Бадр Ель-Каддурі розповів про комфортного Сьоміна, складного Газзаєва і батька Сабо

За час виступів у київському "Динамо" (2002-2013 роки) марокканський легіонер Бадр Ель-Каддурі пережив у команді зміну багатьох тренерів – Михайличенка, Дем'яненка, Сабо, Сьоміна, Газзаєва.

Фланговий захисник тогочасного Динамо зізнався, що найкомфортніше було працювати з російським коучем киян Юрієм Сьоміним.

Між нами були дуже хороші стосунки, причому про мої якості він знав ще з кінця 2002 року. Тоді ми відіграли з «Бешикташем» у Кубку УЄФА, програвши за сумою двох матчів, після чого проводили зимові збори в Марбельї. У товариському матчі з «Локомотивом» я вийшов на заміну на останні хвилин 25 і, мабуть, справив хороше враження, оскільки практично під час кожного трансферного вікна Сьомін хотів придбати мене в «Локомотив».

Коли Юрій Павлович прийняв «Динамо» в 2007-му, у мене була можливість перейти до іншого клубу. Але він попросив мене залишитися, зазначивши при цьому, що давно мріяв попрацювати зі мною в одній команді. Звичайно, було приємно чути це, і я не шкодую, що залишився в «Динамо».

Також, за словами Бадра, хороші спогади залишилися від спільної роботи з Йожефом Сабо.

Він для мене, як батько. Ми любимо один одного, але під час ігор він завжди був злий, постійно все коментував (посміхається).

З протилежного боку, щодо крику, сварок, Бадр виділив іншого російського тренера "Динамо" – Валерія Газзаєва.

Я так вихований, що поважаю старших. Але якщо хтось говорить погані речі на мою адресу, то я обов'язково відповім. Один-два рази міг промовчати, але на третій уже не стримаюся... У «Динамо» таким тренером був Валерій Газзаєв. Дуже важка людина... Без сумнівів, він хороший тренер, але як людина... Він може сміятися, лізе цілуватися, а за п'ять хвилин може злитися та стає просто сам не свій.

Наведу один приклад. Я приїхав на зимові збори з розташування національної команди, й у мене був варіант із переходом до іншого клубу. Він мене почав вмовляти, щоб я залишився, але при цьому сказав, що забере в мене капітанську пов'язку та віддасть українцю. Радився, кому краще – Мілевському або Алієву. Я відповів, що, як на мене, вони однаково заслуговують на пов'язку, і для мене не проблема віддати її. Надалі він дзвонив мені перед та після кожного тренування та гри, питав мою думку про те, як усе минуло. Але варто було мені отримати травму та вилетіти на сім місяців (при тому, що за прогнозами лікарів я повинен був відновитися лише за дев'ять місяців), так людина змінилася й почала злитися навіть без приводу.

І подібних історій із Газзаєвим дуже багато. Найголовніше, що я виніс після спілкування та роботи з ним, – я ніколи не буду таким тренером, як Валерій Георгійович (сміється).