Андрій Тлумак: Навіть сварився, щоб діти не ставали у ворота

Родзинкою другої частини інтерв’ю UA-Футболу з нинішнім наставником дублю «Карпат» є спогади про команду Кононова. Тлумак намагався розказати усе як було. Без відвертого критиканства, але й нікого не ідеалізуючи.

Закінчення. Перша частина розмови з Тлумаком –
«Досягти в футболі того, чого досяг, вдалося зокрема завдяки Налєпі»

- Андрію, а початку 2000-х у «Карпатах» було багато балканців. Про представників цього етносу говорять те саме, що й про бразильців: один – добре, два – прекрасно, три-чотири – стихійне лихо…

- Поясню, чому так кажуть. Тут не справа в балканцях чи бразильцях. Мова про велику кількість леґіонерів з однієї країни, які збираються в команді, загалом. Уявіть: їх п’ятеро, а місць у складі – десять. Усі п’ятеро грати не можуть. Відповідно маємо трьох невдоволених тим, що не потрапляють до складу. Автоматично вони починають перетягувати на свій бік інших двох. Ці двоє до себе невдоволених не перетягнуть, бо їх менше, а спілкування припинити не можуть, бо поєднані мовою, ментальністю, спільними інтересами тощо. Компанію цим п’ятьом складають ще кілька невдоволених з числа місцевих. Утворюється цілий клан. Вдоволені в меншості, вони вдіяти нічого не можуть.

Розумієте, колектив залежить від тренера відсотків на 50, не більше. Штучно об’єднати 20-х людей складно. Що б наставник не робив, але коли між гравцями немає внутрішнього контакту, усі спроби залишатимуться марними. Можна людей збирати в ресторані, виводити на природу, але не допоможе нічого. Примусово зібратися можуть усі, але щирості в спілкуванні ця відчепність не додасть. То в 2010-2011-му я, будучи капітаном, міг сказати: «Завтра збираємося там і там». Повірте, не було жодного гравця, котрий не прийшов би.

- Серб Іван Ґолац був у вашій кар’єрі єдиним справжнім тренером-іноземцем. Для вас досвід співпраці з ним став чимось особливим?

- Ні. Звичайна робота, навіть складно щось виділити. При цьому Ґолац керував процесом самостійно. Помічники були сконцентровані на звичних для себе обов’язках.

- В 2006-му, коли команда повернулася до вищої ліги, а ви повернулися до її лав з Запоріжжя, ситуація, мабуть, відрізнялася вже кардинально…

- Безперечно, бо за ті два роки, які команда провела в першій лізі, склад суттєво омолодився. Фактично, зі старого складу залишилися тільки Олег Тимчишин, Микола Лапко, Налєпа, Самсон Ґодвін, Андрій Распопов, Олексій Сучков та Коля Іщенко. Решта людей були новими. За цих два роки тренерському штабові на чолі з Юрієм Дячуком-Ставицьким вдалося награти непогану молоду команду. Олександрові Іщенку, який прийняв нас перед стартом у вищій лізі, дістався непоганий спадок. Ми були амбіційними, націлювалися не просто на те, щоб не вилетіти, а хотіли відразу зайняти високе місце. І вдавалося ж справді непогано. Після першого кола ми йшли четвертими, а завершили сезон восьмими.

- Спілкувався з Олександром Іщенком у 2007-му наступного ранку після поєдинку, в якому ви зіграли внічию з «Динамо». Олександр Олексійович тоді був помітно розчарованим і пояснив чому: «Вчора Петро Петрович зайшов у роздягальню і на високих тонах висловив мені зауваження стосовно гри в нападі, в середині поля, щодо виконання стандартів. Певною мірою, ці зауваження справедливі, але ось їх тональність…»

- Було таке. Ми теж тоді засмутилися. Але на те й власник клубу, щоб вимагати тієї гри, якої хоче він. Треба також враховувати, що львівський вболівальник – вередливий. За ті роки, що виступав у «Карпатах» відчув, що глядач у нас хоче видовищної гри з великою кількістю моментів і ударів по воротах, з багатьма єдиноборствами. Звичайно, не з кожним суперником вдається зіграти однаково, однак вболівальник хоче, щоб агресія супроводжувала дії команди завжди. Петро Петрович вимагав і вимагає того, чого хоче пересічний львів’янин.

- Питання в іншому: львівський глядач вередливий чи трохи невдячний? Мені в цьому контексті згадується висловлювання з книги Юрія Назаркевича про легендарного карпатівця Едварда Козинкевича. Дружина футболіста Оксана, згадуючи свого чоловіка, там каже: «Майстерності Едварда аплодувала стоячи Європа, обидві Америки, але засвистували львівські рагулі».

- На мій погляд, львівський вболівальник справедливий. Маю з чим порівнювати, бо пограв у Запоріжжі, Харкові й Луганську. Львів’яни розбираються в футболі. Зараз кажу не про фанатів, бо вони вірні команді постійно. Мова про пересічних любителів футболу, які приходять на стадіон лише тоді, коли команда демонструє змістовний футбол. Згадайте ті роки, коли ми грали в Лізі Європи. Адже тоді на нас приходило багато людей і під час матчів внутрішнього чемпіонату. Порожній стадіон є свідченням того, що команда робить щось не те, що гравцям не вистачає самовіддачі. Розумієте, львів’яни люблять «Англію», щоб на полі тривала бійня з першої й до останньої секунди. Виграєш чи програєш, а бігти треба завжди. В свідомості ж наших футболістів за рахунку 0:2 настає зневіра.

- Андрію, наскільки я пригадую, зі Львова до Харкова восени 2008-го ви перебралися майже вимушено…

- Були певні моменти, через які був відсторонений від роботи з першою карпатівською командою. Річ у тім, що підписав тоді попередній контракт з «Металістом». Керівництву клубу це не сподобалося. Можливо, був тоді неправий. Хоча досі переконаний, що той перехід був для мене дуже корисним навіть з точки зору подальшої кар’єри.

- Непорозуміння виникли через те, що йдете до Маркевича?

- Ні. Просто що йду.

"Зоря"-2008

- Врешті, не ставши в «Металісті» основним, ви переїхали до Луганська…

- Запросив мене в «Зорю» Анатолій Волобуєв. Цей тренер мені довіряв, грав я постійно. Аж поки не отримав перелому хребта після зіткнення на десятій хвилині зустрічі проти ФК «Львів». На морально-вольових тоді навіть дограв до завершення перший тайм, а до роздягальні в перерві вже ледве доповз. Ліг на тапчан і прошу лікаря: «Вколи щось, бо не можу поворухнутися». Той зробив укол. До кінця перерви пролежав, а коли спробував підвестися, не зміг зрушити з місця. В підсумку два місяці не вставав з ліжка взагалі. Лише потім потрохи почав ходити. Так, відновившись, ще встиг тоді з «Зорею» потренуватися, але то був радше реабілітаційний період.

Коли контракт з «Зорею» завершився, мені запропонували підписати нову угоду. Але відмовився. Не через те, що мене щось не влаштовувало. Навпаки, всі умови керівництво клубу виконувало, відчував довіру з боку тренерського штабу, комфортно було в колективі. Проте стільки травм, скільки в Луганську, не отримував за всю кар’єру разом узяту. І звинувачувати не було кого. Кожне пошкодження траплялося в ігрових ситуаціях: то зіткнення, то впав і зламав лікоть. Іншими словами, «Зоря» виявилася для мене нещасливою командою, хоча від суто футбольних спогадів залишився лише позитив.

- За власними спостереженнями тоді мали побоювання, що в Луганську може трапитися те, що трапилося навесні 2014-го?

- У тому й річ, що ні. Досі сперечаюся, коли мені у Львові хтось каже, мовляв, у Луганську живуть погані люди. Я зустрічав в основному хороших і дуже шкодую, що трапилася ця трагедія. Понині переконаний, що без впливу третьої сторони ніхто б із корінних луганців відколюватися від України не забажав. Важко не помилитися, якщо людям в очі і вуха тривалий час вкладали відверті нісенітниці. Їм би приїхати до Львова, подивитися. Але саме тому й не їздили, бо пропаганда розповідала, що тут живуть ті, хто їх ненавидить. Пригадую, луганські знайомі, заїхавши до мене в гості, потім говорили: «Ми відстали від вас років на десять». Нам тут трохи простіше. Європа ближче і на нас важче впливати. В Луганську досі Совєцький Союз. Але, повторюся, то не означає, що люди там погані.

- Після Луганська ви могли ще й у Криму пограти…

- Поїхав до Сімферополя, був з «Таврією» на зборах, вів з керівництвом клубу переговори, але у цю мить зателефонували зі Львова. І хоч умови запропонували трохи гірші, ніж сімферопольці, вирішив повернутися додому. Відчував, що «Карпати» - то моє. Нового досвіду з мене вже вистачало.

Саме в Сімферополі "Карпати" в травні 2010-го офіційно оформили путівку до Ліги Європи

- Тренер «Таврії» Валерій Петров тоді сказав, що Тлумак не така велика зірка, щоб підписувати його без перегляду.

- (Посміхається.) Просто у нас були попередні домовленості і коли я поїхав до Львова, в Сімферополі дуже розізлилися. Але я не шкодую, бо саме наступних кілька років були найкращими в моїй кар’єрі. Мене тоді наче тягнуло назад у «Карпати».

- «З приходом у «Карпати» Кононова змінилося майже все. Він перевернув наш футбольний світогляд. До того ми працювали за старими, есесерівськими методиками. Олег Георгійович прищепив нам європейську футбольну філософію» - ці слова мені сказав Ігор Худоб’як.

- Ігор правий. Ці зміни ми відчули майже відразу. Кононов внушив нам довіру найперше до себе і це відразу позначилося на грі. Головна заслуга Олега Георгійовича полягає в тому, що він дав повірити кожному гравцеві в те, що він футболіст, причому футболіст класний, здатний щось вигравати. На мій погляд, одна з причин невдач нинішніх «Карпат» саме в тому й полягає, що гравці не знають, що то таке вигравати. Точніше, дехто знає, але вже почав забувати. То психологічні аспекти і чим швидше ця віра повернеться, тим ближчими будуть успіхи. Бо треновані футболісти добре, тактично вони теж готові. Бракує психології переможців.

- Команда то Кононову повірила, але результату попервах теж не було і виглядало, що він висить на волосині від відставки.

- Процес творення боєздатного колективу – тривалий. Для Кононова «Карпати» теж були першим досвідом повноцінної самостійної роботи в статусі головного тренера. Почнемо з того, що для початку Олег Георгійович мусив чимало речей змінити. Власне, веду до того, про що казав Худоб’як. Думаю, в цей період ми теж тренерові допомогли. Згадайте наш матч з «Ворсклою» на старті чемпіонату-2009/2010. Перемігши тоді в Полтаві, ми найперше побігли до Кононова. Щоб продемонструвати, що висловлюємо йому підтримку. Пізніше Олег Георгійович відзначав, наскільки важливим для нього був той наш жест. «Я вам того ніколи не забуду» - говорив згодом тренер.

- Пам’ятаєте, що говорили відразу після призначення Кононова? Мовляв, Димінський призначив чергову тимчасову фігуру…

- Ми в команді ставилися до нового тренера з повагою. В цьому вас запевняю. Звісно, спеціаліст з досвідом – то прекрасно. Того ж Іщенка поважаю надзвичайно сильно. То класний тренер. Але Олександр Олексійович теж колись розпочинав. І якби команда його колись не підтримала, то, може, не було б такого тренера в «Карпатах». Звичайно, якби зараз був вибір між Кононовим і тренером початківцем, усі вибрали б Олега Георгійовича. Однак не факт, що молодий спеціаліст не досяг би через рік-другий вагомішого результату. Бо новий спеціаліст зі свіжим баченням і підходами іноді здатен принести користі значно більше, ніж досвідчений фахівець. До того ж у молодого тренера більше амбіцій. Досвідчений спеціаліст ставиться до роботи розважливіше.

Хоча, безперечно, новачкам виходить далеко не завжди. То палиця з двома кінцями. Можна ризикнути і прогадати. У випадку з Кононовим Петро Петрович не помилився. Хоча попервах помилки, звичайно, були. І добре, що керівництву тоді вистачило терпіння. Власне, люди, які витрачають свої гроші й повинні приймати такі рішення.

- Але керівники теж можуть помилятися.

- Згідний. Але хто платить, той замовляє музику. Кононов – то була знахідка. Розумієте, коли ми набрали ходи, то суперника не бачили взагалі. Виходили, грали в свою гру і як мінімум у Львові перемагали майже всіх.

- Проте єврокубки – то трохи інакше. Звичайно, ісландський «Рейк’явік» чи грузинський «Зестафоні» серйозними опонентами для тих «Карпат» бути не могли. Але потім був «Ґалатасарай» і перша гра – в футбольній філії пекла під назвою «Алі Самі Єн» у Стамбулі…

- Відчуття незвичайні. Навіть на тренуванні за добу до матчу стадіон без глядачів вже виглядав моторошно. Аж тоді почали усвідомлювати, на який рівень ми вийшли. Досі ж жоден з наших гравців з такими суперниками не грав. Артем Федецький знаходився у резерві «Шахтаря» під час фіналу Кубка УЄФА в 2009-му. Але то запас, а зараз доля гри залежала від Артема безпосередньо. Безперечно, ми хвилювалися. Та Кононов, провівши безліч індивідуальних і групових розмов, вселив у нас віру, переконав у тому, що за «Ґалатасарай» грають такі самі люди, котрим також властиво помилятися. Вважаю, що психологічний аспект напередодні першого матчу відіграв вирішальну роль.

- На мій погляд, дуже допоміг команді тоді заспокоїтися швидкий гол Сергія Кузнєцова.

- Безперечно. Але то був один з факторів. Бо тоді всі грали прекрасно. Виходив попереду Кузнєцов – виглядав відмінно. З’являвся Батіста – теж діяв не гірше. Ми тоді не поділяли команду на основних чи запасних, а були єдиним цілим. Кононов, до слова, теж у пресі жодного разу не виділяв когось індивідуально, а завжди наголошував на тому, що ми – команда. Хоча були матчі, в яких окремі футболісти виділялися. Скажімо, Худоб’як якось «Таврію» самотужки обіграв. Але Кононов одначе Ігора не виділив, сказавши, що команда спрацювала на Худоб’яка, щоб той забив м’яч. То був принцип, якого намагалися притримуватися всі.

Бійня на "Алі Самі Єні"

У тренера тоді не було любимчиків, він любив Команду. Навіть гравець, який знаходився в резерві, відчував довіру й повагу. Бо ж часто буває, коли резервістові дають зрозуміти, що він – «лівий», «баночник». Кононов пояснював таким гравцям, що футболісти вони хороші, але наразі їм чогось не вистачає, тому на поле виходить сильніший у даний час. «Втім, завтра ситуація зміниться і гратимеш ти, а він буде в резерві» - казав Олег Георгійович. Саме тому, виходячи на заміну, люди реально підсилювали гру. То стосується і Сандро Ґурулі, і Міші Кополовця. Тоді ж усі говорили, що Міша – гравець заміни. Але щоб так було, треба спершу знайти такі слова, щоб той гравець не ображався.

- Чув, начебто Кононов був трохи невдоволений, що Михайла вистачає максимум на тайм…

- Ні, це неправда. Тренера влаштовувало, що кожен вихід Міші на заміну підсилював гру.

- Вашим дублером тоді був Віталій Руденко.

- Ми були рівноцінними, постійно змінювалися. Я трохи частіше грав у Лізі Європи, а Віталік більше виходив у внутрішньому чемпіонаті. Але розуміння було таким: я граю – Руденко допомагає мені, виходить Віталій – я допомагаю йому. Такого, щоб радіти, коли конкурент пропустив, не можна було навіть уявити. Тому й результат був. Зізнаюся, здивувався, коли Руденка в зимовому антракті з команди відпустили. Ми ж були третьою за найменшою кількістю пропущених м’ячів командою. Рідше пропускали тільки «Шахтар» і «Дніпро». Ми отримали в свої ворота навіть менше від «Динамо». Навіщо було щось змінювати?

Але вирішили взяти Мартіна Боґатінова. Не скажу, що він поганий воротар. Навпаки – то ж голкіпер збірної Македонії. Мені не зрозуміло, навіщо було змінювати Руденка? У нас був хороший мікроклімат, мало пропущених голів. Не дарма кажуть, що від добра добра не шукають.

- З появою нових гравців мікроклімат почав погіршуватися?

- Скажу так: почав змінюватися. Справа ж не тільки в Руденкові. З кадровими змінами в відлагодженому механізмі почалися збої. Але то я з точки зору гравця суджу. У тренерів і керівників було своє бачення. Не виключено, в чомусь воно було помилковим. Всі ми люди.

- Мабуть, ловили себе на думці, що голу Федецького у ворота «Ґалатасараю», після якого команда вийшла до групового турніру Ліги Європи, могло й не бути?

- Звичайно. Але ось у чому річ: до гри на базі як капітан розмовляв окремо з усіми одноклубниками і переконався, що не було жодного гравця, котрий не вірив би, що ми пройдемо далі. Тому коли ми пропустили, то не розкисли, не попадали у відчаї, а помчали вперед. Часу майже не було, але ми одначе вірили, що не все ще втрачено. То була впевненість, але не самовпевненість.

26 серпня 2010-го. "Карпати" - "Ґалатасарай". На першій компенсованій арбітром хвилині Айдин Їлмаз відкриває рахунок у матчі

- В зустрічі з «Боруссією», коли в заключних десять хвилин вартувало відстояти перевагу 3:2, емоції навпаки вилізли боком…

- Давайте будемо чесними перед собою: позначився клас футболістів. Повівши 0:2, дортмундці, на мою думку, трохи знизили оберти. Ми ж у цю мить ввімкнулися і пішли вперед. По ходу ж гри перелаштовуватися зазвичай важко. Ось і «Боруссія» двигун зупинила, а завести його знову змогла лише на заключних хвилинах. Звичайно, безліч разів аналізуючи ту гру тоді, за гарячими слідами, й уже зараз з точки зору тренера, приходжу до висновку, що вартувало зіграти по-іншому. Але ми ж молоді були, досвіду не мали. Забили третій і побігли забивати четвертий. Може, Кононов тоді теж був молодим і вчасно тих емоцій не вгамував. Хоча в запалі гри вплинути складно. То ж не хокей чи баскетбол, де можна взяти тайм-аут, зібрати всіх разом і внести корективи.

В будь-якому разі, то був неймовірний досвід. Радію, що нам тоді попалися саме такі суперники. Так, зі слабкішими опонентами, можливо, був би шанс пройти далі, але ж життя продемонструвало, що більшість представників тих «Карпат» з такими іменитими суперниками вже не грали.

- Думаю, вирішальний гол від Маріо Ґьотце ви переглядали неодноразово…

- Безперечно. Хочете запитати, чи мав шанс врятувати команду? Шанс є завжди. Скажімо, суперник може влучити в стійку. Або можна передбачити розвиток подій і піти в той кут, у який буде нанесений удар, відразу. Тоді я справді аналізував цей епізод детально, розглядав його посекундно.

- У перших трьох матчах «Карпатам» не вистачало зовсім трохи: 3:4 від «Боруссії», 0:2 за рівної гри у Парижі проти «Парі Сен-Жермену», 0:1 від «Севільї». Ці мінімальні невдачі не породили певного комплексу? Мовляв, як би не грали, а суперник однаково сильніший?

- Ні. Ми розуміли, проти кого граємо і які наші шанси. То ж ґранди. Ми робили все, що могли. Пишаюся, що в заключному матчі змогли зіграти у Львові внічию з «ПСЖ». Звичайно, апетит з’являється під час трапези. Хотілося вигравати, але реалії виявилися трохи іншими.

- Впродовж того сезону виглядало, що у внутрішньому чемпіонаті «Карпати» здатні боротися за третє-четверте місця. Однак після другої поспіль п’ятої позиції команда посипалася…

- Однією з основних причин вважаю помилки в трансферній роботі. Але не хотілося б когось критикувати.

- Існує й інша версія. Після виходу до групового турніру Ліги Європи гравцям суттєво збільшили оклади і після того гравці, заспокоївшись, знизили до себе вимоги…

- Можливо, вплинуло й це. Хоча схильний вважати, що то була сукупність факторів. Цих, а також деяких інших. Сміття з хати виносити не хотілося б, бо то була наша сім’я. Нехай те, що сталося, залишиться поміж представниками команди. Скажу лишень, що помилок припускалися всі.

- Наскільки розумію, старожили не змогли стати одним цілим з іноземними новачками.

- Так.

- Кононов писав заяву кілька разів, але керівництво прийняло відставку, здається, лише з третьої спроби.

- Усі сподівалися, що Олег Георгійович ще зможе ситуацію виправити. Лише він сам, наскільки я розумію, усвідомлював, що повернути втраченого вже не вдасться. Колесо вже закрутилося і зупинити його було неможливо. Так воно й крутиться фактично й понині.

- Ви в команді теж надовго не затрималися, завершивши кар’єру після закінчення сезону-2011/2012. 33 роки – то трохи рано, особливо для воротаря…

- На то були свої причини. Але озвучувати їх не хочу. Певні пропозиції були, але отримав у Львові пропозицію працювати з командою U-19 у статусі тренера. Звичайно, міг зачекати півроку і команду таки знайти. Однак вирішив щось змінювати. Працював тоді помічником болгарина Радослава Боянова, хорошого спеціаліста, від якого перейняв чимало корисного. У нього попри молодість вже був досвід роботи на Батьківщині.

- То ви тоді зрозуміли, що треба зосереджуватися на тренерській діяльності і в майбутньому?

- Такі амбіції мав завжди. В характері маю рису – завжди ставити перед собою найвищі цілі. Щось вдавалося, щось ні, але прагнення маю. Хочу досягти того, чого недосяг як гравець уже в статусі тренера.

- Статистика свідчить, що жоден з гравців «Карпат», котрий до того виступав за команду тривалий час, на тренерському містку на чолі команди довго не затримувався.

- Буду змінювати історію. Хоча вважаю, що Юрчишин чи Броварський, при яких розпочинав кар’єру в «Карпатах» – серйозні тренери. А то – карпатівські легенди. Просто їм не пощастило очолити команду саме в той складний час. У будь-якому разі, тренера судять за результатом. Ось його й намагатимусь досягнути. Амбіції у мене є. Постійно вчуся, вдосконалююся, невдовзі маю отримати ліцензію А. Після того продовжу навчання, щоб отримати диплом Pro. Знання, які накопичив за час гравецької кар’єри – добре. Але їх для серйозної тренерської роботи недостатньо.

- Про запасний варіант ви подбали ще тоді, коли грали.

- Є невеликий бізнес, утримуємо ресторан. Але бізнесменом себе не вважаю. Справи ведуть мама з сестрою. Я себе бачу в спорті. Сподіваюся, зможу утримувати сім’ю з допомогою тренерської діяльності.

- Наскільки мені відомо, ви щасливий сім’янин.

- З Олею одружилися ще коли мені було 22. З того часу й понині у нас повне розуміння. Виховуємо двох прекрасних синів – 13-річного Юрчика і 8-річного Максима. Обоє теж вже грають у футбол. У карпатівській школі, але не воротарі (сміється). Я навіть сварився, щоб діти у ворота не ставали. Одного голкіпера на сім’ю достатньо.

***

Фото Інформаційного центру ФК "Карпати" та з особистого архіву Андрія Тлумака