Тонкі грані деолігархізації по-дедишинськи

Минулого тижня UA-Футбол опублікував доволі цікавий матеріал з назвою «Операція “деолігархізація” українського футболу». Чтиво доволі об’ємне, але хто не полінувався і дочитав до кінця, згодиться, що озвучені в статті думки, висновки й ідеї сповнені здорового ґлузду й вочевидь мали б усіма тверезо мислячими людьми бути підтримані. Усе наче й прекрасно. Аж доти, поки абстраговуєшся і забуваєш, що автором матеріалу є колишній генеральний директор львівських «Карпат» Ігор Дедишин.

З одного боку, людина розповідає про те, що відчула й побачила з середини, тобто, зі знанням внутрішньої кухні. З іншої ж сторони кидається у вічі, що прозріння щодо олігархічного зла, яке веде наш футбол до загибелі, в пана Дедишина настало лише зараз, через півроку після звільнення з клубу «Карпат». До того 13-річна співпраця з олігархом Петром Димінським Ігора Михайловича влаштовувала. Принаймні, такий висновок напрошується після ознайомлення з його «Звітом чи то сповіддю…» невдовзі після розірвання стосунків із одним із найбагатших людей Галичини.

Власне, у цьому невеличкому матеріалі дискутувати про те, чи змінився світогляд пана Дедишина, не збираюся. Акцентувати увагу хотілося б на щирості окремих висловлювань Ігора Михайловича. Скажімо, причетні до ФК «Карпати» знайомі від душі пораділи з цитати: «Діяльність менеджерів клубів зациклена виключно на освоєнні грошей власника. Мотивації, завдання заробляти чи мінімізувати витрати у них практично ніколи не було. Як кажуть, "барин платит – гуляй, купечество!"»

Судячи з того, яких хоромів набудував собі за час роботи в «Карпатах» їхній колишній генеральний директор, ці слова схожі на щиросердне зізнання. Крім того, знаючі люди розповідають також історію, яка начебто вплинула на ставлення Петра Димінського до пана Дедишина. Взимку 2015-го власник клубу начебто не дав згоди на проведення зимових зборів у Словенії. Проте очолювана Іґорем Йовічевічем команда туди все ж поїхала, оскільки витрати взяв на себе особисто генеральний директор. Петра Петровича начебто зацікавило, звідки у підлеглого аж такі зайві гроші. Пан Димінський начебто настояв на проведення аудиту фінансової діяльності як у ФК, так і на телеканалі ZIK, на якому Ігор Дедишин теж трудився гендиректором. Чи було розірвання стосунків наслідком результатів цієї перевірки, судити не беруся.

Уважний читач, ознайомившись з «Операцією “деолігархізацією”…», мабуть, зауважив, що ця об’ємна робота звелася до висновку, що неолігархічний клуб в Україні нарешті з’явився. Слово автору:

«В нашій збідованій і замученій війною та різними кризами країні вже де-юре і де-факто створили клуб, котрий заснували і котрим управляють пересічні вболівальники та громадяни, а олігархи нервово курять з боку і споглядають, що з цього вийде. Наразі – це клуб другої ліги і йому лише трохи більше, ніж півроку. Мова про рівненський народний клуб «Верес», який за результатами першої половини сезону-2015/2016 посідає третє місце в найнижчому дивізіоні професійного футболу України. Відразу обмовлюсь, що не перебуваю в жодних трудових відносинах з цим клубом і не займаюсь його промоцією чи просуванням. Просто мені дуже подобається ця ідея. Її втілюють в життя мої товариші і дуже хочу, аби у них все вийшло. Бо сама поява й функціонування клубу в Україні, створеного на таких засадах, – це вже шалений успіх».

Безкорисливістю суджень і твердості переконань аналітика Дедишина можна було б захоплюватися. Якби не одне «але». Окремі гравці юнацьких карпатівських команд розповідають, що цієї зими Ігор Михайлович вів із ними переговори саме про перехід у… «Верес», той самий «лише один яскравий доказ того, що «не олігархом єдиним» живе і може жити далі український футбол».

За нашою інформацією, під «товаришами, які втілюють ідею» приховується персона бізнес-партнера Петра Димінського Богдана Копитка, з яким за стільки років роботи в «Карпатах» Ігор Дедишин не міг не познайомитися. Можна не сумніватися й у тому, що «товариші» цінують в Ігореві Михайловичі талановитого менеджера, який підняв до небувалих вершин львівський клуб.

І не лише львівський, а й, приміром, тернопільську «Ниву». Як відомо, у весняній частині чемпіонату тернополяни не зіграють. Через те, що президент клубу Степан Рубай, погодившись торік на співпрацю з «канадськими інвесторами» в особі пана Дедишина, втратив на «Ниву» юридичні права, і, не відчуваючи з їхнього боку матеріальної підтримки, вирішив надалі не фінансувати те, що йому не належить, самотужки.

У цьому контексті знову не можу не зацитувати пана Дедишина. В тій самій «викривальній» «Операції “деолігархізації”…» є підпункт «Прихватизація народних брендів». У ньому сказано: «Не секрет, що більшість українських футбольних брендів було засновано ще в далекі радянські часи. А тоді все, що існувало на території 1/6 частині Земної кулі, як відомо, належало народу. Увага, запитання! Скільки грошей теперішні власники наших клубів сплатили в бюджет країни за придбання права на використання назви клубу у своїй діяльності та діяльності своїх підприємств-футбольних клубів? Миттєва відповідь: ані копійки! А тепер поясніть мені, сентиментальному, чому і за які такі заслуги, окремі фізичні особи свого часу безкоштовно (!) отримали у власність те, що створювалось за народні гроші (футбольні клуби та їх бренди)? А також поясніть, чому ті ж особи вирішують, коли ці клуби-бренди повинні померти?»

І справді, Ігоре Михайловичу (читай – Петре Петровичу), чому ви вирішили, що заснована в 1978 році «Нива» повинна померти? Скільки коштів у державний бюджет сплатили ви за узурпацію цього бренду? Точніше, бренд – то для наївних тернополян. Для підприємливих львів’ян «Нива» була «запасним аеродромом» на випадок краху клубу «Карпати». Коли стало зрозумілим, що санкції у зв’язку з невиплатами футболістам заробленого львів’янам не загрожують, на тернополян махнули рукою. Просто забули. Не на часі. Настав час розвивати народний клуб «Верес».

До речі, про виплату заробленого. В одному з попередніх присвячених тернопільскій «Ниві» матеріалів UA-Футбол вже сповіщав, що за виступи в осінній частині чемпіонату перед футболістами і тренерами розрахувався Степан Рубай. Від «канадських інвесторів» до тернополя не надійшло жодної копійки. З того часу вдалося роздобути інформацію уточнюючого характеру. Пан Рубай розрахувався з усіми, крім гравців, орендованих «Карпатами». З ними начебто львів’яни мали розплатитися самостійно. Мали, проте не розплатилися й досі.

Зрештою, непримиренний борець з олігархізацією українського футболу Ігор Дедишин має відповіді на всі зауваги: «А ще олігархи-власники клубів наплодили купу інших не таких впливових, але не менш зухвалих "нових футбольних олігархів". Не здогадуєтесь кого? Та в нас народ вже арбітрів, чиновників, агентів, футболістів, тренерів називає цим словом. Так, не у всіх з них є "заводи-газети-пароплави", а в усьому іншому (розкішне життя і стиль поведінки) вони мало чим поступаються "праотцям"».

Судячи зі старих львівських історій Федоріва, Федецького, Боґатінова, Крістобаля, Кузнєцова, Ощипка, а також новітніх тернопільских бувальщин, боротьбу з «новими футбольними олігархами» пан Дедишин веде не словом, а ділом. Не діло, а слово у нього, синтиментального, відведене для висловлювань у пресі.