Василь Бондарчук: Через проблеми з законом замість Спартака потрапив до армії

Десь на заході він був би популярним персонажем світських хронік. Уродженець Коростеня на Житомирщині Василь Бондарчук ім’я в футболі зробив, виступаючи за львівські "СКА-Карпати", а популярність – у часи виступів за чернівецьку "Буковину". То був майстерний хавбек, здатний створити на полі щось неймовірне. Про таких кажуть – творча натура. Однак найчастіше творчі люди загадкові й непередбачувані. Проблеми з режимом пан Василь мав ще в роки гравецької кар’єри. Після завершення виступів він на тривалий час загубився і розгубив майже все, що мав – сім’ю, друзів, статки. На щастя, нинішній гість UA-Футболу зумів взяти себе в руки й розпочав фактично нове життя.

Ми розмовляли навколо фігури Матінки Божої, в самому центрі Львова. Колись легендарний футболіст вже встиг забути, що таке увага преси, а тому виглядав трохи схвильованим. Він розповів, як падав затоки під час тренувань у Костянтина Бєскова в Москві, як випивав з Вадимом Тищенком по телефону, а з Назарієм Яремчуком у чернівецькому гаражі, як спровокував Мирона Маркевича, щоб той вигнав його з "Карпат" у Львові і разом з Віталієм Кварцяним після гучного святкування був відрахований з команди у Хмельницькому.

- У рідному Коростені прожив зовсім недовго, - бере слово пан Василь. – Ще школярем Євген Нестеренко, який у свій час починав грати з Олегом Блохіним, забрав у київське спортивне училище. Після закінчення інтернату деякий час повиступав під керівництвом Володимира Мунтяна за дубль київського СКА, а згодом повернувся в Малин, де якийсь час грав за команду паперової фабрики. Граючим тренером у нас там був Олександр Іщенко. На першому місці в Олександра Олексійовича були фізичні дані гравців. А я був фізично сильним від природи. В Іщенка я отримав гарну школу, яка допомогла безболісно адаптуватися в професійному футболі.

- В друголіговому житомирському "Спартаку".

- Тренер Валерій Стародубов виставляв нас із на рік молодшим Юрком Вернидубом за квотою, яка тоді зобов’язувала клуби другої ліги виставляти у кожному матчі мінімум двох гравців не старших 18-ти років. Після Малина, де грав у нападі, Стародубов перевів мене у середню лінію. Як найздоровшого, спроможного носитися невтомно всі 90 хвилин. Форвардів у Житомирі тоді й без мене вистачало – Володимир Шишков, Валерій Притулін. Власне, на Шишкові та Ігореві Тальку команда й трималася. То були лідери "Спартака". Правда, талька ще наприкінці 1983-го забрав у "Металіст" Євген Лемешко.

Я ж, виступаючи за житомирців, взимку 1984-го отримав приз найкращого гравця турніру спартаківських команд. Серед наших суперників був зокрема й найвідоміший поміж "Спартаків" - московський. Власне, разом із нападником москвичів Сергієм Родіоновим я тоді розділив першість у суперечці бомбардирів. На цьому турнірі мене й помітив Костянтин Бєсков. Точніше, помітив він мене раніше, але під час цих змагань лише переконався, що взявши мене на олівець, був правий. Так у ході сезону-1984 я почав виступати за дубль "Спартака".

- Але до основи так і не доросли.

- Коли приїхав до Москви, було трохи страшно. Не з побутової, а з суто футбольної точки зору. Прижитися у Білокам’яній якраз було не важко. За рік перебування там лише раз переплутав Казанський вокзал з Ленінградським. З Казанського двірця ми добиралися на клубну базу в Тарасівку. Міг, звісно, й жити на базі, але хотів погуляти по Москві. Тому частіше залишався в гуртожитку в Сокольниках, поруч зі спортивним манежем. До метро – метрів 150. Добирався до вокзалу, а звідти ще 40 хвилин до Тарасівки. На базі, до слова, теж було весело. Поруч – інститут, технікум, відповідно багато дівчат. Про харчування теж піклуватися не треба, бо їдальня на базі працювала без вихідних.

А взагалі я був хлопчиною сором’язливим. Хвилювався найперше про те, чи зможу прижитися в одній компанії з тими, на кого ще нещодавно дивився по телевізору. Але в команді мене зустріли мене, мов свого. Не лише молоді гравці, ті, хто грав за дубль. Скажімо, з Валерієм Гладіліним спілкувався, немов з рідним батьком. Воно й не дивно, адже тато у мене 1948 року народження, а Валерій лише на три роки молодший. У "Спартаку" мені дали невигадливе прізвисько "хохол".

Спартаківський дубль тоді тренував Федір Новіков. Ми працювали на рівних з першою командою. Заняття були неймовірно виснажливими. Акцент Бєсков робив на техніку. Перших два місяці сходив з розуму, думав, не витримаю і піду. То за умови, що фізично я був у команді найсильнішим, найліпше бігав стометрівки. Та цього було мало. Добре, що підтримували Федя Черенков і Юра Гаврилов. Розминка у нас була ретельна, на розтяжки давалося 20 хвилин. Потім – пробіжка, по чотири-п’ять кіл самостійно.

Після того розділялися на групи – основа, ті, хто під складом і дубль. Я разом із Михайлом Русяєвим і Олегом Кужлєвим потрапляв у другу групу. Після того починався 20-хвилинний "квадрат", в один дотик. При цьому гравці основи першим у квадрат запускали молодого. І якщо за ці 20 хвилин випускали бодай раз, то було велике диво. Бувало, бігав по колу, падав, здавався. Просто не міг піднятися. Голова не встигала рухатися так, як рухався м’яч. Немов більярд! І так щодня. Як правило, жалів Черенков – віддавав м’яч мені у ноги і ставав у "квадрат" сам. Проте ще більшим жахом для мене були "квадрати" "п’ять проти двох", у яких допускалося по два дотики. Отримуєш поміж ніг – віддаєш на обід десерт і канапки з ікрою.

Також велику увагу в "Спартаку" приділяли жонглюванню, відпрацюванню ударів через себе, били по десять разів на точність. Промахнешся бодай раз – повторюєш серію знову. І так доти доки, не влучиш усі десять разів. Не заб’єш тричі через стінку – залишайся після тренування і займайся додатково. Самостійно, правда, часто залишався, щоб йому побили, Рінат Дасаєв. Рінат просив бити з різних кутів, з 17-ти, з семи, з восьми метрів, у ближній кут, в дальній, посередині. Власне, вважаю, що виконувати удари мене навчив саме Дасаєв. А ще Рінат навчив думати.

Рінат Дасаєв

- Яким вам запам’ятався Бєсков?

- Людиною, яка знала про кожен наш крок. На базу ми заїжджали за день до гри. Ми полюбляли відпочивати на Московських озерах. То в двох годинах їзди від Москви. Там можна поплавати, позасмагати, почитати. Але ж хлопці любили пограти в карти. У Новікова ж вуха, немов локатори. Усе докладав Бєскову. А в карти Костянтин Іванович забороняв грати категорично. Більярд, шахи, шашки – лише не карти.

Напередодні кожного матчу, за дві години перед обідом Бєсков збирав команду на перегляд фільму про Роккі Бальбоа. "Дивіться, яка злість, дивіться, які удари!" - повторював, намагаючись спровокувати схоже налаштування перед виходом на футбольне поле. Після кіна обідали, відпочивали і отримували установку на гру. З бази виїжджали за дві години до початку зустрічі, бо до Лужників добиратися годину.

- Особисто з Бєсковим спілкувалися?

- Костянтин Іванович щодня повторював мені: "Васю, не дурій. Завжди встигнеш". Знаю, на що він натякав. Мене тягнуло до дівчат, ресторанів, барів і дискотек. У Тарасівці цього добра було достатньо. Гуляв, а без уваги тренерів це не залишалося. Й через три місяці Бєсков вичитував вже серйозніше.

- Через те й пішли зі "Спартака" на армійську службу?

- Ні, ситуація трохи інша. Якщо в загальних рисах – виникли проблеми з законом. Довелося йти в армію. Не дуже хвилювався, бо після повернення з Москви встиг домовитися з Валерієм Лобановським, що служитиму неподалік від Києва, під Житомиром. Однак на обліку ж я був у не надто дружньому в ставленні до "Динамо" Прикарпатському військовому окрузі. Через те забрали мене до Львова. А залишся у "Спартаку", міг як Сергій Шавло "відслужити" у Смоленську. Сергія навіть звідти на ігри відпускали, а за смоленський СКА він таємно підігравав, щоб не втратити форми. Проте в моїй ситуації права вибору не було.

- Друга половина 80-х років – часи найвищого злету львівського клубу "СКА-Карпати".

- Тренер нашої команди Володимир Булгаков поважав футбол і футболістів. Він не звертав уваги на те, чим футболісти займалися поза тренувальною базою чи футбольним полем. Після матчу могли повноцінно відпочити. Власне, за таку довіру гравці Булгакова дуже поважали. Володимир Петрович був порядною людиною. Та й грали ми при ньому добре. То за умови, що "СКА-Карпати" виступаючи в першій лізі, був командою залежною. Ми отримували з Москви вказівки – віддати очки то тому, то іншому. Але зазвичай цим наказам не підкорялися, грали на перемогу в кожному матчі. То все завдяки командувачеві Прикарпатського військового округу Валерієві Бєлікову, котрий накази такого характеру іґнорував.

Взяти 1985-й, коли від нас вимагали "лягти" в Москві під ЦСКА. Ми програли, але не тому, що здали гру. Навпаки, крові в суперників попили чимало. Поступалися 0:2, а наприкінці я забив ударом головою. М’яч влетів у ворота від ближньої стійки, той гол потім ще по "Футбольному обозрєнію" показували. Впродовж десяти заключних хвилин москвичі стояли в глухій обороні. Повторилася історія й у матчі другого кола у Львові. Від нас теж вимагали програти, але матч завершився 1:1.

- Найбільший ажіотаж навколо протистояння "СКА-Карпат" і ЦСКА виник через рік, коли шанси на вихід до вищої ліги мали не лише москвичі, але й львів’яни. Львівській зустрічі передували сутички фанатів, а на самому стадіоні "Дружба" зібралося майже 40 тисяч глядачів.

- Мене тоді у Львові не було взагалі. Мав проблеми з ногою, грати не міг, тому кудись поїхав. Хлопці потім розповідали, що на вулицях творилося щось незбагненне – фанати навіть трамваї перекидали. Сам матч "СКА-Карпати" програли 0:1. Одні говорили, що окремі наші гравці ту гру здавали, інші це заперечували.

- У вищу лігу за підсумками сезону-1986 вийшла "Ґурія" з маленького грузинського села Ланчхуті. Кажуть, що судді їхні домашні поєдинки судили так, що в суперників шансів не залишалося, навіть якби вони грали ідеально.

- Так і було. Фінансові можливості в Ланчхуті тоді були невичерпні. Вийшовши до вищої ліги, грузини почали підсилюватися українськими гравцями. Зокрема покликали одночасно Ігора Яворського з Тернополя, мене і Славіка Лендела чи Вітю Рафальчука, які теж грали у "СКА-Карпатах". Ігор пішов, а нас зі Львова не відпустили. Також міг опинитися в "Ґурії" й Володимир Лозинський, який на той час вже грав у друголіговому "Кривбасі". Я Володю трохи повозив, коли він ще за дубль "Динамо" грав проти "Спартака" у 1984-му. Лоза ж гравець досвідчений, лютував, погрожував, щоб навіть поряд не бігав, бо повідриває ноги. У нього ж здоров’я було неймовірно багато. Київська школа як-не-як. Але я Володимира ще на зборах у Сочі замучив.

- Шанси на вихід до вищої ліги "СКА-Карпати" мали три сезони поспіль. Але постійно чогось бракувало.

- Бракувало підтримки з боку міських властей Львова. Нам ніхто не давав фінансових гарантій. Мабуть, у 80-ті роки у Львові було не до футболу. Почалося все з об’єднання на початку 1982-го "Карпат" і СКА. Навіщо це було, ніхто не збагне й досі. Стільки років паралельно існувало дві команди, але в якусь мить їх вирішили зліпити до купи.

- У 1989-му, після відродження "Карпат", армійська команда у Львові стала непотрібна. Безперечно, впродовж усього цього сезону ви це розуміли, але залишалися у СКА до останнього, навіть коли команда переїхала до Дрогобича.

- Та я пішов би зі Львова раніше. Якби не та судимість, через яку змушений був залишити "Спартак". Після року служби у Львові мені погрожували відправити в Афганістан, у "залізну дивізію". З команди один Вадик Тищенко не підписав відповідний папір. Він так і залишився моїм другом з того часу, як впродовж двох років прожили койку в койку. Вадим, виступаючи за СКА, вже мав оклад у "Дніпрі". Гроші капали йому "на книжку". Натомість у Львові перших півроку він не отримував взагалі нічого. Я допомагав. Тищенко телефонував чи мені на Левандівку, чи моїй дружині в райвиконком і ми завжди ішли на зустріч.

Потім, коли Вадик перейшов у "Дніпро", ми в 1988-му могли серед ночі розмовляти по телефону по три години. Пили шампанське, цокаючись у трубку. "У нас усі п’ють, палять, а я ось хочу кинути курити" - розповідав мені Тищенко в той час. "Так ти з шести років куриш" - дивувався. "Воно так, але треба кидати. Хоч місяць потерпіти, підготуватися до Олімпіади". У Вадима ж важка травма була. В 1986-му він у нас, на "Україні" підкотився і в’їхав ногою в стійку. Так те пошкодження тищенка все життя й мучило. Через те він на Олімпіаді й не грав. Добре, Анатолій Бишовець проявив благородство і включив Вадика в заявку. Тищенко ж на це, відпахавши весь відбір, заслужив.

А після 1989-го тренер Микола Самарін переконав мене не переходити до Чернівців, залишитися і відіграти в перехідній лізі за "Дрогобич" лише тим, що дав підйомні і машину. Обіцяв, правда, "дев’ятку", але дав "вісімку", бо "дев’яток" вже не було. Але в той час "вісімка" цінувалася навіть більше. Причому я навіть строки обумовив: "Дасте автівку до 4 березня, до Дня народження доньки – залишаюся. Ні – їду". Самарін слова дотримався.

- Але Чернівці від вас теж не ділися нікуди.

- Мушу сказати, що ще до офіційного дебюту за "Буковину" потрапив у "Дніпро". Євген Кучеревський запросив мене після турніру в Ялті, де я у складі чірнівчан наколотив купу голів. Тоді у нас забивали лише троє – лівий хавбек Бондарчук і нападники Валера Королянчук і Василь Задорожняк. З моїх передач. Вигравали ми 2:1 й у "Дніпра". Забили Королянчук і я. Лише наприкінці зустрічі не то Тищенко, не то Володя Багмут рахунок зрівняли.

Вночі після гри стукає Тищенко. "Пішли" - каже. "Навіщо?" - питаю. "Шампанського вип’ємо, звісно". "Так вам же завтра додому" - кажу. "Нічого". Так і привів мене Вадик до Кучеревського. Євген Мефодійович поговорив зі мною, а через півгодини уже мав бесіду зі Школьниковим. Завершилося все підписанням трудового договору на півроку. Мене здавали в оренду. Але з умовою, що в разі, якщо впродовж шести перших турів не гратиму в основі, мене відпустять назад у Чернівці. Річ у тім, що перша ліга стартувала пізніше за вищу. Сидіти на лаві я не хотів. Навіть у "Дніпрі". У першому турі, коли ми зіграли 0:0 в Душанбе з "Паміром", Кучеревський випустив мене на заміну наприкінці зустрічі, а в другому матчі проти "Пахтакора" в Ташкенті був на полі майже весь другий тайм. Мав прекрасний момент – пройшов з центру поля і вдарив так, що був певен, що гол. Як Юрій Перескоков той м’яч дістав, не збагну понині. Забий я тоді, доля, мабуть, склалася б по-іншому. Однак після Ташкента, де ми після матчу гарно посиділи зі старим львівським знайомим Ігорем Шквиріним, Кучеревський більше мене не випускав. Коли минуло шість турів, я поїхав у Чернівці. Мені ще тоді на дорогу 5000 рублів дали.

Юхим Школьников кликав мене давно. Думаю, Юхим Григорович не пошкодував. Він закрив мною проблемну позицію лівого хава, однак навіть у цьому амплуа забив вісім м’ячів і став одним з найкращих бомбардирів команди в сезоні-1991 у ще совєцькій першій лізі. Лише Вітя Мглинець тоді забив більше – 11 разів. Та й взагалі команда мене прийняла прекрасно. Королянчук, якого навесні кликали в "Чорноморець", взагалі казав, що залишиться в Чернівцях лише за умови, якщо залишуся я. Взагалі, у тій "Буковині" хави були результативнішими, ніж нападники. У середній лінії в нас були одні технарі – Валера Алістаров, Вася Задорожняк, Вітя Будник. На лівому фланзі зі мною конкурував Леонід Федоров. Льоша по два тайми не витримував, у порівнянні зі мною не таким витривалим був. А ще відзначив би у тій команді іншого львів’янина Юру Гія, який грав на позиції заднього оборонця. Грав безподобно. Але то й не дивно, людина ж школу київського "Динамо" пройшла.

До слова, Юрків брат Сашко, з яким ми виступали за "СКА-Карпати", єдиний потім від мене не відцурався. Олександр у 1990-му залишив футбол і зайнявся бізнесом. Мене він любить більше, ніж своїх братів. Правда, бачилися ми давно. Сашко ж у 2000 році в Канаду виїхав. Попередній раз ми зустрічалися ще на Новий, 2007 рік. Раніше він приїздив частіше. А в останнє начебто змушений був приїхати два роки тому, коли з інтервалом у два місяці повмирали батьки – спершу тато, потім мама.

Початок. Другу частину інтерв’ю з Василем Бондарчуком читайте завтра