Збори з минулого: про спаринги в багні, дискваліфікацію за мохер і пригоди футбольних Казанов

Тренувальні збори для будь-якої команди цілком звична, та найголовніше - надважлива справа. Кожен, хто хоча б трохи розуміється на футболі, добре знає - під час їх проведення передусім закладається фундамент не тільки фізичної, а й тактичної підготовки.

В ГОСТІ ДО ПОБРАТИМІВ

За союзних часів, коли чемпіонат проводився за системою "весна - осінь", саме зимова підготовка була спрямована на вдосконалення індивідуальних кондицій футболістів та колективних дій на весь період довгої турнірної дистанції. Зрозуміло, що для максимально якісного втілення у життя цього процесу необхідно було відштовхуватися від багатьох чинників. Наприклад, умов проведення зборів. Враховуючи, що взимку на більшій території СРСР погода була холодною, українським командам нічого іншого не залишалося, як вирушати до більш прийнятних за кліматичними умовами регіонів. Представники вищої ліги зазвичай проводили зимові збори на Чорноморському узбережжі Кавказу, а їх колеги по ремеслу із нижчих ліг обирали Крим або Закарпаття.

Бувало, що місцем одного з етапів підготовки до чемпіонату виступала якась із сусідніх країн соціалістичного табору - зокрема, Болгарія або Угорщина. У першій з них впродовж п’яти десятиліть досить часто гостювали футболісти "Чорноморця", адже болгарський курорт Варна є містом-побратимом Одеси. Для подорожі до нього вони використовували один із кораблів Чорноморського морського пароплавства (ЧМП), який потребував ремонту у варненських доках. На таких зазвичай і мешкала одеська команда під час проведення збору. А коли наприкінці 70-х була введена в експлуатацію паромна переправа Іллічівськ - Варна, у вояжах "моряків" до Болгарії з'явилось різноманіття.

ЯК КИЇВСЬКЕ "ДИНАМО" З КОНДИТЕРАМИ ГРАЛО

Один з флагманів українського та радянського футболу, київське "Динамо", починаючи з 30-х років минулого століття і до середини 50-х регулярно вирушало на збір до Одеси. Там столичні динамівці грали з місцевими колективами - причому, не тільки з командою майстрів одеського "Динамо" (згодом - "Харчовиком", а потім і "Металургом"), а й футболістами військових частин та аматорами із заводу "Кінап", кондитерської фабрики імені Рози Люксембург, "Локомотивом", "Водником" та "Сільмашем". Суперниками киян в Одесі часто виступали команди, які також приїздили до чорноморського міста на збори - зокрема, ленінградське "Динамо", сталінградське "Торпедо" і навіть московський "Спартак".

Починаючи з 1954-го на довгі роки кияни опанували інший маршрут - до Чорноморського узбережжя Кавказу. Минало десятиліття за десятиліттям, і такі назви, як Леселідзе, Гагри, Сочі, Хоста, Гантіаді, Кудепста та Адлер стали звичними не тільки для футболістів, тренерів, суддів та фахівців футболу, а й вболівальників. У зимову пору, незважаючи на дощі, які перетворювали футбольні поля на суцільну багнюку, ці курорти ставали епіцентром футбольного життя усього СРСР, адже в них водночас перебував не один десяток команд. Доходило до того, що тренування та контрольні матчі проводились у напрочуд щільному графіку, який був розписаний заздалегідь, наче розклад уроків у шоденнику школяра.

Коли на узбережжя приїздило київське "Динамо", то зупинялося у Гаграх у санаторії "Україна". У цьому містечку команда проводила спаринги, а от тренування відбувалися у розташованому неподалік Леселідзе. Можна собі уявити, як за кілька тижнів динамівцям набридала одноманітність щоденних поїздок на автобусі по гірському серпантину! Особливо у зворотньому напрямку, у мокрій та брудній від болота формі. Адже на відміну від нинішнього покоління футболістів, яке далеке від будь-яких побутових незручностей, багато років тому їх попередникам було несолодко: бувало, що помитись після тренування ніде, а форму доводилось прати самотужки у готелі. А сушити - у котельні.

ПРИГОДИ ФУТБОЛЬНИХ КАЗАНОВ НА ЧОРНОМОРСЬКОМУ УЗБЕРЕЖЖІ

Втім, у робочому графіку "Динамо", як і багатьох команд, що взимку базувалися на Чорноморських курортах, були і фактори із знаком "плюс". У вільний час футболісти мали можливість відпочити у номері, зайнявшись улюбленою справою: хтось читав книги або свіжу пресу, а хтось різався у карти. Не обходилося в команді й без любителів розслабитися завдяки пляшці хмільного напою. У ті часи популярними були вина "Портвейн" та "Вермут".

Були серед футболістів і любителі романтичних пригод, які "клали око" на вродливих панянок, що знаходились у санаторіях на відпочинку. І ті відповідали взаємністю. Закрутити курортний роман із відомими на весь Радянський Союз футболістами, ясна річ, охочих було багато. А коли комусь із романтичної пари надходив час залишати гостинне узбережжя, йшов обмін адресами або телефонами. Так у майстрів футболу за багато років вояжів на збори з’являлися власні "вболівальниці" у різних містах великої країни. Романтичні зустрічі потім продовжувалися під час виїзних матчів. Подейкують, що один футбольний Казанова (із зрозумілих причин не стану називати його прізвище) як тільки-но дізнався календар ігор на сезон, відразу ж складав свій паралельний "календар", у якому навпроти назв команд та міст стояли позначки - "Таня", "Фатіма", "Люба", "Ірма", "Свєта", "Клава"…

ДЕФІЦИТ З-ЗА КОРДОНУ

Збори на Чорноморському узбережжі Кавказу для тих же київських динамівців часто чергувалися із закордонними подорожами. Провідна футбольна дружина мала можливість брати участь у різноманітних міжнародних турнірах або у серії товариських матчів. Кияни часто гостювали у країнах Європи - Англії, Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії, Німеччині, Франції, Туреччині, Швейцарії, Чехословачині. Кожна така подорож була корисною не тільки з точки зору вдосконалення ігрових та фізичних кондицій перед стартом нового сезону. Кожен член команди мав за мету накупити якомога більше дефіцитних у СРСР товарів, які за кордоном такими не були. Найбільший попит з боку футболістів та тренерів був на радіоапаратуру, побутову техніку, одяг, взуття та парфумерію.

Купувати ці товари доводилось за валюту, певну частину якої динамівцям дозволялось перевозити офіційно. А додаткові гроші можна було заробити у випадку перемоги у турнірі, причому їх видавали невдовзі після закінчення змагань. Так що часу для того, аби їх "отоварити", вистачало.

Найпопулярнішими у багатьох поколінь "Динамо" були магнітофони, вінілові диски, відеомагнітофони, дублянки, шуби, шкіряні плащі та куртки, жіночі чоботи, туфлі, одеколони та парфуми. Був період, коли у СРСР існувала мода на мохерові шалики. Їх з-за кордону везли усі: дипломати, артисти і, звичайно ж, спортсмени. Ходовий товар! Одного разу московський спартаківець Віталій Мирзоєв накупив його на всі зароблені у Франції гроші стільки, що у разі реалізації по спекулятивній ціні вистачило б на новенький автомобіль "Волга-ГАЗ-24"! Та митники не дрімали: "Пройдемьте-ка, товарищ футболист". Весь мохер було конфісковано, а сам Мірзоєв отримав річну дискваліфікацію і став невиїзним. Хтозна, можливо його гіркий досвід врахували футболісти українських команд і більш, ніж передбачені правилами два кілограми мохера на одну людину, не перевозили.

СКЛЯНКА "КЬЯНТІ" У ФАРТОВОМУ РУЙТІ

У 1985-му, коли в СРСР прийшли "перестройка" та "гласность", футбольним командам із закордонними поїздками ставало потрохи легше. Дедалі частіше українські представники різних ліг стали вносити у свої міжсезонні плани подорожі в інші країни. Часто вояжі за кордон носили характер поєднання тренувальних зборів із участю у комерційних турнірах. Можна було не тільки продуктивно попрацювати над фізичними, технічними та тактичними якостями, а й заробити копійчину у валюті. Скажімо, ті ж динамівці Києва стали регулярно вирушати на збір до німецького Руйта, де окрім швидкоплинних турнірів у залах проводили товариські матчі із тамтешніми командами - як нижчих ліг, так і аматорськими. Після того, як взимку 85-го "Динамо" плідно провело час у Руйті, йому вдалося здобути перемогу у чемпіонаті та Кубку СРСР. А ще досить потужно провело осінню частину розіграшу Кубка кубків 1985/86. Цього було більш, ніж достатньо, аби прибічник футбольних прикмет Валерій Лобановський вирішив не міняти традицію подорожей до Руйта впродовж багатьох років. На фарт. Навіть коли тренер поїхав працювати за кордон, "Динамо" продовжувало їздити до німецького містечка.

На відміну від Чорноморського узбережжя Кавказу, у готелі Руйта побутових проблем у динамовців не було. Випрана та випрасувана форма щодня чекала на них у роздягальні перед початком тренування або гри. На належному рівні були й інші умови.

От лише започатковані динамівськими попередниками традиції не мінялися: у вільний час футболісти так само різалися у карти, а дехто полюбляв зняти напругу чергового робочого дня за допомогою склянки-другої вина. Щоправда, вже не "Портвейна" чи "Вермута", а італійського "Кьянті". Як це робили сусіди по номеру Василь Рац та Ігор Бєланов.