300 доларів за карти і памперси для капітана. Про тренерську методу Віктора Пожечевського

Автор першого гучного успіху полтавської "Ворскли" - виграшу бронзових медалей у сезоні-1996/97 Віктор Пожечевський у своїй тренерській кар’єрі бачив чимало. Не обійшлося і без кумедних та курйозних історій, головними дійовими особами яких нерідко були його підопічні. Про дві з них Віктор Олександрович у всесвітній День сміху охоче поділився із кореспондентом UA-Футбол. Обидві пов’язані із провідними виконавцями "Ворскли".

"НЕРОЗПИСАНА ПУЛЯ" НА ТРЬОХ

- Перша історія була така. У сезоні-1996/97, за добу до чергового туру команда заїхала на базу, де готувалася до гри. А щоби футболісти не порушували режим і вели себе належним чином, у нас в клубі були передбачені штрафи. Адже дисципліна - понад усе. Все ж бо повинно бути по розкладу - сніданок, обід, тихий час, тренування, вечеря, відбій.

Так от, у відповідності із наказом ФК "Ворскла" тоді санкції за будь-яке порушення передбачали штраф. Кожен футболіст був ознайомлений із цим документом, за що і розписався. Спізнення тягне на стільки доларів, жовта та червона картки - на стільки, порушення після відбою - на стільки… Зважаючи на те, що більшість футболістів є затятими любителями карт, і можливість грати вони використовують будь де - замикнувшись у готельному номері, в кімнаті на клубній базі або ж сховавшись на березі річки, наказ враховував і цю проблему. У ньому чорним по білому було написано, що футболіст, який у 22.00 не знаходиться у своєму номері на базі, буде покараний на 100 доларів. Про ці сурові санкції всі знали і ставились до них з розумінням. Кого було спіймано на порушенні, той без усіляких розмов під час видачі зарплатні недоотримував певну кількість грошей. До речі, траплялося, що за один місяць у того чи іншого гравця набігала чималенька сума - навіть і по 1000 доларів!

Втім, повернемося до підготовки команди до чергового матчу. Пізнім вечором я лежу у своєму номері на базі та розмірковую над планом гри, як тут раптом почув стук у двері. Думаю: мабуть, це лікар, який зазвичай збирається доповісти, що всі футболісти перевірені і знаходяться у своїх номерах. Проте на порозі з’явилася трійця - Іван Яремчук, Сергій Чуйченко та Олександр Омельчук. Перший з них заходить, інші - за ним. Яремчук протягує мені три купюри по 100 доларів і каже: "Вікторе Олександровичу, ми не встигли дограти у карти. Ось візьміть, будь ласка, 300 доларів і дайте нам ще півгодини, щоб ми дограли".

Зрозуміло, що я йому сказав все, що думав про ці 300 доларів та про його зухвалість. Тим більше, штрафи збираю не я, а вираховує бухгалтерія у день зарплати. Я усю трійцю "шугонув", і ніхто того вечора вже не грав. Проте було трохи смішно від усвідомлення того факту, що молоді люди готові були пожертвувати 300 долларами заради якихось півгодин гри у карти, аби встигнути "розписати пулю".

КОЛИ АПТЕКА НЕ ЗНАДОБИЛАСЯ

Друга історія трапилася перед іншим матчем. Це було напередодні важливого календарного поєдинку. Зазвичай по розкладу я, як головний тренер, левову частку часу у день гри дотримувався розпорядку команди: прокидався одночасно із футболістами, разом виходили на зарядку на берег річки, розмовляли і прямували на сніданок. А за півгодини до обіду (в залежності від початку матчу) на базі відбувається традиційна установка на гру. Під час неї я оголошую склад і кожному із футболістів даю деякі настанови щодо того, як діяти проти суперника загалом та того чи іншого гравця зокрема.

Після установки не бачу сенсу сидіти на базі, адже мене вже тягне на стадіон - вирішувати якісь поточні питання, перевірити стан поля тощо. Сідаю на машину - і їду на домашню арену, де і чекаю на команду. Так було і перед згадуваною грою.

Після того, як за півтори години до матчу команда приїхала на стадіон і футболісти пройшлися по зеленому газону, будь-які тренери у роздягальні завжди ще раз запитують у підопічних, чи всі здорові і як вони себе почувають. Звісно, запитав про це і я, адже півдня їх не бачив, і трапитися може будь що - і температура підскочити, і самопочуття погіршитись. Так от, коли всі підопічні зручно вмостились у кріслах і я вже було підійшов до макета футбольного поля, ще раз про всяк випадок вирішив уточнити, чи всі здорові. Як раптом тягне руку Ігор Кислов: "У мене проблема". Мовляв, щось з’їв і тепер виник розлад шлунку, через який він постійно бігає в туалет. Для мене це стало повною несподіванкою, адже Кислов не тільки ключовий гравець, а й капітан команди. У мене на роздуми було лише 15 секунд, за які я повинен був прийняти рішення. Зрозуміло, що варіантів було декілька, один з яких - міняти гравця. Однак втрачати основного виконавця перед важливою грою було б досить проблемнатично, тож довелося опустити руку в кишеню і дістати гроші.

У цю мить кажу нашому лікарю: "У твоєму розпорядженні сім хвилин. Мерщій в аптеку (а вона знаходиться через дорогу від стадіону), купи памперси і Кислов гратиме в них!". Більше ніяких розмов на цю тему не було, і я продовжив давати останні вказівки перед макетом поля. І що ви думаєте: Ігор Кислов вийшов на цю гру і забив два м’ячі. Завдяки його "дублю" ми у тому матчі святкували перемогу.

Зрозуміло, що памперси ніхто не купив, проте всі добряче у роздягальні тоді посміялись. Ніхто з людей, які за годину до матчу випадково опинялись біля вікон роздягальні, ніяк не міг второпати, чому звідти чується гучний сміх. Як виявилось, піднесений настрій допоміг команді перед грою. Тай самому Кислову теж. Той, хто міг "обі….ся", краще всіх зіграв і більше за інших приніс користі.

З тих пір минуло багато часу, проте ту історію ми з Ігорем Кисловим згадували неодноразово. Найцікавіше те, що футболіст тоді ніяким чином не симулював. Проте ніякому збою у гармонійній готовності командного механізму я не дозволив відбутись, і це принесло вагомі плоди.