Александр Чивадзе: Чанову забив метрів з 40-ка, а Роменському – головою з лінії штрафного

«Мабуть, інтерв’ю не вийде, - привітавшись, трохи засмутив при зустрічі в фойє київського готелю «Президент» легендарний капітан тбіліського «Динамо» 70-80-х років минулого сторіччя. – Ви ж хочете порозмовляти ґрунтовно, а в мене немає настрою. Не налаштований багато говорити. Але раз зустрілися, то давайте спробуємо».

І справді, перших хвилин десять Александр Чивадзе відповідав на запитання доволі скупо. Однак потім з під його фірмових, нехай і посивілих вусів почала проглядатися посмішка. Александр Ґабріелович розговорився, поволі почав жартувати, кілька разів прохав вимикати диктофон, щоб розповісти не дуже пристойні історії, які, звісно, в друковану версію не потраплять. Втім, пристойного культовий грузинський гравець у цьому інтерв’ю UA-Футболу теж повідав вдосталь. У прямому і переносному сенсі.

- Александре Ґабріеловичу, за два дні перебування у Києві встигли погуляти українською столицею?

- Часу насправді було не так і багато. Приїхали пізно, мали дати прес-конференцію, а потім хотілося відпочини. Фактично, бачив Київ лише з вікна. З того часу як був тут в останнє, місто сильно змінилося. В кращий бік. У мене в Києві чимало друзів. Відразу по прильоту тепло поспілкувалися з Толиком Дем’яненком і Володею Безсоновим, потім зідзвонився з Коньковим і Трошкіним. Власне, ми регулярно зідзвонюємося, навіть коли я знаходжуся в Тбілісі. Між нами склалися теплі стосунки ще з тих часів, як грали одне проти одного в складі наших «Динамо». Зрештою, в збірній були разом. І це єднало ще більше.

Сумно, що пішли від нас Андрій Баль, Вітя Чанов. Вони теж були моїми друзями. Зрештою, з нашого покоління тбілісців теж дотепер не дожили Віталій Дараселія, Давід Кіпіані, Рамаз Шенґелія. То з найвідоміших. Боляче, коли усвідомлюєш, що людей, з якими провів усю молодість, уже немає. Звісно, з теплотою згадую й наших тренерів – теж, на жаль, покійних Нодара Ахалкаці та Валерія Лобановського.

- Грузини не можуть пробачити Валерієві Васильовичу «упередженого» ставлення до Давіда Кіпіані.

- Я вас прошу. Лобановський був великим тренером. У нього було своє бачення і від нього він відштовхувався. Коли виступав за збірну, Валерій Васильович прислухався до моєї думки. Не тільки до моєї. Так, у Лобановського було своє бачення, але коли хтось із нас не погоджувався, змогу аргументувати свою позицію нам давали. Існувала взаємоповага. Приміром, я з Валерієм Васильовичем сперечався дуже часто. Але врешті ми знаходили спільну мову. Думаю, до Кіпіані упередженого ставлення теж не було. Не знаю, як вони спілкувалися з Лобановським віч на віч, але Валерій Васильович Давіда поважав. Це точно. Валерій Васильович поважав футболістів. А вони поважали його.

- Тбіліське «Динамо» мало дуже сильних футболістів, починаючи з 30-х років минулого сторіччя. Але по-справжньому заявити про себе змогло лише ваше покоління. В чому його унікальність?

- Чемпіоном СССР наша команда все ж ставала двічі – у 1964-му і 1978-му. Однак справді, ми піднялися найвище. Бо результат залежить від поєднання кількох складових. Найперше потрібно, щоб з обдарованим поколінням гравців працював сильний тренер. Бо ж у 1964-му команда чому здобула чемпіонство? Бо з видатними футболістами Серґо Котрікадзе, Жорою Сичинавою, Владіміром Баркаєю, Славою Метревелі, Мішею Месхі, Ілією Датунашвілі працювали такі видатні фахівці як Михайло Якушин і Гаврило Качалін. Через років сім-вісім підросло нове видатне покоління – Кахі Асатіані, Реваз Дзодзуашвілі, Муртаз Хурцилава, Ґіві Нодія. Але великих турнірних успіхів не було. Бо не було тренера. Нашій плеяді пощастило, що очолив «Динамо» Нодар Ахалкаці.

- Чемпіонство 1978 року тбілісці вибороли в боротьбі з київським «Динамо» і «Шахтарем».

- В Україні нам взагалі гралося найважче. Не лише у Києві чи Донецьку, а й у Дніпрі, Одесі, Львові, згодом – Харкові. Кожна команда мала свій стиль. Сюрпризу можна було очікувати від кого завгодно. Та й загалом переконаний, що чемпіонат СССР на той час був одним із найсильніших у світі. То ж за нинішніми мірками фактично була першість Східної Європи. Ми були майже збірною Грузії, кияни – збірною України, «Арарат» - збірною Вірменії, «Нефтчі» - збірною Азербайджану, «Пахтакор» - збірною Узбекистану, «Кайрат» - збірною «Казахстану, «Памір» - збірною Таджикистану, Росія виставляла кілька варіантів своєї збірної під стягом «Спартака», московського «Динамо», ЦСКА і «Торпедо». А були також самобутні нестоличні команди на кшталт «Дніпра» чи пітерського «Зеніту».

Чемпіонський склад Динамо 1978

То був неймовірний чемпіонат. Лише літати було важко: з Тбілісі в Алма-Ату, звідти – в Ленінград, з Ленінграду – в Україну. Ці тривалі мандрівки виснажували. А єдиним перевізником був «Аерофлот». Чартерів не існувало, доводилося підлаштовуватися під звичайні рейси. До того ж доводилося постійно адаптовуватися до нових часових поясів. Нині ж на виїзди у чемпіонаті Грузії команди мають змогу їздити автобусами чи поїздами. Їм простіше.

- Виглядає, що чемпіонство в 1978-му дало тбіліському «Динамо» своєрідний поштовх.

- Ми відчули, що здатні не просто перемагати в окремих матчах, але й вирішувати серйозні турнірні завдання. То був своєрідний ментальний злам. Бо свою силу відчули ще у 1977-му, коли перемогли в 1/32-й Кубка УЄФА міланський «Інтер». В атаці у суперників тоді грав нападник збірної Італії Алессандро Альтобеллі. У двох матчах ми не пропустили жодного разу, а Кіпіані наприкінці матчу-відповіді на «Джузеппе Меацца» втік від великого Джачінто Факкетті і забив єдиний у тому протистоянні м’яч.

Я тоді ще грав опорного хавбека. Може, так виступав би на цій позиції й надалі. Якби не випадок. Зустрічалися ми в тому ж 1977-му в Кубку УЄФА зі швейцарським «Ґрассхоппером». Вдома перемогли 1:0, а на виїзді за рахунку 0:2 не на нашу користь обійшов воротаря і вже збирався бити у порожні ворота, коли хтось із суперників мене безпардонно збив. Арбітр на позначку не вказав. Шота Хінчаґашвілі, наш прекрасний центральний оборонець, не витримав такої несправедливості, прибіг від власних воріт до чужого карного майданчика і там у суддю… плюнув. Зрозуміло, це була червона картка і ще й п’ять матчів дискваліфікації. Тому через рік, коли виступали в Кубку УЄФА вдруге, напередодні першого матчу проти італійського «Наполі» Ахалкаці постав перед дилемою – ким же замінити Хінчаґашвілі. Він порадився з хлопцями й запропонував зіграти ззаду мені. Ми італійців пройшли і з того часу грав в обороні постійно.

- Вас це влаштовувало?

- А чому ж ні? Так, я любив атакувати. Але хіба позиція оборонця мене якось обмежувала? Виступаючи в цьому амплуа, я в усіх турнірах забив 58 м’ячів. Більше за мене з оборонців у совєцькому футболі не забивав ніхто. Взагалі, вважаю, що усі десятеро польових гравців повинні однаково добре вміти як нападати, так і оборонятися. З гри жоден футболіст не повинен випадати ані на мить. Притримувався такої думки ще коли виступав сам, а згодом доносив таке бачення до підопічних вже як тренер. Комплектуючи свої команди, завжди віддавав перевагу гравцям творчого плану. Але за умови, що вони вміють якщо не відбирати м’яч, то бодай завадити суперникові провести швидку атаку. Вузькопрофільні гравці мені не підходили ніколи. Ось у сучасній «Барселоні» всі футболісти – творчі. Тому вони й розігрують м’яч в один-два дотики.

То – вершина розвитку футболу. Власне, такий футбол сповідували Лобановський та Ахалкаці, а першими світу таку манеру продемонстрували голландці з Йоганом Кройффом у складі. М’яч повинен постійно рухатися. Бо коли м’ячем більше володіє суперник, доводиться перекривати свої зони. Натомість, коли за володінням має перевагу твоя команда, зони відкриває суперник. Бо постійно перекриватися не можна. Для мене еталон сучасного тренера – Хочеп Ґвардіола, учень Кройффа. А Йоган як говорив? «Футбол – проста гра. Але грати просто дуже важко».

Ахалкаці, очоливши тбіліське «Динамо», відразу перевів Кіпіані з флангу на позицію диспетчера. Найбільше достоїнство тренера – відчути, в якому амплуа футболіст здатен принести команді максимальну користь. Правда, були такі гравці як Безсонов. Володя – унікальний футболіст, котрий міг однаково вдало зіграти будь-де. Таких універсалів у СССР було вкрай мало. Тому мені у складі збірної найбільше й подобалося грати з Безсоновим і Ваґізом Хідіятулліним. Ми втрьох не лише добре захищалися, а й постійно підключалися до атаки. Лише іноді когось із нас підміняв Серьога Балтача, класичний центральний оборонець.

- Найкрасивіший свій гол ви забили саме у ворота київського «Динамо»?

- Так, правда ми тоді, у 1982-му, програли вдома 1:5. Забив Віті Чанову метрів з 40-ка. А за три роки до того всадив іншому киянинові Юрі Роменському головою після подачі кутового десь із лінії карного майданчика. Вийшло дуже гарно і головне – той гол був у зустрічі єдиним.

- Безсонов згадував один ваш спільний матч: «Поле там довжелезне, мабуть, цілий гектар. Зі свого штрафного майданчика чужих воріт не видно. Та й сама 200-тисячна чаша теж вражала й тиснула».

- (Сміється) «Маракана», один з перших моїх матчів у складі збірної СССР. Ми тоді сенсаційно перемогли 2:1 Бразилію. Хоча в перших півгодини намучилися з Сократесом, Зіко, Тоніньо Серезо неймовірно. Зіко навіть пенальті не забив. Зрештою, ми були готові до такого тиску, тому його й витримали. У нас була гарна збірна, ми відчували одне одного з півслова. Було б логічно, якби та каденція під керівництвом Костянтина Бєскова увінчалася олімпійським золотом. Але у Москві ми програли в півфіналі збірній НДР. Переграли німців повністю, але трапилося нещастя – просто не могли забити. Що то була випадковість, продемонстрував відбірний цикл до мундіалю-1982, який провели майже тим же складом і пробилися в Іспанію без найменших проблем.

- Але на чемпіонаті світу збірна СССР не вразила.

- І не могла вразити. Після того, як на чолі команди призначили відразу трьох тренерів – Бєскова, Лобановського і Ахалкаці – ми були приречені. Про який результат могла іти мова, якщо ранкове тренування проводив Валерій Васильович, а вечірнє – Костянтин Іванович. Зрозуміло, кожен притримувався своїх принципів, які відрізнялися кардинально.

- А Ахалкаці?

- Нодар не вмішувався. Він вчинив наймудріше. Він намагався ситуацію врівноважувати. При цьому не сказав би, що між Лобановським і Бєсковим виникали якісь видимі непорозуміння. Якщо якісь суперечності й існували, то гравці про них не знали. Власне, за грою ми теж не безнадійно виглядали. Взяти стартовий матч проти бразильців. Андрій Баль рахунок відкрив, а в другому таймі нас банально засудили. Скажімо, за удар по ногах Шенґелії вартувало призначати пенальті. Арбітри робили усе, щоб вгодити тодішньому президентові ФІФА, бразильцеві Жоао Авеланжу. А забили нам Едер і Сократес теж здалеку.

- Про матч із поляками, який міг вивести збірну СССР до півфіналу, згодом говорили різне.

- І справедливо говорили. Тоді ж якраз піднімалася на гребінь слави «Солідарність» Леха Валенси. У перших поєдинках другого групового турніру ми перемогли бельгійців 1:0, а поляки – 3:0. Відповідно суперників у заключному матчі влаштовувала нічия, а ми мали вигравати. Не дивлячись на те, наші тренери виставили в основі п’ять оборонців – Тенґіза Сулаквелідзе, мене, Дем’яненка, Балтачу і Безсонова. Завдання було не перемогти, а не програти. Маю відчуття, що це рішення мало ідеологічне забарвлення. Власне, матч так і завершився – 0:0. А могли ж бути у півфіналі.

- Збірна зразка 1982 року була найсильнішою за той час, відколи в ній виступали ви?

- У 1983-му команда була не слабшою, може, навіть сильнішою. Відбірну групу до чемпіонату Європи-1984 ми долали переконливо, перемогли вдома португальців 5:0. А потім почалися дива. Спершу поляки сенсаційно програли Португалії вдома. А в заключному матчі нас банально засудили в Лісабоні. Мушу сказати, що три роки тому назад у Тбілісі відбувався турнір з футзалу. На нього приїхав чоловік, який був президентом португальської федерації футболу в 1983-му. Він вибачився переді мною за той пенальті, який вирішив долю зустрічі і після якого ми не потрапили на чемпіонат Європи, а Лобановського відправили у відставку.

Початок. Другу частину інтерв’ю з Александром Чивадзе читайте завтра