергій Федоров, Ігор Костюк, Геннадій Медведєв, Сергій Баланчук, Володимир Поліщук, Олександр Венглинський. То було найсильніше покоління. А вінцем кар’єри Крощенка-тренера стало здобуття юнацькою збірною України срібних нагород Євро-2000.

Син Анатолія Миколайовича, Анатолій-молодший футболістом і тренером стати не зумів, зате пригодився динамівському клубові в статусі оператора. Зараз Анатолій Анатолійович перебуває разом з командою на зборі в Іспанії.

Олександр Бойко
(1972-1982 – 95 – 11; за дубль – 32 голи)

Денис Бойко
(2010-2012 – 15 – 16 пр.; 2006, 2010-2012 – дубль 33 – 21 пр.; 2006-2009 – «Динамо-2» 22 – 32 пр.; 2006-2008 – «Динамо-3» 31 – 29 пр.)

Ні батько, ні син Бойки повноцінно основними в «Динамо» так і не стали. Однак якщо Олександр, котрий прийшов у столицю ще 18-річним вихованцем групи підготовки чернівецької «Буковини», чекав свого часу понад десять років і в чемпіонських для клубу сезонах 1980-го і 1981-го років вважався гравцем стартового складу, навіть забивши "золотий гол» у ворота московського «Динамо», то Денис безліччю нагод закріпитися не скористався.

35 років різниці. Олександр і Денис Бойко протистоять «Шахтареві»

Так, Олександр Шовковський не дівався нікуди, однак про заміну капітанові тренерський штаб піклувався давно. Бойко, маючи в конкурентах ще й Олександра Рибку, тричі вирушав у оренду: в сезоні-2007/2008 – у ЦСКА, в 2009/2010-му – в «Оболонь», у 2011/2012-му – в «Кривбас». У всіх цих командах тренером Дениса був Юрій Максимов, який обдарованому голкіперові дуже довіряв. Ось лишень сам Бойко, повертаючись у «Динамо», щоразу свої шанси бездарно втрачав. Головна причина – постійні порушення спортивного режиму. В сезоні-2010/2011, коли киян тренував Валерій Ґаззаєв, Денис попервах вважався основним воротарем, але натомість втрапив до глибокого резерву через грубі ляпи, які коштували команді перемоги у матчі чемпіонату України проти «Оболоні» й Ліги Європи – проти молдовського «Шерифа».

Власне, після того фіаско доля Бойка-молодшого виглядала вирішеною. В «Дніпро» на правах оренди він влітку 2013-го ішов від безвиході, а дніпровські фанати зустріли дебют митаря красномовною розтяжкою «Тобі тут не раді». Втім, Денис зробив неможливе. За голову він взявся. Ще виступаючи під керівництвом Хуанде Рамоса. Коли ж до керма команди прийшов Мирон Маркевич, а з ним тренер воротарів Валерій Городов, Бойко за короткий проміжок часу став одним з найсильніших голкіперів не лише в Україні, а й. мабуть, у Європі. Свій потенціал він таки реалізував, але не в рідному «Динамо».

Сергій Шматоваленко-старший
(1987-1998 – 300 – 4; 1996-1998 - «Динамо-2» 26 – 0; 1997-1998 – «Динамо-3» 5 – 0; 2003-2004 – селекціонер «Динамо», 2004-2014 – тренер «Динамо-2», з 2015-го – тренер молодіжного складу «Динамо»)

Сергій Шматоваленко-молодший
(2007-2010 – дубль 26 – 0; 2007 – «Динамо-2» 1 – 0; 2006-2007 – «Динамо-3» 28 – 0)

Вихованець одеського футболу Сергій Шматоваленко, поповнивши склад киян у 20-річному віці, розглядався як альтернатива багаторічному капітанові Анатолієві Дем’яненку на лівому фланзі оборони. Довіру тренерського штабу Сергій виправдав, повноцінно загравши в основі вже після того, як Анатолій почав виступати за кордоном. Власне, так з 1987-го Шматоваленко в системі «Динамо» й залишається. З командою він виграв чемпіонат СССР-1990 і шість титулів чемпіона України. Після завершення гравецької кар’єри Сергій почав працювати у селекційній службі киян. А потім при різних тренерах був асистентом наставника у «Динамо-2», а нині допомагає Вісенте Ґомесу готувати дублюючий склад.

Батько й син Шматоваленки

Народжений у 1989-му Шматоваленко-молодший – вихованець динамівської школи. Свого часу він теж подавав надії, так само як тато, виступаючи в обороні. Але до основи киян Сергій не доріс. Стан здоров’я не дозволив. Кар’єру Шматоваленко-син завершив після нетривалого перебування спершу в кіровоградській «Зірці», а потім – латвійському «Сконто».

Юрій Калитвинцев
(1995-1998 – 131 – 20; 1997-1998 – «Динамо-2» 11 – 2;
1998 – «Динамо-3» 1 – 0)

Владислав Калитвинцев
(з 2010-го – 25 – 3, дубль 52 – 18; 2009-2010 – «Динамо-2» 13 – 2)

Наразі виглядає, що саме Владислав Калитвинцев може стати найкращим сином свого батька в команді київського «Динамо». Так само як свого часу Денис Бойко, Владислав вже двічі був в оренді й кожен раз (у чеському «Словані» з Ліберця і «Чорноморці») змушував тренерів «Динамо» повернути себе назад. Наставники оцінили лідерські задатки Калитвинцева-молодшого, але біда в тім, що наразі в складі киян у основі на позиції Владислава діє Андрій Ярмоленко. На протилежному ж краї, де 23-річний виконавець може зіграти також, Жермейна Ленса замінив Дерліс Ґонсалес, а є ще Олег Гусєв. Пробитися до основи за таких умов вкрай складно.

Юрій і Владислав Калитвинцеви

Натомість Юрій Калитвинцев приходив до Києва зрілим, 27-річним гравцем, з потужним досвідом виступів у складі волгоградського «Ротора», ростовського СКА і московського «Динамо». Плеймейкер від Бога, гравця такого штибу в Києві не було з часів Володимира Мунтяна і Олександра Заварова. Точніше, не плеймейкер, а диспетчер, бо сам Юрій не любить говорити, що він був гравцем, який вів гру. Так чи інакше, футболістів такого ґатунку на цій позиції «Динамо» бракує понині.

Єдине, що могло Калитвинцеву-старшому завадити зіграти у Києві – перелом ноги, з яким власник «Динамо» Григорій Суркіс наважився запросити Юрія з нижньогородського «Локомотиву». Та етнічний росіянин, який ледь приїхавши в Україну, отримав наш паспорт, влився в команду надзвичайно швидко, а сповна розкрив свій талант на міжнародній арені вже з поверненням до Києва Лобановського.

Віталій Косовський
(1994-2002 – 197 – 27; 1998-2002 – «Динамо-2» 17 – 2; 2012-2014 – тренер дубля «Динамо»; з 2015 - тренер ДЮФШ «Динамо» ім. Лобановського)

Сергій Косовський
(вихованець ДЮФШ «Динамо»)

Свого часу колишній наставник «Динамо» Йожеф Сабо в інтерв’ю UA-Футболу розповідав, що його рішення запросити Віталія Косовського з Вінниці до Києва сприйняли далеко не всі. Втім, Віталій забігав на лівому краї півоборони так, неначе все життя під динамівський стиль готувався. Стрімкість і постійна агресія, яку Косовський створював зліва, різко контрастувала на фоні доволі інертного протилежного флангу. Що поробиш – у ті часи, особливо після біди, яка трапилася з Євгеном Похлєбаєвим, правого хавбека динамівцям катастрофічно бракувало.

Віталій і Сергій Косовські

Косовський-старший був у «Динамо» на провідних ролях й після приходу Лобановського. Однак після півфіналу Ліги чемпіонів-1998/1999 команду поступово охопив спад, від якого більшість провідних гравців команди зразка середини 90-х вже не оговталися. Серед них – Віталій Косовський, котрий з початком 2000-х не стільки грав, як лікувався.

Не так давно Віталій повернувся в структуру «Динамо» й, працюючи одним з тренерів дублюючого складу, мабуть, вірить, що зможе там попрацювати зі своїм сином. Косовський-молодший наразі грає за команду, складену з хлопців, не старших 19-ти років. Виступаючи ж за колектив молодшої вікової групи, Сергій влітку 2014 року підірвав Youtube фантастичним голом з середини поля у ворота французів на Кубку Егейського моря в Туреччині.

Олександр Борисович Головко
(1995-2003 – 277 – 11; 1997-1998, 2001-2003 – 7 – 1)

Олександр Олександрович Головко
(з 2012-го – дубль 24 – 3; з 2015-го – 2 – 0)

Один з найпоміркованіших в історії українського футболу оборонців приїхав у «Динамо» з Криму, де попри молодість (у Києві Олександр опинився в 23 роки) встиг відіграти у складі «Таврії» п’ять повноцінних сезонів і став під керівництвом Анатолія Заяєва першим чемпіоном України. В Києві таланти Головка-старшого розкрилися сповна. Разом із Владиславом Ващуком у другій половині 90-х Олександр складав одну з найсильніших оборонних пар у світі. Вмінням же Головка закрити суперника персонально можна було захоплюватися. Серед «з’їдених» Олександром топ-форвардів відразу згадуються Ніколя Анелька, Фернандо Морієнтес, Крістоф Дюґаррі.

Два Олександри

Син видатного стоппера грає під татовим четвертим номером і теж в обороні. В 20 років він наразі розкритися не зумів, однак вік Головка-молодшого ще зовсім не критичний.

Павло Яковенко
(1982-1992 – 211 – 14; 2000-2005 – наставник академічної групи «Динамо»)

Олександр Яковенко
(з січня 2016-го – гравець «Динамо»)

Вихованець нікопольського футболу, Павло Яковенко потрапив у «Динамо» 17-річним, маючи за плечима мінімальний досвід виступів у складі вищолігового «Металіста». Щоб адаптуватися і розкритися в команді Лобановського, Павло витратив трохи менше трьох років. Уже в першій половині 1986-го він був володарем Кубка кубків і гравцем основного складу збірної СССР на чемпіонаті світу в Мексиці. Технічний, розважливий – Яковенко виглядав своєрідною опорою середини поля. Міг досягти у футболі значно більшого, якби не постійні травми, через які грати повноцінно Яковенко-старший з сезону-1988 так і не зміг.

Павло Олександрович і Олександр Павлович

Отримавши нагоду перейти у клуб топ-чемпіонату, Павло у французькому «Сошо» знаходився впродовж двох сезонів, але грав мало, лише лікувався. Зате Яковенко-молодший у своїх 28 у Європі вже награвся досхочу. Вихований у київській школі «Локомотив», Олександр гарно проявив себе у Бельгії, де був гравцем основи у «Льєрсі», «Вестерло» і «Андерлехті». Ось лишень перехід в італійську «Фіорентину» наснаги не додав. Яковенко грав мало, опинявся на правах оренди в іспанській «Малазі» та голландському «Ден Гааґу». Через те запрошення у «Динамо» виглядає для нього неначе дарунком долі. Дарунком, яким треба скористатися.