Арменд Даллку: про доленосну Україну, кубкову перемогу над Шахтарем та мужиків з Ворскли

Один з гвардійців полтавської "Ворскли" дав відверте інтерв'ю кореспонденту UA-Футбол, в якому розповів про яскраві футбольні події у своїй українській кар'єрі, поділився спогадами про людей, з якими його звела доля у Полтаві і повідав про свої нинішні справи.

Серед тих легіонерів, хто залишив помітний слід в історії українського футболу, поза всяким сумнівом, однією із значимих постатей є албанець косівського походження Арменд Даллку. З'явившись у полтавській "Ворсклі" влітку 2005 року, він на довгих одинадцять років пов'язав себе з цим клубом. Професійні якості цього футболіста, серед яких одними з головних були надійність у грі на ввіреній йому позиції, непоступливість у боротьбі та лідерські здібності, швидко дозволили йому не тільки завоювати авторитет у колективі, але й стати улюбленцем уболівальників. Був період, коли саме Даллку одноклубники довірили капітанську пов'язку, яку він носив аж до свого від'їзду з України.

Залишивши нашу країну у 33-річному віці, один з головних "динозаврів" серед легіонерів української Прем'єр-ліги вирушив у рідне Косово, яке за часів його виступів у "Ворсклі" боролося за отримання незалежності краю. Гравця з таким досвідом охоче прийняв у свої ряди клуб "Приштина" з однойменного міста. Перебуваючи у столиці Косово, Арменд Даллку не раз згадував про свою українську кар'єру. З неприхованою радістю відгукнувся він на пропозицію зробити це знову, на цей раз - для UA-Футбол.

- Наскільки відомо, у минулому сезоні ви повісили бутси на цвях. Розкажіть про роботу в новій ролі - тренерській.

- Після завершення активних виступів у футболі я спочатку працював з молодіжною командою (U-19) "Приштини", - вводить у курс своїх справ 36-річний ветеран. - Потім зібрав багатьох молодих перспективних хлопців 17-18-річного віку. Вдалося створити хороший колектив, з яким вдало виступали. Майже всі матчі ми виграли, хлопці помітно прогресували. Якраз в цей момент наставник головної команди за станом здоров'я подав у відставку і "Приштина" залишилася без тренера. Президент клубу зателефонував мені і запропонував стати біля її керма. Я охоче погодився, тому що ніяких проблем в цьому не бачив. Більше того, можливості всіх футболістів "Приштини" добре знав, адже з їх переважною більшістю грав разом. Так у вересні минулого року я і став головним тренером. Чемпіонат ми починали не так, як хотілося б, проте поступово вдалося покращити турнірне становище. На даний момент "Приштина" всього на три очки відстає від першого місця, і якщо нам пощастить дограти цей сезон, то впевнений: ми будемо чемпіонами.

ДОЛЯ, ЩО ЗАКИНУЛА У ПОЛТАВУ

- За неповні чотири роки, що минули після від'їзду з Полтави, російську та українську мови розуміти не розучилися?

- (Посміхається). Російською можу розмовляти, та й українською теж непогано іноді виходить. Щоб не забувати ці дві мови, разом з моїм братом Ардином, який також грав у "Ворсклі", на них періодично спілкуємося. Я провів у полтавському клубі одинадцять років, тому російську вивчити встиг добре. Що стосується української, то на початку моїх виступів у "Ворсклі" на ній мало хто розмовляв, але ця мова мені завжди подобалася. З кількома працівниками клубної бази спілкувалися українською, і для мене це було дуже приємно.

- Не шкодуєте, що більше десяти років провели в Україні?

- Ніколи! Іноді сидимо з дружиною за столом і згадуємо український період. Я сказав їй, що ніколи не став би скаржитися на долю, яка закинула мене в Полтаву. У цьому місті я провів чудовий час і буду про це завжди згадувати з теплотою. Футбол я любив завжди, він був у мене на першому місці. І з Україною мене дуже багато що пов'язує. Перш за все, з Полтавою пов'язана поява на світ моїх дітей, які частину свого життя прожили у цьому місті.

- Яку характеристику дали б українському футболу?

- Зараз я, як тренер-початківець, дивлюсь на футбол дещо по-іншому. Мабуть, більш глибше. Український футбол у пору моїх виступів в ньому був сильніший. Він мені дуже підходив за стилем, так як я міг сповна проявити в ньому свій характер. Ясна річ, що коли дивишся по телевізору чемпіонати провідних європейських країн, то бачиш відміну від українського. Іспанський футбол більш технічний, англійський - більш силовий. Якщо спробувати дати характеристику українському, то в ньому є якась суміш англійської та німецької силових манер. Переглядаючи іноді відеозаписи старих матчів, відзначаю для себе багато. Запам'яталося, як колись київське "Динамо" в яскравому стилі крупно перемагало "Барселону", та й "Шахтар" протягом багатьох років демонстрував впевнений за європейськими мірками футбол. Інші ж команди в Україні тяжіють до силового стилю, в якому присутня жорстка чоловіча боротьба.

ВИСОКИЙ ХЛОПЕЦЬ З "ЕЛЬБАСАНІ"

- В Україну з албанців ви проклали дорогу одним з перших, приїхавши незабаром після Дебатика Цуррі. Хто посватав вас в нашу країну?

- Дебатик приїхав у "Ворсклу" на три або чотири місяці раніше за мене. Я ж на той момент ще виступав в Албанії за команду "Ельбасані", яка брала участь у Кубку Інтертото. В її складі я повинен був зіграти два матчі, і лише пізніше отримав можливість приїхати в Україну. Якраз за цей час Цуррі проявив себе у "Ворсклі" з хорошого боку, сподобався тренерам. А потім і я під'їхав - теж високий хлопчисько (посміхається). Добре пам'ятаю, як тодішній головний тренер полтавчан Віктор Носов запросив мене на перегляд. З цією метою я приїжджав в розташування "Ворскли" на тиждень чи десять днів. А потім повернувся назад, адже повинен був зіграти в єврокубках. Відігравши, знову вирушив в Україну, де підписав контракт з полтавським клубом. У цьому мені і Дебатику Цуррі посприяв албанська агент Неджі. До речі, на той момент я вже був гравцем збірної Албанії, провівши дебютний матч у її складі саме проти збірної України. Ми тоді програли 0:2. Як бачите, мені ніби долею було встановлено зв'язок з вашою країною.

- Пізніше у вищому ешелоні українського футболу албанські легіонери стали з'являтися все частіше і частіше...

- Гадаю, це пояснювалося тим, що нам вдалося добре себе проявити. Після нас з Дебатиком в Україну приїхало десять-дванадцять чоловік. Вони грали в різних клубах - у "Кривбасі", "Дніпрі", запорізькому "Металурзі", "Говерлі", "Севастополі". А через якийсь час у "Ворсклу" приїхав і мій молодший брат Ардін. Я його взяв з собою тому, що він був молодий, перспектив же у нашому футболі для нього не бачив. Спочатку у брата були проблеми з документами, так як він був з Косова, яке вважається невизнаною Україною як країна. Через те, що його не могли заявити, мені довелося займатися оформленням для Ардіна албанського паспорта. Як тільки він його отримав, то відразу почав грати за дубль "Ворскли". На цьому рівні він провів півтора роки, після чого пройшов хорошу обкатку і став розуміти, що таке дорослий футбол. Поступово брат додавав і незабаром почав грати за головну команду. Відразу хочу зауважити: за час перебування Ардіна у "Ворсклі" я ніколи нікого з тренерів не просив допомогти, щоб його поставили в склад. Я завжди вважав так: якщо він вміє грати - значить, нехай грає і доводить свою спроможність. Якщо не вміє - хай тоді не грає. Футбол - такий вид спорту, що на полі тобі ніхто не допоможе, ти повинен сам собі допомагати. Я ріс за таким принципом, і в такому ж дусі нині виховую і свого сина. Кажу йому: "Те, що твій тато десь грав, не має впливати на твоє ставлення до роботи і любові до футболу".

"ЗАМУЧЕНИЙ" ВІДЕООПЕРАТОР

- Консультації про Україну і її фінансові можливості албанські легіонери спочатку у вас отримували?

- Ясна річ. Вони завжди запитували: як там, що там? Адже для нас Україна не була надто відомою країною. По-перше, тому що вона знаходиться далеко, а по-друге, тому що про неї мало що чули. Навіть коли я вирушив в Україну, то всі дивилися мені вслід з подивом: мовляв, куди ти поїхав! Але разом з тим усім було цікаво: що це за країна, який там футбол. Доводилося нагадувати, що в Україні грав Андрій Шевченко, що вона виростила братів Кличків та Сергія Бубку, та й інших відомих особистостей. Та все ж спочатку до українського футболу у моїх співвітчизників було дещо насторожене ставлення. Я всім їм сказав: "Приїздіть в Україну - і самі все побачите!". І ось коли один за іншим в "Кривбасі" з'явилися Бюлюкбаші, Булку та Аголлі, то всі вони були задоволені. Зрозуміло, що фінансові можливості в українському футболі були вищі, і вони заробляли більше, ніж на батьківщині. Ці заробітки дозволяли вигідно вкладати гроші і завдяки цьому хлопці сьогодні живуть дуже добре.

- Що найчастіше згадуєте - перемогу в Кубку України сезону-2008/09 чи виступ у груповому раунді Ліги Європи?

- Перемогу над "Шахтарем" у кубковому фіналі, звичайно ж. Не тільки тому, що це в біографії "Ворскли" стало історичним досягненням, але й зважаючи на рівень нашого суперника. Не варто забувати, що незадовго до зустрічі у вирішальному матчі Кубка України з "Ворсклою" "Шахтар" виграв Кубок УЄФА. Взяти гору у грі з українським грандом було дуже приємно і почесно. Ясна річ, що і в груповому раунді єврокубкового турніру також було приємно грати, тому що і це теж історія - як для українського футболу, так і полтавського клубу. Тоді "Ворскла" вперше брала участь у груповій стадії, а це дорогого варте. Із задоволенням переглядаю ті ігри, згадуючи чудовий час. Коли телефонуємо або списуємося з хлопцями, з якими я раніше виступав у Полтаві, то завжди відзначаємо: тоді у команді грали справжні мужики.

- Відеозаписів матчів "Ворскли" з вашою участю багато збереглося?

- Ну, звичайно! Відеооператор клубу Андрій Колесник мені дуже багато ігор записав. Я його замучив проханнями про те, щоб після закінчення сезону він підготував для мого особистого архіву записи різних матчів. Завдяки йому у мене збереглося безліч таких, та й інших відзнятих подій теж. Із задоволенням передаю привіт Колеснику - він дуже позитивна людина, з ним мені завжди було приємно спілкуватися. Роки йдуть, а Андрій залишається все таким же, як і багато літ тому.

КРИК ЗАРАДИ ПЕРЕМОГИ

- Взаєморозуміння з тренерами "Ворскли" завжди знаходили?

- Завжди. Тому постійно був на полі. Якщо не помиляюся, за весь час, скільки я провів у "Ворсклі", тільки один раз опинився на лаві. Та й то через поважні причини. У сезоні-2012/13, коли командою керував Сергій Свистун, я не зміг зіграти в кубковому матчі із "Таврією". У мене було пошкодження гомілкостопа, а з урахуванням важкого і в'язкого поля не хотілося ризикувати і посилювати проблему напередодні важливого матчу чемпіонату з "Арсеналом". Я поговорив з тренером, і ми знайшли взаєморозуміння - ту гру я пропустив. По частині взаєморозуміння з тренерами у мене так було завжди. Разом з тим намагався на сто відсотків виконувати все те, про що вони просили перед матчем. Особливо в останні роки, коли вже був капітаном. Адже відповідальність у цій ролі на мені була вдвічі більшою.

- На партнерів по команді часто кричали?

- Щоб досягти позитивного результату в тій чи іншій грі, звичайно ж, доводилося іноді й прикрикнути. Адже грі необхідно віддаватися впродовж всіх дев'яносто хвилин, і ні в якому разі не розслаблятися, не втрачати концентрацію. Навіть коли здається, що результат вже зроблено і можна трохи зменшити оберти. Я ніколи цього не любив, намагаючись неухильно слідувати тренерській установці. На полі обов'язково має бути така людина, яка могла би в будь-який момент завести партнерів. Все це потрібно було робити заради успіху. І після тих матчів, і зараз (якщо хтось із моїх колишніх партнерів по "Ворсклі" буде читати це інтерв'ю) ще раз повторюся: не думайте погано про мене. Все це робилося лише заради перемог, заради нашої команди і заради наших уболівальників.

ВІД НОСОВА ДО САЧКА

- Вам вдалося попрацювати з легендою українського тренерського цеху Віктором Носовим. Що спливає в пам'яті в першу чергу, коли мова заходить про нього?

- Ніколи не забуваю одну його фразу, яку я сьогодні часто повторюю молодим футболістам: "Треба тренувати мізки, а не ноги". Якщо копнути глибше, то в цих словах можна дуже багато чого знайти. Думати про те, що робиш, потрібно завжди - не тільки у футболі, але і в повсякденному житті. Знаєте, Носов був для нас вчителем, можна навіть сказати, татом. Він багато років провів у радянському футболі і знав про нього все. У Віктора Васильовича я багато чому навчився. У тому числі і в житті. На початку нашої розмови я сказав, що доля привела мене в Україну. І вдячний їй ще й за те, що мав можливість працювати з такими визначними людьми, як Віктор Носов.

- Багато футболістів полтавської команди досі згадують і той час, коли біля керма команди не один сезон стояв Микола Павлов.

- Він вимогливий фахівець, і все робив тільки заради команди. Я, як підопічний, дуже багато розмовляв з Миколою Петровичем, і любив його за прямоту і відвертість. Ніколи не забуду один епізод. Нас чекав дуже важливий матч і Павлов при провідних гравцях набрав по телефону президента клубу Олега Бабаєва, попросивши прискорити процес видачі преміальних: мовляв, інакше ми не беремо на себе відповідальність за позитивний результат у наступній грі. Віддаю належне Петровичу за те, що ця харизматична людина ніколи не боялася називати речі своїми іменами і завжди намагалась зробити все необхідне для своїх підопічних. А якщо робити все правильно, то і результат буде. Про це і говорять показники "Ворскли" при Павлові.

- Як складалися ваші стосунки з тренером Василем Сачком, з яким до цього не один сезон провели разом на футбольному полі?

- Так вже вийшло, що на певному етапі у долі Василя Вікторовича мені випала можливість зіграти важливу роль - вплинути на його призначення головним тренером "Ворскли". Ситуація була така. Після чергової зміни на тренерському містку Бабаєв подзвонив мені, як капітану команди, і запитав мою думку з приводу Сачка. Я йому з упевненістю заявив: "Дуже правильно ви вважаєте! Саме ця людина заслуговує такого права, так як є порядною. Він чимало років грав в українському футболі, до того ж, його "золотий" гол у фіналі Кубка України у ворота "Шахтаря" назавжди увійде в історію. Даю слово, що буду максимально боротися у кожному матчі за досягнення позитивного результату при тренерові Василі Сачку!". Гадаю, що сказані мною слова президенту були важливі. Бабаєв знав: якщо я даю слово, то це не просто так. Саме так і вийшло: Сачко став головним тренером, а я викладався на сто відсотків у кожній грі. Розумів, що він поки ще молодий і недосвідчений тренер, і тільки за умови, якщо команда стане прагнути позитивного результату, він буде відчувати себе значно комфортніше. Ми з хлопцями завжди грали на максимумі зусиль, щоб допомогти у цьому Василю.

З ДУМКОЮ ПРО БАБАЕВА

- "Ворсклу" ви залишили майже чотири роки тому, коли в клубі почалися фінансові проблеми. Чи не це стало причиною?

- Ні, не це. Хоча багато хто саме так думав. Насправді фінансові проблеми в команді були майже за рік до цього. Проте я намагався, щоб вони жодним чином не впливали на виступи "Ворскли", яка в тому сезоні завоювала право грати в Лізі Європи. Коли ж до чергового старту команди на європейській арені залишалося якихось два місяці, я залишив Полтаву. І це рішення мною було прийнято аж ніяк не спонтанно, а ще раніше - десь за півроку. Про це я навіть проінформував керівників клубу. І хоча мене намагалися переконати, посилаючись на перспективу пограти в Лізі Європи, моє рішення було твердим. Причина була одна - діти. Вони росли, і синові треба було через півроку йти в школу. Тоді і настав переломний момент: сім'я чи футбол? Я вибрав сім'ю, і анітрохи про це не шкодую. Повернувшись на батьківщину, я отримав масу позитивних емоцій, коли повів сина до школи. У нас в Косові є така традиція: на другий день на заняття до навчального закладу діти йдуть разом з батьками - чи то мама або тато. Цей епізод запам'ятаю на все життя. Залишись я ще на якийсь час у Полтаві - і такий важливий у житті нашої родини момент пропустив би.

- Як вважаєте, якби не трагічний відхід з життя відданого до справ клубу одного з його керівників Олега Бабаєва - і у "Ворсклі" фінансових колізій не було б?

- Переконаний у цьому: ніколи! Може, зарплати або преміальні були б не такими, як раніше, але проблем з фінансами точно не існувало б. Бабаєва я знав дуже добре, і ми з ним завжди тісно спілкувалися. Навіть ще до того, як я став капітаном команди, він мені часто дзвонив і питав мою думку з приводу того чи іншого зіграного матчу. Йому було важливо знати, що я думаю про перемогу або поразку, що і як потрібно зробити для покращення ситуації. Наші з Бабаєвим стосунки завжди були близькими й щирими, і коли його не стало, у мене було таке відчуття, ніби мені відрізало ноги. Кожен раз, коли я виходив на поле, згадував його обличчя, його усмішку. І навіть протягом кількох останніх років, вже відчуваючи, що не можу віддавати себе грі так само, як раніше, я намагався викластися за максимумом можливостей. Бабаєв був для мене своєрідним стимулом, адже ніколи не можна забути того, як він любив "Ворсклу". Він буквально жив командою і її справами. Міг подзвонити о першій або другій годині ночі, щоб вирішити будь-яке питання. Після загибелі Олега Мейдановича у ФК "Ворскла" незабаром почалися проблеми. Та й не тільки в клубі, вони з'явилися скрізь - і в Полтавському районі, і в Кременчуці. От воно як буває: не стало однієї людини, а страждають тисячі і тисячі людей.

РЕЦЕПТ ГАЛУШОК І БОРЩ З ПАМПУШКАМИ

- Чи було щось, що запам'яталося в український період зі знаком "мінус"?

- Нічого такого поганого не було, крім війни в останні роки моїх виступів. Війна мною болісно сприймалася, адже я ще маленьким пережив ті часи, коли був конфлікт Сербії з Косово. Вже тоді відчув, що війна - це жахливо. Ось і граючи у Полтаві, знову відчув це. Був випадок, коли два брати воювали по різні сторони барикад: один на боці України, другий - у протилежному таборі. Я не міг зрозуміти, як таке може статися, щоб двоє рідних людей билися один проти одного. Бачу, що ця масштабна проблема ніяк не може вирішитися. Бажаю, щоб усе швидше скінчилося і люди почали жити так, як раніше. Щоб любили один одного, як колись, та щоб ходили на футбол у всіх містах - і в Луганську, і в Донецьку. Не може команда такого рівня, як "Шахтар", жити і грати поза свого стадіону. Ніколи не зможу сказати добрі слова на адресу тих людей, які все це "заварили".

- Рецепт знаменитих полтавських галушок ваша дружина засвоїла?

- Намагалися освоїти цей рецепт. Там, де я знімав квартиру, жила одна літня жінка, з якою моя дружина завжди любила поговорити. Дружина не все розуміла російською, і я їй допомагав перекладати. Так от, за рецептом сусідки і намагалися приготувати галушки, але спочатку не дуже вийшло. Однак дружина намагається їх зробити, щоб згадати проведені в Полтаві часи.

- За якими українськими стравами сумуєте досі?

- (Без будь-яких роздумів). За червоним борщем, звичайно ж! Жінка-кухар на клубній базі "Ворскли" коли його готувала, то завжди мені про це радісно повідомляла: "Арменд, сьогодні на перше - борщ!". Я, задоволений, завжди їй відповідав: "Ой, спасибі!". Клав зверху сметанку - і так із задоволенням смакував.

- Пампушки з часником в комплекті до цієї страви теж йшли?

- Ну а як же! Я завжди брав собі по три-чотири пампушки. Разом з борщем це було дуже смачно!

- Ваші співвітчизники теж звикли до українського борщу?

- Ну, звичайно! Нещодавно зустрічався з Булку і ще кількома албанцями, що виступали в Україні. Перші їхні слова: "А пам'ятаєш борщ?" (посміхається). Згадували і пампушки. Ясна річ, що борщ всі любили, бо для нас це була незнайома страва. Раніше ми його ніколи не їли. Для моїх співвітчизників борщ був досить цікавим, оскільки в ньому було багато чого корисного - і буряк, і капуста...

ПОЛТАВСЬКИЙ СЛІД У ЗБІРНІЙ УКРАЇНИ

- З ким із колишніх одноклубників по "Ворсклі" ви підтримуєте зв'язок?

- Переважно з тими, з ким довше за всіх грав. У першу чергу, з Вікторовичем - Василем Сачком. З Олегом Красноперовим теж, з Дімою Єсіним, Володимиром Чеснаковим. А ще з балканцями - Йованом Маркоськи, Філіпом Деспотовськи. Підтримую стосунки і з працівниками клубу - тим самим Андрієм Колесником, начальником команди Дімою Ковшаром, президентом Романом Черняком. Спілкуємося і з легендою клубу Геннадієм Слюсарєвим, якого завжди дуже радий чути. Хочу побажати йому довгих років життя. Ця чудова людина віддала не один десяток років полтавському футболу, і дай Бог їй міцного здоров'я!

- Що скажете про збірну України, у складі якої є багато футболістів, з ким ви грали пліч-о-пліч чи проти кого неодноразово виходили на поле?

- За час виступів в українському футболі мені дійсно пощастило грати проти багатьох відомих майстрів - Шевченка, Реброва, Гусіна, Тимощука. Причому, з цими футболістами змагався ще у згаданому матчі Албанія - Україна на початку 2005-го. А в останньому десятилітті мені було приємно, коли стали викликати до збірної гравців "Ворскли" - Селіна, Кравченка, Безуса. Останній з них починав грати в Полтаві зовсім молодим, а тепер він досить успішно виступає в чемпіонаті Бельгії та удостоюється уваги тренерського штабу національної команди. У нинішній збірній України підібрався класний колектив, в якому зібрані хороші хлопці. Багато з них молоді, мають прекрасну перспективу. Всі вони віддаються на полі, добре розуміючи індивідуальні та командні завдання. Видно, що у них повне взаєморозуміння з головним тренером, який, незважаючи на молодість, вже зумів домогтися певних успіхів. Бажаю українській збірній усього найкращого на шляху до здобуття високих результатів.

- Як вважаєте, на що може розраховувати команда Андрія Шевченка на майбутньому чемпіонаті Європи? Чи є у неї шанси зайняти високе місце?

- Шанси є завжди. Ясна річ, що на континентальній першості буде достатньо сильних збірних, але з кожною можна боротися. Молода українська команда має хороші амбіції, як і її молодий тренер. Видно, що і президент УАФ теж робить все можливе, щоб збірна України відчувала всіляку підтримку. А коли всі три ланки нерозривно пов'язані, то в досягненні поставленої мети шанси помітно збільшуються.

ПО СЛІДАХ АХМЕТОВА

- Як справи у вашого брата Ардіна?

- Він зараз виступає у Македонії за "Шкендію". Це дуже серйозна і організована команда, яка постійно бере участь в Лізі чемпіонів та Лізі Європи. У клубу хороші фінансові можливості, ним володіє заможний бізнесмен. Багато в чому завдяки йому "Шкендія" виглядає потужно - як в плані турнірних результатів, так і щодо інфраструктури. У клуба є хороша база, реконструюється стадіон. Політика власника "Шкендії" пов'язана з амбітними планами - команда повинна досягати великих успіхів. Правда, є одна проблема. Чемпіонат Македонії за рівнем не надто високий, і коли "Шкендія" виявляється на євроарені, то вже після двох-трьох раундів починаються проблеми. Адже у команди, яка звикла домінувати у своєму національному чемпіонаті, при зустрічі з більш серйозним суперником оголюються ті або інші вади. Тим не менш, зусилля власника "Шкендії" викликають повагу. У чомусь він мені нагадує президента "Шахтаря" Ріната Ахметова: він ніби йде по його слідах і будує солідний клуб в Македонії. Тому коли Ардіну надійшла пропозиція перейти в "Шкендію", я йому відразу сказав: "Навіть не роздумуй - йди!". У розпал минулої осені брат підписав контракт з цим клубом і тепер є його гравцем.

- Як у вас на батьківщині проходить карантин?

- Я б сказав так: відмінно! Побачивши, що взимку робиться у Китаї, Міністерство оборони та Міністерство охорони здоров'я Косово приділили багато уваги попередженню про небезпеку всього населення країни. Цим у нас почали займатися дуже оперативно - не так, як в Італії та Іспанії, де зараз з пандемією великі проблеми. У Косово навіть заборонили з 10 до 16 годин з'являтися на вулицях міста. При необхідності можна сходити в магазин в період з 16 до 20 годин, після чого до 10 ранку забороняється виходити з дому. Це дуже важливо для безпеки людей, і на щастя, завдяки чіткій організації та дисципліні громадян досі померлих від коронавіруса у Косово немає. Дай Бог, щоб пандемія якомога швидше пройшла і світ повернувся до колишнього нормального життя.

Фото - із сімейного архіву Арменда Даллку