Санжар: Коли в Донецьку почали стріляти і гриміти, сказав президенту, що команді треба терміново виїжджати

Екс-наставник «Олімпіка» Роман Санжар розповів про те, як команда виїжджала з окупованого Донецька, а також про своє ставлення до війни на Донбасі.

- Коли «Олімпік» переїжджав до Києва, у вас не було сумнівів, що команда буде існувати?

- Тоді я сказав президенту, що команді треба терміново виїжджати. Тому що навколо стріляли і гриміли. Не просто на околицях. Наша база знаходиться в районі Боссе, недалеко звідти перебувала телевежа. Деякі хлопці знімали квартири навколо неї. Один з наших футболістів знаходився вдома з сім'єю, побачив, як захоплювали телестанцію. Це був шок - озброєні люди, автомати, постріли. Коли це сталося, всі зрозуміли, наскільки це серйозно. Почали гинути люди, ввели комендантську годину. Потрібно було їхати.

Ми покидали свої речі в автобус, максимально забрали свій інвентар і поїхали. Тоді не знали, де ми будемо зупинятися. Спочатку поїхали до Харкова, де домовилися про пансіонат. Я повинен був приїхати на наступний день. Мені віддзвонили, що там жахливі умови і потрібно їхати в інше місце. Я поговорив з президентом, і вирішили їхати до Києва на базу в Щасливе. Всім дали готелі.

Але про те, яким буде наше майбутнє, говорити було складно. Ми навіть не знали, де і що буде завтра. Все відбувалося спонтанно, в ручному режимі.

- Як виглядав ваш переїзд?

- Моя сім'я жила недалеко від аеропорту. Коли все почалося, я забрав сім'ю і вивіз її в Бердянськ. Забрали речі, які змогли занурити в машину. Практично все літо ми були там. Я був в Києві з командою, зняв квартиру. Чемпіонат почався, і я забрав сім'ю. Тепер ми тут. У мене син і дочка, ми їх вже влаштували в Києві в садок і школу.

- Нормально, що деякі люди не змогли виїхати і залишилися в Донецьку?

- Я не вважаю - нормально або ненормально. Все залежить від можливостей. Є люди, які хочуть виїхати, але не можуть. Як я можу обговорювати таку людину? Жити в тому ж Києві - недешеве задоволення. Є люди, у яких вік або прив'язані до професії, але живуть там. Вони розуміють, що відбувається навколо, але нічого не можуть зробити. Багато моїх знайомих поїхали, розпродали нерухомість і переїхали до Києва. Це основна частина моїх друзів. Але є хлопці, які не змогли цього зробити.

- А що робити з тими, кого все влаштовує в Донецьку і вони нікуди не хочуть їхати?

- А що з ними робити? Це їх вибір, їхнє життя. Бог їм суддя. Не хочуть люди, є у них свій світогляд - будь ласка. Кожен робить свій вибір.

- Коли закінчиться війна?

- Не люблю ніколи робити прогнозів. Щоб прогноз був об'єктивний, потрібно досконально розбиратися в процесах. А тоді вже робити висновки. Я ж взагалі не розбираюся в політиці і не розумію, що там відбувається. Не знаю, на якому рівні переговори і чи ведуться вони взагалі. Я бачу, що це закінчиться нескоро. Але цього не знають навіть наші великі політики.

- Уявіть, що війна закінчилася. Як жити в країні людям, у яких критично різні погляди на ситуацію?

- Я ні з ким не спілкуюся з Донецька, тому мені складно сказати. Я поїхав 4 роки тому і жодного разу там не був. Там живуть мої батьки, вони приїжджають до Києва. Знаю від них, що у людей з Донецька своя точка зору. Я хочу, щоб настав мир - щодня відбуваються трагедії. А про те, як люди будуть жити далі, важко припустити.

- Український світ спорту відгороджує себе від ситуації в країні. Це правильно?

- У людей спорту теж різна думка. Спорт не повинен бути в політиці, але у кожної людини повинна бути своя думка. Яка вона - залежить від людини.

- Про ці думки потрібно говорити публічно?

- Не люблю свої думки висловлювати публічно. Люблю не говорити, а більше робити. Є люди, які дуже багато і красиво говорять, але дуже мало роблять. А є ті, хто не говорить, але робить більше в 10 разів.