Верпаковскіс: Від Михайличенка відчував підтримку, а для Сабо став загубленим гравцем

Латвійський легіонер "Динамо" був гравцем київського клубу в 2003-2011 роках.

Він яскраво увірвався в команду взимку 2004 року, допоміг «біло-синім» стати чемпіонами України, а потім виступав із киянами у груповому турнірі Ліги чемпіонів.

Однак за короткий час Маріс перестав потрапляти в основу і врешті 2007 року пішов в оренду іспанського Хетафе.

- Ти переходив до «Динамо» в доволі молодому віці, у 24 роки, але при цьому вже із серйозним досвідом – 3 чемпіонські звання та два Кубки Латвії, виграні зі «Сконто». З якими думками вирушав до Києва наприкінці 2003-го?

- Хоч у мене вже й був певний досвід, але перехід до «Динамо» став величезним стрибком у моїй кар'єрі. На той момент кияни були командою рівня групового етапу Ліги чемпіонів, де «біло-сині» виступали фактично щороку, і для мене ця команда спочатку була якимось космосом. Тому я був дуже радий і навіть певною мірою здивований, що в перший же рік мені вдалося завоювати місце в основному складі.

- Почав ти в «Динамо» досить потужно, забив у другій частині сезону 2003/2004 5 м'ячів в 11-ти матчах. Швидко вдалося адаптуватися?

- На диво мені не знадобилося багато часу. Гадаю, це вдалося багато в чому завдяки тому, що «Сконто» вибудував на високому професійному рівні роботу в Латвії. У команді був прекрасний тренерський склад на чолі з Олександром Старковим, відмінна інфраструктура, свої стадіон та тренувальна база. Також багато коштів вкладав у футбол багаторічний президент Федерації футболу Латвії та «Сконто» Гунтіс Індріксонс, у якого все добре йшло в бізнесі. Без нього, напевно, наші хлопці не пробилися би в такі клуби, як київське «Динамо», московський ЦСКА, лондонський «Арсенал».

Також після переходу до «Динамо» я відчував підтримку головного тренера Олексія Михайличенка, він довіряв мені. Для новачка це було дуже важливо. На мій превеликий жаль, улітку після поразки у кваліфікації Ліги чемпіонів Михайличенка було відправлено у відставку, і для мене це стало великим ударом. Хоча Сабо спочатку продовжував ставити мене у склад, зокрема й у матчах Ліги чемпіонів, але за Олексія Олександровича я відчував набагато більше довіри. Тим паче, це було важливо для мене, оскільки я не надто вірив у свої сили.

Ось ці два фактори – хороша база підготовки та довіра тренера в новій команді – і стали запорукою того, що я відразу заграв у «Динамо» та почав давати результат.

- У тому сезоні «Динамо» стало чемпіоном України, і ти, хоч і прийшов по ходу чемпіонату, справедливо заслужив на це звання. Цей титул додав упевненості тобі?

- Без сумнівів. У принципі, той сезон загалом склався для мене доволі вдало. Почалося все з перемоги зі «Сконто» в чемпіонаті Латвії, потім завойовані золоті медалі з «Динамо» в Україні і, нарешті, участь із національною збірною у фінальній частині чемпіонату Європи. Кожен новий успіх додавав віри у свої сили.

- Динамівські вболівальники визнали тебе найкращим гравцем за підсумками 2004 року – непогано, як для новачка команди. Що для тебе взагалі означало ось таке визнання від уболівальників?

- Я завжди себе недооцінював, тому щиро не розумів, чому саме мене визнали найкращим гравцем року в команді. Мені завжди здавалося, що я граю з просто неймовірними гравцями, які не менше, а то й більше заслуговують на визнання – той же Валік Белькевич, Макс Шацьких, який багато забивав. Та в принципі я весь склад можу назвати... Але, звичайно, було дуже приємно.

- Що пішло не так після того року? Чому ти став менше грати?

- Я тільки сам себе можу звинувачувати. Десь не повірив у свої сили, плюс позначилася зміна тренера. Сабо став менше мені довіряти, а після того, як я одружився взимку 2005-го, і взагалі став загубленим гравцем для нього. Він неодноразово казав про це, а я читав це все, накручував себе, від чого з'являлася невпевненість. Були моменти в іграх, коли начебто стовідсоткова можливість забивати, але в останній момент нога затремтіла – і м'яч летить повз ворота... А після сезону 2004/2005, у літнє міжсезоння, зі мною сталася неприємність – у відпустці, перебуваючи вдома в Латвії, я захворів на гнійну ангіну. Через це пропустив усю передсезонну підготовку, сидів на сильних антибіотиках, потім десь місяць займався за індивідуальною програмою, після чого вже складно було витримувати конкуренцію за місце у складі.