Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень ᐉ UA-Футбол
Украинская Премьер-Лига (УПЛ)

Іван Вербицький
19.01.2017
четвер
16:30
Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень
Рейтинг публикации
Читайте на русском: Роман Покора: В Александрии собирал вещи каждые три месяца, от Авдыша прятался неделю

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу відомий тренер розповів про закулісся українського футболу 90-х – 2000-х років, специфіку роботи в Азербайджані та Грузії, принциповість панів Шебека і Колліни та про подружню вірність.

- Пане Романе, після повернення в Україну з Польщі ви працювали з мукачівськими «Карпатами», власником яких був одіозний персонаж нашого часу Михайло Ланьо.

- Грошей на команду він не шкодував. Зарплати були начебто й невеликі, але виплачувалися стабільно. Плюс – преміальні, які виплачувалися наступного дня після матчів. Умови для тренувань теж були непогані. Працювали ми на базі заводу «Приладист». Жили ми в готелі поруч зі стадіоном, харчувалися в ресторані. За «Карпати» виступали місцеві хлопці. І результат як для Мукачева ми демонстрували непоганий. За підсумками сезону-1997/1998 ми серед 18-ти команд другої ліги стали восьмими. Але саме в цей час мером Мукачева став Віктор Балога. І команди не стало. Не знаю деталей, але на вищому рівні вирішили сконцентруватися на команді з Ужгорода. «Карпати», які фінансувалися з міського бюджету, банально зникли.

Очоливши ж трохи згодом дрогобицьку «Галичину», зіткнувся з проблемами іншого характеру. Зарплат там не платили взагалі. Команду сформував зі студентів та тих місцевих хлопців, які хотіли проявити себе і кудись перейти у майбутньому. В принципі, то була середня для чемпіонату області команда. Але виступали ми у другій лізі. Добре, що мали свій автобус, стадіончик з гарної якості полем, жили в готелі «Тустань».

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 1

- Піком вашої тренерської кар’єри можна вважати роботу з «Олександрією».

- Коли туди переходив, команда ще іменувалася «Поліграфтехнікою». Здогадуюся, хто мене тодішньому власникові клубу Миколі Лавренку порадив. Приймав олександрійців у той час, коли вони перебували в зоні вильоту у першій лізі. У класі тоді понижувалося відразу п’ять команд, а отже завдання збереження прописки виглядало непростим. Кваліфікованих гравців бракувало, тому взяв разом з собою перевірених бійців зі Львова – воротаря Тараса Чопика, Юрія Мокрицького, Миколу Сича.

Взагалі, велике щастя працювати поряд з такою людиною як Лавренко. Пригадую, вперше приїхав в Олександрію, коли команда програла вдома 0:1 «Шахтареві-2». Цей матч «Поліграфтехніка» проводила під керівництвом Григорія Іщенка. Він виконував обов’язки наставника, а попередній тренер Анатолій Раденко вже пішов у відставку. Після того команді представили мене. У нас з Лавренком було повне порозуміння. Розумію, що команду в такому місті як Олександрія утримувати складно. Особливих бізнес-структур там немає, але умови для роботи були створені відмінні. Ми не почувалися обділеними ні в чому, проводили якісні збори.

Найголовніше, що Микола Миколайович ніколи не влазив у суто тренерську роботу. Дискусії у нас виникали лише при запрошенні футболістів. Воно й не дивно, адже мова йшла про фінансові питання. Але разом з тим, Лавренко дуже вимогливий. Речі я збирав і хотів їхати додому ледь не що три місяці. Але врешті ми притерлися одне до одного, знайшли спільну мову.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 2

Роман Покора, Віталій Первак і Володимир Фігель

- Уже в другому під вашим керівництвом сезоні «Поліграфтехніка» вперше в історії вийшла до вищої ліги.

- Лавренко не дуже хотів, щоб ми туди виходили. Розумів, що не потягне фінансово. «Нічого, будемо там менше вигравати, відповідно преміальні доведеться платити не так часто» - заспокоював. Микола Миколайович обурився: «На хрін мені такий тренер, який не хоче вигравати?»

В одному з матчів ведемо з великою перевагою. До завершення хвилин десять. «Михайлович, випускай Потапова!» - чую з ложі, де сидить президент. Враховуючи, що до завершення гри часу мало, вирішив послухати. Але щойно з’явившись на полі, Потапов виконав неточну передачу, після якої суперники забили. Демонстративно повертаюся і запитую: «Миколо Миколайовичу, ну що?» «Так ти ж головний тренер» - чую миттєву відповідь. Після матчу на другому поверсі стадіону накрили фуршет. Трохи випили, ще раз подякував Лавренкові за пораду, той посміявся, а я для себе засвоїв, що надалі чинитиму лише так, як вважаю за потрібне. Зрештою, Микола Миколайович схожими вказівками не зловживав. Іноді міг передати побажання через директора клубу. Лавренко має звичку підказати, щоб команда акуратно зіграла ззаду.

\Мушу сказати, що ми з Миколайовичем поколєґували. За майже дев’ять років спільної роботи він без мого дозволу вигнав лише одного футболіста. Але найсмішніше, що того самого гравця збирався вигнати й я, але не знав, як то зробити. «Михайловичу, щоб я його більше в команді не бачив!», - зайшовши до роздягальні після одного з матчів, якось сказав Лавренко.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 3

- Мабуть, пам’ятаєте перший для «Поліграфтехніки» матч у рамках вищої ліги?

- Коли програли 0:5 у Києві «Динамо»? Ми ж особливих ілюзій не мали. По-перше, попередній сезон завершили лише за п’ять днів до того і відповідно в новий чемпіонат увійшли без відпустки. Зрозуміло, що ми би програли чемпіонові за будь-яких обставин. Але додатково наше життя ускладнилося, коли господарі перед самим початком гри вирішили полити поле. Ми ж вийшли в шипах для сухого газону.

Але 0:5 то 0:5. Справжнім шоком для нас тоді стала загибель в автокатастрофі 23-річного Омара Мишкова. Команда випала фактично днів на десять. Поїхали в Одесу на похорон, на поминках трохи випили, пом’янули хлопця. Зрозуміло, що до наступного матчу проти «Ворскли» підійшли розбалансованими. Та ще й у середині першого тайму суддя вилучив Володю Шарана. Але в меншості навіть вели у рахунку 2:1, а зіграли 2:2. Зрештою, не без долі везіння прописку в елітному дивізіоні зберегли.

- Крізь додатковий матч з житомирським «Поліссям».

- Для мене та гра була особливою, адже у 1998-му попрацював у Житомирі. Власник клубу Зая Авдиш – людина, звичайно, особлива. Любив влазити у процес. Але при всіх нюансах, мені імпонувало те, що Зая Зедович розбирався в футболі. «Полісся» я прийняв розібраним. Хлопці навіть не тренувалися. Але не дивлячись на це ми почали перемагати. Та приходить до мене якось капітан команди, воротар Аркадій Баталов. «Михайловичу, уявляєте, цей дурень каже, що Покору треба прибирати. Аркадій перепитав за що, мовляв, команда ж виграє. «Воно так, - пояснив Зая Зедович. – Але він почав багато говорити».

Витримати такі вибрики було складно. Врешті після перемоги над «Волинню» я не витримав, сів в автобус і поїхав додому. Авдиш мене після того п’ять днів розшукував. У мене ж тоді навіть помічників не було, працював сам. До моїх пошуків Авдиш вирішив залучити одного зі своїх «корешів», того, в якого я жив на квартирі. Але той відмежувався: «Ти Покору запрошував – ти з ним і розбирайся». Тому на наступний матч Зая Зедович змушений був виводити «Полісся» самостійно.

А той перехідний матч у 2003-му дався нам непросто. Наприкінці сезону в нас залишилося 11 чи 12 футболістів. Інші повипадали через травми. Та ще й у другому таймі вилучення отримав Андрій Мартиненко, єдиний у складі тієї «Поліграфтехніки» корінний олександрієць.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 4

- Присутні на тій грі люди розповідали, що арбітраж Сергія Шебека тоді був далеко неоднозначним.

- Нормально Сергій відсудив. Житомир тоді не міг виграти (посміхається). Зрештою, команда у нас тоді була об’єктивно сильнішою. На ходу був Ігор Плотко, добре виглядали Мокрицький з Чопиком. Хоча житомирських вболівальників тоді на столичному стадіоні «Динамо» було значно більше. «Полісся» привезло 14 автобусів зі своїми прихильниками, тоді як з нами приїхав лише один.

- Фанати сучасної «Олександрії» згадують про часи, коли президентом клубу був Микола Лавренко, лише добре. Не можуть йому пробачити лише переїзду команди влітку 2003-го до Вінниці…

- Тягнути команду вищої ліги самотужки Микола Миколайович надалі вже був не здатен. Клуб знявся зі змагань і переїхав до Вінниці за Лавренком, котрого перевели туди по державній службі. Розумієте, всі мудрі заднім числом. Якби в Олександрії знайшлася людина, котра дала б мільйон чи два мільйони доларів, команда в місті залишилася б. Перед переїздом Микола Миколайович зібрав вболівальників і сказав, що в разі, якщо знайдеться охочий тягнути на собі клуб далі, він поступиться без жодної компенсації. І командою, і автобусом, і відбудованим за власний кошт стадіоном. Лавренко й без того півроку фінансував «Поліграфтехніку», працюючи керівником податкової адміністрації Вінниці. Іншого виходу в нього не було.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 5

- Сезон-2003/2004 команда з вінницькою пропискою розпочала з першої ліги. Під вашим керівництвом. Однак пропрацювали ви недовго й невдовзі вже очолювали «Миколаїв».

- Річ у тім, що Микола Миколайович чомусь вирішив, що ці зміни на команду вплинути не повинні й ми відразу мали перемагати, щоб уже через сезон знову бути у вищій лізі. Але не все так просто. Футболісти трохи втратили мотивацію. До Миколаєва мене запрошували ще до поразки 0:2 у Києві від ЦСКА. В принципі, я бачив, що з «Нивою» у мене не виходить. Вінниця – специфічне місто. Тому там футболу немає понині. Людини, яка фанатично любила б футбол, там не було ніколи. Зусиль Лавренка було недостатньо. Він й без того довів до пуття стадіон, побудував трибуну.

Втім, програли ми ЦСКА, а наступного дня о 19:00 я вже мав бути у Миколаєві. Представляти мене в статусі тренера мав особисто мер міста, нині покійний Володимир Чайка. Лавренко про це ще нічого не знав, але так вийшло, що подавати у відставку мені не довелося. Микола Миколайович підійшов до мене і сказав: «Романе Михайловичу, дякую за співпрацю. Ви звільнені». «Добре, - відповідаю. – Але як бути з боргами?» Справа в тому, що зарплати я не бачив понад півроку. «Ігоре, розрахуйся з Михайловичем» - сказав Лавренко директорові клубу Ігорю Матакову, котрий стояв поряд. Після цих слів Микола Миколайович сів у машину і поїхав. А ми з Матаковим розуміли усе без пояснень. Першим почав сміятися я, потім Ігор. Зрозуміло, що грошей у нього не було. 100 чи 200 гривень у гаманці – це й усе.

До цієї ж розмови Лавренко говорив з моїм помічником Володею Фігелем. «Приймаєш команду, - сказав. – Сьогодні о п’ятій вечора перше тренування». Але комізм ситуації полягав у тому, що Фігеля я забирав з собою. Відразу після балачки з Лавренком ми разом з Фігелем сіли на таксі, щоб переїхати за 450 кілометрів до Миколаєва. О сьомій вечора я вже вийшов від мера Чайки з листом у руках. В ньому йшлося про те, що мені виділяють трикімнатну квартиру. Вказувалася навіть точна адреса житла. Залишалося виписати ордер. Після того пішли з мером і Фігелем в ресторан, випили по 50 грамів.

А наступних три доби Лавренко бомбардував мене дзвінками. «Сідай, приїжджай» - каже. «Миколайовичу, ви мене вигнали, а люди запросили і запропонували гарні умови» - відповідаю. «Та пішов ти! Що ти, наче баба, розкис?» Я ж почав блефувати: «Мені дали десять тисяч доларів підйомних. Якщо ви мені ці гроші компенсуєте – повернуся». Я ж розумів, що з існуючими боргами очікувати чогось доброго марно. «Ну, нічого, приїдеш у Вінницю – ми тебе поховаємо» - сказав на емоціях Лавренко.

І справді, у Вінниці арбітр Маєревич відпрасував нас так, що не було видно берегів. Програли 0:2. Але ж суддівський корпус в Україні тоді очолював Сергій Татулян, людина Григорія Суркіса. А Микола Миколайович любив з Григорієм Михайловичем почубитися. Тож коли в другому колі «Нива» приїхала до Миколаєва, до середини першого тайму ми вели 2:0, а перемогли 3:1. Після матчу Лавренко зателефонував і сказав: «Приїжджай до Вінниці. Даю тобі трикімнатну квартиру». Я поїхав наприкінці сезону знову очолив «Ниву».

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 6

- Як сприйняли вашу непосидючість у Миколаєві?

- Абсолютно адекватно. Завдання я виконав. Прийняв команду, яка йшла на передостанньому місці, а питання збереження прописки у першій лізі ми вирішили достроково. Миколаїв – футбольне місто. З керівництвом клубу в мене було повне взаєморозуміння. Тому, зателефонувавши з Вінниці, я пояснив ситуацію. Сказав, що обіцяної мером квартири, мабуть, не дочекаюся. Мене зрозуміли. «Їдь, але заяви поки не пиши» - сказали. Так і зробив. А Лавренко, дізнавшись про це, обурився: «Так у тебе ж контракт з «Миколаєвом»! «Коли виплатите мені борги, я вам ці гроші поверну» - віджартувався.

- Обіцяну квартиру на цей раз отримали?

- Микола Миколайович показав її незадовго до завершення чемпіонату. Оформленням мали зайнятися після відпустки. Після того поїхав на десять днів додому, до Львова. І саме в цьому відрізку з посади міністра внутрішніх справ зняли Юрія Кравченка, завдяки якому по службових сходинках просувався й Лавренко. Відповідно втратив посаду й Микола Миколайович. Пішов він, а разом з ним пропала й моя квартира. «Поїхали в Олександрію, будемо там підіймати команду з другої ліги» - запропонував Лавренко.

- Сказати, що там у вас усе складалося гладко, не можна.

- Перелаштуватися було важко. Першою тоді стала «Кримтеплиця», команда, яка впродовж чотирьох років грала одним складом. І фінансувався клуб, на відміну від нас, без збоїв. Треба знати специфіку другої ліги. Дві команди щось вирішують, а три, якщо їм дадуть сто доларів, готові забивати навіть самі собі. Власне, нехай і з другого місця, але в першу лігу ми вийшли.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 7

- Але там команда виступала вже без вас.

- Якщо бути відвертим, то я просто тікав з Олександрії. До Азербайджану мене кликали давно, однак не відпускали домовленості з Лавренком. Врешті, взяв з Києва квиток на Баку і поїхав. Не повернувся навіть на церемонію нагородження команди, яка здобула перепустку в першу лігу. В 11-й ранку прилетів, о другій зустрівся з директором клубу «Сімурґ», а о шостій вже мав ставити підпис під угодою. «Невеличка» перепона полягала в тому, що у мене був чинний контракт з «Олександрією». Довелося зв’язуватися з Лавренком. «Як же так, у тебе ж контракт» - каже той. «Миколайовичу, давайте без образ, - відповідаю. – Я виводив команду спочатку у вищу, тепер у першу ліги й нічого особливо не отримав».

Ще історія пригадалася. Після того, як «Поліграфтехніка» вийшла у вищу лігу. Директор клубу підійшов до Лавренка і запропонував, мовляв, є автівка БМВ вартістю приблизно 5000 доларів, давайте її Покорі подаруємо. «Ні». «То бодай однокімнатну квартиру, в якій він живе, перепишіть» - каже Матаков. Теж ні. Микола Миколайович – людина хороша, але іноді міг би бути справедливішим.

«Тебе з того Азербайджану через три місяці виженуть!» - розгубивши аргументи, сказав тоді, у 2006-му Лавренко. Але минуло два роки. 22 лютого, коли святкував 60-річчя, Микола Миколайович телефонує на азербайджанський номер, щоб привітати. «Михайловичу, коли ти тоді сів і поїхав, то вчинив дуже правильно» - говорить.

А через чотири з половиною роки, коли у мене закінчувався контракт з «Сімурґом», телефонує Матаков: «Приїжджай, Лавренко хоче з тобою поговорити». Але відмовився, бо не міг «кинути» азербайджанців. То було б не тещо непорядно з мого боку – та людина, яка мене рекомендувала, такого вчинку не зрозуміла б. З Лавренком я таки зустрівся. Команду прийняти відмовився, натомість запропонував взяти на роботу Шарана. Володя вивів команду у вищу лігу, а Лавренко поміняв його на Буряка. Де логіка? Мені чомусь здається, що то було несамостійне рішення.

- Лавренкові уваги ми приділили багато. Давайте детальніше зупинимося на азербайджанській сторінці вашої тренерської біографії.

- Відразу скажу, що прижитися там дуже непросто. Радий за Григорчука. Він теж зумів прижитися в «Ґабалі», хоча в якийсь момент мав побоювання, що Ромко надто сильно зчепився з місцевою пресою. Зі свого досвіду знаю, що ліпше того не робити.

За ті чотири з гаком роки я став у Азербайджані майже своїм. У мене там з’явилося багато друзів. Воно й не дивно, адже Закатали – маленьке, 25-тисячне містечко, районний центр у горах, на півночі країни. Там живуть представники 20-ти національностей. Зокрема - українці. Наша діаспора там впливова. Показово, що в місті є пам’ятник Тарасові Шевченку. Зрозуміло, що виступ клубу «Сімурґ», котрий заснували в 2005 році, викликали величезний ажіотаж. Власник клубу Заур Мамедов побудував затишний стадіон зі штучним покриттям, на 4000 місць. Трибуни на наших матчах зазвичай були заповнені. Коли ж ми у 2009 році здобули бронзу й потрапили у єврокубки, у місті було справжнє свято.

До слова, Заур Мамедов під час війни в Нагірному Карабаху пережив величезну особисту трагедію. Поки чоловіка не було вдома, дружина, яка була на дев’ятому місяці вагітності, підірвалася на «лимонці» й загинула. Обставини загибелі загадкові, Мамедов півроку перебував під слідством. Згодом він одружився вдруге, на популярній в Азербайджані співачці Зульфії Ханбабаєвій. Разом вони живуть понині.

Загалом працювати в Закаталах було одне задоволення. У нашому розпорядженні був олімпійський центр з котеджами, басейном і борцівським залом. Проблем не було взагалі. Та й азербайджанці – прекрасні люди.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 8

«Український» «Сімурґ» з Закаталів

- Релігійні відмінності не заважали?

- Мусульманство – дуже правильна віра, в основі якої лежить повага до старших людей, батьків, до традицій. Там собі футболіст не дозволить того, що в нас. Даєш установку і бачиш, що людина тебе слухає, а не копирсається в чомусь, заклопотана своїми дрібничковими справами. Коли заходить до роздягальні тренер в Азербайджані, гравець підніметься. Сидячи там з наставником не вітається ніхто. Наші хлопці, ті, кого я привів з собою, теж вели себе відповідно. Люди в Азербайджані суворі. Чоловік, який отримує зарплату 500 манат, швидко дасть зрозуміти футболістові з місячним заробітком розміром у десять тисяч азербайджанською валютою, що фальшивити і недопрацьовувати не пасує. Я чому за Григорчука побоювався? Він трохи заївся з пресою і та його ледь не зацькувала.

У мене ж теж історія була весела. Поїхали якось із власником клубу в заміський ресторан, випили там по 50 грамів. Не буду приховувати – Мамедов любив випити, а іноді складав йому компанію. Та через кілька днів у газеті з’явився матеріал, що Покора п’є горілку. З життєвого випадку роздмухали сенсацію і якби не впливовість Мамедова, який через свої зв’язки з власниками газет залагодив ситуацію, потрапив би під серйозну обструкцію.

- Інші українці в Закаталах почувалися комфортно?

- А чом би й ні? Спершу запросив з собою Мишка Старостяка і Славка Нивинського, а потім селекціонер Кулішевич попрохав взяти Мазяра. Зізнаюся, погодився не відразу, бо Володя – дуже непростий чудак. Та ще й півроку до того не грав. У наступному ж сезоні покликав Тараса Чопика, ще двох львів’ян Олега Тимчишина та Миколу Лапка, Сашка Поклонського та Миколу Збараха з «Дніпра». Також взяв двох луганців. Воротар Андрій Нікітін – людина порядна, а ось Олександр Малигін, як виявилося, та ще сволоч. У подробиці вдаватися не буду. Нехай собі грає за той свій «Лугандон». Що то за футболіст, якого в кожному матчі можна виганяти з поля? Швидкості немає, високий, а головою грати не вміє. Підла людина.
- Третє місце, яке «Сімурґ» посів за підсумками сезону-2008/2009 – то був максимум?

- За другу сходинку з бакинським «Інтером» посперечатися могли. Але з завданням ми впоралися й без того. Та ще й у єврокубках дебютували. Ізраїльській «Бней-Ієґуді» на стартовій стадії кваліфікації Ліги Європи, правда, програли. Шанси були б, якби команда в міжсезоння трохи довкомплектувалася. Свою роль зіграв і той факт, що домашній матч проводили не в Закаталах, а в Баку. Причина традиційна – стадіон не відповідав вимогам УЄФА. Звичайно, в столицю наші вболівальники теж приїхали. Осіб 200-300. Зрозуміло, що на величезному стадіоні імені Тофіка Бахрамова ефект був не той, що в нашій «клітці», куди суперник як вже потрапляв, то вибратися майже не міг. Коли ж приїхали на виїзний матч до Тель-Авіва, то складалося враження, немов потрапили в Одесу. Майже всі люди розмовляли російською. Був там чотири дні й постійно мав з ким поговорити.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 9

- Чому влітку 2010-го ви залишили Закатали?

- Головна причина – від справ клубу відійшов Заур Мамедов. Пішов він – довелося піти й мені. Власне, після Мамедова «Сімурґ» не жив, а животів і два роки тому припинив існування остаточно.

- Не працювали на серйозному рівні, повернувшись в Україну, й ви.

- Звикнути до наших реалій повторно так і не зміг. Точніше, важко мені це давалося. За чотири з половиною роки в Азербайджані звик, що всі потрібні для життєдіяльності команди проблеми вирішуються швидко і без зайвих балачок. А в нас одна проблема змінює іншу і ради тому не було. Що в Бурштині, де нетривалий час пропрацював з «Енергетиком», що в Харкові», коли очолював «Геліос».

Крім того, за цей час встиг розгубити зв’язки, не знав футболістів. За п’ять років змінилося чимало. Тому на якийсь час вирішив від справ відійти, перевести подих. А в 2013-му прийняв пропозицію грузинської «Гурії» з Ланчхуті. Звісно, умови там були вже далеко не ті, в яких пощастило наприкінці 80-х працювати Михайлові Фоменку. Тоді на команду працювала чайна фабрика, футболісти розкошували. Коли ж у Ланчхуті приїхав я, гроші на «Гурію» виділялися з бюджету району. Труднощів побутового характеру було чимало, зарплати затримували по три-чотири місяці. І то за умови, що грали ми непогано, «Гурія» боролася за місце в трійці.

Я витримав до грудня і покинув команду на третій позиції. Контракт ще діяв, але залишатися я не збирався. Мав серйозний конфлікт з директором клубу, але поступатися не збирався і пішов. Не скажу, що я видатний тренер, але після мене «Гурія» замість боротьби за єврокубки програла дев’ять матчів поспіль і фінішувала лише шостою. Хоча сильних гравців у нас не бракувало. Грузини, вони вміють працювати з м’ячем. А ми з помічником Дато Махарадзе ці сильні риси вміло використали. Втім, губернатор Ланхучського муніципалітету Заза Урушадзе полюбляє вмішуватися у справи команди і змінює тренерів, таке враження, сам не до кінця усвідомлюючи, навіщо він це робить. Показово, що після мене в «Гурії» змінилося шість наставників. Зокрема звільнили й Дато Махарадзе, який працював після мене. З ним взагалі не розрахувалися.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 10

Роман і Магдалина Покори. 47 років разом

- З того часу про тренера Покору не чувати.

- Зараз інспектую першість Львівської області. Можна сказати, відпочиваю. Вік уже такий (у лютому панові Роману виповниться 69авт.). Хто там з мого покоління ще працює? Кварцяний, Луческу і Маркевич, який займається організаційною роботою. Хоча, звісно, тягне, попрацював би, якби була достойна пропозиція. А так… Агент, який працевлаштував у Грузії, кличе туди й зараз. Але їхати на такі ж непевні умови, які були в Ланчхуті, не хочу. Мене чомусь не здивувало, що Юра Бакалов у Грузії надовго не затримався. А людина ж і футбол добре знає. Юра інтеліґентний, стриманий, але не витримав і він.

Нині нарешті можу приділити більше часу рідним. Хоча дружина Магда й без того завжди була зі мною, їздила всюди, де працював. Познайомилися ми в 1969-му в Мукачевому. Познайомив нас Магдин брат. Він теж грав у футбол. Мабуть, доля, бо мою бабусю зі Зборова теж звали Магдою (усміхається). Ми вже 47 років разом. Виховали синів Олега і Володимира, а вони нам подарували чотирьох внуків і внучку.

Роман Покора: В Олександрії збирав речі що три місяці, від Авдиша переховувався тиждень - изображение 11

З сином Володимиром

- Володимир грав під вашим керівництвом у 1995 році в стрийській «Скалі».

- Грав, а потім хотів присвятити себе суддівству. Дійшов до першої ліги. А потім суддівський корпус в Україні очолив П’єрлуїджі Колліна. Ви ж знаєте, скільки при ньому суддів змушені були завершити кар’єру. Не тому, що не вміли судити, повірте. Нині Володимир тренує дітей. А внук Юра займається у клубі «Галичина». Буде з нього футболіст чи ні – покаже час. Нас влаштовує, що дитина зайнята і не шляється по вулицях, у школі вчиться добре.

Читайте найцікавіші новини футболу в Telegram, Facebook і Viber
Підписуйтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 7
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Коментарі (8)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Увійти
AndreSem (Киев)
Да уж, наш футбол с его руководителями, отношение работодателя к своим сотрудникам, выплатой/невыплатой, обещаниями, всё это конечно печально ,и всё это олицетворяет в целом ситуацию в стране. Видел Покору ,когда он тренировал Полиграфтехнику в Первой Лиге, эмоциональный тренер. Поведение на тренерской скамье Покоры ,вернее в тренерской зоне запомнилось. За материал спасибо. Качественно, на уровне.
Ответить
0
0
Referee-12 (Александрия)
Михалич, привіт від суддівської династії Олександрії)))
Ответить
0
0
Referee-12 (Александрия)
Покора - великий тренер і людина!!!
Ответить
0
0
ser-gio (kiev)
да, вот такой у нас футбол всегда был - диктаторы-дуболомы и тренеры перекатиполе.
и грыша, со своими мансами на пару с ахметом
Ответить
0
0
Kakhaber (Александрия-Харьков)
Велика людина! Легенда для Олександрії!
Ответить
0
0
Николаевич76 (Александрия)
спасибо автору за вьюху!! Вспомнил молодость будто. Спасибо Михалыч за Полиграфтехнику начала 2000-х. Эх были ещё те времена. Единственное то Михалыч незапомнил это фамилию погибшего Омара Мешкова а не Мишина. Но то таке
Ответить
+3
0
S_Shvets (Киев)
Роман Михайлович все памятає, то редактура напартачила з гугл-перекладачем. Великий мінус нам
Ответить
0
0
Н-Махно (Мариуполь )
хорошее интервью-аж с захлебом читал оба дня
Ответить
+2
0
 

© UA-Футбол 2002-2019.
Всі права на матеріали, що знаходяться на сайті www.ua-football.com охороняються відповідно до законодавства України.
Матеріали сайту призначені для осіб старше 18 років (18 +).
Пишіть нам: [email protected]


Продовжуючи переглядати www.ua-football.com, ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Согласен