Василь Турянчик: Шуфрич і Грозний вгробили закарпатський футбол на багато років вперед

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу видатний у минулому оборонець київського «Динамо» розповів, як дівчата вплинули на результати «Динамо», чому на чемпіонат світу-1966 поїхали не найсильніші, а ті, хто покладистіший, як забиваються і пропускаються вирішальні голи і чому закарпатський футбол вмер при панах Шуфричах.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю з Василем Турянчиком – «В обороні я був жорстоким, різав з м’ячем і ногами»

- Чому після чемпіонського сезону в 1962-му «Динамо» фінішувало лише п’ятим?

- Півчемпіонату ми провели ще по накатаній, залишалися лідерами. Однак у чому була вада бази на Нивках? Навколо команди створився шалений ажіотаж, на наших тренуваннях збиралося чимало вболівальників, від дівчат не було відбою. А роки ж такі, що встояти важко. Ось і почався хаос. Соловйов виправити ситуації не зміг. Ми поступово посипалися, а тренера ми за підсумками чемпіонату відправили у відставку.

Віктор Маслов, треба віддати йому належне, трохи згодом той негативний досвід врахував. То з його ініціативи почалося будівництво клубної бази за межами Києва, в Конча-Заспі. Розумієте, футболіста під час підготовчого процесу не повинно відволікати ніщо.

- Але Маслов прийде лише в 1964-му, а в 1963-му «Динамо» під керівництвом Терентьєва і Збрицького продовжувало скочуватися вниз.

- Усе відносно. Так, перша команда результату не показувала. Бо не було відповідного рівня тренера. Але ж мали сильний дубль, у якому вже підростали Толик Бишовець і Володя Мунтян, були інші сильні хлопці – Валера Веригін, Вітя Пестриков, Анатолій Пилипчук. Так, не всі заграли, але гравців основи такі дублери в тонусі тримали постійно.

А Маслов щойно прийшов, відразу сказав, що поставить у «Динамо» таку оборону, крізь яку навіть горобець не пролетить. І то ж справді так і сталося. То була не команда. А диво. В центрі оборони ми грали разом із Вадиком Сосніхіним, на флангах діяли Щегольков та Островський, у середині поля, змужнівши, трудився Сабо. Федя Медвідь, людина з двома серцями, трудився зліва, між мною і Андрієм Бібою. Справа свої передачі виконував Вітя Серебряников, а в нападі діяли Віталій Хмельницький з Бишовцем. І, звісно, Женя Рудаков у воротах. То був надзвичайно надійний голкіпер. Вітя Банников міг зіграти гарно. А міг запустити «метелика», а Рудаков завжди виглядав бездоганно. То була команда бійців. Зумисне згадав усіх, бо у тому «Динамо» другої половини 60-х жертовно трудився кожен гравець. Власне, за таким принципом нас Маслов і підбирав. У нас були лише хлопці з характером.

- Лобановський з Базилевичем, яких Маслов на початку своєї роботи відрахував, були інакшими?

- Попервах я такого рішення не розумів. «З ким же ми будемо грати?» - думав. Але Лобан з Базілем самі винні. Дід не любив нитиків. А Валерій з Олегом постійно були чимось невдоволені. Приміром, їдемо в Ташкент чи Алма-Ату. Грати там доводилося при температурі під 40. «Ой, то так важко» - міг сказати Лобановський. Маслова це дратувало. Він шанував мужиків. Перезавантажив команду він саме за таким принципом.

- При Маслові «Динамо» в перший рік виграло Кубок СССР, а перше чемпіонство могло здобувати через рік. Якби не несподівана поразка в Кутаїсі.

- Причому вина тренерського штабу в тій поразці беззаперечна. Не лише Маслова, а й його помічників. Бо перед Кутаїсі ми прилетіли в Ґантіаді, там весь день засмагали під сонцем. За умови, що попереду був виснажливий 400-кілометровий шлях автобусом до місця гри. Коли приїхали, були виснажені, а надодачу не могли заснути. Все тіло свербіло, а почіхатися було неможливо, бо шкіра спеклася на сонці. Стосовно гри, то на самому її початку після помилки Банникова пропустили. Лосаберідзе вдарив ледь не з власної половини, м’яч летів по височенній дузі. Я навіть не озирався назад, бо був певен, що жодної небезпеки той удар не таїть. Але за мить трибуни зриваються в захопленні – м’яч у сітці. Надалі нагоди забити мав, мабуть, кожен з польових гравців «Динамо». Але поспішали, помилялися і поступилися 0:1. Бувають у житті такі прикрощі. Найсумніше те, що в 1965-му команда набрала неймовірну форму, ми були на голову сильнішими за решту суперників.

Також неоднозначне враження залишилося від нашого виступу в Кубку кубків. Для совєцьких клубів то був єврокубковий дебют. Перших двох суперників – північно-ірландський «Колрейн» та норвезький «Русенборґ» - ми не помітили. А з шотландським «Селтіком» в 1/4 фіналу мали грати в січні. Зіткнулися з труднощами не стільки ігрового, скільки підготовчого характеру. Приймати шотландців мали в Тбілісі й відповідно потребували тренувальних спарингів. Але усі команди розійшлися по відпустках і грати з нами не хотіли. Ледве вмовили провести з нами один поєдинок тбіліських динамівців. Зрозуміло, що до «Селтіка» ми підійшли в жахливому стані і виїзний матч програли без варіантів – 0:3. Матч-відповідь перетворився в формальність.

Проти північно-ірландського Колрейну

- У 1966-му від «Динамо» нікуди не ділося вже ні чемпіонство, ні Кубок.

- Згадую півфінал Кубка, який проводили в Тбілісі. Толикові Глухотку забив два, коли він виступав за «Торпедо». А ще раз, коли Анатолій перейшов у мінське «Динамо». На початку другого тайму тоді Анатолія Бишовця вилучили. Другу половину і 30 додаткових хвилин грали в меншості. Незадовго до завершення ігрового часу я підключився на кутовий, Біба виконав хорошу подачу, я, дивлячись у вічі нападникові білорусів Едуардові Малофеєві, перехитрив його поглядом, а потім як дав Глухоткові головою між ніг, що той навіть і не побачив, як м’яч влетів у ворота. Анатолій завмер і не озирався на м’яч у воротах, а дивився на своїх гравців. У фіналі перемогли 2:0 «Торпедо», в чемпіонаті відірвалися від другого місця на дев’ять очків. Тепер очікували на новий старт у єврокубках.

- Жереб вам знову «подарував» «Селтік».

- До всього шотландці вже були чинними переможцями Кубка чемпіонів. Коли добиралися автобусом до стадіону напередодні першого матчу, в Ґлазґо, місцеві вболівальники показували нам, мовляв, получите три чи п’ять. Але були налаштовані неймовірно, не дали «Селтіку» навіть пукнути. Виграли 2:1, хоча за грою перевага була значно серйознішою.

Польський «Ґурнік» з Забже – суперник не простіший, однак могли перемагати й його. Перший матч вдома не давався, програвали 1:2, але за п’ять хвилин до фінального свистка отримуємо право виконувати пенальті. Сабо вхопив м’яч і нікому бити не дав. Вдарив Йожеф невдало, воротар м’яч взяв. А в Забже Маслов Сабо в склад не поставив. На 38-й хвилині я дальнім ударом влучив у «дев’ятку». Повели й продовжуємо тиснути, однак наприкінці першого тайму пропускаємо контратаку і Зіґфрід Шолтисек результат зрівнює. Точніше, то Рудаков якось невдало перевернувся і м’яч пересік лінію. В другій половині мали відчутну перевагу, але забити вдруге так і не змогли.

- На тому ваш офіційний міжнародний досвід вичерпується. Дивина та й годі: багаторічний капітан та один із лідерів найсильнішої команди СССР 60-х не провів за збірну СССР жодного матчу.

- Мене туди запрошували перед відбором до Олімпіади-1964, коли команду формували на базі київського «Динамо». З товариськими матчами ми об’їздили всю Латинську Америку, майже всі матчі там виграли, простіше кажучи, заробляли для Федерації футболу СССР гроші. Грали проти клубів і збірних, зокрема проти «Сантоса» з Пеле у складі. І майже без замін весь той час грав я, а не Альберт Шестерньов чи Муртаз Хурцілава. Але все змінилося, коли настав час офіційних матчів. В’ячеслав Соловйов, який тоді очолював команду, вирішив від моїх послуг відмовитися. В підсумку, збірна СССР програла 1:4 команді НДР і до Токіо-1964 не пробилася. Мабуть, комусь своєю прямотою я не подобався. Я людяний, але коли щось не подобається, казав і кажу у вічі. Мабуть, характер залишив мене й без чемпіонату світу-1966, куди поїхали люди, які були слабші, але в порівнянні зі мною покладистіші.

- То повернемося до «Динамо», де особливості вашого характеру сприймали як належне. У 1967-му команда вдруге поспіль стала чемпіоном, пропустивши у 36-ти матчах лише 11 м’ячів.

- Маслов продовжив вдосконалювати оборону, фактично перейшов на гру з трьома центральними захисниками. Я став «хвилерізом», грав перед Сергієм Круликовським і Соснихіним. Таку розстановку ми використовували в зустрічах з сильними суперниками. З слабкішими центральних оборонців було двоє – я діяв зліва, Сосна справа. Дуже любив грати з Вадиком, він був прекрасним футболістом. Технічний, у нього добре підгиналися ноги, Соснихін був у міру емоційним. Людина робила свою справу. До слова, у нас з Вадимом ніколи не було звичного для тих часів у совєцькому футболі поділу на «персональника» і «чистильщика». Якщо центральний нападник був ближче до мене, його зустрічав я, а Сосна відповідно страхував. І навпаки. До того ж я любив грати в пас, йти вперед. Пізніше, коли Сабо очолював «Динамо», запитував його: «Чому ти граєш з «чистильщиком»? Ми ж так не грали».

- Маслов здобув для «Динамо» три чемпіонства. Якщо відкинути те нещастя, яке трапилося в Кутаїсі у 1965-му, можна сказати, що то був максимум тієї команди?

- Ні, бо ми могли виграти ще й у 1969-му. «Спартаку» ми тоді програли всього два очки. Причина збою полягає в тому, що старші гравці почали одне одного «з’їдати». Не так повівся Серебряников, який хотів капітанську пов’язку. Зарано, з моєї точки зору, прибрали з команди Бібу. Андрій ще міг принести користі більше, ніж ті, хто зайняв його місце.

- Той сезон став для вас останнім. З «Динамо» ви пішли у 34 роки, що можна назвати явищем для тих часів унікальним. Як правило, людей після 30-ти списували автоматично.

- Почнемо з того, що спортивного режиму я не порушував майже ніколи. Зайвої ваги теж не набирав – важив 74 кг при зрості 178 см. Завжди ставився до справи відповідально, був дисциплінованим. Пішов сам, зрозумів, що більшого ніж вже досяг, досягнути не зможу. Цікаво, що ми з Сабо в «Динамо» в один день прийшли і в один пішли. Тільки Йожеф кар’єру у вищій лізі ще продовжив, а я був щасливий з того, що через стільки років маю змогу повернутися і постійно бути вдома, в Мукачеві. За місцеві «Карпати» грав, а потім потихеньку почав їх тренувати, в своє задоволення, радів, коли ми вийшли до фінальної «кульки» першості України, чого раніше мукачівцям не вдавалося зробити ніколи.

Потім мене знову кликали в обласний центр, до Ужгорода. Але вже в якості тренера. Проте встиг виснажитися, сильно схуд. Тому погодився тренувати в Ужгороді дітей. Серед моїх вихованців було чимало талановитих хлопців, але виділив би Вітю Пасулька, котрий виступав за московський «Спартак», збірну СССР і в німецькій Бундеслізі. Якийсь час успішно попрацював з аматорським колективом з Берегового. Потім знову були діти, аж доки знову не прийняв пропозиції повернутися у професійний футбол…

- …якого на Закарпатті зараз немає взагалі.

- Закарпатський футбол угробили на роки наперед. Такі власники як Шуфрич і такі тренери, як В’ячеслав Грозний. Не знаю, де він грав у футбол – по телевізору чи деінде, але більшості його рішень збагнути не міг. Особливо кадрових. Місцевих хлопців порозганяли, а команду вкомплектували збродом зі всього світу. В підсумку Грозний просто втік з Ужгорода, йому сказали, щоб до ранку його ноги тут не було.

Шуфрич-молодший теж невідомо чим страждав. Мені прикро навіть не за себе, а за тих 17-х тренерів дублю, команди U19, лікарів, яких годували обіцянками, а в підсумку залишили без заробленого за два роки роботи. Сором, адже то наші, закарпатські люди. На мій погляд, таким діячам як Шуфрич треба заборонити займатися футбольною діяльністю. Що ж то за керівник клубу, який радіє, коли його команда програє, бо не доведеться платити преміальних? І головне ж, що гроші були. Невідомо лише, де вони дівалися. До людей, які добросовісно виконували свою роботу, вони не доходили.

Шуфрич постійно підкреслював, що без нього футболу на Закарпатті не було б взагалі. Але ж був! У вищу лігу ми з Віктором Ряшком команду вивели без грошей Нестора Івановича і Олександра Несторовича. Потім команду, яка ще називалася «Закарпаття», очолював Юра Калитвинцев. Я тоді працював начальником команди. Ми з Юрою легко знаходили спільну мову, з ним можна було говорити на будь-яку тему. Бо він – людина футбольна, знає, що треба робити, як і для чого. На відміну від тих, хто прийшов потім. Боляче, бо талановитих дітей у нашому футболі є чимало. Але їм нікуди діватися.