Шапаренко: У Маріуполі краще не купатися

Хавбек "Динамо" Микола Шапаренко, розповів про свої перші кроки в професійному футболі, які він робив під керівництвом Миколи Павлова в "Іллічівці".

- Розкажіть про своє дитинство?

- Усе, що пам’ятаю з дитинства, – це тренування та навчання в школі. Почав захоплюватися футболом років із шести: як і всі діти, бігав із хлопцями у дворі або на майданчику за школою. З 11 років, після переїзду до Маріуполя, почав займатися футболом більш серйозно.

- Ви були слухняним чи розбишакою?

- Слухався батька, робив усе, що він мені казав, та не діяв без його згоди. Раніше він працював учителем фізкультури, а зараз – директор школи.

- Які у вас були улюблені предмети, окрім фізкультури? Як навчалися в школі?

- До сьомого класу навчався добре, а потім футбол вийшов на перше місце. Але все одно батьки наполягали, щоб я не пропускав школи та робив домашні завдання.

- Чи важко було звикати до нового місця, колективу, заводити друзів після переїзду?

- Звісно, допомогло те, що на цей момент мав друзів із Великої Новоселівки, які переїхали до Маріуполя раніше. Тому мені було легше. Знав, до кого можна звернутися по допомогу або просто поговорити. У Маріуполі я поміняв три чи чотири школи, адже спочатку займався в ДЮСШ, потім перейшов до "Іллічівця", як він тоді називався. Тому спочатку навчався в 61-й школі, потім у 54-тій і т.д.

- Як відбувся ваш переїзд до Маріуполя? В 11 років батьки не боялися відпускати?

- Ні, я сам дуже хотів поїхати. Спочатку разом із батьком прийшли на перегляд, мені сказали повернутися через рік – не підходив за віком. Коли рік минув, ми поїхали знову. Мене запросили залишитися – і я погодився. Спочатку було важко: сумував за домом, близькими. З понеділка по п’ятницю в нас були тренування та навчання в школі, а кожні вихідні їздив додому. Від Маріуполя до Великої Новоселівки – чотири години автобусом.

- Ви рано втратили матір. Як пережили той період?

- Якщо чесно, майже не пам’ятаю цього, мені було тоді три чи чотири роки.

- Про вас добре згадує тренер Микола Павлов, із яким працювали в Маріуполі…

- Ми досі часто телефонуємо один одному. Цікавлюся, як у нього справи, а він може мені щось підказати, буває, звертаюся до нього за порадою. Микола Петрович запрошував мене до себе на дачу, обіцяв подарувати автобіографічну книгу, яку він написав. Дуже цього чекаю. Добрі стосунки з ним підтримує мій батько.

- Як часто вдається бувати на батьківщині? Чи багато друзів у вас залишилось у Великій Новоселівці?

- Давно там не був. Під час зимової відпустки батько з дружиною приїжджали до мене в Київ. Хотілося б поїхати влітку, якщо вийде. Дуже близьких друзів там немає, лише знайомі. Більше друзів дитинства залишилося в селищі Роздольному, де я жив спочатку. Воно поблизу Великої Новоселівки. Також багато товаришів є в Маріуполі, як із першої команди, так і тих, із ким разом навчався в академії. Але там також давно не був, якщо не враховувати виїзди на матчі чемпіонату України. Хотілося б пройтися містом, згадати колишні часи.

- Велика Новоселівка – поруч із лінією фронту. Наскільки спокійно там зараз?

- Начебто все нормально, там перебуває українська армія. Раніше, коли все тільки починалося, там проводилися воєнні навчання, ми бачили, як проїжджали танки та інша техніка, але не більше. Стрілянини не було. Мав думку перевезти сім’ю до Києва, але батьки не захотіли.

- Які у вас є захоплення, окрім футболу? Зважаючи на те, що ви довгий час провели в місті біля моря, мабуть, добре плаваєте?

- (Посміхається). Ні, у Маріуполі краще не плавати. Чогось особливого виділити не можу. Лише останнім часом на заїзді з хлопцями вп’ятьох граємо онлайн у "Контр-Страйк" на комп’ютері проти інших команд. Звісно, перемагаємо. Що стосується інших видів спорту, дивлюся баскетбольну НБА, раніше уболівав за "Клівленд" через те, що там грав Леброн Джеймс, а зараз більше подобається "Х’юстон Рокетс" та молода команда "Лейкерс".