Віталій Рева: Довго працювати з Фоменком футболістам важкувато

Щоб записати це інтерв’ю, довелося їхати з Києва до Львова. І журналістові, і найкращому воротареві України 2001 року. Власне, так воно зазвичай і буває: вдома – справи, а час на ґрунтовну балачку з’являється лише коли вибираєшся кудись далеко. Тому й до Львова на фінал Кубка націй Данон до міста Лева вирушав найперше в надії, що вдасться там порозмовляти з одним з найяскравіших українських голкіперів другої половини 90-х – початку 2000-х. Віталій Рева був офіційним послом цього турніру й попри задіяність в урочистостях, коментуванні матчів і прес-конференції майже годину часу UA-Футболові виділив.

У цьому інтерв’ю наш гість розповів, як не продався «Шахтарю», був покараний за єдиний у кар’єрі забитий м’яч, про межу терпіння до тренера Фоменка, «дружбу» з Філімоновим і нерозуміння рішень Лобановського напередодні матчів раунду плей-оф відбору-2002. А ще виявилося, що нині Рева атестує того, кого колись вважав майже батьком-наставником.

- Віталію, ви є вихованцем легендарної школи «Дніпро-75», однієї з найкращих в Україні…

- Колись – так. Нині ця школа, як і футбол у моєму рідному Дніпрі в цілому переживають не найліпші часи. Один з моїх перших тренерів нещодавно казав, що школа «Дніпро-75» на грані зникнення. Сумно, бо звідти вийшло чимало видатних футболістів, від Протасова з Литовченком, Володимира Лютого з Сидельниковим до Рикуна й багатьох інших. Взяти бодай моє покоління. В останньому чемпіонаті СССР за дубль дніпрян з нашої школи виступали Полунін, Коновалов, Похлєбаєв, Дірявка, Медін. Та чимало. Майже всі випускники 1972-1974 років народження залишили у футболі помітний слід.

- Зі зростом 182 сантиметри воротарів у сучасному футболі зустрінеш вкрай рідко. Як вийшло, що ви обрали саме це амплуа?

- До років дев’яти чи навіть десяти грав у полі, але потім тренер Віталій Мусієнко вирішив спробувати мене у воротах. Навіть не знаю, чому Віталій Спиридонович так вирішив, але він часто залишав мене після тренувань, бив по воротах. При цьому мій зріст не дозволяв мені бути першим номером. До 15-ти років постійно був другим чи навіть третім воротарем. Лише за рік до закінчення школи став не лише основним голкіпером, а й капітаном команди. Мабуть, трохи підріс і почав стрімкіше прогресувати. Хоча ви праві, для професійного футболу мої антропометричні дані були не надто вражаючими. В сучасному футболі мені було б закріпитися ще важче, ніж тоді, в 90-ті.

- Коли ви потрапили до дубля «Дніпра», за основу грав Валерій Городов, людина з суворим норовом.

- Мені пощастило працювати відразу з двома легендами – Сергієм Краковським і Городовим. Більше – з Краковським, під керівництвом якого у 1999-2001-му грав за ЦСКА, а пізніше виступав за «Кривбас». Але Городов теж мене, 16-річного тренував. Нехай і нетривалий час, поки не було в команді нашого постійного тренера воротарів Володимира Стрижевського. Краковський і Городов – голкіпери різнопланові. Валерій Васильович намагався «читати» гру, сильно діяв на виходах, уже тоді намагався грати як останній оборонець. Вважаю, що у тому стилі, який зараз вважається «нойєрівським», Городов починав грати одним з перших. А Сергій Вікторович відзначався сильною грою на лінії, був вибуховим, міг дістати м’яч з «дев’ятки».

Але сьогодні життя цікаво повернулося. Валерій Васильович навчається на курсах ліцензування тренерів воротарів і я як інструктор іноді читаю йому лекції. В процесі у нас виникають певні моменти. Дуже поважаю Городова, але є нюанси. Людина знає мене з майже дитячого віку, приклалася до мого становлення, а сьогодні настав день, коли ми майже помінялися ролями. Звичайно, через різницю у віці й поколіннях певні непорозуміння виникають.

Нині під час ліцензування Валерій Васильович намагається проводити своє бачення і я розумію, що з його досвідом резон у цих ідеях є. Не хочу сказати, що при цьому відчуваю якийсь дискомфорт, однак слова, щоб достукатися до Городова, підбирати мушу. Зрештою, то нормальний процес. Безперечно, серед воротарської братії Городов користується величезним авторитетом. Треба враховувати, що він має досвід роботи головним тренером. Це теж накладає відбиток на бачення футболу. Адже головний відповідає не лише за воротарів, а за команду в цілому.

Зрештою, згідно з сучасними тенденціями, воротар – то вже не професія в професії, як думали раніше, а невід’ємна складова у побудові командних дій. Голкіпер розпочинає атаки. А м’ячі ловити теж треба. Принаймні ті, які летять у тебе. Бо в сучасному футболі все проти воротарів – і м’ячі, які летять швидше і за непередбачуваною траєкторією, і бутси, в яких вдається завдавати сильніших ударів.

"Поліграфтехніка"-1993/1994. Третій справа стоїть Віталій Рева

- У «Поліграфтехніку» в 1993-му пішли з власної волі, через те. що не бачили в «Дніпрі» перспектив?

- Микола Павлов, який тоді тренував «Дніпро», мене в команді не бачив. Звичайно, рішення поїхати з рідного міста далося важко. Але залишатися сенсу теж не бачив, бо вічно за дубль грати не можна. Та ще й з Олександрією мені пощастило. Я здобув там безцінну практику, яка допомогла через нетривалий час закріпитися у вищій лізі.

- У складі «Поліграфтехніки» ви забили єдиний у своїй кар’єрі гол.

- З пенальті. Життя показало, що ліпше б я цього не робив. Бо спершу камені розкидаєш, а потім їх доводиться збирати. Вже виступаючи за «Арсенал», теж пропустив від воротаря Жені Боровика. Я не злопам’ятний, але якщо воротар не готовий психологічно, такі речі вибивають його з колії.

…Пам’ятаю той пенальті. Ми грали з житомирським «Поліссям», вели 4:0. Коли суддя вказав на позначку, пішов бити. Забив, а воротар суперників Аркадій Баталов процідив: «Що ти робиш, молодий?» Звичайно, то було з мого боку неправильно. Але справді молодим був, емоції взяли гору.

"Поліграфтехніка"-1994/1995. Перший справа у верхньому ряду

- Читав у книзі Володимира Перхуна, що його син Сергій дуже важко пережив мить, коли йому забив з позначки воротар «Чорноморця» Олег Суслов…

- Справді, Олег любив бити пенальті… Але воротарів такі речі зачіпають. Бо одна справа, коли треба здобувати результат, ти підключаєшся в атаку і забиваєш головою, як то зробив Боровик, чи всі гравці відмовляються підходити до позначки і в тебе немає виходу. В моєму випадку то були виключно емоції.

- У тому ж сезоні-1993/1994 «Поліграфтехніка» цілком могла вийти до вищої ліги. Якби не поступилася в Миколаєві «Евісу».

- Добре пам’ятаю той матч. Тоді Юра Пугач ще пенальті не реалізував, а на 82-й хвилині Вадим Сорокін перекинув стінку і забив мені зі штрафного єдиний у грі м’яч.

- У тій грі арбітр з Донецька Віктор Зв’ягінцев вилучив трьох футболістів. Двоє – з «Поліграфтехніки»…

- Можу сказати, що з нашого боку все було чисто. Сумніваюся, що хтось тоді гру здавав. А що було в головах у суддів не знаю.

- Тоді арбітри іноді робили, що хотіли.

- А зараз хіба не так?

- Зараз їхня робота під мікроскопом. Кожен матч транслюється на телебаченні.

- Так, зараз суддям важче (посміхається). Зараз про арбітрів знімають цікаві передачі. Тоді ж що б не насвистіли, докопатися до правди було неможливо. Одна чи дві камери з літака знімали й усе.

- Коли збагнули, що рівень «Поліграфтехніки» вже переросли?

- Коли Михайло Фоменко покликав до Києва, в «ЦСКА-Борисфен». Мене тоді кликав до себе й тренер іншого дебютанта вищої ліги – Олександр Іщенко з «Зірки-НІБАС». Звичайно, привабливішою була пропозиція зі столиці. Хоча потрапити в 21 рік у мегаполіс було непросто. До того ж конкуренція в «ЦСКА-Борисфені» тоді була фантастичною. Коли туди приходив, у команді було вісім воротарів. Довелося постаратися, щоб сподобатися Михайлові Івановичу.

- Приклад Андрія П’ятова у збірній демонструє, що Фоменко якщо вірить воротареві, то безмежно і до кінця.

- Така довіра надає голкіперові стійкості. У Михайла Івановича, звичайно, специфічне бачення футболу, але воно сформоване завдяки рокам співпраці зі знаними спеціалістами. І раз це бачення давало результат, то й право на життя мало.

- Віктор Леоненко каже, що Фоменко на початку 90-х і теперішній – то немов різні люди.

- Мені пощастило працювати з Михайлом Івановичем двічі – в сезоні-1995/1996 і в 2001-му. В обох випадках Фоменко був однаково жорстким. Вимогливість у цього тренера була надзвичайною. Дисципліна залізна. Михайло Іванович знав, що він від футболістів хоче, дуже багато часу присвячував тактичним переглядам поєдинків. У контексті тактики футболу від Фоменка почерпнув чимало нового. Хоча деякі одноклубники ставилися до Михайла Івановича не дуже добре. Особливо важко було під час цих переглядів, які тривали одну, півтори чи дві години. Дехто навіть засинав. Не дивно, бо після ранкового тренування і обіду на сон хилило навіть суто фізіологічно. А Михайло Іванович звик говорити тихо, до нього треба прислуховуватися. Втім, то теж – стиль управління командою.

- «ЦСКА-Борисфен» тоді відбирав очки навіть у «Динамо», що вважалося досягненням майже неймовірним.

- Михайло Іванович завжди славився вмінням підібрати нікому невідомих людей і перетворити їх у кваліфікованих виконавців.

- Вас не здивувало, що Фоменко наприкінці сезону-1995/1996, який «ЦСКА-Борисфен» завершив на четвертому місці, пішов, а ставку зробили на дніпрян на чолі з Берндом Штанґе?

- Висловлю свою думку. Довго працювати з Михайлом Івановичем футболістам важкувато. То треба бути до себе надто вимогливим. Проте щойно виникають фінансові труднощі, управляти людьми такому тренерові стає складно. Вважаю, що тим людям, які відпрацювали з Фоменком три роки, продовжувати співпрацю й надалі було важко. Пам’ятаю ту ситуацію. Наприкінці чемпіонату виконувачем обов’язки наставника призначили Віктора Чанова і ми відразу перемогли в Донецьку «Шахтар» 3:2. Команда наче морально видихнула, вийшла зі свіжими емоціями. Михайло Іванович тримав нас під жорстким контролем, тому після цієї відставки змогли трохи розслабитися. Та потім було об’єднання з «Дніпром». По людях та команда була неймовірною.

- Такою, що цілком могла боротися з «Динамо» за чемпіонство.

- Реально – так. Скрипник, Полунін, Мізін, Ковалець, Шаран… Там була неймовірна команда. Однак ще до старту виникли матеріальні труднощі у власника клубу, нині, на жаль, покійного Дмитра Злобенка. Ми підтримували зв’язок років через 15 після тих подій. Проте вважав, що обговорювати ту ситуацію буде некоректно. З тієї інформації, яку мав сам, знаю, що у пана Злобенка виникли труднощі з виплатою кредитів. Крім того, вочевидь втрутилися вищі чини. Проте то лише мої здогадки.

- Від нетривалої співпраці зі Штанґе якісь враження залишилися?

- Звичайно. Особливо після Михайла Івановича, після певної методики тренувань. При Штанґе дозволялося чимало речей, які для тих тренерів, з якими працював раніше, були неприпустимі. Комфортно було. Досі з теплотою згадую передсезонні збори, товариський поєдинок з «Айнтрахтом». Проте то враження від двох чи трьох тижнів спільної праці. Хтозна, чи досягли б ми результату.

- Замість того ви опинилися в армійському клубі, з відповідним до статусу фінансуванням…

- За підсумками сезону-1995/1996 у ЦСКА залишилося від старого складу кілька футболістів. Нас об’єднали з командою Володимира Лозинського, яка виступала в другій лізі. Звичайно, різниця у рівні була катастрофічною. Молоді хлопці, вони лише починали футбольне становлення. Після майже чемпіонських амбіцій змиритися з новими реаліями було непросто. Залишилися в основному ті, кого тримала служба в армії.

- Якби мали пропозиції, пішли б кудись?

- У той момент ні, адже був військовослужбовцем.

- У ті часи цей фактор начебто вже не був настільки важливим, як за союзних часів.

- Як вам сказати? Надто спокусливих запрошень теж не було. А в Києві відіграв рік, мені довіряли і Лозинський, і Безсонов. До останнього вірив, що мине час і спонсор до нас повернеться.

- Володимир Безсонов очолив ЦСКА після Сергія Морозова. Що він змінив у команді аж настільки, що вона навесні 1998-го зіграла в фіналі Кубка України?

- У нас тоді з’явився непоганий спонсор – корпорація «Київ-Донбас». При Васильовичі була непогана комплектація. Ми тоді непогано підсилилися запоріжцями Олексієм Олійником, Яковом Кріпаком, Сергієм Ільченком. Безсонов відчував команду, міг вчасно піднатиснути, правильно побудувати тренувальний процес.

- Вважалося, що поступившись у фіналі «Динамо» 1:2, ЦСКА тоді за якістю гри стрибнув вище голови. Мовляв, краще проти тієї команди Лобановського зіграти було неможливо.

- За людьми «Динамо» було сильнішим. Але у футбол грають не люди, а команда. Я особисто до цього фіналу підійшов не зовсім здоровим. У півфінальному поєдинку проти донецького «Металурга» порвав передній м’яз стегна. Після того на якийсь час випав з обойми, а коли повернувся, не міг на повну силу бити з правої. Плоди цієї травми сповна пожинав уже наприкінці кар’єри. Все тому, що у фіналі вибивав м’яч і вочевидь підірвав м’яз ще більше. Ближче до 36-ти цю незаліковану праву ногу відчував постійно.

А фінал? Андрій Шевченко забив мені на першій же хвилині. Цей гол нас вивів з рівноваги і до середини тайму пропустили вдруге. Гадаю, після того динамівці вирішили, що переможуть нас без надзусиль і трохи розслабилися.

- Так чи інакше, ЦСКА отримав право зіграти в єврокубках.

- Найпам’ятнішими виявилися зустрічі проти ірландського «Корк Сіті». Бо то був перший міжнародний досвід. Ми тоді перемогли і пішли далі. Та й сам виїзд до Ірландії запам’ятався. Напередодні хвилювалися дуже сильно, розуміли, що будемо грати проти команди, яка сповідує незвичний для нас стиль гри. Та й відповідальність за результат була величезною. Розуміли, що програвати не маємо права. То виступаючи за «Динамо» потрапляння в Лігу чемпіонів сприймав як належне. Для ЦСКА такий досвід був незвичний. Натомість поєдинки наступного раунду з московським «Локомотивом» уже сприйняли спокійніше. Команда у Юрія Сьоміна тоді була значно сильнішою і перемогла заслужено.

Віталій Рева з юними воротарями зі Сваляви після фіналу Кубка націй Данон

- Друга нагода здобути разом з ЦСКА Кубок України у вас була уже при тренерстві Фоменка. У фінальному поєдинку проти «Шахтаря» армійці тоді вели майже весь матч, а пропустили лише наприкінці зустрічі від Сергія Ателькіна…

- А до того ми у «гірників» ще й чемпіонство відібрали. Михайло Іванович вмів налаштувати команду на поєдинки проти «Шахтаря», вочевидь знав якісь секрети. Виграли вдома 1:0 завдяки голові Сергія Закарлюки, а в Донецьку були 0:0. У тому матчі мені з-за воріт конкретні суми пропонували. Аби лишень помилився. Цікаво, що ще в Києві перед вильотом у Донецьк до нас на базу приїздили озброєні люди з «Динамо» і попереджували, щоб за жодних обставин гри не віддавали. При цьому паралельно мали інформацію, начебто президент ЦСКА про все з «гірниками» домовився. Розумієте, з якими емоціями виходили на матч. Але відіграли вдало, добре відсудив арбітр Валерій Онуфер, якому з-за поля теж напропонували чимало.

Зате фінал Кубка згадую з сумом. Не дотримали десяти хвилин в основний час, а потім пропустили від того ж Ателькіна за хвилину до завершення додаткового часу. При рахунку 1:0 мали нагоди забити другий і третій. Натомість отримали в свої… То був дошкульний удар. Я ж ще не знав, що згодом виграю Кубок у складі «Динамо». Але не дарма ж кажуть, що в житті все повертається. Через два роки, виступаючи за динамівців, навпаки програвали 0:1, але на 91-й хвилині Діоґо Рінкон забив гол, який приніс нам трофей.

- Запрошення в «Динамо» влітку 2001-го стало для вас несподіванкою?

- Чесно кажучи, так. У мене тоді були інші варіанти, а про «Динамо» якось навіть не задумувався. Звичайно, всіх таємниць того переходу поки не відкрию, але для мене це запрошення було чимось неймовірним. Зрештою, то гарний приклад: якщо чогось сильно захотіли, то мрія обов’язково здійсниться.

- Прийти мало. Тривалий час Рева вважався основним при дублері Шовковському.

- Скористався шансом. Мене обміняли з ЦСКА на Славу Кернозенка після того, як Олександр травмувався. Але невдовзі з Росії приїхав ще й Філімонов. Захотів він зі мною «подружитися», за що йому велике спасибі. Річ у тім, що Лобановський ризикувати не любив. Рева міжнародного досвіду майже не мав, а отже в Лізі чемпіонів попервах грав Філімонов.

- Аж до поєдинку на «Енфілді» проти «Ліверпуля». Для мене показовим у тій зустрічі був епізод, коли з Філімоновим після чергової невдалої дії зчепився Головко.

- Не можу сказати, що команда Олександра не сприймала. Приміром, у мене з ним були нормальні робочі стосунки. На мій погляд, спершу у Філімонова на фоні того, що йому довіряють, був психологічний підйом. Але після кількох помилок він відчув себе невпевнено. Однак у команді на нього ніхто не тиснув.

- Так чи інакше, нагоду проявити себе ви отримали.

- Психологічно був готовий до будь-яких випробовувань. Але психологія з практикою – різні речі. Втім, впевненість у власних силах мені допомагала. Дебют вийшов не надто вдалим, бо програли вдома «Ліверпулю». Та й взагалі той європейський сезон складався для «Динамо» не найліпшим чином. Добре, що після поразки від «Боруссії» в Дортмунді, коли мені шведою забив Томаш Росіцкі, завершили виступи перемогою над «Боавіштою».

12 жовтня 2002-го. Відбірний матч Євро-2004 Україна - Греція - 2:0. Віталій Рева проти Анґелоса Харістеаса

- В найвдалішому для себе 2001-му ви дебютували у складі збірної. І відразу – у вирішальному матчі відбірної групи проти поляків.

- Ну, як вирішальному? Суперники групу вже виграли, а нам, щоб стати другими і вийти до плей-оф, треба було не програти. Не сказав би, що було просто, однак своє ми відстояли.

- Потім Лобановський здивував всіх, довіривши місце у воротах на поєдинки раунду плей-оф проти німців не вам, а Максимові Левицькому.

- Якби хотів. То б довірив. Мабуть, Валерій Васильович мав якісь тактичні задуми. Бо до матчу вся преса була переконана, що гратиму я. Звичайно, мені було неприємно. Думаю, важливим фактором став мій невисокий зріст. Німці атлетичні й тренер вирішив, що проти них ліпше виставити вищого воротаря. Однак футболіст має бути готовим до будь-яких рішень. Ось спостерігав сьогодні, як хлопчик під час одного з матчів «Кубка націй Данон» ледь не розбився на полі через емоції, кидав до землі рукавицями. Йому прощається, бо ще маленький, а дорослі гравці мають контролювати емоції і приймати кожне тренерське рішення з розумінням. Особливо якщо мова про воротарів. Тим паче, що часто життя демонструє, що в рішеннях, які відразу здавалися несправедливими, насправді була логіка.

- Ви грали в тому матчі проти «Металурга» в Запоріжжі, коли Лобановського госпіталізували…

- Перед матчем Валерій Васильович поводився так, як зазвичай. Точніше, ми могли чогось не помічати, бо всі були напружені. Гра очікувалася непроста, а очків втрачати не мали права. Мені врізався в пам’ять момент уже під час зустрічі. Ми вели 1:0, «Металург» забив нам м’яч, який відмінили. Після цього над стадіоном згустилися хмари, налетів сильний вітер. Стало якось не по собі. Погода була якоюсь аномальною. Пізніше, правда, ми забили вдруге і стало спокійніше. А через якийсь час сталася ця трагедія з Васильовичем.

По суті, до тями до завершення сезону ми вже не прийшли. Для нас смерть Лобановського стала важким психологічним ударом. Фактично, налаштуватися на кінцівку чемпіонату ми вже не змогли.

- Що робилося в роздягальні після автоголів Федорова і Ґавранчіча у вирішальному з точки зору боротьби за золото матчу в Донецьку?

- Мабуть, нічого такого, що варте уваги, раз у пам’яті не відклалося. Зрозуміло. Що ми були шоковані, але хлопців, від яких м’ячі залітали у ворота, ніхто не звинувачував. Можу сказати, що любив грати в Донецьку. Там завжди панувала футбольна атмосфера, стадіон був заповнений. «Шахтаря» не боявся, бо любив грати з сильними суперниками.

- Після того, як «Динамо» очолив Олексій Михайличенко, ви з Шовковським грали вже порівну. Щоправда, в найважливіших матчах (у Лізі чемпіонів і проти «Шахтаря») тренер довіряв саме вам.

- То в першому сезоні. А з літа 2004-го все було навпаки. Тренерам видніше. Звісно, свою думку маю, але навряд чи її варто висловлювати публічно. Окрім футбольного життя є ще й особисте. Є ситуації, про які скажеш і нашкодиш собі й оточуючим. Тим паче, що нічого вже не зміниш.

Пам’ятаю той матч, після якого мені перестали довіряти. То було на початку сезону-2003/2004, ми грали в Одесі і поступилися «Чорноморцеві» 0:1. Єдиний гол суперники нам забили після того, як мене врізався Віталій Лисицький. Я випустив м’яч з рук, а Олександр Косирін не промахнувся. Порушення було очевидним, але це не цікавило нікого. Після того приїхав Ігор Михайлович Суркіс і розповів, які ми всі хороші хлопці. З того часу грав нечасто, але оскільки завжди залишався командним гравцем, то конфліктувати ні з ким не став.

Чемпіонат України-2002/2003. "Шахтар" - "Динамо" - 1:0. Єдиний гол Віталієві Реві забиває Андрій Воробей

- Образи не тримали?

- Чому? Може, була. Питання в тому, яка доза ображеності. Все залежить від інтелекту футболіста, від того, чи здатен він проаналізувати ситуацію. Я схильний ставитися до усіх життєвих колізій стримано. Усе пережите робить людину досвідченішою.

- Після «Динамо» ви нетривалий час виступали за «Таврію», «Оболонь» і «Кривбас», однак найперше ваше ім’я асоціювалося зі столичним «Арсеналом», якому віддали п’ять років кар’єри.

- Якби «Арсенал» залишився, не виключено, грав би й понині. Бодай щоб у першій лізі виступав. Принаймні іти з футболу так, через розпад клубу, не хотілося. Але коли це сталося, згадав про старі болячки, зокрема про згадувану травму стегна, про пошкодження плеча. Трохи лікувався, але ось нещодавно у матчі бізнес-ліги хлопець підкотився і порвав мені бокові зв’язки.

- Нині ви – тренер воротарів у молодіжній збірній. Збираєтеся присвятити себе тренерській кар’єрі надовго?

- Життя покаже. Гра воротарів і її підсилення мене цікавили завжди. Коли був вільний час, закінчив від УЄФА курси тренерів воротарів, а потім ситуація склалася так, що почав і тренувати, і навчати спеціалістів, які працюють з голкіперами, одночасно. У нашій роботі теоретичні і практичні знання – різні речі. В нас же всі вміють розповідати, а ось бажаючих працювати мало. «Хекать легше, ніж рубати» - каже мій тато. Тому, щоб ліпше розуміти специфіку, взявся за кілька напрямів одразу. То цікавий період мого життя. Проте не знаю, як довго у цьому виді діяльності затримаюся. В принципі, тренером бути не планував. Головним – так точно. Але життя може по-різному розвернутися. Навчався ж я взагалі на менеджера в Іспанії. Проте за спеціальністю ще не працював. Може, слабкий ще чи недосвідчений. Або час ще не настав?