Хачеріді: Зараз я уже виріс, подорослішав, став спокійнішим

Захисник "Динамо" Євген Хачеріді дав інтерв'ю клубному журналу, в якому розповів про різні сторони свого характеру.

- Останню червону картку в чемпіонаті ви отримали на початку нинішнього сезону в домашньому матчі з донецьким «Олімпіком». Що насправді тоді сталося?

- І першого, і другого попередження не мало бути – арбітр щось придумав. Перша жовта картка взагалі отримана в епізоді, коли я в підкаті чисто забрав м’яч. А в другому випадку просто махнув ногою, не влучив по м’ячу, а суперника зовсім не зачепив, а той сказав, що я вдарив його по нозі. Арбітр, давши мені червону картку, явно помилився. Йому здалося, що я «агресивно поводився». Розумію, що не можна підводити команду, просто так вийшло. Та й узагалі, коли в мене бувають ті вилучення? Раз на рік, а то й рідше!

- Часом у напружених ситуаціях від суперників вас відтісняють партнери. Іноді непросто тримати себе в руках?

- Буває, коли емоції на межі, але це вже не так, як раніше. Зараз уже виріс, подорослішав, став спокійнішим, такої поведінки, як колись, немає.

- Чи часто суперники користуються вашою нестриманістю та намагаються провокувати?

- Особливо не помічав. Хіба що в першому поєдинку за збірну проти Словенії їхній нападник Новакович намагався вивести мене з рівноваги. У матчі-відповіді нічого особливого вже не було, лише одна сутичка. Просто на полі вирують емоції, переживаєш за результат, постійно перебуваєш у нервовому напруженні, тож нічого дивного. Але, якщо ви помітили, останнім часом зайвих жовтих карток не отримую – не хочеться потім пропустити якусь важливу гру.

- У вас повне взаєморозуміння з Ребровим, Раулем, Федоровим?

- Я можу з чимось не погодитися чи щось сказати на емоціях, образитися. Можливо, за свої слова й розплачуюся потім – не ставлять на якусь гру. Мабуть, це називається виховними моментами, але ж я вже не дитина, мені навіть не 20 років. Буває, навпаки – мені щось скажуть, але це робочі моменти, нормальний процес – нічого особливого. Просто я така людина, що завжди кажу, що думаю, хто б не був тренером, і завжди так робитиму. Мені здається, це вже всі знають.

- Нині багато розмов про регламент чемпіонату. Кажуть, що він не дає найсильнішим гравцям достатньо ігрової практики… Який регламент був би для вас найбільш прийнятний?

- Ігрової практики, вважаю, достатньо: багато матчів у різних турнірах – чемпіонаті, Кубку, збірній, Лізі чемпіонів. А щодо регламенту, мене влаштовує нинішній. Зараз вигадують якісь плей-оф, у жодному чемпіонаті такого немає. У нас є 14 команд, потрібно грати, як є, завжди так було. Звичайно, економічна ситуація в країні зараз важка, але і Запоріжжя, і Харків – великі міста, там мають бути люди, що могли б опікуватися командами, у яких є бази, стадіони, школи, уболівальники. Мені дуже шкода їх. Той же «Металіст» виступав у Лізі Європи, обігрував і «Шахтар», і «Динамо», і «Дніпро» – хороша, серйозна команда.

- Що думаєте про змагання з «Шахтарем» за титул чемпіона? Чи справедливе сьогоднішнє становище команд у таблиці?

- Ще половина чемпіонату попереду, у нас однакова кількість очок. Ігор вистачає і в них, і в нас, ще буде очне протистояння, тож про щось говорити поки зарано. Звичайно, «Шахтар» грає не в Донецьку, футболістам важко, але що поробиш, це життя.

- Проти кого з нападників у чемпіонаті України вам найскладніше чи незручно грати?

- Зараз мені складно сказати. Раніше в нас у чемпіонаті було багато хороших нападників: Адріано, Калінич. Також хороші форварди Селезньов, Зозуля. Ще в нас у команді таких багато: Мораес, Мбокані, Кравець, Теодорчик. Відчуваю їхню силу під час тренувань та «двосторонок». У «Зорі» хороші футболісти...

- Після домашнього поєдинку проти «Челсі» ви увійшли до символічної збірної туру Ліги чемпіонів. Як ставитеся до подібного визнання?

- Коли прочитав про це, було приємно, але це досягнення всієї команди: той матч ми зіграли добре та не пропустили завдяки партнерам. До символічної збірної туру потрапив я, але, вважаю, на це заслуговував кожен наш футболіст.

- 24 квітня у вашій сім’ї народилася двійня – хлопчик та дівчинка, яких назвали Євою та Даніелем. Що відчули, коли дізналися, що стали батьком?

- Я був дуже щасливий, ще коли дружина тільки-но сказала, що в нас буде відразу двійня, це був приємний шок. Ходив із нею на УЗД, потроху звик до цієї думки й дуже зрадів, коли вони народилися. Я відвіз Віку до пологового будинку, чекав у коридорі, поки вона народжувала. Потім медсестра дозволила батьку зайти. Ці відчуття словами просто неможливо передати! Я сів у спеціальне крісло, Єву та Даніеля поклали мені на груди з обох сторін, обійняв їх, нас укутали – і так ми грілися певний час. У нас є фотографії з пологового будинку, порівнюючи, бачимо, що діти вже так виросли (посміхається).

- Чия була ідея дати дітям такі імена? Обирали спільно з дружиною?

- Так, вирішували разом. Я сказав, що мені подобається ім’я дівчинки Єва, а хлопчика – Даніель, Віка теж була не проти, тож швидко погодилися.

- Що змінилось у вашому житті з появою відразу двох діток? Як вони вплинули на вас?

- Не скажу, що відбулися якісь кардинальні зміни, просто усвідомив, що я вже батько, глава сім’ї, що це наші діти, додалося відповідальності. Заради таких моментів варто жити! Безцінний час, коли спостерігаєш, як вони ростуть, рухаються, зараз починають говорити свої перші слова: Єва вже сказала «мама» й «баба», Даніель поки ще ні. Кожного дня в них з’являється новий рух. Буває, їдеш на гру, через два-три дні повертаєшся, а вони вже можуть робити щось нове. Уже обоє повзають, словом, за ними дуже цікаво спостерігати, і час летить так швидко! Не уявляю, що буде, коли повернуся зі зборів (посміхається).

- Як справляєтеся з батьківськими обов’язками?

- Спати вночі діти дають, адже в нас дві няні й теща допомагає, а також сестра Віки, тож справляємося. Ми орендували будинок недалеко від бази, стало легше. Коли дружина народила, поки шукали нянь, із двома дітьми жили у квартирі – це було набагато важче. Я теж уставав уночі, допомагав, адже Віці важко самій: один закричить, потім друга... Кілька днів я майже не спав, приходив на тренування, як зомбі (посміхається).

Зараз теж намагаюся допомагати, у всьому брати участь, увечері після тренувань ходимо разом гуляти, добре, що територія велика. Нещодавно з Євою вперше їздили в ресторан, Даніель у цей час спав. Також багато чого роблять няні.

- Мало, хто знає, що ви володієте мовою жестів. Розкажіть, як її опанували?

- Ще в дитинстві, причому досить легко, адже мої батьки мають вади слуху: батько зовсім не чує та не розмовляє, а мама чує, якщо спілкуватися дуже голосно, також може говорити сама. Я звик із ними спілкуватися мовою жестів, інакше – ніяк. Є спеціальна книжка – алфавіт, за нею й вивчив, знаю всі слова, літери. Звичайній людині, мабуть, це було б складніше опанувати. Два чи три роки тому на нашу гру в Запоріжжя приїздив мій батько, ми спілкувалися з ним після матчу, нічого особливого.

- Ці знання ви застосовуєте лише в спілкуванні з батьками?

- У них є багато глухонімих друзів і знайомих або тих, які мають подібні вади, я можу поспілкуватися з ними. Ось нещодавно знову грали в Запоріжжі, уже йшов до машини, коли до мене підійшов чоловік і попросив сфотографуватися, показавши це на пальцях. Мені це потрібно, і для мене це нормально.