Віктор Гришко: Третяк мене іноді ледь не доводив до інфаркту

Виступаючи на початку 90-х за «Трабзонспор», він став найуспішнішим за історію українським леґіонером у турецькому чемпіонаті. З воротарем Гришком на останньому рубежі оборони найвищого злету за час свого існування досяг «Чорноморець». Зрештою, то обгортка, яку пам’ятає, мабуть, кожен вболівальник з не дуже великим стажем. Проте мало хто знає, що кар’єра Віктора Гришка могла обірватися зовсім рано, через особисту трагедію. У цьому інтерв’ю UA-Футболу Віктор Васильович розповідає, що так би й сталося, якби не терпіння тренерів «моряків» Прокопенка та Альтмана.

У цій розмові пан Гришко виглядав максимально відвертим. Перед тим, як проявити себе в Одесі, Віктор Васильович тривалий час виступав за дубль «Динамо», вдало замінив травмованого Сивуху в «Металісті» Лемешка. Згадали ми, як «Чорноморець» в Кубку УЄФА переміг «Вердер», а «Трабзонспор» сенсаційно здолав «Астон Віллу». Цікаво, що в Туреччині наш нинішній гість працював під орудою нинішнього тренера «Бешикташа» Шенола Ґюнеша. Тому ці спогади поєднали з думками про турецькі перспективи Дениса Бойка.

Не могли ми обійти періоду роботи пана Гришка в сучасному «Чорноморці», де він був і директором ДЮСШ, і наставником головної команди. Фахівець пояснив, чому змушений був припинити співпрацю з рідним клубом повністю. Власне, тем для розмови було чимало.

- Вікторе Васильовичу, до Одеси ви потрапили в доволі зрілому віці – 23 роки. До того уся доросла практика обмежувалася нетривалим перебуванням у «Металісті». Зізнайтеся, розраховували, що щось у «Чорноморці» вийде?

- Звичайно. Річ у тім, що до Одеси завжди приїжджав з задоволенням. Мені подобалися і місто, і команда. Завжди спостерігав за грою «Чорноморця» прискіпливо. Хоча, безумовно, найбільше хотілося пробитися в «Динамо». У школу киян потрапив ще дев’ятикласником. До того, переїхавши з рідного Кривого Рогу, закінчував столичний спортінтернат. Але ви ж розумієте, який тоді у Валерія Лобановського був вибір. На всі позиції, не лише на воротарську.

Пробитися до основи було складно, тому й шукав варіанти. Може, й у Харкові після гарного дебюту в 1982 році залишився б. Але вік був призовним, якраз закінчив інститут, боявся, що заберуть у Москву. Власне, варіант з ЦСКА вимальовувався цілком реальним. Цього мені якось зовсім не хотілося. Наче й знав людей, разом за збірні виступали. Але у Москву не тягнуло і все. Не лежала душа. Може, через те, що місто велике. А коли не лежить душа, то силувати себе не треба. Щоб досягти успіху в якійсь справі, людина має почувати внутрішню свободу. Тому навіть нагода перейти в єреванський «Арарат» тоді видавалася цікавішою.

Але вирішив повернутися до Києва. Проте скільки можна за дубль виступати? В якийсь момент усвідомив, що ще рік-два і зупинюся в зрості. А пробитися в команди вищої ліги тоді було непросто. Одна шоста частина суші, а команд лише 16. Зрештою, пропозицій станом на початок 1985-го було чимало – знову з «Арарату», московського «Торпедо», того ж «Металіста».

- Чому обрали саме «Чорноморець»?

- У момент, коли мав приймати рішення, в Києві саме відбувалася нарада за участю тренерів українських команд вищої і першої ліг. Мені майже одночасно зателефонували Євген Лемешко і Віктор Прокопенко. Запропонували після закінчення наради зустрітися. Зізнаюся, тоді навіть не уявляв, як ці дві зустрічі поєднати, бо призначені вони були майже на один час.

Проте вийшло, що спершу поговорив з Лемешком. Євген Пилипович відразу запропонував повертатися до Харкова. В принципі, я був не проти, бо ті півроку в «Металісті» у 1982-му дали мені чимало. Тренер прекрасний, людина своєрідна. Але головне, що Лемешко – людяний, сердечний. Не згоден з тими, хто казав, що Пилипович – жорсткий. Він чіткий і справедливий. Мені завжди було зрозуміло, що він вимагає, яким має бути ставлення до роботи… Та буквально через десять хвилин зустрічаюся з Прокопенком. Віктор Євгенович сказав, що з «Чорноморця» йде Юрій Роменський і відповідно воротарська позиція залишається вакантною. Відразу погодився. Був щасливий, що в Одесі на мене звернули увагу.

- Врахували, що в Харкові жорсткіша конкуренція? Адже в «Металісті» тоді вже був не лише Юрій Сивуха, а й Ігор Кутепов…

- Не цей фактор був вирішальним. Розумієте, я люблю воду. Життя не таке довге, щоб чимось жертвувати. Живучи, треба отримувати задоволення. Як ми живемо, так граємо. Ми віддаємо на полі чимало сил і емоцій. Їх треба якось поновлювати. Море для мене – то життя. На морі мені, щоб набратися натхнення, достатньо однієї чи двох годин. Вода стягує з мене всю негативну енергію. Я цього не міг пояснити – відчував внутрішньо. Ще з тих пір, як нас із Києва відправляли сюди на лікування у санаторій імені Чкалова. Так, то була зима, а в Одесі в цю пору холодно, тумани. Але то не заважало відчувати внутрішнє тепло. Навіть від спілкування з цими своєрідними людьми.

Тому й зрадів, що зможу знаходитися в Одесі постійно. Навіть зараз, залишаючи місто в справах днів на десять, відчуваю потребу сюди повернутися. Щоб побувати поруч із морем, пройтися цими вуличками, поспілкуватися. Власне, тому й грав у Одесі з серцем, хотілося, щоб ці люди, які приносять стільки позитивних емоцій, теж отримували задоволення від моєї гри.

- Але ви ж народилися у Кривому Розі. Хлопці з цього міста зазвичай навчалися грати у футбол в обласному центрі, у Дніпрі.

- Кар’єру я розпочинав там, де Олег Таран, Коля Федоренко – в Орджонікідзе (з 2 квітня 2016-го місту повернули історичну назву Покров – авт.). Містечко невелике, близько 50-ти тисяч населення, але там гарна футбольна школа, з якої вийшло чимало сильних гравців. Річ у тім, що там хороший тренерський склад. Скажімо, завжди з вдячністю згадую свого першого тренера Анатолія Скачка, котрий зараз живе у Німеччині. Власне, з Орджонікідзе й виїхав до Києва. Марив «Динамо», але у той період воротарів у команді було чимало – Вітя Чанов, Вітя Юрковський, Роменський, Сергій Краковський. З Мішею Михайловим ми навіть в одній кімнаті жили.

- Лобановський на вас звертав увагу?

- Найбільше Валерій Васильович мною зацікавився, коли я вже виїхав до Одеси. Перебував з «Чорноморцем» на перших зборах, якраз тривала кросова робота. Викликає Прокопенко. «Вітю, ти повинен їхати на збори з «Динамо», - каже. Навіть не зрозумів, у чому річ. «Ні, ти повинен їхати», - наполіг Віктор Євгенович. І я поїхав. Знаходився із киянами на зборах у Німеччині. Після повернення додому Лобановський мені сказав: «Хотів би, щоб ти залишився тут». Але я ж дав слово Прокопенкові. «Дякую, - відповідаю Валерієві Васильовичу, - Але я пообіцяв, що виступатиму в «Чорноморці». До того ж не впевнений, що в «Динамо» буду грати, а не сидіти на лаві».

Динамівський дубль першої половини 80-х. В центрі - Віктор Гришко

Окремі речі, які тоді зі мною відбувалися, почав розуміти, лише коли сам став тренером. Тонкощі підготовки футболістів засвоїв лише з роками. У ту плеяду гравців, що й я, входили Олег Кузнєцов, Льоша Михайличенко, Василь Рац, Валера Черников. Пізніше всі вони заграли за основу. Але згадайте, як довго ці хлопці були в дублі. Логіку Лобановського розумію. Коли людям дають шанс зіграти за основу, вони діють на емоціях, котрі часто не дозволяють проявити всього, на що здатен. Майстерність проявляється, коли емоції вгамовуються. Тому попервах у «Динамо» людей випускали авансом, не питаючи з них так суворо, як з гравців основи. Також відсутній тиск з боку преси. Всі розуміють, що футболіст молодий.

Але коли юнак з’являється в основі постійно, запити виростають. Не кожен молодий хлопець здатен цей тиск витримати. Лобановський це розумів і попервах прагнув, щоб талановиті футболісти закладали фундамент функціональної і тактичної готовності, а паралельно слідкував, чи готовий підопічний витримувати всі спектри, пов’язані з професійним футболом. Це правильно. Втім, у молоді роки цього розуміння немає. Коли бачиш, що на тренуваннях виконуєш все, що від тебе вимагається не гірше, а іноді й ліпше за постійних гравців основи, то обурюєшся, мовляв, чому мене не ставлять. То тренери розуміють, що в матчах із підвищеною турнірною вагою зриваються іноді найдосвідченіші футболісти. Не один гравець зник, не витримавши тиску.

Певен, що на серйозному рівні мають виступати люди лише зі сформованими характерами. Бо всі дії ідуть від голови. Якщо голова втомлена, втомлюється й тіло. Саме тому, що Лобановський це розумів і нас беріг, більшість його підопічних затримувалися у футболі надовго. Не виключаю, що якби тоді залишився, шанс Валерій Васильович мені таки б надав.

- Чанов після 1985-го грав ще довго.

- Він і Міша Михайлов. А я вирішив проявляти себе в Одесі. То з переходом до Харкова вийшло спонтанно. Юра Сивуха грав відмінно. Але в ході сезону-1982 він отримав серйозну травму. Лобановський мене викликав, пояснив ситуацію і запропонував поїхати до Харкова. Погодився і ціле друге коло грав у «Металісті», для якого то був перший після повернення до вищої ліги сезон. Провів 12 матчів і, мабуть, жодного разу команди не підвів. Та й до мене ставлення теж було прекрасним. Як з боку керівників, так і футболістів. То теж немаловажно, адже за «Металіст» тоді виступали справжні метри.

- Чого варті тільки центральні оборонці Віктор Каплун і Ростислав Поточняк.

- Поточняк – то великий професіонал. Мовчазний, він завжди говорив спокійно і по суті. Підказував Ростислав вчасно і навіть у найскладніших ситуаціях не зривався, не проявляв емоцій. То за умови, що я був молодим, всього 21, але тиску з боку старожилів не відчував зовсім. Навіть коли помилявся. У Харкові тоді не було навіть натяку на дідівщину.

- У своєму дебютному матчі в складі «Металіста», який тоді грав проти московського ЦСКА, ви пропустили на другій хвилині.

- Олександр Тарханов забив. Так обставини склалися. Здається, моєї помилки там не було. Та найголовніше, що за підсумками того чемпіонату ми виконали основне завдання – зберегли прописку у вищій лізі. Приємно було також, що пропускали вкрай мало. У тих 12-ти поєдинках я пропустив всього 11 разів. За такою обороною воротар почувається надзвичайно комфортно. Так, забивали ми теж небагато, але в захисті у нас все було гаразд.

Найбільше ж тоді вражала тренерська майстерність Лемешка. Окремих замін Євгена Пилиповича не розуміли ні глядачі, ні навіть ми. Тренер був постійно на емоціях, завжди підказував, коментував кожен епізод. А потім бере й замінює одного з найкращих у нашому складі. Для мене, молодого, такі кроки були справжнім шоком. Ці рішення почав розуміти лише тепер, коли сам попрацював тренером. Тоді ж дивувався, що людина, яка виходила на заміну, уже через дві чи п’ять хвилин відзначалася. Відразу! В Лемешка був неймовірний тренерський дар.

- Телефонував Євгенові Пилиповичу в грудні минулого року на його 85-річчя. Він сказав, мовляв, раніше полюбляв жартувати, а в цьому віці вже не до жартів.

- Проводили ми якось контрольний матч з командою другої ліги. Зіграли відверто погано. Лемешко сказав нам все, що про нас думає. Сіли в автобус, їдемо. Коли зупиняємося на світлофорі. Поряд теж пригальмував асенізатор. Євген Пилипович це помітив і, зірвавшись із місця, підійшов до водія. «Відкрий швидко вікно!» - каже. Той виконує забаганку. Пилипович відразу почав гукати шоферові асенізатора: «Вітаю, колего!» Той дивиться і дивується: «Який я тобі колега?» «Який-який? Ось ти гімно возиш і у мене теж півавтобуса лайна». Нас розірвало.

Звісно, іноді висловлювання Лемешка виглядали образливими. Але ми розуміли, що це не зі зла і ніколи не ображалися. Хоча в люті Пилиповичу не перечив ніхто. Він міг зайти у перерві в роздягальню і засадити в кут бутси, які траплялися під ногами. Але з кулаками на людей не кидався. Зрештою, у цій команді всі були бійцями. Могли й відповісти. Думаю, Лемешко це розумів (сміється).

- Євген Пилипович не ображався на вас за те, що у 85-му ви пішли до Прокопенка, а не до нього?

- Ні. Він теж усе добре розумів. Я ж вважаю, що мій Янгол-охоронець вказав мені правильний шлях. З того часу в Одесі уже понад 30 років. Хоча одеситом себе не вважаю навіть нині.

- Чому?

- Бо тут своя специфіка. У мене є друзі, корінні одесити. Насолоджуюся тим, як вони мислять, як розмовляють, як обурюються. На спільних застіллях, рибалках, виходах на природу, грі в шахи чи у футбол слухаю цих людей і відпочиваю душею. Щоб бути одеситом, тут треба народитися і увібрати в себе цей колорит з молоком матері. Ці люди можуть грати в футбол і одночасно займатися чимось іншим, при цьому залишаючись успішними в обох напрямах. Одесити знають про мистецтво, музику й футбол усе. Щоб розсмішити одесита, треба дуже сильно постаратися. Навіть не кожному коміку чи сатирику це вдається. Дуже люблю Михайла Жванецького. Певен, що для того, щоб написати те, що пише він, треба народитися одеситом.

- В «Чорноморець» ви прийшли після того, як команда у 1984 році ледь не стала бронзовим призером. Зате 1985-й, уже з вами у складі, «моряки» розпочали так, що гірше й не придумаєш. Достатньо згадати, що ви пропустили у перших шести матчах 18 голів…

- Причин цієї невдачі було чимало і навіть не знаю, чи є смисл про них розповідати. Наскільки мені відомо, окремі люди були невдоволені тим, що їм щось недоплатили за четверте місце. Не виключаю, що дехто хотів змінити тренера. Що люди іноді віддавалися на полі не так, як могли б – точно. Звичайно, такі колізії призводили до змін у складі і стабільності в грі й результатах це також не додавало. То за умови, що видатних особистостей у складі «Чорноморця» тоді вистачало. Взяти бодай Володимира Плоскину чи Василя Іщака. Вони входили до когорти тих гравців, які вміли на полі все. І не лише там, де грали, тобто, в обороні. Вася взагалі розпочинав виступи на позиції нападника, потім переклваліфікувався в півоборонця, а закінчував захисником.

«Чорноморець» тоді не міг реалізувати свого потенціалу через внутрішні, не пов’язані з футболом труднощі. Ламати – не будувати. Команда досягає успіху лише тоді, коли всі причетні люди об’єднані однією метою. Всі, починаючи з людини, яка відчиняє ворота на базі, кухарем і закінчуючи гравцями й головним тренером. Коли ж виникають недомовки, а колектив розділяється на групки, збоїв уникнути неможливо.

Красномовним у цьому аспекті для мене є приклад московського ЦСКА. У 1981-му вони зібрали за мірками СССР команду зірок на чолі з Ваґізом Хідіятулліним. Але об’єднати цих особистостей в колектив не вдалося і в підсумку команда ледь зберегла прописку у вищій лізі. Вочевидь люди не зійшлися характерами, хтось себе вважав вищим чи ліпшим. Просто вміти грати у футбол мало. Треба, щоб футболісти були об’єднані єдиною метою. Ось і в нас ситуація виправилася лише тоді, коли дехто закінчив виступи, дехто з команди пішов.

- Але воротар, який дебютує з 18-ти пропущених м’ячів у шести матчах, ризикує втратити моральну рівновагу…

- Розумієте, я тоді ледь не завершив кар’єри взагалі. Щойно повернулися з «Динамо» з Німеччини, як отримую страшну звістку: мама та сестра отруїлися газом. Після похоронів поїхав до Одеси, але зібратися силами не міг. Протягом тижня перебував наче в тумані. Не розумів, що роблю, куди ходжу, навіщо мені це треба. Мабуть, цей стан наклав відбиток на грі. Думки були далекими від футболу. Вдячний Вікторові Прокопенкові і Семенові Альтману. Вони увійшли в моє становище і просто терпіли. Розумію, чого це тренерам коштувало. Втім, надалі я ні Віктора Євгеновича, ні Семена Йосиповича, ні команди «Чорноморець» серйозно не підводив. Зрештою, не думаю, що був головним винуватцем невдач одеситів навіть у той складний для мене період.

- Парадокс полягав ще й у тому, що «Чорноморець» погано виступав у чемпіонаті СССР, але в Кубку УЄФА пройшов німецький «Вердер»…

- Власне, то найліпший показник, що потенціал у команди був, але в середині колективу відбувалося щось незрозуміле. Перед матчем-відповіддю в Бремені поступилися у Москві «Спартаку» з рахунком 0:6. Грали на «Торпедо», під дощем, але думками були вже у Німеччині. Взагалі, не виключаю, що то були тренерські хитрощі. Наш розгром, мабуть, трохи заспокоїв футболістів «Вердера». А команда в Отто Рехаґеля за підбором виконавців тоді була однією з найсильніших у Європі. Руді Фьоллер, Бруно Пеццай, Франк Нойбарт на той час вважалися зірками. Можливо, вони нас трохи недооцінили і відіграти одеські 1:2 не змогли.

- Після того «Чорноморець» ще й з мадридським «Реалом» потягався.

- Та ми були за крок від перемоги. Після 1:2 в Мадриді вдома зіграли 0:0, але могли вирвати перемогу. Вітя Пасулько за вісім хвилин до фінального свистка не забив якимось дивом. Влуч він тоді у «дев’ятку», вийшли б до 1/8-ї. А «Реал» тоді могутнім був – Мічел, Еміліо Бутраґеньо, Уґо Санчес, Хорхе Вальдано. Мадридці врешті той Кубок УЄФА й виграли.

Пригадую, коли на «Бернабеу» Рафаель Ґордільо на першій же хвилині відкрив рахунок, Ігор Юрченко повернувся до мене і сказав: «Ну, все. Вітю, ти взяв сітку?» «Яку?» - перепитую. «М’ячі нести». «Та пішов ти! Давай грай» - махнув рукою. І дійсно, вже на шостій хвилині Сашкові Багапову вдався гарний удар, ми зрівняли рахунок і заспокоїлися. Ми тоді в Мадриді взагалі мали б не програти. Якби не прикра помилка, коли м’яч пролетів одному з наших оборонців над ногою й Вальдано, вийшовши зі мною сам на сам, не забив вдруге.

- Віктор Матвієнко згадував у торішньому інтерв’ю UA-Футболу, як у 1973-му на «Бернабеу» грали динамівці. Казав, що деморалізуюче на команду діяли навіть трибуни, які нависають над полем.

- Для нас то теж було незвичним. Моє ж завдання ускладнювалося ще й через специфічне освітлення. Перша і друга трибуни нависають, неначе балкон, а по всьому периметру – прожектори. Коли м’яч летів на рівні ламп, помітити його було нереально. Руки викидав просто навмання. Попри все, відчуття від гри на цьому стадіоні неймовірні. Складалося враження, що глядачі знаходяться поряд всюди – над головою, за спиною і перед очима. На наших аренах бігові доріжки, паркани. В Мадриді ж чув, навіть що мені говорили. Мабуть, добре, що не розумів іспанської.

Разом з тим, не скажу, що атмосфера подіяла на мене бодай якось. Тренери ще в дитинстві внушили мені, що виходячи на поле на оточуючих уваги не повинен звертати взагалі. Виняток можна зробити лише тоді, коли існує небезпека життю. В мене іноді бували матчі, коли сконцентровувався настільки, що в тунелі перед виходом на поле тренер щось говорив, а я не чув його взагалі. Був весь у собі. Кожна клітина знаходилася в грі, уже була на полі. Нерідко виникало відчуття, що ледь арбітр дав стартовий свисток, а вже лунає фінальний. Матч пролітав, наче мить. Зосереджувався настільки, що не помічав ні плину часу, ні того, що відбувається поза межами поля.

Для воротаря вміння концентруватися є одним із найважливіших. Бо ж буває, що пропускаєш швидко. Ще гірше, коли закидаєш м’яч собі у ворота з власної вини. Попереду весь поєдинок і дуже важливо, щоб цю помилку відразу забути, не думати про те, якою буде реакція на цей гол, як тебе критикуватимуть. Якщо такі думки з’являються – ти вже не гравець. Власне, для польових виконавців ця риса теж важлива. Вони теж можуть не реалізувати пенальті, кіксанути чи зіпсувати вихід віч-на-віч. Професіоналами стають лише ті, хто здатен налаштуватися на виконанні конкретної дії з урахуванням того, що суперник теж заважатиме, може бути несприятлива погода і погане поле.

- У 1985-му «Чорноморець» у вищій лізі нехай із труднощами, але залишився. Здавалося, здобувши єврокубковий досвід, у наступному чемпіонаті старі труднощі команда мала б залишити позаду. Але сталося навпаки: на фініші одесити видали 12-матчеву безвиграшну серію і вибули з елітного дивізіону…

- Мабуть, виправити ситуацію в тому колективі тренери вже не могли. Прокопенко після завершення сезону подав у відставку. Хоча у мене є своя думка. Нині теж у разі невдач всіх собак вішають найперше на тренерів. Проте, за моїм переконанням, винні найперше футболісти. Тому ситуацію тоді оздоровила не тренерська відставка, а зміни у складі. Хтось з «Чорноморця» пішов, хтось завершив кар’єру й становище поступово виправилося. В підсумку ми поряд із московським «Спартаком» стали єдиними в історії совєцького футболу командами, яким вдалося повернутися до вищої ліги всього через рік після вибування.

- Замість Прокопенка «Чорноморець» тоді тренував Анатолій Полосін. Що він змінив?

- Анатолій Федорович – професійний тренер, який швидко розібрався, чого нам не вистачає. Полосін працював з ухилом на функціональну підготовку. Так важко як при цьому наставникові, ми не працювали більше ні з ким. Приходили після тренувань і руки тряслися так, що не могли підняти ложки. Але ця робота принесла плоди. Проте найголовніша заслуга тренера полягала в тому, що при ньому хлопці знову відчули відповідальність. Як на дуелі: або ми, або нас. Гравці проявили неабияку жертовність – виходили з травмами, на уколах. Бо розуміли, що питання повернення Одесі елітного дивізіону треба вирішити обов’язково.

Повинен сказати, що виграти ту першу лігу, з 22-ма командами було дуже непросто. Усі суперники гарно вкомплектовані, прохідних матчів майже не було, а крім насиченого ігрового графіку, чимало сил відбирали виснажливо тривалі перельоти. Але ми тоді видали видатну 24-матчеву серію без поразок і повернулися до еліти разом із московським «Локомотивом».

Причому питання про підвищення в класі вирішили достроково, але хотіли фінішувати саме першими. Тому в заключному матчі проти кутаїського «Торпедо», яке боролося за виживання, грали виключно на перемогу. Звичайно, суперники намагалися домовитися, але ми не погодилися, виграли 2:1 і відправили грузинів до другої ліги. Точніше, нам було байдуже, де буде після цього матчу «Торпедо». Хотіли виграти бо, по-перше, грали вдома, по-друге, чимало хлопців ще не мали звань майстрів спорту. А їх тоді в першій лізі присвоювали лише за перше місце.

- Відчули матеріально, наскільки ця перемога для Одеси важлива?

- Начальником команди у нас тоді був Юрій Заболотний, корінний одесит, людина наче дуже своєрідна й жорстка. Але то зовні. Юрій Леонідович – душевний, з добрим серцем. Він завжди говорив правду. Власне, він подбав, щоб нас за вихід до першої ліги не обділили. Звичайно, величезних грошей не платили, але дехто отримав квартири, а інші – автівки. Для тих часів то був презент надзвичайно коштовний.

Мені тоді дали ВАЗ-2410, «Волгу». Машини я завжди любив. Не продавав, як інші, а брав і їздив. Лише з часом міняв. Проте про цю «24-ку» залишилися специфічні спогади. Такої «тупої» машини не зустрічав ніколи. Хоча на той час мати «Волгу» вважалося престижним, через якийсь час сказав дружині: «Ні, більше на ній їздити не можу. То не автівка, я її не відчуваю. Зовні наче й непогана, але їде, наче танк». Через два чи три місяці поміняв «Волгу» на «Жигулі», машину швидкісну й витривалу.

- Житлом на той час уже були забезпечені?

- Так, вже квартиру отримав. Хоча впродовж першого сезону в складі «Чорноморця» після кожного матчу мотався на автівці з Одеси до Києва. В мене тоді вже було двоє дітей, але жили вони з дружиною в столиці. Теж було важко. То зараз на хорошій машині по новій трасі витискаєш 120-130 кілометрів за годину. Тоді по старій, вузькій дорозі, на якій хтось постійно вискакував назустріч, сильно розігнатися було неможливо. Виїздив після гри о сьомій-восьмій вечора, в Києві опинявся пізно вночі. Наступний день для команди був вихідним, тому присвячував його родині. А вночі знову на машину й до Одеси. Тому, звичайно, радів, коли у 1986-му оселився в Одесі в своє житло. Одружився ж рано, в 21 рік, у 1982-му. Хотілося, щоб і кохана, і діти були поряд.

- Повернення «Чорноморця» до вищої ліги виявилося не дуже простим. Достатньо згадати, що невдовзі після старту чемпіонату-1988 у відставку подав Анатолій Полосін…

- Не знаю, було це рішення Анатолія Федоровича чи керівництва клубу, але після зміни тренера, коли тренувати нас почали Заболотний і Альтман, ситуація поступово виправилася.

- Але в єврокубки команда повернулася вже після того, коли її в 1989-му знову очолив Прокопенко…

- Віктор Євгенович фактично почав роботу заново. В порівнянні з 1986-м команда суттєво оновилася. Звичайно, кістяк залишився, але загалом тренерові доводилося прищеплювати свої вимоги заново. Зрештою, не знаю, як можна не знайти спільної мови з Прокопенком. Мені завжди при цьому тренері було комфортно. Не знаю, як на рахунок інших, але мене Віктор Євгенович не контролював ніколи, не питав, пив я чи палив. Вів себе я спокійно, вибриків собі не дозволяв незалежно від того, граю чи ні.

Прокопенко знав, що я вмію себе підготувати належним чином. Навіть коли заїжджали за дві доби до матчу на базу, тренер, знаючи мою любов до моря, робив винятки. Коли сонце починало сідати, підходив до Прокопенка і питав: «Вікторе Євгеновичу, можна я візьму вудочку, на машині під’їду до берега і половлю бичків?» Не було випадків, щоб тренер відмовляв. Бо розумів, що поїду саме на море, а не попити пива. Та й додому, коли щось траплялося, з бази теж без зайвих розмов відпускав.

Рік 1989-й

Прокопенко не був авторитарним. Показово, що він прислухався до нашої думки стосовно підсилення команди. «Вікторе Євгеновичу, є хлопець, гадаємо, він заслуговує на вашу увагу» - казали. «Знаю такого, - відповідав Прокопенко. – Можете з ним порозмовляти самі». Потім ми, перебуваючи у відпустці, спілкувалися з потрібними гравцями. Пізніше окремі хлопці з нашої подачі справді опинялися в «Чорноморці».

З боку тренера то був мудрий крок подвійно, бо надалі за поведінку новачка, його підготовку відповідали саме ми. Якщо щось ішло не так, ми заводили цього футболіста в кімнату і відбивали голову. Розумієте, Прокопенко давав відчути, що футболісти і тренери – єдине ціле і він як наставник нам просто допомагає. Бо ж на поле виходить не тренер, а футболісти. Завдяки Вікторові Євгеновичу ми відчули, що справді чогось варті. Це було дуже важливо.

Стосовно ж Кубка УЄФА-1990/1991, то ми спершу пройшли норвезький «Русенборґ», а потім зустрічалися з французьким «Монако». Очолювані молодим Арсеном Венґером «монегаски» тоді були вкомплектовані відмінно. За них виступали португалець Руй Барруш, аргентинець Рамон Діас, Марсель Діб, Франк Созе, ще молоді, але вже дуже сильні Джордж Веа та Емануель Петі.

Проте ми збиралися перемагати. Когось боятися – то було не про нас. Боялися ми зіграти не так, як можемо. Але перед суперниками комплексів не відчували ніколи. Тепер можу навіть припустити, що ми десь були навіть самовпевненими. Ні, я не хочу сказати, що мали переконання, що переможемо «Монако» обов’язково. Розуміли, що ми на це здатні. В принципі, обидва поєдинки продемонстрували, що наша віра була підкріплена вмінням. Але зіграли 0:0 в Одесі, а в Монте-Карло 0:1 поступилися. Веа своєю башкою мені той гол встромив.

- У щотижневику «Футбол» тоді написали, що той м’яч став наслідком вашої помилки.

- Не згоден. Пішла флангова передача і я розумів, що вийшовши на перехоплення, ризикую поміж великої кількості людей просто не добратися і промахнутися по м’ячу. Веа був до м’яча ближчим, ніж я. Якби я просто стояв у воротах і Джордж забив, тоді б це, мабуть, була помилка. Але з лінії вийшов, бо периферійним зором бачив, що Веа рухається і точно зіграє, але залишається без опіки. Висунувся, щоб завадити ліберійцеві точно пробити бодай якось. Але не зміг.

- На таких нападників як Фьоллер, Уґо Санчес чи Веа налаштовувалися якось по-особливому?

- Проблема в тому, що тоді ми стільки інформації, скільки мають у загальному доступі тренери і гравці зараз, просто не мали. Мали окремі нарізки й, здається, запис одного з матчів «Вердера». Але ґрунтовних висновків із цих записів зробити не змогли. Знали прізвища, але потрібної інформації про ігрові характеристики футболістів бракувало. То нині вмикаєш запис і якщо є голова на плечах, то навіть не треба, щоб підказував, що треба робити, тренер. Відразу розумієш, як команда і окремі її гравці діють вдома, як на виїзді, як суперники вмикають швидкість, як діють на утримання рахунку. Тоді ж перших 10-15-ти хвилин витрачали на розвідку, грали обережно. Й лише потім, розібравшись що й до чого, починали висовувати аргументи, нав’язувати свою гру.

"Чорноморець"-1990

- У «Чорноморці» початку 90-х зібралася ціла плеяда талановитих футболістів – Іван Гецко, Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Юрій Шелепницький…

- …Сергій Третяк! Для мене ця людина досі залишається унікальною. То камінь. Ми понині з Сергієм спілкуємося, хоча він живе в Ізраїлі. То людина, через яку я, граючи у воротах, іноді ледь не отримував інфаркт. Сергій міг холоднокровно зупинити м’яч у межах карної зони в мить, коли на нього неслися кілька гравців команди-суперниці, потім їх обіграти і віддати точну передачу. Обігнати Третяка не міг ніхто, навіть Ігор Бєланов.

То за умови, що надто швидким Сергій не виглядав. Високий хлопець, але вибухова міць у нього була фантастичною. Якщо суперник набирав оберти, Третяк додавав рівно настільки, щоб його випередити. Опонент рвоне сильніше – Сергій знову на крок попереду. Природні резерви швидкісних тіл у Третяка були невичерпними. Сергій ніколи не робив зайвих рухів. Лише те, що треба. Зупиниться, подивиться, що треба й виконує. Коли єрусалимський «Бейтар» з Третяком у складі, щойно вийшовши у вищий дивізіон, у перший же рік став чемпіоном Ізраїлю, я не здивувався. За Сергієм я, воротар, був неначе за камінною стіною.

Так само комфортно було, коли в обороні грали Плоскина, Іщак чи Юра Никифоров. Я знав, на що ці люди здатні і навіть думки не допускав, що вони можуть накоїти чогось непередбачуваного. Або взяти Телесненка. Якщо Андрієві говорили, що гравець сьогодні повинен не зіграти – на полі лідера суперників не було. Бувало, що на зборах нападник суперників перед контрольним матчем запитував: «Телесненко грає? Так? То я не виходжу». І не грав. Далеко не останній, до слова, совєцький нападник. То були люди з когорти тих, кому було байдуже, проти кого грати.

Інша річ, що іноді ті ж футболісти виходили на товариські матчі проти суперників з другої ліги зі словами: «Та проти кого там грати?» Й потім обов’язково щось у першому таймі видумували. Зате у перерві Віктор Євгенович як дасть по шмарклях, то на другу половину виходив зовсім інший колектив. Через те я й кажу, що все залежить від голови. Якщо людина мислить адекватно, вона здатна творити дива. В мене теж були моменти, коли під час матчу відбиваю раз-другий-третій, а після завершення поєдинку думаю: «Як мені це вдалося?» З відповідним налаштуванням людина здатна вмикати ті резерви, які закладені у її єстві. Досвід? Так, він приходить завдяки щоденним тренуванням, участі в матчах. Але без граничної концентрації не допоможуть ні досвід, ні майстерність.

Початок. Другу частину інтерв’ю з віктором Гришком читайте завтра.